Українська ідентичність Одеси

На південь України свої лещата країна-терористка запустила давно, задовго до окупації Криму та початку війни на сході: відкривала пам’ятники своїм імперцям, перекручувала історичні факти на свою користь, організовувала мітинги й намагалась влаштувати переворот. Утім, усе це виявилося марним: у відповідь населення Одеси лише рішуче продовжує відмовлятися від натяків на спорідненість із «рускім міром». Ця стаття — про українську ідентичність міста на березі Чорного моря.

Як з’явилася Одеса й чому Катерина II тут ні до чого

Щороку 2 вересня Одеса офіційно відзначає День міста. Прийнято вважати, що її заснувала Катерина II в 1794 році. Російська імператриця нібито вирішила створити порт на Чорному морі, щоб розширити економічні зв’язки з Європою, і видала рескрипт, в якому написала: «Повелеваем быть порту и городу». За цією версією саме 2 вересня 1794 року «были забиты первые сваи в основание города». Це — загальновідома неправда, яка нав’язує хибну думку, що саме Російська імперія освоїла ці території і завдяки її зусиллям вони почали розвиватися. Насправді до 1794 року місто існувало вже багато років і називалось спочатку Кочубі́їв, а потім — Хаджибе́й. Краєзнавець-одесит Дмитро Жданов коментує:

— Перша писемна згадка про Кочубіїв з’явилась 19 травня 1415 року у польського хроніста Яна Длугоша. Там йшлося про експорт збіжжя з порту. Ніякої Російської імперії тоді ще не було, а місто наше вже існувало.

Прибічники теорії заснування Одеси Катериною II аргументують свою позицію саме її рескриптом. Однак, за словами дослідника, вони неправильно його тлумачать, адже в документі йшлося: «Зважаючи на зручне розташування Хаджибея, наказую побудувати там військову гавань» (переклад із рос. — ред.). Тобто сама російська цариця вважала Хаджибей містом, а не неосвоєною землею.

Історик Олександр Дерібас у книзі «Стара Одеса» (1913 рік) писав, що наступного дня після захоплення Хаджибея (14 вересня 1789 року за старим стилем) отамани чорноморських козаків Антін Головатий та Захарій Чепіга разом із каталонським полководцем Хосе де Рібасом (інші версії імені — Жузеп, Іосиф, Йосип) пішли до кав’ярні грека Симона Аспоріді, щоб відсвяткувати свою перемогу. До цього апелює Дмитро Жданов:

— Якщо тут нічого не було, то звідки кав’ярня? Сам Дерібас, описуючи цю подію, відзначив, що святкування відбулось «під топот запорозького гопака». У місті були турецькі бані, які зберігалися до середини XІX століття, і кам’яні будинки. Останній будинок Хаджибея був зруйнований у 1980-х в Красному провулку. Це було справжнє місто, яке було захоплене, а потім перейменоване.

Козаки й Одеса

Запорозькі козаки почали заселяти околиці Хаджибея ще з початку XVIII ст., тобто до звільнення Хаджибейської фортеці від османів у 1789 році й розбудови порту чорноморським козацьким військом. Тому історія козаків у місті — тривала й багатогранна.

Це підтверджує і Тарас Гончарук — доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського національного університету імені Мечникова, автор низки наукових робіт, присвячених історії Хаджибея. Зокрема професор досліджує роль козацьких формувань в історії міста.

Він наголошує, що Причорномор’я — одна з пріоритетних цілей українського козацтва у протистоянні з османами та Кримським ханством. Перша велика перемога козаків була в 1516 році. Тоді вони здобули Аккерман (зараз — Білгород-Дністровський) під проводом Предслава Лянцкоронського (за деякими джерелами — перший козацький низовий запорізький гетьман) та Остапа Дашкевича (організатор козацьких загонів, засновник і перший кошовий отаман Війська Запорізького). Вони підкорили все місто, крім фортеці. Задовго до Олександра Суворова, у 1595 році, Северин Наливайко штурмував Ізмаїл. Тарас Гончарук ставить на місце Московію і в цій боротьбі:

— Що робила Московія в 1516 році, коли козаки штурмували Білгород? Вона і думати не думала про Чорне море. Це була столітня боротьба за визволення краю від османів, і Російська імперія приєдналася до неї лише на останній стадії.

Згадки про козаків в історії Кочубієва з’являються з середини ХVI ст. Кримський хан скаржився в 1548 році польському королю, що козаки нападають на татар, коли беруть сіль на лиманах. Тарас Гончарук розповідає про козацькі промисли на території Одеси:

— За однією із версій, запорожці оселялись навколо сучасної Одеси, тодішнього Хаджибея, і активно збирали каміння на розбудову міста. Добували його просто з-під землі майже в усіх районах Одеси, крім Пересипу, і в селах поруч. Це був такий суто український чи навіть запорозький бізнес. Жили вони в скелях Шкодової гори (околиця Одеси, що межує із селом Усатове. — ред.). Завжди звертаю увагу, що це саме українське печерне житло — воно побілене! Оскільки українці білили мазанки, то за звичкою білили і печери.

Більшість із цих пам’яток козацької доби давно знищили, але деякі все ще продовжують використовувати як житлові приміщення. Також збереглось і найстаріше кладовище Одеси — Куяльницький цвинтар, яке є унікальною спадщиною історії та культури.

Чому дати заснування міст важливі?

Росія часто й абсолютно безпідставно привласнює собі чужу спадщину: наукові винаходи, письменників, митців. Ба більше, декілька років тому росіяни почали зазіхати на український борщ. Усе це — частина пропаганди, яка розмиває кордони між національними ідентичностями та плекає міф про «братні народи». Проголосивши себе спадкоємицею Русі, а пізніше — Радянського Союзу, РФ нібито виправдовує відновлення «історічєскай справєдлівасті» й на українських землях, зокрема в Одесі.

Під час публічного виступу у 2014 році Володимир Путін заявляв (переклад із рос. —  авторський):

— Нагадаю, що це — Новоросія. І цей Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса — не входили до складу України в царські часи. Всі ці території віддала Україні радянська влада. Навіщо вона це зробила, Бог її знає.

Російський лідер пізніше не раз подавав свою версію історії України, навіть написав статтю, в об’єктивності якої засумнівається будь-який школяр, що й казати про поважних дослідників. Українські історики на неї відреагували цілком очікувано, зокрема старший науковий співробітник Інституту історії України НАН Кирило Галушко прокоментував так: «Це все — суміш псевдоісторичних, параноїдальних і конспірологічних уявлень, що не мають стосунку до історичних фактів».

У 2015 році громадські активісти «Одесі — 600+» добились, щоб Верховна Рада внесла дату першої писемної згадки про Одесу — 1415 рік — до переліку ювілеїв, що відзначають на державному рівні. Завдяки цьому наша країна-сусідка з імперською хворобою не зможе нав’язувати свою «правду», яка виправдовуватиме російсько-українську війну всередині своєї країни або на міжнародному рівні.

Катерина II і компанія. «Рускомірниє» пам’ятники Одеси

Демонтаж пам’ятників, пов’язаних із імперським і радянським спадком — один із найблагодатніших ґрунтів для суперечок серед українців. Процес масового демонтажу розпочався 8 грудня 2013 року під час Євромайдану, коли в Києві вперше повалили пам’ятник Леніну. Повномасштабна війна «розставила пам’ятники по своїх місцях»: Україна знов активно позбувається символів країни-терористки. Але Росія не тільки протестує проти знесення цих пам’ятників в Україні, а й установлює нові в тимчасово окупованих містах, підкреслюючи важливість цього символізму для неї.

Пам’ятник «Засновникам Одеси»

Хвиля любові до Катерини ІІ почалася в Україні вже за часів незалежності. Причому не без російського впливу, зокрема Юрія Лужкова, який тривалий час був мером Москви (1992–2010 роки). Це «визнання» російської імператриці Катерини і вилилось в повторне встановлення їй пам’ятника у 2007 році (вперше він тут з’явився в 1900 році, але більшовики демонтували його в 1920). Тарас Гончарук пригадує, як розвивалась кампанія на підтримку встановлення цього пам’ятника російській імператриці:

— Це був проєкт «Новоросія», коли тут був пан Анатолій Ворохаєв, заступник Гурвіца (ексмер Одеси. — ред.). Тоді ж не було ще Путіна, був Єльцин, але він [Єльцин] — вже пропагував ідею «Новоросії», за якою стояв Лужков. Ворохаєв прямо говорив: «Лужков дає за пам’ятник Катерині 5 мільйонів доларів, а ви хто такі, мовляв».

У тому, що у цієї ідеї «ноги ростуть» в Росії, впевнений і представник Українського інституту національної пам’яті на півдні України Сергій Гуцалюк. Він наголошує, що в Одесі не дослухались інтелігенції, не проводили громадських слухань і не зважали на масові протести й сутички. На думку Гуцалюка, незаконне встановлення цього пам’ятника — «помста тодішньому Президенту Ющенку за визнання Голодомору геноцидом».

Суперечки щодо пам’ятника «Засновникам Одеси», центральною фігурою якого є  російська імператриця Катерина ІІ, точилися не один рік. Що ж вона зробила, що настільки розбурхала суспільство? Ось короткий список її «заслуг» перед українцями:

– ліквідувала гетьманство (1764);
– ліквідувала Запорозьку Січ (1775);
– запровадила кріпацтво на українських землях (1783);
– заборонила друкувати книжки українською мовою (1769);
– спалила бібліотеку Києво-Могилянської академії (1780).

Напруга між противниками та прихильниками монумента в центрі Одеси невпинно зростала й виливалась у мітинги, акції протесту, гарячі інтернетні (й не лише) суперечки. Зрештою, вона начебто спала в суді навесні 2019 року. Тоді Верховний Суд України на якийсь час поставив крапку у справі: ухвалив, що пам’ятник встановлений законно.

Конфлікт поновився з початком повномасштабної війни: одесити підписали петицію на сайті Президента, в якій попросили прибрати імперців із Катерининської площі та встановити натомість пам’ятник американському порноактору Біллі Геррінґтону, який би сидів за барною стійкою з келихом пива. До слова, онлайн-документ зібрав на близько 1,6 тис. більше голосів, ніж було потрібно. Так автори петиції запропонували вбити одразу кількох зайців: відмовитись від російської спадщини, висловити підтримку ЛГБТ-спільноті й дати можливість випускникам вишів випити пива з Біллі після отримання диплому. І, звісно, показати почуття гумору українців. Перший і останній пункт, до речі, втілити вдалося.

Під тиском суспільства 30 листопада на сесії міської ради цей пам’ятник, а заразом і пам’ятник Олександру Суворову все ж вирішили прибрати (хоча сам мер переконував, що на прийняття цього рішення на них ніхто не тиснув). Російську імператрицю Катерину та Олександра Суворова демонтували вночі 29 грудня й відправили в Одеський художній музей на тимчасове утримання. Там вони перебуватимуть, поки в Одесі не створять парк «Імперського та радянського минулого», куди планують перемістити пам’ятники певним діячам тих періодів на кшталт парку тоталітаризму в Литві.

У Росії на новину про рішення знести пам’ятник відреагували досить бурхливо. Рупор Кремля — прессекретарка Міністерства закордонних справ РФ — Марія Захарова сказала, що так представники української влади йдуть «шляхом диктатури, тільки не пролетаріату, а лібералізму», ще й закривши «царіцу» щитами. Путін теж не промовчав: «Як відомо, Одесу заснувала Катерина ІІ, і навіть найрадикальніші націоналісти не наважуються знести пам’ятник засновниці міста».

Пам’ятник Олександру Суворову

Ще один суперечливий увічнений у монументі персонаж — Олександр Суворов. Копія пам’ятника російському полководцю (оригінал — у місті Ізмаїл, що трохи більш як за 200 км від Одеси) з’явилась у місті у 2012 році за ініціативи депутата міської ради Геннадія Труханова, який став мером міста в 2014 році. Відкриття було театралізованим: до пам’ятника в кареті під’їхала Катерина II, наказала зачитати досягнення Суворова й нагородила його званням підполковника Преображенського полку (полк імператорської гвардії Російської імператорської армії). Місцеве видання описує захід так: «На відкриття пам’ятника зібралося понад тисяча осіб, значну частину яких складали вчителі шкіл Суворовського району, які “добровільно-примусово” були присутні на заході. Крім того, невелика група одеситів прийшла з прапорами Росії та імперським триколором».

Олександр Суворов — полководець, який носив найвище в імперії військове звання генералісимуса, був кавалером усіх російських орденів і семи іноземних. Росіяни люблять наголошувати, що він начебто не програв жодної битви. Окрім цього, полководець відомий особливою жорстокістю, причому не лише на полі бою, а й щодо цивільного населення, власне, як і його нащадки. Попри всі свої військові заслуги до Хаджибея Суворов немає ніякого відношення. Історик Тарас Гончарук навіть сумнівається, чи відвідував він місто:

— Коли в радянські роки було дуже потрібно це знайти, то знайшли якісь документи, підписані «Хаджибей», але це був не оригінал, а копія. Можливо, він був лише проїздом. Коли Дерібас взяв Хаджибей, Суворов привітав його (на той час вони були друзями), але коли саме відбувався штурм, він бився з турками під Римником (річка в Румунії. — ред.).

Після Ясського миру 1792 року Суворов керував будівництвом фортець, зокрема і Хаджибейської, перебуваючи в Херсоні. Історик Тарас Гончарук розмірковує над назвами фортеці:

— [Суворов] постійно скаржився, що не хоче цим займатись, просив «увольте меня от этих крепостей». Залишки цієї російської фортеці в парку Шевченка називають Суворовська (фортифікаційна споруда, закладена після зруйнування турецької фортеці Хаджибей. — ред.). Але він її 100 % жодного разу не бачив, адже навіть якщо і відвідував Хаджибей, то ще до того, як її звели. А збудували її за проєктом [Франца де] Волана російські військові під проводом Федора Кайзера. Давайте назвемо Кайзерівська, чого Суворовська?

Дослідник пояснює, як за Сталіна Олександру Суворову почали приписувати й заснування Одеси. Зокрема в головному історичному журналі тоді вийшла стаття «150-летие Одессы». Після розпаду імперії треба було відродити традицію відзначення дня народження Одеси, призупинену на певний час.

— Катерина ІІ на цю роль вже не підходила, бо вона цариця, тому стали «піднімати» царських генералів. І вирішили, що засновником буде Суворов. Якщо б спитали у Суворова, чи заснував він Одесу, то він би сильно здивувався. Як і Катерина.

Незважаючи на все, процес «прощання» з пам’ятником Суворову в Одесі складно назвати легким: є люди, які все ще вірять в образ героя-полководця. Тарас Гончарук ділиться власними спогадами щодо цього:

— Поставили ці пам’ятники, і вони стали обростати легендами. Чув, як люди кажуть, що Суворов штурмував Хаджибей: «Так пам’ятник же стоїть, значить, штурмував».

Що буде з іншими пам’ятниками?

На початку листопада 2022 року в інтерв’ю телемарафону «Єдині новини» в.о. заступника мера Одеси Олег Бриндак розказав, що процес очищення від імперського й радянського минулого триває. Цікаво, що у квітні 2022 року чиновник висловився проти знесення пам’ятників, які залишились після декомунізації. Однак пам’ятники, низка меморіальних дошок і близько сотні назв вулиць, які асоціюються із сусідкою-терористкою, пройдуть ту саму процедуру, що й монумент Катерині II: влада збере думки громади й депутатського корпусу, а потім на основі їхніх голосів прийме рішення.

Про знесення імперських пам’ятників переконливо висловився урбаніст і депутат міськради Петро Обухов:

— Ми не хочемо її [історію] переписати чи видалити її частину. Ми не пропонуємо відредагувати у Вікіпедії статтю про Одесу та видалити звідти згадку про Катерину, не пропонуємо перевидати всі підручники історії та історичні книги. Пам’ятник — це не історія. Пам’ятник — це вшанування. Ми проти вшанування в Одесі російського царя.

Якою мовою говорить Одеса

«Особливу одеську мову», про яку так люблять розповідати туристам, на вулицях міста не почути. Це елемент бренду Одеси, який марно намагаються реанімувати в путівниках, не більше. Насправді ж тут здебільшого чути звичайну українську й російську, подекуди суржик. За результатами перепису населення, який провели у 2001 році, українську вважали рідною 46,3 % мешканців регіону. А от згідно з опитуванням, проведеним влітку 2021 року, українська є рідною в південному регіоні для 56 % жителів. Тобто ситуація динамічна: за 20 років цифра виросла на 10 %. Ба більше, за даними дослідження 2022 року, різко збільшилася кількість українців, які вважають російську мову неважливою — 58 % (у 2014 — 9 %), так вважають навіть 46 % жителів півдня.

Ірина Нечиталюк, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури Одеського національного університету імені І. Мечникова, розповідає, як змінюється мовна ситуація в Одесі:

— Зараз частіше чую українську мову — у мене особливо тонко налаштований слух на такі речі, я ловлю ці зміни, бо чекаю на них. В магазинах і просто по вулиці чую, як хтось розмовляє між собою саме українською. В Одесі стали проводити багато заходів — приїздять українські письменники, митці. Зали повні. І от ще що тішить: IT-компанії почали замовляти лекції про українську культуру. Те, що їх зацікавила саме українська культура — потужний крок. Друга нога автоматично зробить наступний, і з’явиться зацікавленість мовою.

В історії Одеси були різні періоди, але російська не завжди переважала. Радянському Союзу важливо було продемонструвати, що корінні народи мають певні права. Тому, наприклад, у другій пол. XX ст. у місті було багато вивісок українською мовою. Ірина Нечиталюк міркує над тим, як російська мова зрештою перемогла в регіоні:

— Все просто: от тобі гарантоване кар’єрне зростання, якщо ти російськомовний, от тобі якісь премії чи «плюшки», якщо перейдеш на російську, гарантована лояльність суспільства. Тут маю свій досвід: приїздиш в село, говориш російською — до тебе одразу з’являється певна повага. Нічим абсолютно не заслужена, просто за мову. Російська тоді на всіх рівнях віталась.

Ірина наголошує, що зараз в Україні діє закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Власне його і слід дотримуватись в публічному просторі й на будь-якій роботі — чи то державній службі, чи то у сфері обслуговування. Також викладачка акцентує на тому, що тези від офіційних осіб на кшталт: «спорт поза політикою», «чого спортсмени повинні розмовляти українською?», «мистецтво поза політикою» відкидають нас назад на 5–10 кроків. Інша річ — приватне спілкування, що є особистою справою кожної людини.

— Лагідна українізація — це чудово, але поясню, чому її недостатньо. В серпні до мене звернулись кілька організацій, що проводять розмовні клуби українською мовою. І вже до кінця серпня — на початку вересня більшість заходів припинило своє існування, незважаючи на те, що людям подобалось. Я своєї провини тут не відчуваю: бачила, що людям цікаво, відгуки добрі. Але купа «але»: побут, блекаути, якісь справи нагальні. «Хотілось би мені ще й розмовляти українською мовою» — не залізобетонна аргументація. Мені не вистачає «плюшок» від держави, які б заохочували переходити на українську. Але загалом зміни серйозні.

Бренд міста. Що знають про Одесу у світі?

Сонька Золота Ручка і Мішка Япончик — чули про таких? Образи цих бандитських персонажів романтизували протягом довгого часу й використовували для брендингу Одеси. Також із «перлиною біля моря» в пересічного громадянина країни, який застав СРСР, можуть асоціюватись згадана «особлива» одеська мова, тільняшки, сушена риба бичок, Привоз (продовольчий ринок в історичному центрі міста), гумор і «Гуморина» (щорічний фестиваль гумору й сатири, який проводять із 1973 року).

Одеська бренд-менеджерка Аксенія Єржова аналізує, наскільки ці образи відповідають реальності. Вона доходить висновку, що сьогодні вони — законсервований культурний код, неактуальний для сучасного світу. Щоб не зациклюватися на минулому, Аксенія пропонує переглянути образ міста:

— Одеса — це кіно, жива музика, концептуальні заклади, ресторани, мода. Бренди одягу нашого міста — справжня знахідка, вони варті того, щоб про них дізнались у світі. У нас є приклади успішних концептів, як-от Привоз. Це яскрава і потужна асоціація з Одесою: спробувати тюльку, поторгуватись, поспілкуватись. Це наша фішка! Але головний одеський базар потребує серйозного апгрейду. Думаю, непогано було б попрацювати над запуском оздоровчих комплексів — в нашому місті для цього є ресурси, але вони не використані.

В Одесі народилося кіно: у 1893 році механік Йосип Тимченко винайшов кіноапарат — на 2 роки раніше, ніж брати Люм’єр і на 3 місяці раніше, ніж Томас Едісон презентував свій кінетоскоп. Свою відданість фільмам Одеса виправдовує і зараз: щоліта в місті проходить Одеський міжнародний кінофестиваль (влітку 2022 року через напад Росії на Україну його провели за кордоном). Тому Одесу серед інших міст вирізняє точно не російський українофобський серіал «Ліквідація» (2007), який, між іншим, заборонений в Україні з кінця жовтня 2014 року.

Є чим похизуватись і в музичній галузі — фестивалями Odessa Jazz Fest, «Два дні і дві ночі нової музики», Odessa Classics. Щоправда, масовому слухачу одесити поки що не можуть нічого запропонувати: заходи здебільшого нішеві.

Серед обов’язкових фестивалів для поціновувачів візуального контенту — Odesa Photo Days. Всі перераховані концерти й заходи — міжнародні, і збирають метрів у своїй сфері.

Спроба русифікувати Одесу номер -надцять

Початок 2014 року видався досить неспокійним на сході й півдні України. У великих містах регіонів вибухнув ряд проросійських виступів. В Одесі прибічники «Антимайдану» вимагали провести референдум, відмовитися від проєвропейського курсу, запровадити російську мову як другу державну, скасувати вибори Президента України та зрештою створити Одеську народну республіку. Вони розбили наметовий табір на Куликовому полі, збирались на мітинги, акції, влаштовували провокації. Показово, що принаймні двоє з найактивніших учасників руху мали громадянство Росії — Євген Мефьодов та Максим Сакауков.

«Прославились» прибічники «руского міра» та його носії не лише сумнозвісними заворушеннями 2 травня на Грецькій площі та на Куликовому полі. Далі — короткий опис проросійських провокацій 2014 року, які передували подіям того травневого дня.

19 лютого 

Одесити зібрались біля облдержадміністрації на мирну акцію «Досить стріляти», щоб висловитись проти вбивств і побиття учасників Революції гідності на Майдані. До них вийшов Микола Скорик (на той час — голова ОДА, тепер — народний депутат від «Платформи за життя та мир», раніше входив до забороненої нині ОПЗЖ). Діалог не склався, і тільки-но він зайшов у будівлю, на учасників акції та журналістів напали близько 200 «тітушок» із битами, які розтрощили камери, щоб знищити докази побоїща. До речі, «тітушок» поселили у місцевому санаторії, а до будівлі ОДА організовано привезли на автобусах.

3 березня

Депутати Одеської облради позачергово зібрались на сесію, щоб засудити вторгнення російських військ на територію Криму. У цей час декількасот проросійських активістів зібрались під будівлею ОДА. Один із них — лідер «Молодіжної єдності» Антон Давидченко — попросив дати слово на засіданні, щоб висунути вимоги мітингувальників: вивести Одесу зі складу України й дати їй статус республіки. Після відмови учасники мітингу розбили скло в будівлі, заблокували депутатів усередині й підняли прапор Росії. Після провокації на площі зібралися проукраїнські одесити та відмовились покидати її, поки над ОДА не замайоріє прапор України. Зрештою, триколор зняли.

2 травня 

Кульмінація подій 2014 року. Перед футбольним матчем між «Чорноморцем» і «Металістом» уболівальники разом із проукраїнськи налаштованими одеситами планували вийти на мирну ходу «За єдність України». Учасники «Антимайдану» теж вийшли — під приводом того, що перші, мовляв, збираються знести їхнє наметове містечко. За планом обидві колони мали рухатись паралельно, щоб не провокувати одна одну. Втім, проросійські активісти порушили домовленості й напали на учасників ходи «За єдність України». Почались сутички на Грецькій площі. З’явились перші загиблі — учасники ходи за єдність Ігор Іванов та Андрій Бірюков. Далі натовп рушив у бік Куликового поля, де проросійські активісти забарикадувались у будинку Профсоюзів. Учасники обох колон почали кидали одне в одного коктейлі Молотова. Будівля загорілась. Того дня загинули 48 осіб — 6 на Грецькій площі та 42 на Куликовому полі. Ще близько 200 отримали поранення. Після цього проросійські мітинги хоча й збирались, але не масово.

Одесити захистили своє місто від «руской вєсни» й не дали повторитись сценаріям, що розгорнули російські сили на сході. Пропагандисти стали називати події «одеською Хатинню», а проукраїнські сили — «карателями». Ексзаступниця голови Одеської ОДА Зоя Казанжі на початку травня 2017 року коментувала:

— Про це треба говорити, тому що стогін та виття посеред Куликового поля, яке використовується політиками виключно для мобілізації так званої сепаратистськи налаштованої частини міста Одеси лягає повністю в рамки пропагандистської роботи нинішньої сучасної страшної Росії.

Зараз події 2 травня Росія використовує для виправдання своєї агресії. Але попри поширений стереотип про лояльність Одеси та загалом півдня до «руского міра», одесити, зокрема й російськомовні, не допустили приходу російської влади до свого міста. Після повномасштабного вторгнення Росії на територію України настрої одеситів були однозначними. Під військкоматами з самого початку великої війни вишиковувалися черги, місцеві виготовляли коктейлі Молотова для зустрічі ворога, будували барикади й відкривали десятки волонтерських штабів на підтримку військових і цивільних. Усі вони активно працюють і зараз задля спільної перемоги і внеску української Одеси в неї.