Уже понад рік триває повномасштабна війна й українці чи не щодня переживають або стають свідками історичних подій. Кожен із нас намагається осмислити їх, та навіть після кількох місяців чи навіть року складно осягнути все, що сталося. Однак шукаючи відповіді, ми гартуємо свій характер, стійкість і, зрештою, викристалізовуємо цінності.
Однією зі спроб такого осмислення є фотопроєкт Петра Чекаля, волонтера Ukraїner, знятий у серпні 2022 року на кладовищі розстріляних машин у Бучі. Рік тому події в цьому містечку неподалік Києва стали одним із символів воєнних злочинів російських окупантів. Загарбники жорстоко катували й убивали мирних мешканців, стріляли по автівках людей, які намагалися евакуюватися.
Петро, фіксуючи химерні візерунки обгорілого металу автівок, пропонує задуматися, як час впливає на наше сприйняття реальності.
Я з Харкова. Фотографією займаюся з дитинства і тільки під час повномасштабного вторгнення (як завжди буває в часи перемін) відчув, що відчуття реальності пов’язано не з тим, де ми її можемо зустріти, а з тим, як ми її побачимо. І цей безмежний простір реальності, що проступає завдяки тому, через що і як ми бачимо, для мене дуже важливий.
Мова стає головним зв’язком між світом і фотографом. Вона здатна не тільки підсвітлювати та конкретизувати, а й створювати реальність.
Я подумав, що це має бути світ без пам’яті й часу. І уявив собі мову без минулого й майбутнього часу. Без іменників, прикметників тощо. Тільки дієслова. І зрозумів, що тут, у Бучі, я вже потрапив у це місце без слів.
Фотографії розбитих, спалених і розстріляних машин із різних частин деокупованої Бучі — символ відсутності слів, а значить, відсутності пам’яті. Це текстура, що вже перебуває поза мовою — лише сталі форми. Знеособлені, вони є останніми свідками долі людей і тепер можуть запалювати смуток, розпач і ненависть.
Дуже цікаво повертатися до знятих раніше серій і бачити в них щось нове. Ти міг їх знімати ніби в сп’янінні, не розуміючи сенс того, що ти робиш, а потім знаходити те, про що казав. Це як зі щоденника діставати якісь фрази чи ідеї та з них писати книгу.
Як дивовижно діє на світлини час і як по-різному ми їх бачимо на наступний день зйомок, через пів року і через рік після деокупації Бучі. Я пам’ятаю, що думав про конвеєрність війни, про смерть, яка вийшла з фабрики. Вона подібна за принципом створення, але дуже індивідуальна і трагічна. Я чув, як тихо стоять єдині свідки смерті, та думав, які вони холодні — ці сталі форми, що згорнули час.
«Це ти обернула людство у свинець і залізо, це ти через гомін східних доріг вічно дихаєш смертю і болем. Через тебе до трун не доходять. Ти розриваєш гарматами тишу спокійного неба, чергами розстрілів, брудниш повітря пилом та димом, ти ревеш і кричиш від болю, з радості, злості. Ти, як тварина, жорстока». (Зі щоденників 27.08.2022)
