Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Юлею Костенко, яка вела щоденник війни та говорила українською в Маріуполі ще до вторгнення.

Юля волонтерить в Ukraїner з 2018 року, а саме перекладає матеріали на французьку мову. Також до війни за своїм профілем викладала. Коли почалася пандемія, Юля повернулась зі Львова назад до свого рідного Маріуполя. І там знайшла команду педагогів, викладачів у школі іноземних мов, де і почала працювати. Перші тижні блокади Юля провела у квартирі разом з батьками і собакою. Але згодом їй довелося покинути рідний дім. Одинадцятого квітня дівчина із сім’єю виїхала з окупованого міста.

— Місто мого дитинства… У мене морські спогади. На літні канікули я приїздила до бабусі, яка теж живе біля моря. Пам’ятаю в основному його і, напевне, мій район, який розташований достатньо близько до центру. Мені згадується дерево біля мого під’їзду. На нього було класно залазити, відчувати, що ти якийсь супердорослий. І я не можу сказати, що я цього боялася. Мені, навпаки, подобалось то дуже сильно. Якби я не викладала, я б, напевне, займалась скелелазінням.

Фото з особистого архіву Юлії.

У Маріуполі я розмовляла російською. А потім якось прокинулася вранці — і отак от дістало. Плюс я ще працюю в освітній галузі. І просто знаю, що цього мені самій бракує, так що я просто почала учням надиктовувати не «яблака», а «яблуко».

Приблизно після 2014 року в суспільстві виникло більше зацікавленості до того, чим є Маріуполь і чим є маріупольське відчуття України.

У Маріуполі живуть дуже різні люди. У мене баба — з Франківщини. І вона достатньо близько до Маріуполя жила. Мені завжди класно було з нею проводити час. У нас місто здебільшого російськомовне. Зараз ця ситуація якось змінюється, продовжує змінюватися. Завдяки бабі я дізнавалася про українські традиції — такі, про які в принципі я ніколи б, напевно, без неї просто так, живучи в Маріуполі, не дізналася. Мені завжди з нею було цікаво розмовляти, бо вона знала класні слова, які я ніколи просто на вулиці не почула б. Наприклад, я нещодавно в неї запитала: «Бабо, як би ти сказала, що зараз на вулиці холодно?» Вона відповіла: «Ну, студенО». Я за нею почала записувати, у мене навіть є окрема сторіночка в щоденниках, де є лексикон баби Меланії. Для мене мова — це такий дуже широкий пласт культури. Тому що можна сказати «банка», а можна — «баняк». Можна сказати «стрибати», а можна — «плигати».

Я завжди чимось таким займалася, завжди щось писала, вела нотатки, щоденник. Просто коли я бачу, що баба вже в такому віці, хочеться записати ці моменти, до яких потім зможу повернутися. Щоденник я постійно веду з підліткового віку. Я це роблю, тому що через слова я можу проживати реальність, проживати те, що оточує, — це дуже важливо. Є люди, які починають малювати або співати про це. А у мене писати — один з видів того, як можна самовиразитися.

З першого дня війни я зрозуміла, що відбуваються історично важливі події, і я просто не можу це не занотувати. Тим паче в тих умовах писання для мене було найспорідненішим, найпростішим, тому що це просто ручка і папір. По-перше, момент із нотуванням мене дуже рятував. А по-друге, це просто емоційно заряджена річ. В основному я писала, коли мала доступ до будь-якого джерела світла. Я або запалювала свічку, якщо вже було достатньо темно, або писала вдень. Це також був так званий квест. Ти спочатку сідаєш писати десь біля вікна, а потім чуєш, що повз тебе щось пролетіло, і ти це все хапаєш і біжиш у ванну. А коли трохи стихають всі військові дії навколо, ти дописуєш вже при свічці.

Коли біля нашого дому стояла техніка — у нас все було дуже чутно, то ми зробили у ванній собі сховище. Ми туди поскидали всі килими й ними ж накривалися. Інколи там і засинали, інколи там і прокидалися. Двадцять п’ятого березня вранці, між п’ятою та шостою годинами, гахнули будинок поруч із нами. Ми ховалися на підлозі у ванній. Пізніше нашвидкуруч поснідали, випили каву-чай і з речами на велосипедах вирушили до баби на море. Було десь близько восьмої. Ми «водрузили» все на себе, та батьки вийшли найбільш навантаженими, хоч як я не просила хоча б одну сумку передати мені. І всього з Лордиком, з собачкою, нас вийшло вісім-дев’ять одиниць.

Фото з особистого архіву Юлії.

Ми їхали звичною дорогою до баби, але все довкола було розтрощене до невпізнаваності. Я просто всю війну сиділа у квартирі і не знала, як навіть виглядав наш район. На стороні Будівельників (це моя рідна вулиця) два будинки стоять з усіма вибитими вікнами, всюди лежить скло. На перехресті з вулицею Бахчиванджи все повністю розбите: магазинчики, наливайки, проводи тролейбусні висять — їх треба об’їжджати. На асфальті страшні вибоїни. Ближче до зупинки, біля самого ринку, — вибоїна майже на всю ширину дороги. І навколо гудять пекельні «Гради». Ближче до двориків, які ведуть до «Кристалу» (це в нас таке було кафе), чутно автоматні черги. І ти боїшся розумом, але з дикою впевненістю проговорюєш молитву і чуєш її краще, ніж пронизливі звуки нелюдяної бойні. Як виявилось пізніше, ми проїжджали повз братської могили десь в районі заїзду на алейку до «Кристалу». Там є пагорбок і навіть саморобний хрест. Я ніколи себе так не відчувала в сучасному місті 21-го століття, яке є дуже живим, є дуже оновленим, дуже пульсуючим, ніколи себе не відчувала в такому кам’яному віці, як тоді.

Дякувати Богу, ми доїхали нормально. Я була дуже вдячна, що в нас є такі людяні сусіди, вони якраз дуже добре спілкувалися з нашою бабою. Ми зустріли бабу, я її обійняла, вона була дуже блідою і втомленою. І сусіди сказали, що вона довго ховалася і їй дуже потрібна була підтримка. Вона навіть щодня робила зарядку: ходила туди-сюди по досить крутих сходах. Для баби це був суперфітнес. Ми сиділи на подвір’ї, вигулювали Лордика, ходили до сусідів. І ми вперше за дуже довгий час відчули полегшення. Усі сусіди та знайомі, які приходили в той день до нас на подвір’я, цікавились нами, нашим районом і розповідали свої історії.

Вперше за довгий час ми нагріли воду, і було таке відчуття полегшення від того, що ти нарешті можеш нормально вимитися. Але спочатку ти втомлений, голова забита іншими думками. Це потім вже, після кількох разів ти думаєш: «Ой, блін, це ж гаряча вода». Увесь березень приблизно середня температура була мінус 8 — мінус 10. Потім на пару днів мінус 5, і ти такий: «Ой, потеплішало!» Потім знову мінус 10. Ось і в нас у квартирі було дуже-дуже холодно. Ми мали годинник, який показував температуру. Було спочатку три градуси, потім два і потім спадало по градусу. І при нулі ми кілька тижнів жили. У мене найбільше замерзали ноги, тому що я майже не виходила з хати. І я просто бігала по кімнатах і якусь чічьотку робила для того, щоб зігрітися. І ти постійно спиш в десяти кофтах, у флісі, у шкарпетках, грієш один одного. Ця взаємопідтримка із сім’єю весь час була настільки потужна! Я нами всіма пишаюся. Моя родина завжди була для мене надважливою, а зараз це абсолютно новий рівень стосунків.

На жаль, з 22-го числа біля моря теж стало дуже гучно. Потім кожного дня наростало. І ти розумієш, що зараз немає безпеки в місті ніде, навіть у тому районі, який вчора ще був тихим. І тоді ми все робили один для одного тільки для того, щоби бути здоровими внутрішньо, в першу чергу, і фізично: чайку зробити, нагодувати, почухати, пообніматися тощо.

Було 7 квітня, Благовіщення. Це був дуже цікавий день: коли ми вийшли на подвір’я, до нас притулився собака, хаскі. «Собака в тебе 7 квітня, на Благовіщення» — ми собі робимо такі позитивні забобони. Ми починаємо казати: «О, це гарний знак» — що в нас буде скоро якесь визволення і ми зможемо переміститися якось безпечно. Тож ми виїхали 11 квітня. Виїхали по 9-й годині на машині нашого друга, в якого ми жили. Поїхали через вулицю Азовську, низом, але там нас російські військові попередили, що далі йдуть бої. Повернулися. Тато поїхав у розвідку на велосипеді горою вверх: каже, що можна їхати. Ми сіли в машину, подолали гори й рівнини на ній, а потім доїхали до блокпоста і там пережили справжній допит.

Це якраз блокпост на виїзді з Маріуполя. Я особисто пережила приниження з їхнього боку. Я прожила цей допит і я думаю, що мене точно це може стимулювати на певну роботу над собою. Вас залякують, вас принижують, словом, це була не найдружелюбніша розмова в житті. Однак ми пережили цю не найсолодшу розмову і виїхали на Мелекіно, яке кличуть Мулякіне. Тато домовився про житло, ми переночували в Мелекіно (відразу заселилися в пансіонат). Як тато сказав, це економ-варіант, але було неважливо, тому що для нас це найвищий рівень. І нас вразила гаряча вода в крані, світло і те, що можна позаряджати телефони. На балконі можна було роздивитися навколо, послухати море й незвичну тишу.

Тато домовився про виїзд на пʼяту ранку: нам тільки треба було переспати ніч і з новими силами рухатися далі. У зазначений час ми виїхали з дуже хорошим водієм. У нас була колона: два автомобілі. Ми весь час з мамою молилися. А біля містечка Червоне Поле були розкидані по обидві сторони згорілі автівки. І ти розумієш, що це колона, яка їхала, можливо, тиждень тому. І там все перетворилось на металобрухт. Це такі місця рани, що ти розумієш, наскільки ти зараз вибираєшся чудом. Ми вже тоді відчували таку дуже сильну вдячність за все. Навіть просто за факт, що ми неушкоджені. Нам настільки пощастило, що ми з мамою казали, що на це все просто якась Божа воля. І вся дорога мені запам’яталася постійно зжатим животом і станом молитви.

До Запоріжжя ми доїхали, подолавши 12 блокпостів, де і залишилися у моєї подруги та її батьків.

У Львів я забрала свої щоденники, поштівки від друзів, значок «Ми з Маріуполем». Я забрала книги: Тараса Прохаська «Непростих», Мирослава Дочинця «Діти папороті», збірку своєї подруги Ірини Загладько. І ще книжку, яку я маю повернути, — «Пера Гюнта». Також забрала свій молитовник, який я вручну почала писати. Ще забрала малюнок дівчинки, яка в Запоріжжі прихистила нас із батьками. Її мама намалювала мені подарунок аквареллю — там зображена я зі своїм собакою. Тобто це речі сили. Береш те, що тобі палає.

У мене був невеличкий списочок, що б я хотіла відвідати, коли хештег «перемога». Я хотіла це десь запостити, але поки до цього ще не дійшли руки. Мені хотілося відвідати у Львові рок-клуб, а в Харкові — площу і філармонію. Живучи в Маріуполі, я дізнавалася про все дистанційно. Переїхавши і мандруючи Україною, я почала дізнаватися, що в нашій країні є класні фести. У нас стільки всього, ми настільки багаті… Якщо в тебе колись була мрія, ти мав якісь to do лісти, якийсь to visit, то тепер відкладати нема куди. Треба жити зараз.

Як я відчую нашу перемогу? Спочатку, я думаю, що всі міста, які опинилися під окупацією, повинні бути українськими. Так я уявляю це святкування. Після перемоги Україна стане такою, мені здається, туристичною пам’яткою, що вся перетвориться на отаку країну-емблему чогось свого в кожному місті.

У порівнянні з росіянами, в українців є відчуття цінності. Відчуття цінності своєї історії, своєї культури, свого мистецтва. Є оце дуже дбайливе, дуже тендітне ставлення до цього. У росіян цього, я думаю, немає, їм цього бракує зараз як ніколи. А Україна — це дихання. І любов. І люди.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Владислава Кріцька

Авторка,

Звукорежисерка:

Катя Полівчак

Редакторка,

Фотографиня:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Ксенія Чикунова

Оператор:

Орест Ільчишин

Режисер монтажу:

Назар Антонишин

Режисер:

Микола Носок

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Транскрибатор:

Олександр Кухарчук

Віктор Перфецький

Транскрибаторка:

Діана Стукан

Аміна Лікар

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик