Рюкзаки як терапія

Власна справа
Галичина
10 Лютого 2019 19:31
2970

Історія Сашка Горонді із Закарпаття почалася зі втечі з дому та львівського вокзалу, на якому йому довелося пробути декілька місяців. А продовжилася — у спробах знайти роботу, в реставрації старих меблів та пошуку чогось власного. Ця історія привела хлопця на секонд-хенд за тканинами. Із вживаних сорочок він почав шити свої перші рюкзаки, цю справу Сашко називає терапією. Відсутність замовлень не лишала надій, але соціальні мережі швидко рознесли його історію і зрештою зробили свою справу. Сьогодні його бренд «Horondi» вже є одним із найвпізнаваніших наплічників українського виробництва, тканини замовляються з-за кордону, але клаптик барвистої тканини лишається майже на кожному його виробі.

Протягом останніх років успіхи українських брендів вражають. Щороку з’являються нові імена, створюються нові і нові форми самовираження у одязі та аксесуарах, українське дедалі більше асоціюється із новочасним, якісним, екологічним. Попри те, що поступово помирають старі швейні фабрики, в яких не вийшло змінитися і пристосуватися до сучасного ринку, значно більшими успіхами можуть похвалитися малі виробники, що хоч і не можуть змагатися із великими гравцями у кількості, впевнено почувають себе у впізнаваності.

Саме до таких виробників можна зарахувати і «Horondi», створений Сашком Горонді. Одного разу подруга попросила його зшити косметичку. Після неї була ще одна, потім — кілька спроб зшити перший наплічник. Сьогодні в Сашка вже працює декілька людей, а замовлення розписані наперед.

1

З Мукачева до Львова

Сьогодні Сашкові Горонді 28. Десять років тому він сів на потяг до невідомого йому міста Львова, аби втекти з Мукачева. Удома юнак був у так званій «поганій компанії», яка мала вертикальну структуру та зобов’язувала до регулярної данини тому, хто вище:

— І молодший носив гроші середньому, а середній — старшому. Ми мусили кожен день ходити і грабувати людей чи ще щось таке. Зараз важко по мені сказати, але ми таким займалися. Хтось з дому міг виносити якісь цінні речі. От таке всяке. І до тебе додому могла приходити поліція, а потім мені ще дали судимість. Це був такий дзвіночок. І я пам’ятаю, як поліцейський мені казав, типу: «Тікай з міста, або я не знаю. Ви всі тут сядете».

2

Із 20 гривнями в кишені Сашко приїхав до Львова. Ночував на вокзалі, на горищі, порався у смітниках, аби хоч щось поїсти та віднести знайдені на звалищі книги, посуд або одяг бабусям, які торгували біля вокзалу. Він не вірив, що людина може допомогти лиш тому, що має таке бажання, і не взяти за це ані копійки. Тому соціальні обіди в протестантській церкві, комунальна нічліжка на вулиці Кирилівській та, власне, і спільнота взаємодопомоги «Емаус Оселя» видавалися йому чимось нелогічним і дивним.

«Емаус Оселя» допомагає бездомним людям і тим, хто потрапив у складне життєве становище, повернутися в соціум, даючи їм посильну роботу та забезпечуючи житлом. Сашко називає «Оселю» маленьким комунізмом: усі працюють, мають спільні кошти, які потім розподіляють між усіма та витрачають на щось спільне. Організація не має зовнішнього фінансування. Вони функціонують на ті кошти, які заробили самі:

3

— Для когось це захист якийсь, для когось — сенс життя або спосіб кинути пити. Для мене на той момент це була якась халява. Щось таке з неба: тобі безкоштовно дали їжу, одяг, кишенькові гроші, роботу. Коли я почав, в перший день мені дали лопату в руки. Це була зима, і мені сказали: «Чисти сніг на вулиці». Це було круто! Я щось робив, я не тинявся по смітниках більше.

З часом Сашко пішов на роботу — шити м’які меблі. Оскільки він встиг прожити на вулиці всього місяці три, то не звик до способу життя бездомних і йому було легше повернутися в соціум. Якщо працювати адміністратором соціального гуртожитку Сашкові подобалося, то шиття меблів — аж ніяк. Одного разу він наважився полишити це і ризикнув, створивши власну справу.

4

Перший наплічник

Сашко не бачив свого майбутнього поруч із меблями, які він щодня приводив до ладу. Робота, яку йому дали в «Емаус Оселі», приносила кошти, але не задоволення:

— Я туди ходив, як на каторгу. Постійно вставав, думав: «Ця довбана робота». Робив від дзвінка до дзвінка і тікав. А коли я почав вечорами шити наплічники, я тоді по суті взагалі нічого не заробляв. Попри все, мені подобалось це робити. То я собі визначив, що краще вже робити те, що мені подобається.

Після смерті Олесі Саноцької, засновниці та керівниці «Емаус-Оселі», Сашко вагався, чи залишатися у соціальній сфері, чи ризикнути й почати шити наплічники на постійній основі. Адже саме вона змусила хлопця піти на гаражний розпродаж і вперше продати свої вироби. Кричала та переконувала, що його робота недаремна. Сам він противився:

— Пошив я наплічники на той розпродаж, і я там тоді за півгодини чи за одну продав всі. То був капєц. Я пам’ятаю, вона (Олеся — авт.) тоді підійшла і сказала: «Ну, шо? Де твої наплічники?».

6

Матеріали для наплічників вдосконалювалися разом із Сашком. Спочатку то був секонд-хенд. У «Оселю» люди віддають вживаний одяг, який волонтери пізніше відсортовують і продають. За виручені кошти годують бездомних. Частину одягу безпритульні брали собі.

Перша тканина для наплічників знаходилася в тому магазині: Сашко шив із сорочок або курток. Після перших прибутків він почав закуповувати невеликі шматки тканини у гуртівнях, а зараз їздить до Польщі або шукає необхідне вдома, у Львові.

7

Спершу користувався швейними машинками, що йому видали волонтери, потім позичив кошти на купівлю нової, а пізніше виграв грант від Британської Ради на розвиток підприємницьких навичок студентів та підприємців-початківців і купив нове обладнання.

Однак перш ніж вдалося налагодити постійне виробництво, Сашко мав період поневірянь:

— Обпікався, коли, наприклад, кидав роботу в меблях і починав наплічники, але в мене не було достатньо замовлень, і не було іноді взагалі замовлень. Капець. І я знов кидав наплічники шити, і вертався в меблі. Так два рази. А потім так само дівчину на роботу взяв, але не було роботи. Це було тяжко.

Не робота

Наразі Сашко шиє декілька наплічників на день, в нього вже працює двоє швачок і він шукає можливості взяти ще декілька машинок і організувати нові робочі місця. Таке зрушення відбулося після кількох постів у Facebook. Журналісти та блогери, що придбали його наплічники, почали розповідати про бренд в соц-мережах і ЗМІ. Тепер його вироби купують не лише в Україні: замовляють з Європи, США, Канади. Один навіть надсилав до Австралії:

Я ніколи не кажу, що це моя заслуга. Просто люди в певний момент мене підтримали.

9

Сашко жартує, що на життя коштів йому вистачає, проте на iPhone він ще не заробив. Утім, і не збирається витрачати їх на ці потреби:

— Ці гроші можна використати інакше. Купити обладнання якесь, чи там не знаю… Або тканину якусь купити, з’їздити в Туреччину, подивитися на їхній ринок тканин. Бо в них дуже розвинутий ринок. В нас з цим всім дуже погано. Та, але мені досі не віриться, що оце все так класно йде. Це якесь довбане чудо.

10

Він не знає, скільки всього рюкзаків пошив, бо збився з рахунку. Всі вони водостійкі. Окрім рюкзаків, Сашко шиє також бананки, сумки, гаманці.

Сезон замовлень — осінь, зима та весна. Проте влітку, коли роботи стає менше, Сашко з Катериною шиють рюкзаки в магазини. Там також чекають на їхню продукцію.

Нині всюди можна побачити та придбати вироби ручної роботи. Вони дорожчі, іншої якості та створені не для масової аудиторії. У кожного є свій майстер, і процес створення продукту для нього не є механічною рутиною. Сашко досі сприймає наплічники «Horondi» як прибуткове хобі:

— В мене навіть немає графіку як такого: я працюю зранку і до вечора. В мене скоро, мені здається, друзів не буде. Через те, що я з ними не бачуся, а тільки на роботі в підвалі сиджу. Ну, не знаю, для мене це іноді як якась терапія чи що. Тобто я не відчуваю ні усталості, ні там типу що «на роботу йти». Це для мене навіть не робота.

12

Так само і покупець, що купує наплічник Сашка, стає залученим до комунікації. Обрати бажану модель, колір і форму, замовити, уточнити, отримати наплічник та подякувати. Хоча почасти за замовлення більше вдячний сам Сашко — йому приємна довіра до нього. Культура хенд-мейду виводить комунікацію на новий рівень. Сашко також:

Ті часи, коли я жив на вулиці, і оце все. Я часто повертаюся думками. Ні, сум — нє. Я навпаки себе тим мотивую, що якщо щось стається в житті складне, то я до цього ставлюсь з оптимізмом. Має щось погане статись, щоб я звернув якось в правильне русло. А я не сумую, не шкодую за кожним днем, ні. Це було важко типу, але я зараз розумію, що якби не було цього, я б не був тим, ким зараз є. Як би це банально не звучало.

Над матеріалом працювалиАвторка:Валерія ДіденкоАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваПродюсерка:Ольга ШорФотографиня:Аліна РудяОператор:Павло ПашкоОператор:Максим ЗавалляМонтажерка:Анна ВоробйоваРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Дарія Сало

10 Лютого 2019 19:31