Хутір Гойч: ліс, вовки і Катя

Люди
Полісся
6 Лютого 2018 16:04
8894

Вона мріяла мати власний мистецький хутір, разом із друзями та однодумцями проводити фестивалі, кінопокази, різноманітні арт-проекти, рік шукала селище з мінімумом мешканців, однак знайшовши, тепер постійно бореться з місцевими «законами» та знаходить своїх людей, які надихають.

Журналістка з Києва Катерина Мізіна вже два роки має хату на хуторі Зелений Гай за 120 км від столиці, яку поступово планує перетворити на арт-простір. Місцеві старожили називають його Гойч, що, за їхніми словами, означає «лісова галявина». Це історія про мрію, перешкоди та землю. Землю, яка дає сили й сад. Про незаймані ліси та атмосферу, яка могла би надихати сотні інших, про велику віру в людей та розчарування, про Поділля та Полісся, про чорнозем і піски.

Пошуки місця

Катерина Мізіна витратила близько року, аби знайти місце, про яке мріяла. Дівчина просто взяла велосипед і цілеспрямовано поїхала в цей район. Об’їжджала маленькі села, відмічала на мапі найменші з них, де майже немає людей за останнім переписом. На Зелений Гай натрапили друзі Каті:

— Потім я приїхала, і мені тут сподобалось. І спершу ну ніхто взагалі не хотів продавати. Я всіх знайшла — спадкоємців, онуків. І ніхто. «Нє, ми нічого не продаєм». Голова відвернув морду: «Нічого не знаю». І я поїхала далі. Іще через рік заїхала в сусідній район, і знов заїхала сюди. Мене запам’ятали, почали розказувать, що там усе пограбували і взагалі ніхто не живе, хати обносять, там, тіпа, «був пожар, і нікому було затушить, ми поки приїхали з села, трактором затушили, майже до хат дійшло. Що ж це за біда — треба, щоби там хтось жив». От такі були передмови. Я подумала: «О! Навєрно, момєнт». І почала знову. І десь після 4-х місяців я купила хату.

Рішення Каті переїхати з Києва на хутір настільки незрозуміле місцевим, що вони починають додумувати свої пояснення:

— А у них у голові просто не вкладається. Мені 25 років, я журналістка, нормально себе чухаю, живу в Києві, заробляю гроші. Приїжджаю, тут купую хату. Нашо мені це треба? Через те, що вони не розуміють, вони ніяк не хочуть цьому сприяти. Коли ти не розумієш — тобі воно чуже, починаєш шукати свої причини. Вони думають: «А що мене змусило би так зробити?». І починають думать, що я так роблю, тому що хочу гроші заробить, усіх обмануть, обікрасти чи ще щось там зробить.

2

Зараз Катя господарює у двох невеличких хатинах, в одній з них раніше жила бабуся Єва. Ще коли дівчина вперше приїхала на Гойч, то спілкувалася з нею. На той момент на хуторі жили бабуся Єва та «циган» Павло. Саме Єва розповідала Каті з друзями про село, про те, хто тут жив, а Павло проводив екскурсію околицями. Згодом доньки Галина та Людмила забрали бабусю в Малин, і Катя вирішила запропонувати купити їхню хату. Лише після двох місяців нагадувань і дзвінків від Каті власниці таки погодилися на продаж.

Мотивація придбати хату була одна — бажання мати щось своє, своє місце, а не просто купити собі квартиру:

— В якийсь момент я зрозуміла, що на квартиру я буду збирати ще десятки років з моїми темпами заробітку журналістською працею. У Києві, наприклад. А в Кам’янець я не хотіла вертатися, в моє рідне місто.

Хотілося мати своє місце, куди можна повертатися.

І далі вже пішла фантазія, яким цей дім мав би бути, що в ньому мало би відбуватися. Каті цікаво щось створювати, а не просто жити споживацьким методом:

— Захотілося знайти таке місце, де можна було би щось створити. Але будувати хату я не мала натхнення і наміру, тому що зазвичай у чоловіків є така спортивна ідея — побудувати свою хату. У мене такого не було, мені хотілося купити стару хату в старому поселенні, де майже ніхто не живе, де можна зробити щось нове. На базі старого зробити щось цікаве, проапгрейдити, якісь процеси запустити.

Катя цілеспрямовано шукала таке місце, де було би мінімум людей, адже знала, що в селі з великою кількістю мешканців, є свій екопростір, свій побут, своє життя, свої поняття, принципи, за якими вони живуть, стосунки між собою, тому їй буде надзвичайно складно привносити туди щось нове. Дівчина хотіла знайти таку межу, де вже є щось створене, як цей хутір, в якому колись жили люди, але нічого вже не відбувається:

— Отака була ідея, щоби хутір зажив новим життям. Поки я не приїжджаю сюди з відчуттям дому. Але це місце мені вже дуже рідне, тому що ми зріднюємося з тими речами, з якими ми багато чого переживаєм. З людьми, коли ми підем у гори, поїдемо в мандри — ти вже починаєш цю людину рідною такою сприймати. Так само з цим місцем: як і якісь наші друзі, воно колись дратує дуже часто і дуже сильно — якісь такі неприємні тут відбуваються речі. І водночас дуже радує: пейзажами і тим, які люди сюди приїздять, довкола цього збираються, з ким я тут знайомлюся. Такими водночас хорошими і поганими прикладами воно стало мені дуже рідним. Поки ще не дім, але…

Ще однією родзинкою хутору Гойч є те, що люди тут менше 80 років не живуть. Катя говорить, що приїхала сюди, щоб також довго жити.

6

Життя на контрастах

Контрастів у житті Каті на хуторі вистачає — як позитивних, так і негативних. Як приклад, вона розповідає про один день, котрий яскраво показує цей баланс:

— Я приїхала, а на порозі викладено кульбабками записку: «Подзвони» і номер телефону. Яка романтика! Я дзвоню. «Здрастуйте, Катя, мене звати Наталя. Я з села Недашок, я поетеса, я дуже хочу з вами познайомитись. Лишила вам записку, бо вас не було». Прикол. Класно. Давайте я приїду. Прийшов мужик, почистив криницю, Михайло Кроль звати. Ми з ним подружились, але таких людей, які чимось були би подібні до мене, які думали би не тільки про город, гроші чи все-все-все — таких небагато. Закриваю хату на ключ, їду до них знайомитись. Це, справді, було перше знайомство з якимись людьми, які принаймні самі прийшли, зі своєї власної волі, просто захотіли зі мною познайомитися і поспілкуватися. Якраз у цей момент, коли я була в них, мені пограбували хату. Я вернулася з гостей, з кави, зайшла в хату й побачила, що немає рюкзака, в якому був мій ноутбук. Такий момент, таке підняття — нарешті знайшла тут людей, які мене зрозуміли, які мене будуть підтримувати. І тут такий облом дуже був.

7

Знайти мову з місцевими Каті було дуже складно. Дівчина говорить, що на Поділлі зовсім інші люди, а на Житомирщині їй досить складно:

— Може тому, що я тут захотіла поселитися, в їхнє життя почала глибше влазити, але якісь такі у всіх забобони! Якісь такі легенди про мене складають! Один чувак сказав: «Вона монстр, вона хоче мене вбить, і тому я не продам її друзям хату». Відмовив знайомим у продажі хати, бо придумав, що я йому угрожаю. Через такі неприємні ситуації, в які я тут потрапляла, мені хотілося усе нафіг кинути, поїхати собі чи інше місце шукати, чи мандрувати — завжди встигну десь поселитися.

Місцевий олігарх Іван

На хуторі Гойч всього 11 хат, раніше, за словами місцевих, було 30. Деякі з них розібрали, деякі перевезли в Недашки, деякі розвалилися. Є навіть місця, де помітно, що були хати. Але всі будинки покинуті, в них ніхто не живе, хоча більшість мають нормальний вигляд. Проте Катя та її друзі не можуть їх викупити. Як виявилося, декілька з них уже продали місцевому олігарху. Катя має свою версію, для чого чоловік це робить:

— Просто коли я сюди приїхала два роки тому, нікому ці хати не були потрібні взагалі. Все розвалювалося. Все було заросше. А потім всі господарі почали передумувать і перестали продавать нам ці хати. Потім я дізналася, що вони комусь їх продають. Одну, другу, третю. І я дізналася, що є такий чоловік, який звідси родом, давно живе в Києві, тут ніякого уже коріння не має. Може, в Недашках його родичі є. Він почав скуповувати хати, щоб «зробити тут музей» — як він мені каже. Але я не вірю. Тому що він нічого тут не робить. Він скупив уже 5 хат — усі, які могли продатися. І нам нема можливості щось тут купити, бо все продали йому.

8

Катя навіть намагалася піти на контакт із місцевим олігархом Іваном, зустрілися, домовилися, що робитимуть тут щось разом — вона допомагатиме медійно, відроджуватиме тут активне культурне життя. Під час зустрічі Іван запевнював Катю, що йому це місце близьке, він тут народився, і через це хоче тут щось робити разом зі своїми дітьми:

— Я питаю: «Щоб що робити?» — «Ну, можливо, музей якийсь, як в Пирогово». Я кажу: «Я не критикую, але хто буде у ваш музей їздити? То дуже далеко. Є Пирогово». — «Я найду, хто буде їздити!» А перед тим я зробила той івент, коли всі садили дерева. Приїхало, ну, 50 чоловік. Просто покопать. Він про це знав — побачив у газетах, і тому почав про це. Я кажу: «Дивіться, я вмію зібрати людей. Я журналіст, у мене інші інструменти, я можу вам допомогти зробити це місце популярнішим, справді запросити туди якусь увагу медійну, гостей». — «Да, можливо, нам було би цікаво поспівпрацювати». Я думала: ну, нарешті! У нього є бабло — хай купить ці всі хати, ми з ним разом щось там зробимо, об’єднаємося. Кажу: «Добре, тільки ви далі нічого не купуйте. Мені, щоб там залишитися, щоби бути менеджером цього місця, наглядачем, сторожем, мені треба, щоб там ще хтось поселився. Треба, щоби якісь сусіди були, бо я там сама, і мені не дуже прикольно це все розвивати, якщо це буде музей для когось». — «Да-да, давайте ми тоді сядемо з планом хутора, і заплануємо, де у нас що буде. Заплануємо територію». Я така: «Супер! Давайте». На наступному тижні зідзвонимось. Приїжджаю я на наступних вихідних сюди з другом, який аванс привіз на одну з отих зелених хат. Тьотка не приїхала, трубку не бере. Приїжджає хтось із місцевих, я питаю: «А ви не знаєте, де Ліда? Обіцяла приїхати, ми їй аванс привезли». — «Так вона ж продала на минулих вихідних хату Івану».

9

На хутір час від часу приїздять родичі людей, котрі раніше тут жили. Одних зустрічаємо і ми під час імпровізованої екскурсії. Катю багато хто знає заочно, вітаються, розповідають історії про те, що раніше тут було багато грибів, ставок, у лісі можна було наїстися ягід, а ще на хуторі було озеро. Показують фотографії, згадують дитинство, атмосферу, яка тут панувала. Катя мріє, що тут колись на Гойчі можна буде купатися. Місцеві також розуміють, що скупщик хат нічого в селі не робитиме, але Каті хати продавати відмовляються.

Катя вважає, що люди тут дуже бояться всього. На неї та її друзів спочатку говорили, що вони переселенці, пов’язуючи це з тим, що триває війна. Більшість боїться просто підійти до дівчини і познайомитися, натомість Катя постійно чує про себе нові історії. Хтось говорить, що вона тут хати перепродує, деякі бояться навіть дрова привезти.

10

Місцеві «двигуни» для Каті

Однак є на хуторі та в навколишніх селах і люди, котрі є своєрідними двигунами та мотиваторами для Каті. 15-річна Надя, яка вчить гостей Гойчу кататися на конях і грає на бандурі, фанат BBC Іван, вчителька Людмила з Києва, яка зізналася Каті в любові на зупинці, 90-річна бабуся Мальвіна, яка вчить дівчину наводити порядки та шукає жениха. Усі вони прийняли немісцеву та намагаються змінити ставлення інших до неї.

Надя та Іван

— Надя живе в Недашках. Минулого разу, коли я приїхала робити такий захід — запланували кіно, приїхала купа народу, і я поїхала в Недашки шукати, хто би привів коней. Я одразу зрозуміла, що в Недашках багато хто тримає коней, і подумала, що це буде класний івент для приїжджих, для гостей. Поїхала шукати, хто би привів коней, і знайшла Надіного тата, Івана.

Батько Наді привів коня, і дівчинка приїхала з ним. Тоді вона дуже сподобалася всім гостям, а потім навіть телефонувала Каті й запрошувала на день народження:

— І тато її — ну дуже смішний. Я показала фільм «Вірунга», який Оскар взяв у 2012 році за найкращий документальний фільм. Він — про Національний заповідник у Конго, де приїхали американці, хотіли цей заповідник забудувати якимись заводами з переробництва… нафти — не знаю. Там була така заруба між місцевими, хто доглядав у цьому заповіднику — Національному парку — за горилами, і оцими американцями. І оцей Іван, тато Наді, дивився цей фільм просто отак! Він стояв. Я кажу: «Та сядьте!» — «Нє, — каже, — я постою». Короче, весь фільм продивився стоячи, дві години. Тоді підходить до мене, каже: «Катю, це таке кіно ти показала! Ну вообщє!» Я кажу: «Добре, я рада, що вам сподобалося». — «Я оце таке так люблю дивитися! Ми оце коли телевізор дивимося, я постійно включаю те, що ВеВеЕС знімає. Мої кажуть: шо то ти знов уключив? А я так люблю!» Я так мовчу тихенько, думаю: що таке ВеВеЕС? Може, якісь «воєнні», «війська»… Тоді до мене доходить — це БіБіСі! Він любить дивитися ВВС! О Боже, дядя Ваня! Добре, я вам ще привезу такого кіна!

Людмила

Із вчителькою Людмилою Катя познайомилася на зупинці в Недашках, коли чекала на автобус:

— Стою, годую песика кексами. В одному навушнику слухаю музику, другим вухом слухаю, чи їде автобус, бо не дивлюся на дорогу. І стоїть якась жінка, я на неї не звертала уваги, поки не під’їхав автобус, і вона ближче підійшла. «А ви Катя?» — «Так». — «Я вас так люблю!» Я така кивнула, у мене навушник. І заходжу в автобус. Думаю, може, мені почулося. Музика у мене в навушнику грає, може, там було «люблю». До чого тут чужа жінка підійшла на зупинці й сказала: «Я вас так люблю!» І в Недашках, де мене всі ненавидять. Я така розвернулася на неї, думаю, піду перепитаю. А вона вже наче як заснула в автобусі. Написала пост про це, всі так лайкали. Наступного разу їхала в автобусі, й зустрілася, виявляється, з її подругою. Розговорилися.

І через пару годин вони приїздять в гості: «Я Людмила, яка вам сказала, що вас так любить — вам не почулося. Я читаю вас у Фейсбуці». Така людина, настільки світла, з таким добром, з такою теплотою прийшла до мене!

Людмила живе в Києві, а сюди приїздить до своєї мами. Жінка пообіцяла Каті, що допомагатиме їй зі всім — буде її «бульдозером».

12

Бабуся Мальвіна

У теплу пору року в Каті з’являється ще одна сусідка — дев’яносторічна баба Мальвіна. Саме вона вчить дівчину, як правильно господарювати, та говорить, що потрібно вже вибрати чоловіка:

— Раз я приїхала з одним хлопцем, не пригадую вже, просто Ігор звали чувака, який хотів подивитися хати, які тут продаються. Я йому кажу: «Хочеш — покажу». Ну, ми незнайомі були, ну я завжди привітно всім показую, розказую. Ми приїхали сюди і зайшли до бабусі Мальвіни, а вона ж в подробиці не внікає, хто це такий. І каже: «О, Ігор, здраствуйте-здраствуйте». Така вже собі надумала. Він подивився і через 2 дні поїхав. Я тут лишилася, і до мене приїхав Діма Купріян. Такий стоїть, косить біля хати. Приходить бабуся Мальвіна «О, здрастє». Підходить така до мене: «Це що Ігор, да?» Я кажу: «Нє, це Діма». — «А де Ігор?» А я кажу: «Так Ігор поїхав, він же просто приїжджав хату подивитись». — «А, добре». Пішла знайомитися з Дімою. «Діма, ти отак коси, отак». Підходить і каже: «Діма хороший хлопець, бери його, бери». — «Ну, добре, дякую, бабусю». Пішла вона додому, через годинку приїжджає Саша Квятковський. Десь за хатою він гамак чіпляє чи що він там робив. Бабуся така: «Здрастє, Діма!» Обходить хату, а вона: «Здрастє, а ви хто?» А він: «Я — Саша». А вона: «Катя, а хто це такий?» Пішла. Через годину приходить, тут уже стоїть Руслан, теж чувак розбирає мені сарай. І вона така: «Здрастє, Саша!» А він такий: «Я не Саша». — «А де Саша? А ти Діма?» — «Нє, я не Діма. Я Руслан». Вона підходить каже: «Катя, ну Діма той самий лучшій, бери Діму, бо він добре косив». Після того про мене почали розказувати, що «ой, до неї там мужики ходять».

Мама Каті

Мама Каті народилася і виросла в селі. У 14 років вона сама втекла звідти, щоб продовжити навчання в міській школі. Згодом вступила в університет у Москві. Тобто в неї завжди було прагнення поїхати з села:

— Коли я їй сказала, після того, як вивчилася в Києві на телеведучу, що я от, мамо, я хочу купити хату в селі, хочу зробити такий… Я їй не могла підібрати слів, щоб пояснити, що я хочу зробити. Я подумала, що я їй краще покажу, якщо у мене все вийде. Я жила на Обирку* *Обирок — мистецький хутір, заснований у 2007 році на місці закинутого села на Чернігівщині. Зараз — місце проведення різноманітних фестивалів і мистецьких акцій, вона туди до мене в гості приїздила і бачила приблизно, що це не просто життя в селі, що це щось інше. Я пригадую, я їй сказала: «Мама, я купила хату в селі», і вона така просто… в телефоні була просто тиша. У неї був такий шок.

Незважаючи на те, що в селі під Кам’янцем у Каті є дві хати, бабусі, і там її всі знають, дівчина не хоче повертатися туди, де їй зручно, і робити щось там:

— Мені цікаво ставити задачі, випробування. І тому мені не хотілося вертатися туди, де в мене є квартира, де мама мене чекає чи ще хтось. Я їхала спеціально в Житомирську область, бо мені нічого не було відомо про цю область, про цей регіон, про ці райони, про ці місця, про ці зони, про Чорнобильські. Це щось було для мене дуже нове і дуже цікаве. Чим новіше, чим незнаніше, тим мені було цікавіше.

14

Мама Каті вперше приїхала на хутір близько року тому взимку. Розповідає, що як глянула на територію, то «аж серце заболіло»:

— Матірь Господня! У нас інші хати. У нас хлів і то краще, ніж хата оця. Ну, так у нас по-другому строять, багатші села. Природа не та. Це все дивно було. І коли зайти там, чорне все, як ото моя куртка. Господі. А то, що вона їде в цю пору в село, я півночі не сплю і думаю: як там вона одна. Кругом ліс, вовки і Катя.

Жінка дивується тому, що зараз усі виїжджають з села, а її донька навпаки:

— Я всередині дивувалася: «Та Господи, Катя! Другі з села вириваються. Вони пішли в міста, там культура, там помиться можно… Що ж ти йдеш в болото?» Я приїхала, а тут болота нема. А тут пісок, пляж. І дощ іде, і ти чистенька. Вот так їй подобається, і що я зроблю.

Радіація змін

У Каті були плани на весь хутір. Дівчина уявляла собі це в масштабах населеного пункту, але тепер у неї є лише своя хата, і вона намагається дещо зменшити амбіції. Катя планує робити різні заходи спільно з місцевими, знайомитися з ними. Вона просто хоче знайомити людей — не лише селян із місцевими, а й киян між собою. Катя вже змирилася, що це буде радше арт-дача, а не хутір:

— Я хочу зробити ремонт у хаті, я хочу зробити баню. Ну, щоб людям, які приїжджають сюди погостювали, було де помитися. Я хочу зробити майстерню, де можна буде щось будувати, щось робити руками. Тобто це, можливо, будуть якісь вихідні, де люди будуть збиратися і створювати разом. Просто це класна можливість, бо людям часто нема де познайомитися, поспілкуватися, попрацювати, покопати, пошліфувати дошку. Працетерапія — це насправді магічна вєщь. Я сама ніколи не любила працювати в селі, аж поки не створила такі обставини, в яких працювати приємно і корисно. І тут дуже хороше повітря, і тут дуже сприятливі обставини, і тут нема інтернету, зв’язку хорошого — і це дуже класно. Це єднає людей, всі вимикають телефони і починають спілкуватися.

16

Село навчило Катю приймати людей такими, якими вони є, посміхатися та завжди випромінювати добро й не опускатися до негативних і злих методів спілкування:

— І це працює. Ну, реально, коли він до тебе приїжджає: «Дивись, щоб у мене не було проблем. Я тобі тут двора привіз». Я кажу: «Ну, Олеже, ну чого ви, які проблєми. У всіх в житті проблєми: у мене проблєми, у вас проблєми». Я посміхнулась йому, і він поулибався і поїхав. Коли до людини посміхаєшся на те, що він до тебе бурчить. Це magic, але це працює. Всі починають теж посміхатись.

Незважаючи на те, що Катя намагається змінити хутір та навколишні села, на посаду сільського голови не погодилася би. Дівчина говорить, що насправді поки не відчуває в собі сил змінити тут щось:

— Ну, реально поки що, навіть на моєму етапі, що я близько від села, я в 3 км від села на хуторі купила хату. Кому я вообщє могла тут мішати? Їм всім, всьому селу є до мене діло. Якби я пішла сільським головою, мене би там закидали яйцями тухлими. Не хочу казати про них, що вони не готові, ну поки що не час, наприклад, в цьому селі щось міняти. Я би тут сама загнулась на цих посадах їхніх. Тут настільки всюди схеми: лісництво, пилорами, менти, мисливці. Всюди все зав’язано. Мене би ця система з’їла. Я би тут нічого не змінила. Краще я щось зміню на своєму маленькому хуторі і, як радіацію, її по чуть-чуть подалі так буду поширювать і все.

Незалежність — це відчувати змогу щось зробити

Катя говорить, що українці взагалі дуже гарні люди, що їх об’єднує якась «невидима штука», незважаючи на те, що всі дуже різні:

— Спільна риса в українців якась така — гостинність, хоча спочатку здається, що нє. Тут люди дуже негостинні, мені здалось, але чим глибше… Українці непрості, але дуже добрі. І це насправді дуже змушує всюди закохуватися в цих людей і в ці місця, які їх об’єднують. Якась їхня доброта, щирість.

Для Каті незалежність — це коли вона не повинна питати в мами дозволу, чи можна поїхати кудись в Африку, а просто каже їй про це, і вона підтримує. Дівчині не хочеться шкодити комусь своєю незалежністю:

— Бо часто незалежність плутають з чимось типу «роблю що хочу». Це не про те. Це про те, що ти маєш відчувати в собі змогу це зробити, і це той рівень мого розвитку, коли я можу дозволити собі піти щось купити, на матеріальному рівні, піти заробити гроші і піти щось купити. А на метафізичному рівні — підійти до людини і сказати: «Я вас люблю». Ну, як мені сказала ця Людмила. Насправді це якась незалежність від моралі чи затисків, лабіринтів, рамочок, які нам будує соціум. Просто від них хочеться позбутися і оце назвати незалежністю — посміхнутись людині просто так, зізнатись в любові.

18

Хочу, щоб тут були сади

Життя на хуторі навчило Катю багато чому, наприклад, висаджувати дерева. Катя мріє про власний сад, адже дерев на хуторі багато, а от фруктових мало. Дівчина звикла, що на Поділлі всюди біля хат величезні сади. Там першим ділом люди, приїхавши на землю, будують хату й садять сад, а на хуторі Гойч коло її хати та поблизу інших — максимум 2–3 яблуньки й одна грушка. Катя хоче, щоб через 15–20 років людям було приємно бачити тут сади. Для неї стало дивиною, що на Поліссі переважно пісок, адже вона виросла на Поділлі, де всюди чорнозем:

— Реально, плюнеш кісточкою від вишні, й воно вже росте. А тут плювала-плювала, а воно не росте. Пішла в село шукать перегній. Знайшла одного хлопця, Колю, у нього кобила. Він сказав: «Добре, відсиплю тобі трошки». Привіз таким возом. Віз перегною коштував 400 чи 500 грн. Це реально скарб. Минулого року ми засипали десь 30 ям. І от ще цього року — 15. Всьо ніяк не кінчиться цей перегній. Я б, може, вже й перестала саджать (сміється).

А поки, окрім саду, дівчина «саджає» серед інших взаєморозуміння, показує, яким може бути мистецтво та як праця об’єднує людей. Щоразу Каті вдається зібрати на хуторі безліч друзів — деякі приїздять із Білорусі, Франції, тут часто можна побачити активістів, які разом саджають сад чи ставлять намет, деякі навіть хочуть побудувати на городі «зелений диван». У будь-якому разі одне Каті точно вдається — об’єднувати людей, не зважаючи ні на що. І хтозна, можливо, олігарх Іван таки дозволить мрії дівчини здійснитися.

Як ми знімали

Дивіться про нашу команду і наші пригоди по дорозі до хутора Гойч у відеоблозі:

Над матеріалом працювалиАвторка:Марина ОднорогАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваФотограф:Тарас КовальчукОператор:Павло ПашкоОператор:Олег СологубОператор:Михайло ТітовМонтажер:Павло ПашкоМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокЗвукорежисер:Павло ПашкоПродюсерка:Ольга ШорБільд-редактор:Олександр ХоменкоДопомагали:Світлана Борщ, Анна Драгула

6 Лютого 2018 16:04