Голоси окупації. Ганна. Вчителька, що виходила на протести в Мелітополі

Голоси окупації. Ганна. Вчителька, що виходила на протести в Мелітополі

23 липня 2022
Оновлено 14 червня 2025

Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією та змогли виїхати. Наступна наша героїня — Ганна, вчителька з Мелітополя, яка щодня виходила на мітинги в окупованому місті.

Ганна Бут — вчителька німецької мови в Мелітопольському професійному аграрному ліцеї. У 2021 році здобула перемогу в номінації «Вчитель громадянської освіти», отримала нагороду «Заслужений працівник освіти України» й орден «За заслуги перед запорізьким краєм» ІІІ ступеня завдяки своїй громадянській позиції. Під час повномасштабної війни в Україні жінка разом із донькою брала участь в акціях спротиву в Мелітополі, де вони ходили містом з плакатами «Мелітополь — наш дім», співали державний гімн і розвішували блакитно-жовті стрічки в громадських місцях.

1

9 травня Ганна переїхала в Дубно, що на Волині. Там вона долучилася до діяльності волонтерського центру «Тенета» і допомагає плести маскувальні сітки для українських військових.

— Я працюю на благо нашої країни, тому що інакше я не можу, бо родилася з цим. Я ходжу туди, щоб не бути вдома на самоті, щоб зберегти свою психіку до кінця війни, бо ще десять років до пенсії — треба працювати. Я роблю це, бо, по-перше, це дуже важлива справа, тому що людське життя безцінне. А по-друге, я знаю ціну техніці, озброєнню й амуніції — усьому, що стосується військ.

Життя в переїздах

Ганна народилася в містечку Путила на Буковині. «Це там, де трембіти. Це там, де Ольга Кобилянська. Це там, де Юрій Федькович. Гуцулка я», — розказує жінка, яка пишається своїм корінням. Але так склалася доля, що після закінчення Чернівецької школи-інтернату вона ще дівчиною потрапила в педагогічний інститут на сході України. Цей період жінка згадує неохоче. Каже, що за свою українську мову та громадянську позицію переживала постійний булінг — була і жуйка у волоссі, і підлива на голові.

Це мотивувало Ганну на відчайдушний крок: нікого не посвячуючи у свої наміри, вона втекла зі школи та поїхала зі сходу України на південь, до околиць Херсона, шукати матір, бо саме звідти від неї приходили посилки раз на рік. Там і закінчила аграрний ліцей за спеціальністю «машиніст-тракторист». Викладачі відправили Ганну в Мелітопольський державний педагогічний університет — відтоді вона й оселилася в Мелітополі.

— У 2001 році почала працювати у вечірній школі німецької мови. Але вечірня школа й мала дитина — це зовсім не комільфо. Потім перейшла в аграрний ліцей, уже 20 років там працюю. Я викладала й німецьку мову, й біологію, й екологію, й художню культуру. А останні два роки ще громадянську освіту, тому що це взагалі предмет про мою позицію. Що стосується громадянських активностей, свідомостей і так далі — це до мене. Я можу маленьких дітей привчити любити свою землю. Колись Маленький Принц (персонаж твору французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері. — ред.) розповідав, що треба спостерігати за світом, дивитися на кожну живу істоту — те саме я роблю з учнями.

Громадянська освіта
Інтегрований курс, запроваджений для учнів старших класів 2018 року. Там розглядають теми прав людини, верховенства права, інклюзії, громадянського суспільства, демократії тощо.
2

Чоловік Ганни познайомив її з Мелітополем: і з місцевою річкою Молочною, і з озером Гарячка. Біля цих місць відпочинку родина прожила 25 років.

— Кожну неділю ми ходили на відпочинок до річки. А після церкви йшли до коней у кінно-спортивну школу «Алюр». Це спілкування з ними. Це їхні оксамитові мордочки. Це їхні очиська такі красиві…

«Кому треба той Мелітополь?» Початок вторгнення

Ганна Бут згадує: коли донька говорила їй, що треба складати тривожну валізу, вона сміялася.

— Я їй говорила: «Крістіно, ми будемо у військових плутатися під ногами з тою тривожною валізою. Бо Збройні сили ж тут, поруч». Я ж не знала, що місто залишиться сам на сам з окупантами.

Після смерті чоловіка Ганна страждає на безсоння. Коли прокидається рано вранці, просто починає працювати. І 24 лютого, згадує, було таке ж. Жінка почала збиратися на роботу. Стрілки годинника показували пів на сьому. Дорогою зустріла сусіда, який запитав: «Куди ти йдеш? Там горить аеродром».

— Я на нього подивилася так, думаю, що він меле. І пішла далі на роботу. Прийшла, написала на дошці Vierundzwanzigsten Februar (24 лютого. — ред.) перед уроком німецької мови. Чую — такий ґвалт. У нас поруч гуртожиток, і чую звідти: «Війна! Війна!». Я вийшла на вулицю, а там усі з торбами. Швидко загуглила, що відбувається в Мелітополі — всюди читаю «війна». Думаю, кому треба той Мелітополь?

Російські війська зайшли в місто 24 лютого. 25-го вже був бій у центрі Мелітополя.

— Донька одразу скотчем вікна почала заклеювати. Мені смішно, а вона на мене кричить. Я кажу: «Крістіно, ну яка війна? Тут же весь світ з нами. Побояться на нас нападати». Я нікуди не збиралася йти. Мені здавалося, що це на трошки, це швидко минеться, і я піду у свій ліцей. Але коли зникло українське телебачення та радіо (і стало все російське), тоді я вже зрозуміла, що це біда.

3

Молитви та акції проти військової техніки

Акції спротиву в Мелітополі почалися 28 лютого. Один професор-історик зателефонував Ганні та запросив на міжконфесійну молитву, яка мала відбутися біля пам’ятника Шевченку (на площі Перемоги. — ред.). Там зібралися люди, тримали в руках плакат «Мелітополь — наш дім» і молилися. Учасники акції домовилися щодня до перемоги о дванадцятій годині збиратися на цій площі.

— Так ми кожен день виходили. Нашим завданням було підіймати Мелітополь. Ми ходили в різні куточки міста і кричали «Мелітополь — Україна», «Україна понад усе», майже на кожному кварталі зупинялися та співали державний гімн. В одному з будинків люди винесли великі колонки, з яких пролунав гімн. І люди плакали, тому що це дійсно дуже хвилююче. А за нами ж їздили росіяни, і ми їм кричали «окупанти». Дуже багато було лихослів’я, тому що інакше не можна з ними. Але спостерігалася якась здичавіла незрозумілість в очах окупантів, вони не розуміли, що відбувається. Російські військові нас «приїхали звільняти», а ми тут їм кажемо: «окупанти, додому». Просто неймовірно було дивитися на їхню розгубленість.

4

Донька Ганни намагалася вести пряму трансляцію під час акцій, аби люди бачили, що відбувається в Мелітополі. Коли викрали мера міста (це сталося 11 березня. — ред.), мелітопольці все одно вирішили, що будуть продовжувати свою справу.

— Одного разу ми вийшли на площу, а там все було всипане загарбниками Я стільки військових ніколи в житті не бачила. І досі як заплющую очі, бачу автозаки, кулемети й іншу військову техніку. Наступного разу ми домовилися, що зустрічаємося в іншому місці — не на центральній площі, а біля танку на «Братському кладовищі». І того дня нас чекало те саме: уже складалося враження, що окупанти знали наші плани наперед. І там нас розігнали.

5

Під час тієї акції спротиву одну з учасниць закинули в автозак (автомобіль для перевезення підозрюваних і обвинувачених. — ред.). Тоді ж російський військовий вдарив Ганну по руці автоматом, коли вона тримала доньку, — рука миттєво напухла. А Крістіні один із росіян наступив на ногу, після чого в неї сталася панічна атака.

— Окупанти постійно наводили на нас зброю, дрони, техніку. Нас знову розігнали в середині березня. Ми прийшли і, як завжди — площа просто всипана окупантами. І стояли там автозаки, які були підготовлені для тих, кому «не сидиться вдома», — їх ловили та в машину одразу кидали, без зайвих запитань. Жінок вони не били, викинули телефони у вікно і все. А чоловікам і ребра поламали, і зуби вибили. Тобто росіяни — терористи. І ми вирішили, що влаштовувати такі акції більше не можна, і будемо просто ходити на молитву.

6

Виїхати, не можна терпіти

Ганна все-таки вирішила виїхати з тимчасового окупованого Мелітополя, бо її вмовила донька. Терпіти окупацію в якийсь момент стало неможливо:

— Я залишила собі на пам’ять, на все своє життя, шматочок жовтої нитки. Вона в кишені завжди зі мною. Я ставала спиною в супермаркетах і зав’язувала де тільки можна блакитно-жовті стрічки — на сітці, на якійсь корзині, на ручці холодильника. Але потім у нас залишилася тільки жовта нитка, більше в нас нічого блакитно-жовтого не було.

Крістіна зв’язалася з однією волонтерською організацією, і хлопці вивезли її з Ганною з Мелітополя. Вони їхали 30 годин.

— Найстрашніше було розуміння того, що це все-таки сталося. Оце наше «какая разніца» мало велике значення. І деякі закиди наших мешканців міста все-таки здійснилися, бо часто можна було почути у спину «Путин придёт», коли починаєш говорити українською. А я принципово, коли Путін сказав, що України як країни не існує, не вживаю російської мови. Її навіть немає у мене в телефоні, і немає жодної музики російською мовою.

7

Ганна радить не йти на контакт з окупантами, навіть не слухати їх. Вони «вішають лапшу на вуха», мовляв: «Ми такі хороші, ми прийшли вас звільняти, ми прийшли робити тут щасливе майбутнє» і так далі. У це вірити не можна, наголошує жінка.

— Я знаю, що ми переможемо, тому що цього хоче весь народ. Бо ми настільки довго вже від цих росіян страждаємо, років так 300-500, то Господь уже звернув на нас увагу. Усі колаборанти, сепаратисти повинні працювати на Соловках, у Сибіру, у тайзі, у тих містах, звідки вони прийшли.

8

Ганна любить свою батьківщину всім серцем. Для неї Україна — це всі люди навколо, це віра, це українські пісні.

— Як можна не любити Україну, якщо я — українка? Як можна не любити цю країну, я не розумію.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Владислава Кріцька

Редакторка тексту:

Наталія Понеділок

Інтерв’юерка:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Олена Логвиненко

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Графічна дизайнерка:

Анастасія Хаджинова

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Транскрибаторка:

Наталя Ярова

Ілона Миколаїшин

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Підпишіться на листи Ukraïner

Ми ділимося тим, над чим працюємо просто зараз, і тим, про що думаємо.
Розповідаємо про нові експедиції та підсвічуємо важливі теми, які розкриваємо через різні проєкти.

Долучайтесь до спільноти Ukraїner,
підтримавши нас щомісячною підпискою

10 років Ukraïner документує Україну та відкриває її світові. Щоб продовжувати це робити — нам потрібна ваша щомісячна підтримка.
1802

5000

1802 людини вже підтримує Ukraїner. Долучайтесь і ви. Одне ваше рішення — багато спільних можливостей!