Як в Україні ідентифікують безвісти зниклих

Команда «Суспільного» у серпні 2023 року презентувала фільм-розслідування «Черга на прощання», у якому дослідила шлях, який під час повномасштабної війни доводиться проходити українським родинам, щоб забрати тіло рідних. Це вже далеко не перша документальна стрічка мовника, що звертає увагу на глибинні, однак малодосліджені проблеми війни.

Хто і як ідентифікує загиблих? Чи зробила Україна все можливе, щоб скоротити час очікування на повернення тіл? Хто відповідальний за налагодження міжнародної співпраці задля швидшого встановлення особистості військових і цивільних, які загинули на війні? На ці питання редакційна команда «Суспільного» шукає відповіді у своєму фільмі-розслідуванні.

«Кінець зв’язку»

— Їх тисячі — тих, чия дорога з-під завалу, з окупації, з підвалу або поля бою до гідного прощання займає довгі місяці, які переростають у роки, — слова, якими починається фільм «Черга на прощання».

Серед українців, які прагнуть гідно поховати своїх загиблих рідних, опинилася й головна героїня стрічки — Ірина Карась, дружина загиблого азовця. Авторка фільму «Черга на прощання» Ярослава Тимощук, яка, до слова, була однією з редакторок збірки репортажів Богдана Логвиненка «Деокупація…», що вийшла у видавництві Ukraїner, познайомилася з Іриною завдяки Патронатній службі «Янголи Азову». Журналістка часто спілкувалася з жінками, які місяцями чекають від моргів на звістку про своїх безвісти зниклих близьких. Протягом цього часу можуть з’явитися хибні надії, що людина жива, тому горе настає повторно, коли смерть людини таки підтверджується. Проте історія Ірини, яка понад 14 місяців шукала тіло чоловіка й батька своєї десятирічної Насті, щоб гідно поховати його як героя, особливо вразила Ярославу:

— Мені хотілося розповісти цю історію, бо мені здалося, що тема [повернення тіл загиблих під час війни] не зовсім досліджена. До неї немає великої уваги, а вона дуже важлива, тому що вона про людей, які вже пережили велику втрату, і їх зараз занурюють у чергову гору цих поневірянь та очікувань.

Чоловік Ірини, Євген Карась, служив в «Азові» ще з 2015 року, проходячи службу в Маріуполі. За день до повномасштабного вторгнення він попросив дружину разом із донькою на деякий час покинути місто й поїхати до сусіднього Запоріжжя. Ірина злилася й до останнього не хотіла сідати в полковий автобус «Азову», який мав вивезти сім’ї військових із Маріуполя. Утім, жінка з дитиною спинилися в родичів у Києві, а згодом поїхали на дачу до Фастова, що трохи більш як за 80 кілометрів від столиці. Уже за тиждень Маріуполь опинився в облозі. У місті точилися запеклі бої, в яких Євген брав безпосередню участь як командир снайперської бригади. Один із бойових виходів виявився для чоловіка останнім. Ірина отримала повідомлення з чужого профілю в інстаграмі 6 березня 2022 року: «Кінець зв’язку». Євген загинув наступного дня. Біля тіла чоловіка розірвався російський снаряд. 

Відтоді життя Ірини перетворилося на нескінченні кола очікування.

Пошук тіл загиблих на війні

Стрічка «Черга на прощання» нелінійно розповідає про всі етапи, що відділяють українські родини від повернення рідних, які загинули на війні. Перший — це пошук людини. Якщо військовий загинув на полі бою, його тіло намагаються забрати побратими, яким вдалося вижити, або ж бойові медики (часто повторно ризикуючи власним життям). Проте в «гарячих точках» це не завжди виходить. Так сталося і з Ірининим чоловіком. Побратими Євгена декілька разів намагалися забрати його тіло з поля бою, але їх щоразу накривали мінами.

Коли ж територію окуповують росіяни, самостійно забрати полеглих і зовсім неможливо. Повернути тіло вдасться лише через офіційні обміни між сторонами. Як свідчить досвід, Росія не поспішає обмінюватися загиблими. На відміну від України, РФ не вбачає цінності в людському житті, тому продовжує використовувати своїх військових як нескінченний ресурс. Тож процес ідентифікації полеглих українців та повернення їхніх тіл може розтягуватися на довгі місяці або навіть роки.

З початком російсько-української війни офіційно пошуком, ексгумацією та евакуацією тіл загиблих військовослужбовців почав займатися проєкт «Евакуація 200». Спочатку це була гуманітарна місія «Чорний тюльпан» від представників ВГО Союз «Народна Пам’ять». Вони шукали останки солдатів, які загинули на полі бою під час Першої та Другої світових воєн. У вересні 2014 року «Чорний тюльпан» спільно з Міністерством оборони України започаткували проєкт «Евакуація 200» під загальною координацією Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ. Із 2016 року «Евакуація 200» став окремим проєктом Міноборони, до якого вже не залучалися представники «Народної Пам’яті».

Із початком повномасштабної війни українське суспільство почало позбуватися всіх радянських рудиментів, зокрема маркувань «двохсотий» і «вантаж 200». Тож із серпня 2022 року проєкт «Евакуація 200» має назву «На щиті». 

Під час зйомок фільму команда «Суспільного» долучилася до однієї з пошукових операцій у селі Мазанівка на Донеччині. Там тривали запеклі бої навесні 2022 року, під час яких зникли три десантники 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. «Суспільне» разом із гуманітарною місією шукали військових у лісовій посадці під Мазанівкою. Ярослава розповідає, що попри те, що кожне тіло — це людина, яка колись жила, любила, мріяла, для когось подібні пошуки — вже рутина.

Першими на ділянку зазвичай заходять сапери, щоб дослідити територію й розчистити її від можливих вибухонебезпечних предметів. Ярослава каже, що пошукові місії — це завжди про ризик, адже їх проводять на віддалених від головних доріг територіях, до яких іще не дібралися працівники ДСНС. Спецгрупу пошуківців очолює військовий, який має приблизні координати, де востаннє бачили зниклих. Однак від цієї інформації не завжди є користь — радіус пошуків може зростати від кількохсот метрів до кілометрів. На жаль, жодні пошуки в Мазанівці й під Бражківкою на Слобожанщині, куди також їздила гуманітарна місія, так і не дали результатів. 

Попри це Ярослава пояснює, що епізод про ці населені пункти — надзвичайно важливий для стрічки, адже розкриває тему шляху тіл загиблих додому із двох боків. З одного, він пояснює, чому ідентифікація проходить настільки довго та складно. З іншого — історія виходить на більш метафоричний рівень, бо демонструє, наскільки важливо боротися за повернення тіла рідної людини й достойно поховати його.

— Там нема життя, але вони (пошуковці. — ред.) намагаються шукати хоча б рештки [тіл]. Таким чином вони роблять теж велику річ для того, щоби зберегти пам’ять про загиблих.

Як відбувається ідентифікація

У травні 2022 року Ірину разом із донькою направили на ДНК-експертизу. Проте взяті зразки потрапили до бази лише у вересні, коли тіло її загиблого чоловіка повернули в Україну під час обміну. До результатів дослідження — «Вірогідність — 99,9 %» — мине майже рік. У кожному відділку поліції жінку перенаправляли в наступний, особову справу губили, а слідчі не виходили на зв’язок протягом кількох місяців. Кожен такий етап приносив Ірині нові труднощі та біль:

— Ти вмираєш один раз — коли стається найстрашніше. А потім ще раз і ще раз.

Та все ж у лютому 2023 року жінку повідомили, що є збіг ДНК із Настею. На березень призначили порівняльну експертизу. Приблизно у цей час в історію включилася редакція «Суспільного», почавши у квітні зйомки фільму-розслідування. Ярослава розповідає:

— Ми почали знімати, коли в Ірини була тільки перша процедура ДНК-експертизи. Зазвичай їх дві: перша і порівняльна. Ми не мали певності щодо результатів — знімали Ірину ще під час пошуків [тіла], і до кінця [зйомок] вже вийшли до фіналу цього процесу.

Щоб провести ДНК-експертизу, рідні повинні звернутися у відділ поліції за місцем свого проживання й написати там заяву про розшук. Після того, як слідчий відкриє кримінальне провадження, кровний родич повинен здати зразки ДНК, щоб порівняти генетичний матеріал і з’ясувати, чи є збіги зі зниклою особою.

Трапляється, що кровних родичів у загиблих не залишилося. У такому разі, як пояснює поліція на запит Ukraїner, шансів ідентифікувати полеглу людину майже немає. Утім, кожен випадок експерти розглядають індивідуально, стараючись знайти хоч якісь зачіпки. До прикладу, якщо родичі за життя здавали ДНК-тест (для доведення батьківства, дослідження роду тощо), тоді поліція надсилає запит до потрібних інституцій та використовує ці зразки, щоб ідентифікувати тіло. Крім того, інколи правоохоронні органи стовідсотково певні, що конкретний предмет, із поверхні якого можна зібрати генетичний матеріал, належав загиблому. Тоді взяті ДНК-зразки, наприклад, із зубної щітки також використовують для проведення експертизи.

Ідентифікувати тіло (військових і цивільних) або його рештки наразі може лише одна структура в Україні — Експертна служба МВС. Це система установ, які проводять ДНК-експертизи під час розслідувань у справах безвісти зниклих. Її ресурси дуже обмежені. В Україні існує тільки 10 підрозділів регіональних центрів зі стаціонарними повнопрофільними ДНК-лабораторіями. Там можуть досліджувати будь-які біологічні матеріали — від зразків слини, крові та епітелію ротової порожнини до фрагментів кісток. Водночас в інших 14 підрозділах працюють із родичами загиблих, де беруть зразки епітелію ротової порожнини. Такі лабораторії облаштовані приладами для швидкої ідентифікації.

За даними Експертної служби МВС (станом на серпень 2023 року) під час повномасштабної війни Україна ідентифікувала понад 31 тисячу тіл військових і цивільних і ще на близько 3 тисячі чекає експертиза. Заступник керівника Експертної служби Руслан Аббасов у фільмі зазначає: навантаження на структуру під час повномасштабного вторгнення зросло приблизно у 20 разів, а за одним фахівцем одночасно закріплено близько 200–300 експертиз.

Щоб хоч трохи полегшити роботу, з експертизами Україні допомагають різні міжнародні організації. Одна з них, про яку розповідає «Суспільне» у своєму фільмі, — Міжнародна комісія із питань безвісти зниклих (англ. — International Commission on Missing Persons) (МКЗБ). Це єдина у світі організація, уповноважена працювати винятково над питаннями безвісти зниклих. 2014 року МКЗБ почала працювати з українським урядом. Зокрема, Комісія допомагала ідентифікувати людей, загиблих 2014 року внаслідок збиття цивільного літака MH17 над Донеччиною, а також полеглих військовослужбовців в «Іловайському котлі». 

У червні 2022 року Міжнародна комісія з питань безвісти зниклих подала проєкт співпраці через посольство в Гаазі до МЗС України. Пів року МКЗБ проводила консультації з усіма міністерствами, щоб затвердити текст договору. Утім, 2023 року, за словами директора міжнародних програм організації Метью Голідея, Кабмін загальмував налагодження співпраці. На момент зйомок «Черги на прощання» проєкт угоди застряг між МЗС і Міністерством реінтеграції. Ярослава, авторка докстрічки, зазначає:

— МКЗБ, про яку ми згадували, це лише одна з інституцій. Є ряд ще нідерландських і французьких експертів, яких залучають наші ці органи, що причетні до розслідувань справ безвісти зниклих. Але це рух одиничними випадками, коли зниклі безвісти обраховуються в тисячах. Тому угода про співпрацю з МКЗБ могла б значно пришвидшити ці процеси й дати рідним шанс на прощання.

18 жовтня 2023 року МКЗБ усе ж підписала угоду про партнерство з Міністерствами юстиції та охорони здоров’я в межах своєї програми допомоги Україні. Вона передбачає співпрацю в галузі судової генетики та судової експертизи, а також має зробити пошук безвісти зниклих більш ефективним. Усе завдяки тому, що співробітництво посилить потенціал України в проведенні ДНК-ідентифікації та використанні сучасних криміналістичних технологій.

МКЗБ має високорозвинені лабораторії в Гаазі з новим обладнанням для проведення найскладніших ДНК-експертиз. Самостійно ця інституція не проводить ідентифікацію — за цей юридичний процес відповідає Україна, але співпраця з Міжнародною комісією значно оптимізує цю роботу. Ярослава пояснює:

— В Україні недосконалий правовий ландшафт, який визнає результати [ДНК-експертизи] тільки українських інституцій. І ми бачимо, що їхні потужності не впораються. Можливо, це працювало б у мирному часі, але в розпал війни наших ресурсів замало.

Важливість ДНК-експертиз для ідентифікування особи загиблих у війнах добре змальовано у книжці-репортажі «Ти наче камінь їла». Її автор — польський письменник і репортажист Войцех Тохман — висвітлює війну в Боснії та Герцоговині 1992–1995 років. Одна з головних героїнь його репортажів — доктор Ева Ельвіра Кльоновська — антропологиня, членкиня Американської академії судових наук. У 1996 році вона приїхала в Боснію, щоб знаходити, ексгумувати й ідентифіковувати мусульман, убитих під час «етнічних чисток». «Доктор Ева знайшла дві тисячі тіл. Виловила з криниць, витягла з печер, викопала на звалищах, часом з-під свинячих кісток», — пише Войцех Тохман.

Історія цієї жінки показує, що така справа, яка надто мало кому до вподоби, надзвичайно важлива. По-перше, це неспростовний доказ воєнних злочинів. По-друге, результати можуть врешті хоч трохи втамувати біль людей, які втратили рідних під час війни, адже тривалий час навіть не знають, де їхні останки або до ДНК-експертизи не можуть повірити, що знайдені десь рештки — це дійсно їхні родичі. Тож завдяки новітнім технологіям десяткам, а то й сотням тисяч загиблих під час війни може бути повернуто ім’я. А значить, їх зможуть гідно поховати й берегти пам’ять про них. Ось як про це пише Войцех Тохман:

— ДНК-тест є новинкою в історії воєн. […] Після війни в Боснії — майже двадцять тисяч зниклих мусульман. Якщо їх знайдуть, буде похорон і буде молитва, як велить Коран.

Виклики розслідування

Ярослава ділиться, що під час зйомок «Черги на прощання» виникало безліч складнощів, адже тема складна й чутлива. Каже, найважливіше для неї як для журналістки — не травмувати емоційно свою героїню. Їхнє з Іриною спілкування вийшло за межі роботи — вони заприятелювали і продовжують підтримувати зв’язок вже як подруги:

— За цей час виникла довіра між нами. Я думаю, що це інше спілкування, не одноразове. Це глибинніші зв’язки, ніж просто між журналістом і героєм.

На думку Ярослави, із завданнями, які команда «Суспільного» ставила собі на початку цього розслідування, вони впоралися. Фільм став по-своєму терапевтичним для головної героїні. Додає, що після перегляду стрічки Ірина змогла переосмислити весь шлях, який вона пройшла, щоб поховати свого чоловіка, адже їй постійно здавалося, що вона доклала недостатньо зусиль. Проте погляд збоку допоміг жінці зрозуміти: зроблено більш ніж достатньо. 

— Необхідне вміння журналіста, щоб людина не травмувалася заново цією історією, а щоб вона могла навіть завдяки камері побачити нову оптику в ній. Коли ми переповідаємо історію, це вже терапія свого роду. Коли ти правильно підбираєш слова, стає легше. Для мене було головне не завдати людині ще більше болю, бо болю Ірина пройшла вже багато.

Найважче для команди, як каже Ярослава, було знайти відповідальних за тривале налагодження співпраці з МКЗБ. Редакційна команда дуже довго шукала, яке міністерство має запропонувати проєкт угоди Кабміну. Утім, це не дало ніяких результатів:

— Глобально цією темою ніхто не займався. Проблема не в пріоритеті [держави] й не стоїть на порядку денному. Нема людини чи структури, яка б дійсно переймалася. Проте ця історія зачепила мене особисто. Це емоційний нерв, тому що така реальність для багатьох родин військових.

Чому варто подивитися фільм

«Черга на прощання» — надзвичайно важлива робота для українського суспільства, бо звертає увагу на «незручну», болісну проблему, а головне — спонукає і до емпатії родичам полеглих захисників, і до пошуків рішень. Режисер-консультант розслідування Владислав Васильченко каже, що стрічка має декілька функцій. По-перше, це документування й фіксація історії про пошук, ідентифікацію й повернення тіл безвісти зниклого військового. По-друге, стрічка покликана вкотре дати Україні голос серед міжнародної авдиторії та порушити проблему на внутрішньому рівні.

Наразі «Суспільне» працює над тим, щоб вийти з цим фільмом-розслідуванням на закордонні платформи та привернути увагу до наслідків російсько-української війни через висвітлення різних проблем. Зрештою, як каже Владислав Васильченко, «Черга на прощання» не ставить трикрапку в історії Ірини Карась, адже дає відповіді на поставлені питання й закінчується розв’язкою сюжету.

— Жах, який хотіла залишити Росія, має бути відрефлексованим, проаналізованим і перекладеним на конкретну відповідальність.

Окрім фільму, команда «Суспільного» додатково створила серію відеорепортажів із різних регіонів України, де українці діляться своїми історіями про пошук та ідентифікацію рідних, які загинули на російсько-українській війні. Ярослава зазначає:

— Люди, чиї рідні зникли безвісти, почали звертатися до нас після фільму й розказувати схожі історії. У соціальних мережах ми запустили флешмоб «#досічекаю», щоб українці ділилися про зволікання держави з пошуком їхніх рідних. Таких історій ще вдосталь, а отже, це означає, що проблема не подолана.

Команда «Суспільного» закликає українців розповідати про їхню особисту війну за прощання, щоб проблема ідентифікації тіл близьких людей не залишилася тільки в кадрах подібних фільмів. Адже що більшим буде розголос, то швидше відповідні інституції прийматимуть певні рішення.

Охочі розповісти свою історію можуть зробити це, залишивши допис у будь-якій соцмережі з хештегом #досічекаю.