Share this...
Facebook
Twitter

На Слобожанщині поблизу міст Путивль та Білопілля мешкають горюни — східнослов’янський субетнос, який сформувався на цих землях у XVI столітті. Зараз горюнів лишилося всього кілька тисяч.

Попри свою малочисельність, вони й досі плекають давні традиції та співають старовинних пісень унікальною горюнською говіркою — поєднанням української, російської та білоруської мов, а кілька років тому в селі Нова Слобода створили музей горюнської культури.

Звідки взялися горюни?

У XVI–XVII століттях розпочалося заселення територій Дикого поля і утворення Слобідської України. Колонізація Слобожанщини тривала аж до кінця XVIII ст. Значну кількість російських переселенців із Московського царства та білоруських і литовських — з Великого князівства Литовського у XVI–XVII ст. складали військові, а ще раніше — селяни та старовіри, які зазнавали релігійних гонінь. Вони разом із місцевим автохтонним населенням — сіврюками (нащадки племінного союзу сіверян) і стали основою горюнської етнічної групи.

Уперше горюни згадуються у 1591 році у працях путивльських писців. На той час Слобідська Україна входила до Московського царства, і Путивль був одним із військово-адміністративних центрів цих земель — виконував функції прикордонного оборонного міста. Та вже наприкінці XVII століття місто втратило свій статус, і основними заняттями місцевих жителів стали ремісництво і торгівля.

Враховуючи етнічну строкатість Слобожанщини, присутність у горюнській культурі елементів побуту та традицій українського, російського та білоруського народів не видається дивною.

Нині немає єдиного пояснення етимології слова «горюни». Серед місцевих мешканців поширеною є версія про те, що в давнину тут жилося важко і люди горювали. Є також версія, що перші поселенці жили на горі або ж в оточенні лісів, що постійно горіли.

Горюнка Жанна Дзекунова, керівниця фольклорного колективу «Горюночка» у селі Линове, про появу субетносу розповідає так:

— Є різні версії. Що сюди переселяли людей з Росії, України або хтозна-звідки. Жили, селились тут, ось і утворилася своя говірка, свої традиції, костюм, пісні.

Регіон
ukrainer-map-large

Линове, Слобожанщина Подивитись точку на Google Maps

У ХХ столітті горюни жили великими сім’ями, у післявоєнний час працювали на фермах і в колгоспах.

Місцеві жінки так згадують голодні післявоєнні роки, на які саме припало їхнє дитинство:

— Картопля не у всіх була. Тяжко жили. Підемо в поле, гнилої назбираємо. І маторжаники пекли. Голод тоді був.

Сьогодні, окрім Линового, горюни  мешкають переважно у Новій Слободі, Юр’євому, Рутнєвому та Ширяєвому. Їхня чисельність з початку ХХ ст. зменшилася з 15000 до кількох тисяч. У селах лишилися здебільшого літні люди:

— Раніше ж по шістнадцять і більше дітей у сім’ях. Зараз вже село [Линове] вимерло, десь людей 400, можливо, лишилося. І все. Виживаємо. Лишилися одні старі.

Личаки, паньови і горшкольопи

Самобутність горюнів простежується, зокрема, в їхньому традиційному вбранні. Жіночий стрій горюнів, наприклад, складався з сорочки (чохви), паньови-плахти з «хвартушком», а також намітки.

Весь одяг жінки шили та фарбували самі:

— Тоді полотно фарбували вільхою. Настругають кору, прокип’ятять і полотно у відварі замочують. І так воно фарбувалося.

Згадують, що полотно ткали з конопель, які тут раніше активно вирощували:

— У нас раніше всі сіяли коноплі. На болоті вимочували, а потім машинами їх били, нитки робили, здавали на прялки. А тоді вже жінки вдома полотно ткали.

Чи не найбільш характерним предметом горюнського гардеробу були личаки — взуття, яке плели з луб’яних волокон липи. Часто таке взуття члени сім’ї носили по черзі.

Линове також було великим гончарним осередком. Ніна Калюка, учасниця ансамблю «Горюночка», розповідає:

— Нас «село горшкольопів» називають. Кепкують так. У нас всі чоловіки — такі умільці були свого роду. Горна робили, де обпалювали ці горщики. Робили посуд різний: ложки, миски. У нас все село цим славилося. І возили на хутори. Вози загружали і везли продавати в Путивль і всюди.

Share this...
Facebook
Twitter
Регіон
ukrainer-map-large

Линове, Слобожанщина

Подивитись точку на Google Maps
Share this...
Facebook
Twitter
Регіон
ukrainer-map-large

Линове, Слобожанщина

Подивитись точку на Google Maps

Найпоширенішими горюнськими іменами, розповідають мешканки Линового, були: Клим, Клавдія, Орєх, Філантій, Герасим. Одним із найоригінальніших було ім’я Пуд. Ім’я, яке тобі дадуть при народженні, часто залежало від соціального статусу твоїх батьків:

— Якщо сім’я була бідна, то при хрещенні давали таке страшненьке ім’я. Як тільки більш-менш там батюшка доброзичливий був, тоді давали гарне ім’я.

Крім самобутнього співу, одягу та унікальної говірки, горюни пишаються своєю гостинністю та відкритістю. Учасниця ансамблю «Горюночка» Тетяна Скворцова запевняє:

— У нас народ дуже добрий. Не такі, щоб пройшов — та й усе. Ось хто зайде — його і нагодують, і напоють, і ніколи так не відпустять. У нас люди дуже добрі.

Горюнський спів

Найбільшу славу горюни здобули саме завдяки своїм унікальним пісням. Спів горюнів впізнаваний завдяки автентичній говірці та багатоголоссю, яке створює багатше звучання.

Здебільшого горюни співали без музичного супроводу. Пісню починав «запєвала», а далі вже приєднувалась решта голосів, що співали нижче. Пісенна традиція села Линове зазнала значного спрощення. Якщо ще в останній чверті ХХ століття горюнські пісні характеризувалися складним багатоголоссям (п’ять або й сім голосів), то зараз їх співають переважно на два голоси.

Однією з яскравих ознак місцевої пісенної традиції є «гуканки» — специфічні вигуки певної довжини та висоти ув кінці або в середині пісень чи строф певної довжини та висоти.

Лукерія Кошелєва — жителька села Линове, у 80-х роках була учасницею місцевого ансамблю, який часто гастролював, здебільшого на території Росії. Талант і голос, каже жінка, вона успадкувала від матері, яка свого часу була однією з найвправніших співачок у регіоні.

У 2005 році в Линовому вирішили відродити співочі традиції та заснували колектив «Горюночка», у якому сьогодні вісім учасниць. Керівниця ансамблю Жанна Дзекунова переконує, що аналогу горюнському співу не знайти в жодній культурі:

— Співаємо ми пісні своєю горюнською мовою. У нас суміш російської, української, білоруської: «чого», «каго», «йон», «пабьог», «пріньос», «нясьоть», «вязьоть», «єдіть». Пісні наші, горюнські, більше ніхто ніде не співає.

Боярин, боярин
Хороший кудрявый,
Белый кучерявый.

Белый кучерявый,
Держы вожжи ровно,
Чтоб ехали звинели.

Чтоб ехали звинели,
Кони повтомились,
А бояре повпотели.

А бояре повпотели,
Вина захотели,
Вина захотели,
Солодкого мёду.

Учасницям ансамблю переважно за 70, та попри свій поважний вік, співачки досі гастролюють: здебільшого Слобожанщиною і Наддніпрянщиною.

Окрім Линового, співають охоче і в сусідніх селах, як от у Новій Слободі, втім манера співу там інакша, переконує Тетяна:

— По-нашому викручувати, отак гекати, гокати ніхто не буде. Ось і Юр’єве (село в Путивльському районі. — ред.) тут недалеко, вони наші пісні переймають, тільки вони їх все одно інакше співають.

Share this...
Facebook
Twitter
Регіон
ukrainer-map-large

Линове, Слобожанщина

Подивитись точку на Google Maps
Share this...
Facebook
Twitter
Регіон
ukrainer-map-large

Линове, Слобожанщина

Подивитись точку на Google Maps

Жінки розказують, що співати місцеві люди ніколи не переставали. Спів був невід’ємною частиною будь-якого свята чи заняття горюнів:

— Наші бабусі й прабабусі співали таких самих пісень. Збиралося до нас у хату десь п’ятнадцять бабусь на свята. Не було де й сісти. Вони всі шуби на земляну підлогу поскидають і сідають співати. А ми — на печі.

Весільних, обрядових, календарних пісень в сім’ях співали ще з раннього дитинства. Так вони й переходили з покоління в покоління, пригадує Ніна Калюка:

— Сидимо на печі. Нас же, дітей, за стіл не пускали раніше, поки старі не поїдять. Ото дадуть картоплі-пюре. З капустою. Поїмо і пісні співаємо.

Місцева молодь пісень старих хоча і не знає, але до співу також має хист. Свої пісенні традиції «Горюночка» намагається передати новому поколінню.

Сизых моих да два голуба,
Сизых моих да два голуба,
Полятитя в мою сторону,
Полятитя в мою сторону.
Накажите мому батюшке,
Накажите мому батюшке,
Сударыне моей матушке,
Что я тута завоёвана,
Что я тута завоёвана
За дятину за дворового,
За дятину за дворового.
Да й ни с кем я ни знаюся,
Да каждому поклюняюся,
Да каждому поклюняюся.
Холостому и жанатому,
Иванушке кудреватому.

Національна ідентичність

Хоча горюни — це поєднання трьох слов’янських етнічних груп, самі ж вони ідентифікують себе не інакше як горюни. Від горюнських сіл до кордону з Росією всього 15 кілометрів. До кінця 1920-х років ці села належали до Курської губернії, після чого увійшли до складу УРСР. Жанна пояснює:

— Паспорти у нас українські, а в свідоцтві про народження стоїть: «росіянин». Так що виходить, що ми все ж таки суміш. Горюни ми. Ну, розмовляємо в основному ми російською.

Проте українську мову горюни розуміють без проблем, у школах також навчають українською:

— Як би там не було, але ми живемо в Україні, це наша батьківщина, ми переживаємо за своє.

З 2017 року у селі Нова Слобода діє музей горюнської культури, де екскурсії проводяться виключно горюнською говіркою. Відвідувачі мають можливість почути старовинні пісні, познайомитися з традиційною кухнею і технікою лозоплетіння.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марія Карапата

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Артем Галкін

Оператор:

Олег Сологуб

Олексій Панченко

Режисерка монтажу:

Анна Воробйова

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Анна Лукасевич

Слідкуй за експедицією