Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією та змогли виїхати. Наступний наш герой — Ілля, аспірант філософії, фотограф і майстер татуювання, якому вдалося евакуюватися з тимчасово окупованого Ізюма завдяки легенді про вагітну дівчину.
Місто Ізюм на Слобожанщині розташоване на автошляху міжнародного значення, що з’єднує Харків зі Слов’янськом, Бахмутом й іншими населеними пунктами Донеччини. Саме тому його іноді називають «ключем до Донбасу». Бої за Ізюм почалися наприкінці лютого, після російського повномасштабного вторгнення. Місто, в якому до війни проживали майже 50 тисяч людей, практично стерте з лиця землі. Ізюм окупований росіянами з початку квітня, а бої за цей регіон не припиняються. Протягом цього часу місцеві мешканці відчайдушно намагаються евакуюватися — через мінні поля, вплав, пішки, у будь-який інший спосіб.
Ілля родом з Ізюма, останні 6 років жив у Києві, де навчався та працював. Його життя загалом — це науково-освітня та культурна діяльність. Наприкінці 2021 року він разом із дівчиною поїхав до батьків в Ізюм. Там їх і застала повномасштабна війна Росії проти України та зрештою вони опинилися під окупацією. «Трохи затримався!» — каже чоловік. Та родині вдалося евакуюватися, вони повернулися до столиці вже 5 травня 2022 року.
Початок війни в Ізюмі
Вночі проти 24 лютого Ілля довго спілкувався зі своєю подругою з Харкова. О 5-й ранку вона повідомила, що її місто почали обстрілювати, а на окружній дорозі вже йшли бойові дії. Спочатку чоловік не вірив у це, але близько 6-ї години з’явилися перші офіційні заяви про повномасштабне вторгнення РФ в Україну.
— 23 лютого ми якраз у центрі Ізюма спілкувались з приводу того, чи можлива велика конвенційна війна (в Європі. — ред.), якої не було з часів Югославського конфлікту (з кінця ХХ століття більшість конфліктів мають гібридний характер. — ред.). Ми дуже скептично ставились до цієї конструкції. Ми допускали, що вона може бути, що до неї потрібно готуватися, але хотіли себе впевнити в тому, що це неможливо.
Конвенційна (традиційна) війна
Форма війни, що ведеться з використанням звичайного озброєння та військової тактики між двома або більше державами у відкритій конфронтації.
Перші дні вторгнення в Ізюмі нічого не відбувалося. Місто просто «вимерло», каже Ілля, — не працювали магазини, заправки, банкомати.
— Нічого не відбувається і ти не розумієш, як себе поводити.
28 лютого російські військові вперше обстріляли Ізюм. А на початку березня на сусідній вулиці від тієї, де жив Ілля, впала ФАБ-500 (500-кілограмова авіаційна бомба. — ред.), яка не розірвалася. Ізюм розділений навпіл Сіверським Донцем. Тоді з північної сторони, у напрямку Харкова, вже стояли війська РФ.
— Була одна дорога до виїзду — в напрямку Краматорська (на південь. — ред.). Десь за день після наших обговорень про виїзд мости підірвали, і з північної частини міста, де ми жили, можливості виїхати не було, або ми про неї не знали. Тобто ми хотіли виїхати ще в перший тиждень, але оскільки мости підірвали, не встигли.
Ситуація ставала складнішою — з 4 березня через ворожі обстріли відключили постачання газу. Ще за два дні не стало світла й інтернету — місто було відрізане від усього. 10 березня під своїм вікном Ілля побачив російський триколор: тоді окупанти вже зайшли у місто з півночі й почалися активні бойові дії за іншу частину Ізюма, розказує чоловік. Бої у місті тривали до кінця березня, а 1 квітня місто опинилося під тимчасовим контролем російських окупантів.
Життя в окупації
Найбільше російських ракет серед усіх українських міст було випущено по Ізюму, повідомив у липні секретар РНБО Олексій Данілов. Станом на 25 травня у місті зруйновано понад 80 % житлової інфраструктури, розповів депутат Ізюмської міської ради Максим Стрельник.
Перші півтора місяця повномасштабної війни в місто не постачалась жодна гуманітарна допомога. Ворог підступно обстрілював дорогу до Слов’янська, а дорога з Харкова контролювалася окупантами. Підвозити продукти та ліки, а також організовано вивозити людей не було змоги. Проте у сім’ї Іллі, на щастя, мала запаси продуктів більш ніж на місяць проживання.
— Люди, які були під постійними обстрілами, будинки яких зазнавали руйнацій, жили у великій скруті. Вони виживали на консервації або на тому, що знайшли в покинутих квартирах. Вони шукали їжу, де могли, не з метою мародерства чи перепродажу, а з метою виживання.
Згодом люди почали завозити деякі продукти з тимчасово окупованого Куп’янська чи Росії, але ті продукти мали низьку якість. Ймовірно, це були товари з гуманітарної допомоги (крупи, молоко, консерви), вважає Ілля.
Укриття поруч з будинком Іллі не було, адже в їхньому районі високі ґрунтові води — вони не дозволяють робити будь-які заглиблення (підвали, укриття, бомбосховища). Увесь час перебування в Ізюмі сім’я ховалася у власному будинку, під час обстрілів — у коридорі за двома стінами. «Ми вирішили, що це краще, ніж нічого», — каже чоловік.
Під час окупації в місті почали з’являтися кумедні агітлистівки, стилістично досить поверхневі — різні шрифти, креслення, виділення, — описує Ілля. Згодом окупанти почали видавати в Ізюмі російську газет та намагалися запустити своє радіомовлення. Чоловік його слухав протягом трьох днів, але потім сигнал зник.
— Операторів зв’язку не було. Й досі, наскільки я знаю, там немає покриття, звʼязку, інтернету. Щоб додзвонитися, люди виходять або на гору Кремʼянець в Ізюмі, або виїжджають за місто на 30-35 кілометрів. Там уже вирахували місця, де ловить звʼязок.
Впродовж квітня світло з’являлося два чи три рази. Води та газу не було. З часом стало дещо простіше, тому що вже не було мінусової температури. Тоді не потрібні були дрова, щоб обігріти свою оселю.
Станом на 25 липня в Ізюмі пробували відновити електропостачання, але успіхів не мали — світло з’являлося в кращому випадку на дві-три години в день. За словами Ізюмського міського голови Валерія Марченка, у місті немає газу та в наступному опалювальному сезоні Ізюм залишиться без опалення.
Тату́ з українським змістом — у підвал
Наприкінці березня Ілля побачив знищену колону російських окупантів. Тоді він вирішив вийти з дому разом з батьком, щоб дізнатися, що відбувається в місті.
— Перші три тижні активної фази я взагалі не виходив, не знав, яке сьогодні число, чи взагалі існує держава Україна. У тебе немає жодної інформації й ти просто вирішуєш вийти дізнатися, що відбувається, і який ступінь руйнації міста.
Майже в центрі Ізюма чоловіків зупинили на блокпості. Російські військові довго допитували їх: хто вони, куди йдуть, чи були на військовій службі, чи є татуювання. Саме тому окупанти роздягнули Іллю, на його тілі побачили малюнок:
— У моєму випадку татуювання важко для них ідентифікується, вони зрозуміли лише частину. Але якщо в тебе тату має український зміст, це привід для увʼязнення. Мені відомий випадок, коли у хлопця було татуювання з написом українською мовою — це підвал.
Під час допиту військові забрали в Іллі телефон, але перевірили лише смс-повідомлення та Viber. Усе, що могло слугувати причиною ув’язнення, вони не дивилися:
— Я це пояснюю тим, що вони не вміють користуватися технікою, що вони просто не подивилися через свою нездатність. Але саме ця інформація могла стати причиною для підвалу.
«Наші догралися» — монах-колаборант
Ще до повномасштабної війни Ілля познайомився в Ізюмі з монахом чоловічого монастиря на честь Піщанської ікони Божої Матері (належить до РПЦ). Наприкінці січня чоловік прийшов у ту місцевість пофотографувати. Там вони й побачилися й заговорили про усіляке. Тоді розмова зайшла за військову агресію Росії. Ілля запитав у монаха, як церква ставиться до війни на сході України. Той відповів, що вони не коментують цю ситуацію: «Війна окремо, церква окремо».
Наступного разу вони зустрілися, коли сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, наприкінці березня. На території монастиря є криниця, Ілля прийшов туди набрати питної води. Там постійно стояла варта: 3-5 російських солдатів і медик. Монах побачив Іллю та дуже здивувався, чому він залишився тут, і сказав: «Вот мой неформал живой. Если что-то нужно, приходи, помогу».
— Я прийшов до нього за допомогою на Вербну неділю, тому що шукав корм для свого собаки. З цим було доволі важко, собака вже відмовлявся їсти все, що в нас було. Я прийшов до монаха, тому що були чутки, що російські волонтери привозять і для тварин гуманітарну допомогу. Він сказав, що знайде.
Монах таки допоміг. Але в Іллі були запитання, які його дуже цікавили. І чоловік запитав у монаха, як той може прокоментувати сучасні події в Україні.
— Спершу він трохи розгубився, а потім сказав: «Наші догрались». І запитав у мене те саме. Я подивився, що навколо нас солдати, і подумав, що нічого відповідати не буду. Подумав, що він і так знає, на кого я навчаюся та яка в мене позиція. Тобто церква, як завжди, брехала.
Легенда для виїзду
На початку квітня деякі люди почали возити в Ізюм харчові продукти з підконтрольної Україні території. Саме від них сім’я дізналася актуальний тоді маршрут для евакуації — дорога на Київ. І вони вирішили 30 квітня поїхати з окупованого міста. Іллі вдалося зловити українське радіо — так періодично він міг отримувати інформацію. Саме це й мотивувало сім’ю їхати звідти.
Маршрут пролягав спершу від Ізюма до Балаклії. Дорога зайняла приблизно п’ять годин. На блокпості першого населеного пункту були доволі жорсткі огляди та допити окупантів, згадує Ілля:
— Я взяв з собою кілька ноутбуків, фотокамеру та тату-обладнання. І я гадав, що їх більш зацікавить камера, але ні. Їх зацікавило саме тату-обладнання зі словами: «Мало того, что себе кожу портишь, так еще и кому-то».
Балаклія (окупована з березня. — ред.) стала найбільш проблемною для проїзду, тому що там на блокпості російські військові не пропускали сім’ю. У місто можна було заїхати лише з місцевою пропискою або якщо хтось там зустрічає:
— У нас ні того, ні іншого не було. У нас була легенда, що моя дівчина вагітна, шостий місяць, їй потрібно було в лікарню. І для того, щоб потрапили в місто, ми згадали людину, яка проживала з моєю дівчиною в підвалі. Вона була зареєстрована в Балаклії. Дівчина назвала адресу людини. Росіяни забрали документи, сіли в автівку та сказали, що будуть супроводжувати нас. Ми розуміємо, що ситуація трошки патова. Куди їхати — ми не знали, тому поїхали в місто питати в місцевих.
Окупанти побачили, що така вулиця дійсно існує, сім’ю відпустили — і вони повернулися на перший блокпост. Під час розмови військові зрозуміли, що деякі свідчення не збігаються з легендою.
— Ми з ними ще десь пів години стояли на блокпості, спілкуючись з цього приводу. Але врешті-решт вони відкрили нам документ і сказали не зупинятись протягом проїзду містом. Я не знаю, чому так сталося, тому що до цього жодної людяності в них не спостерігалось.
У перший день родина зупинилася в підконтрольному Україні місті Первомайський (90 км від Ізюма), де їх зустріли, нагодували та забезпечили всім необхідним. Там вони переночували, а наступного дня поїхали до Києва.
З того часу й досі Ізюм періодично обстрілюється. Гуманітарну допомогу дають лише людям, які не можуть працювати. А робота одна — розбір завалів. Спочатку окупанти роздавали всім допомогу, зараз — тільки соціально незахищеним особам, розказує Ілля. Ціни в магазинах зростають, курс рубля до гривні — 1:1.
— Торгівля орієнтована не на місцевих, а на військових, що мають гроші. Для того, щоб отримати готівку з карт, люди їдуть у Сватове, комісія складає від 15 % до 30 % від суми.
Для когось найстрашніше та найважче в окупації — це літаки та ракети над головами, а для Іллі — це відсутність інформації:
— Тому що ти не розумієш, чи треба тобі щось робити, чи не треба. Чи взагалі існує держава Україна, чи не існує. Бо ти там втрачаєш інформаційний зв’язок із дійсністю.
Для тих, хто й досі живе в окупації, чоловік радить мінімізувати спілкування з окупантами та не ходити у комендантську годину вулицями — це в більшості випадків збереже життя, каже Ілля. Хоча у самого чоловіка не було можливості щось робити через відсутність зв’язку й інтернету, але він радить за можливості допомагати іншим, волонтерити:
— Коли щось робиш, ти проявляєш власну волю та вибір. Ти не безхребетний слимак. І ти розумієш, що можеш на щось впливати.
