Share this...
Facebook
Twitter

«Голоси окупації» — серія історій про українців, які жили під російською окупацією і змогли виїхати. Наш перший герой — Євген, фермер, який пережив два місяці в окупованому селі Алісівка на Слобожанщині.

Алісівка — типове тихе село, розташоване на півночі від Харкова, за два кілометри від російського кордону. З початку повномасштабної війни з РФ воно опинилося під окупацією. Близько 60 селян, які жили в Алісівці, стикнулися віч-на-віч із російськими військовими, що прийшли впроваджувати там «рускій мір». Євген разом із сім’єю був змушений виїхати звідти. Йому вдалося евакуювати ще й кількох кіз зі своєї ферми.

Життя до повномасштабної війни

Євген народився та жив у Харкові. Навчався в Харківській зооветеринарній академії, а потім отримав диплом магістра у сфері державного управління. Працював в органах місцевого самоврядування та ІТ-сфері. У 2016 році із сім’єю переїхав в Алісівку, де була земля батьків дружини. Там із нуля побудував ферму Seven gardens family farm, де займався тваринництвом і виробництвом крафтових сирів. Уже у 2022 році в них було 50 голів кіз — чистопородних і частково чистопородних англо-нубійських. А ще сироварня, де чоловік переробляв козяче й коров’яче молоко. Коров’ячого переробляли до 5 тонн на місяць, козячого — трохи менше.

Англо-нубійська коза
Британська порода домашніх кіз, виведена у XIX ст.

У селі здебільшого жили люди літнього віку й сім’я Євгена. Сім’я мала господарство і простий будинок на 75 м², який самі й побудували.

Як і в багатьох українців, життя Євгена змінилося 24 лютого 2022 року. З його розповіді зрозуміло, що той день чоловік пам’ятає дуже добре. О 5 ранку він якраз був у сироварні й готувався робити сир: уже почав пастеризувати молоко. Там і почув перші вибухи, потім побачив залпи ракет. За його словами, військова техніка російських окупантів стояла в Бєлгородській області — на території РФ, що межує з північно-східним кордоном України. Тому бачив, як звідти злітають ворожі ракети. Протягом дня з Харкова приїхав його батько, забрав їхніх трьох дітей, документи, електронні пристрої, як до прикладу жорсткий диск із фотографіями — те, що для їхньої родини було найціннішим. Євген із дружиною залишилися на фермі, бо не могли покинути тварин.

«Бери лопату, копай могилу»

— 12 березня російські війська зайшли в село: шукали, обшукували всі хати, зокрема й нашу ферму. З того дня вони не покидали Алісівку, і зараз й досі там (на момент публікації матеріалу село все ще перебуває під російською окупацією. — ред.).

Євген розповідає, що під час обшуку його будинку російські військові шукали щось підозріле, тоді в нього забрали рушницю.

— Можливо, намагалися знайти ознаки того, що я військовий чи шпигун. Російських військових було близько 15, а в середині квітня в село зайшли ще чоловік 50–60 — кабардинці (один із народів Північного Кавказу. — ред.). Почали селитися. Село невеличке, 40–50 будинків, більшість з яких порожні. Обшуки були регулярні. Вони приходили, дивилися, чи в нас не сидять українські партизани. Де жили люди, вони не селилися та не грабували, а всі порожні будинки розграбували.

За словами фермера, під час окупації складно було мати хоч якісь засоби для комунікації:

— Все гірше з кожним днем був зв’язок. Обстрілювались вишки, постраждала інфраструктура. У нас залишився один оператор — «Лайф» (Lifecell. — ред.). Ми включили роумінг, і лишалась одна паличка (індикатор доступності сигналу мережі. — ред.), яка ловила. Ми так могли хоч якось виходити на зв’язок з рідними. Тому ми сховали один телефон.

Дах будинку Євгена був оснащений сонячною панеллю. Те, що в мирний час було приємною й екологічною вигодою, під час окупації стало життєво важливим:

— Я міг заряджати і телефон, і ліхтарики. От це їх (окупантів. — ред.), мабуть, і дратувало, шо шось в мене є. Може, це була така стратегія — мене позалякувати, щоб я поїхав, щоб пограбувати потім. Важко зараз сказати, шо це було. Але… Але було отак.

Російські військові, як пригадує Євген, ретельно шукали телефони в їхньому будинку під час обшуку. Вочевидь, окупанти припускали, що їх могли заховати:

— Прийшли й сказали: «Нам розвідка дала інформацію, що у вашому домі є сигнал мобільного телефону». Мене допитували, навіщо мені телефон, чому я його сховав, чи я передаю якусь інформацію.

Телефон Євгена, як він розповідає, окупанти таки знайшли під час другого обшуку. Це було за день до того, як вони поїхали, остаточно підштовхнувши їх якнайшвидше покинути село:

— У мене забрали телефон, і, як вони сказали, його відправили в Бєлгород у ФСБ (Федеральна служба безпеки РФ. — ред.) на перевірку. В принципі, там були сховані фотки, які неможливо було просто так знайти. Але я зрозумів, що щось вони можуть знайти, що якщо це реально буде спеціаліст (шукати. — ред.), то вони можуть щось і знайти.

Вони причепились саме до мене, бо ми були єдина молода сім’я на все село, і вони постійно казали: «Ви тут єдині не за нас. Ти в нас на карандаші». Дивилися телефон, були погрози та жарти на тему: «А покажи дружину. А вона молода?». Потім повели в ліс і, направивши на мене автомати, сказали: «Бери лопату, копай могилу». Я викопав собі могилу, вони приклали автомат до голови та звели затвор.

Євген каже, що тоді розумів: вбивати його вони не збиралися:

— Я відчував, що це якийсь фарс, але і не відкидав можливості, що цей фарс може закінчитися пострілом. Їх також дратувало те, що я не боявся, не тремтів, не плакав, тому що я бачив і розумів, що в них ціль — налякати. Думки були про те, що зараз все це може закінчитися. Я вже попрощався з життям. Але вони не збиралися мене вбивати, ми просто вийшли з лісу і мене відпустили. А потім знову прийшли ввечері до нас, порізали колеса на машині та зняли акумулятор. Якраз до мене сусід пригнав свою машину, тому що біля нього поставили міномети — і йому теж порізали колеса та зняли акумулятор. Тоді я вже зрозумів, що треба щось робити.

Жити з ворогом по сусідству

Дехто необачно або умисно засуджує людей з окупованих територій за те, що вони спілкуються з російськими військовими. Проте часто мешканці таких міст і сіл вимушені це робити для своєї безпеки та збереження свого життя. Євгену теж довелося таке пережити:

— Були різні військові: й молоді хлопці також, неагресивні. І коли я бачив, що хлопці адекватні, то розмовляв з ними, і вони розповідали все, як воно є. Що їм це «нафіг не треба», особливо тим, що з Кавказу. Вони кадрові воєнні, за їхніми словами, у них є вибір: сідати в тюрму (російська влада залякує військових кримінальною відповідальністю за відмову воювати в Україні. — ред.) чи йти воювати. А я ж і казав їм: «А ти ж можеш не воювати. Ти кажеш, що тобі це не треба, то напиши заяву, що ти відмовляєшся». На що вони відповідали: «Ну я відмовлюсь, але там іпотека та кредити. І така собі в мене перспектива, якщо я відмовлюсь».

Євген пригадує, що підштовхнуло його з дружиною врешті вирішити евакуюватися з Алісівки:

— Ще одна причина, чому ми поїхали — те, що російські військові поруч з нашим будинком викопали окопи й поставили міномети. Тобто коли почнуться бої, це все буде безпосередньо під нашими вікнами. Тому ми зрозуміли, що вже дуже небезпечно залишатися. Звичайно, коли всі ці установки стоять поруч, усе чуєш: як кожна по-різному стріляє, різний звук, земля дрижить і не дрижить, спалах є і немає. І вже потім розумієш, що це: ствольна артилерія, залповий вогонь, ракета, «Смерч», «Ураган»… Ми не боялися, коли все летіло з Росії. Але коли почалися бої безпосередньо за п’ять кілометрів від нас, то вже з’явився ризик, що українська армія почне і в Алісівку стріляти (щоб вибити ворога. — ред.). Однак по селу не стріляли, були «прильоти» лише поруч. Тому що росіяни виставляли свої установки в полі, поруч з Алісівкою, туди й «прилітало», це кілометр-два від нас. Був ризик, що почнуть бити по мінометах, які були встановлені в селі. Росіяни прям поміж хатами поставили свою техніку, приховали її та понакривали гілками.

Ми сиділи до останнього, бо сподівалися, що російські військові не підуть до Харкова, що тут не буде окупації. Ми думали, може, зараз сюди українські військові зайдуть, стануть в оборону — і все буде нормально.

Евакуація

Виїхало подружжя 27 квітня. Вони мали причеп, на якому забрали з собою найцінніших племінних кіз. Взяли скільки влізло — 8 тварин. І тих ледь довезли, тому що кози від стресу можуть і померти, бо перестають їсти та пити воду. Найважчим рішенням для Євгена було залишити своїх тварин.

— Коли ми поїхали — відкрили всі двері в заго́нах, в сараях, і випустили тварин. Що з ними зараз — невідомо. Зв’язку немає ні з ким, у селі й досі окупація.

Євген розповідає, що від Алісівки до російського пункту пропуску — 5 кілометрів, але тоді його вже закрили. Військові через нього не пускали, бо вже йшли бої за 5 кілометрів від села. У сторону України також не було можливості виїхати — окупанти не пропускали.

— Ми їхали 6 годин через 25 блокпостів уздовж кордону з Росією, ґрунтовою дорогою. Потім 8 годин проходили кордон. На російській стороні прикордонники проводили повний обшук, через сканер пускали машину. Далі їхали через Бєлгород до кордону з Латвією, уздовж кордону України й Білорусі, до Латвії близько 1100 кілометрів. На кордоні стояли ще 40 годин.

Звідти ми приїхали в Литву до наших друзів. У них також козина ферма і сироварня. Ми планували там тільки переночувати, але потім вони запропонували залишитися: «Давайте залишайтеся. Нам потрібні на фермі люди, які розуміються. І давно не можемо знайти». Ми залишили там своїх тварин і поїхали в Україну — на Волинь до наших друзів-фермерів, де були майже два тижні. Там зробили документи, підремонтували машину, батьки відправили нам закордонні паспорти. Потім ми поїхали за дітьми у Словаччину, а звідти — через Польщу знову в Литву.

Зараз Євген із сім’єю в безпеці, проте каже, що й досі почувається тривожно:

— Я ще не можу сказати, що все минулось, тому що все ще на підсвідомості. Поки ти там, в екстремальних умовах, це не відчувається. Ти розумієш, що тобі робити. Будь-які емоції зникають, залишається тільки розум. Але зараз починають накривати такі моменти, починає все спливати: що ми втратили, що пережили, що буде далі з нашою психікою, як ці всі проблеми потрібно буде вирішувати. Особливо ночами останній тиждень це все сниться, все знову повертається. І зранку п’ятнадцять-двадцять хвилин ще приходиш в себе, згадуєш, де ти, хто ти, хто поруч, що все добре…

Фермер підсумовує, що попереду в них — невідомість. Він із дружиною не знає, чи буде це безпечно – повертатися додому, оскільки велика частина України, зокрема окуповані та деокуповані території, замінована. А знешкодження мін — процес значно триваліший і складніший, ніж їх встановлення. Євген припускає, що з цим пов’язана одна з причин, чому деякі люди так і не виїжджають із тимчасово окупованих населених пунктів: вони просто бояться, що більше ніколи не повернуться на рідну землю.

— Для тих, хто в окупації й досі, я б порадив відповідально ставитись до свого життя. Ми до останнього сподівалися вберегти по максимуму все, але коли реально з’явилася загроза життю, то матеріальні речі здаються дрібницями в порівнянні з тим, що тебе можуть вбити. Тому, мабуть, треба приймати рішення про скорішу евакуацію.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Владислава Кріцька

Редакторка:

Аня Яблучна

Коректорка:

Олена Логвиненко

Інтерв’юерка:

Христина Кулаковська

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Транскрибаторка:

Вікторія Будун

Діана Стукан

Авторка обкладинки:

Анастасія Хаджинова

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик