Як українці сміялися в кіно. Історія комедії

На 6-му «Київському тижні критики», що проходитиме з 20 по 26 жовтня, у співпраці з Довженко-Центром продемонструють окрему програму з шести жартівливих фільмів, що стали знаковими для розвитку жанру в Україні. Розповідаємо, чому ці стрічки варті перегляду.

Оскільки кіно — один із найпопулярніших способів проведення дозвілля, то комедія — жанр, що користується найбільшою популярністю серед глядачів. Україна тут не є винятком, тож найбільшу касу з-поміж фільмів українського виробництва збирають саме гумористичні фільми. Водночас сучасна авторська комедія, яка б не була експлуатаційною (жанрові фільми, що експлуатують будь-яку популярну тему з метою швидкого заробітку. — ред.) та мала мистецьку цінність, почала активно розвиватися лише після Революції Гідності. Серед яскравих представників жанру вже можна виокремити режисера Антоніо Лукіча. Наприклад, трагікомедія «Мої думки тихі», що була його першою повнометражною роботою, посіла 20-ту сходинку у списку «100 найкращих фільмів в історії українського кіно», завоювала більше 10 нагород на українських та іноземних фестивалях, а касові збори від прокату в Україні склали понад 10 млн гривень. Нова стрічка режисера — «Люксембург, Люксембург» — стала одним із п’яти переможців програми підтримки міжнародної промоції українських фільмів «proMOTION» і вже була представлена на кінофестивалях у Венеції та Торонто.

Ще одна помітна постать сучасної української комедії — Павло Остріков — творець короткометражних фестивальних хітів Mia Donna і «Випуск ‘97». Зараз режисер працює над повнометражним дебютом «Ти космос».

Попри те, що якісних смішних фільмів у сьогоднішньому українському кіно не так багато, цей жанр в Україні не є новим: навпаки, має довгу й захопливу історію.

Як гумористична «Енеїда» Івана Котляревського стала першим твором нової української літератури, так із комедії розпочався шлях Олександра Довженка — одного з найвідоміших українських режисерів. «До кіно пішов я з єдиною метою — робити комедійні фільми», — згадував митець у своїх щоденниках. Українська комедія часто була відображенням реальності й рефлексією на актуальні теми. Водночас навіть цьому відносно «безпечному» жанру не вдалося уникнути заборон і цензурних обмежень, що постійно супроводжували українське мистецтво загалом. Стрічки просто не дозволяли показувати, тому вони припадали пилом на полицях і про них просто забували, через що й виникали прогалини в історичному кінопроцесі. Водночас фільми, яким давали свободу, могли ставати всесоюзними глядацькими хітами — попри українськість контексту.

«Комедійне кіно в Радянському Союзі неодноразово ставало чудовою можливістю провозити контрабандно приховані мотиви, питання національної ідентичності й рідну мову», — коментує Станіслав Битюцький, кінознавець Довженко-Центру й один із кураторів кінофестивалю «Київський тиждень критики».

За словами кінознавця, комедія була тим жанром, де можна було вставляти національні посили чи замальовки, але частіше за все вони мали бути самоіронічні, щоб план обійти цензуру таки спрацював. Для цього найлегше було використовувати літературну класику. Найпопулярнішим був Микола Гоголь, його почали екранізовувати ще в 1909 році й надалі робили це постійно: за часів Російської імперії, у 20-ті роки XX ст., коли розвивався авангард, чи за сталінського тоталітаризму з повною забороною на іншодумство або в 60-ті роки XX ст., коли в Україні після хрущовської «відлиги» з’явилося поетичне кіно. І якщо для Москви твори Гоголя були можливістю «посміятися над хохлами», то для українських режисерів це був шанс звернутися до українських мотивів — історії, національних тем, поговорити українською мовою в час, коли таке було важко уявити на екрані.

За час незалежності відбулося чимало трансформацій українського суспільства, однак вміння гарно жартувати в кіно нікуди не зникло. Завдяки фільмам, що формували жанр сорок, п’ятдесят чи шістдесят років тому в сучасних кіномитців є твердий фундамент, на який можна спиратися у своїх роботах. Вплив старого українського кіно на сучасне можна прослідкувати в тонких натяках чи алюзіях, а іноді класику прямо використовують як матеріал для нових творінь.

Шість знакових гумористичних стрічок 1929–1994 років можна буде подивитися на фестивалі «Київський тиждень критики», що відбудеться 20–26 жовтня в кінотеатрі «Жовтень». Одні з них ставали хітами одразу після виходу чи після років лежання на полиці, а інші взагалі не були в кінопрокаті. Розповідаємо, що це за стрічки та як вони відображають зміни в жанрі.

«Шкурник», 1929

Режисер: Микола Шпиковський

1917–1920 роки, час Української революції. На вулицях Києва точиться запекла боротьба між представниками різних ідеологій — червоних, білих і анархістів. У цей час «нейтральному обивателю» Аполлону Шмигуєву зовсім байдуже на все це — він дбає тільки про те, як би здобути вигоду під час цього безладдя. Для цього він почергово стає на сторону червоних, білих військ і анархістів. Завдяки своїй харизмі йому скрізь вдається здобути визнання. Чоловік має одну мету — заробити грошей. І доля йому в цьому сприяє.

Це один із небагатьох прикладів ранньої української кінокомедії. Картину можна визначити як авантюрно-пригодницьке роуд-муві: головний герой подорожує країною верхи на випадково знайденому верблюді. Основою для фільму стало оповідання «Цибала» відомого в 1920-х роках українського письменника Вадима Охріменка.

У «Шкурнику» висміювалися не лише білі, а й червоні, за що стрічку заборонили одразу після виходу на екрани. Віднайшли фільм уже за часів незалежності: схвальна згадка про нього в невеликій статті Осипа Мандельштама 1929 року надихнула мистецтвознавців на пошуки, і знайдену в російському Держфільмофонді єдину копію передали в Довженко-Центр у 2011. За рік з’явилася цифрова реставрована версія фільму.

Режисер «Шкурника» Микола Шпиковський відомий також як творець картини «Хліб» (забороненої радянською владою), яку критики порівнювали з легендарною Довженковою «Землею». І саме фільмом Шпиковського «Гегемон» відкрився у 1931 році новозбудований київський кінотеатр «Жовтень».

Займає 31-шу позицію у списку «Топ-100 найкращих фільмів в історії українського кіно».

«Штепсель одружує Тарапуньку», 1957

Режисери: Юхим Березін і Юрій Тимошенко

Штепсель і Тарапунька — сценічні псевдоніми Юхима Березіна та Юрія Тимошенка, яких можна вважати батьками українського стендапу. З’явившись за рік після Другої світової, дует швидко отримав народне й державне визнання, зокрема завдяки протекції Олександра Довженка й Остапа Вишні. На сцені дует коміків виступав більше 40 років. За цей час Юхим Березін та Юрій Тимошенко стали справжніми зірками союзного масштабу — завдяки численним концертам і власній серії фільмів.

«Штепсель одружує Тарапуньку» — перша з семи частин цієї великої комедійної кінофраншизи. За сюжетом фільму Тарапунька знайомиться під час війни з Галею, але так і не знаходить із нею спільну мову через свою сором’язливість. Після війни він працює в Києві регулювальником, а його фронтовий товариш Штепсель — технічним працівником у театрі. Саме туди для виступу приїздить Галя зі своєю односельчанкою. Тарапунька хоче зізнатися в коханні, але тепер йому заважає низка кумедних випадковостей. Тоді влаштувати одруження друга береться Штепсель.

Сучасні оцінки діяльності коміків неоднозначні. З одного боку, завдяки своїй популярності вони могли дозволити собі критику режиму й навіть пряму конфронтацію з лінією партії. З іншого — їм закидають розгортання політики «мовної шизофренії» («резонер» Штепсель говорить правильною російською, а «простак» Тарапунька — українською та суржиком, що, на думку критиків, зображує протистояння російського з українським як високого з низьким).

«За двома зайцями», 1961

Режисер: Віктор Іванов

Позаяк цирульнику Свириду Голохвостому-Голохвастову не бракує світських амбіцій, але хронічно не вистачає грошей, він шукає вигідного шлюбу. Сватається до «по-загранічному образованої» Проні Прокопівни з приданим, але насправді його серце гучно «шкварчить» від скромної красуні Галі. Розв’язку абсурдного любовного трикутника побачить весь Поділ.

Саме з київським Подолом асоціюється цей фільм: натурні зйомки проходили, зокрема, на Андріївському узвозі. 1999 року героїв стрічки увічнили тут у пам’ятнику.

«За двома зайцями» була черговою постановкою за «безпечним» сюжетом. Картина стала завершальною частиною трилогії Віктора Іванова — екранізацій «легкої» української літератури. Їй передували «Шельменко-денщик» за однойменним твором Григорія Квітки-Основ’яненка і «Сто тисяч» за комедією Івана Карпенка-Карого.

Хоча події фільму відбуваються за царських часів, його персонажі відображають реальність саме 1960-х. Так, стрічка висміює популярну тоді субкультуру «стиляг», адже згідно задуму саме до них мало відсилати фіглярство головного героя.

«За двома зайцями» класифікувався як фільм «другої категорії», тобто він не мав вийти за межами УРСР. Однак після шаленої популярності його переозвучили російською за участі тих самих акторів і випустили у всесоюзний прокат. Оригінальна аудіодоріжка довгий час вважалася втраченою, її було знайдено і відновлено у 2010-х за сприяння Довженко-Центру.

Займає 17-ту позицію у списку «Топ-100 найкращих фільмів в історії українського кіно».

«Пропала грамота», 1972

Режисер: Борис Івченко

Двоє козаків вирушають у карколомну подорож до Петербурга. Там вони мають зустрітися з самою царицею й доставити їй грамоту свого гетьмана. На шляху козаків чекає чимало випробувань, а також веселих, загадкових, а іноді й доволі містичних подій.

Поет-шістдесятник і видатний кіносценарист Іван Драч суттєво переробив однойменне оповідання Миколи Гоголя, додавши численні посилання на фольклор. З’явилися там і алюзії на твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Кропивницького, Олекси Стороженка. Все це зробило фільм ледь не першим у радянському кіно серйозним переосмисленням української історії та теми козацтва, хоч воно було подано в розважальній, комедійно-пригодницькій обгортці.

Головну роль виконав Іван Миколайчук, якого більшість знає завдяки таким фільмам як «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавілон ХХ». Однак у цій стрічці його участь не обмежилася тільки акторством — він пропонував художні рішення та радив музику.

Займає 12-ту позицію у списку «Топ-100 найкращих фільмів в історії українського кіно».

«Вперед, за скарбами гетьмана!», 1993

Режисер: Вадим Кастеллі

Нащадок гетьмана Павла Полуботка — Іван, який у перші скрутні роки незалежної України вимушений торгувати медом — раптом дізнається про своє козацьке коріння. Тепер на нього покладено місію державного значення: їхати в Англію по золото свого знаменитого прадіда, яке він нібито залишив в англійському банку в 1723 році. За легендою про «золото Полуботка», скарби ці дістануться лише тоді, коли Україна стане незалежною. Та на них полюють також КДБ, місцева мафія та іноземні шпигуни.

Одна з перших українських копродукцій (представник української діаспори Іван Федорович став американським продюсером стрічки), це кіно — суміш містики, шпигунського бойовика та фантасмагорії. Легко й невимушено картина працює з гострими питаннями, що їх поставило конституювання нової української ідентичності після 1991 року.

Спеціально для фільму гурт «Брати Гадюкіни» створив саундтрек «Гей, Іване».

«Вперед, за скарбами гетьмана!» встигли охрестити «козаксплотейшеном» — жанровим фільмом, що «експлуатує» кон’юнктурну тему козацтва (підхід, що досі не втрачає актуальність в українському кінематографі).

«Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди», 1994

Режисер: Михайло Іллєнко

Потужний вітер закидає Ореста — сина українського емігранта — назад в українське село. Лихий вітер розлучає його з коханою. Утім хоробрий юнак, потрапивши до виру дивовижних подій, має намір возз’єднатися зі своєю любов’ю.

Дія фільму розгортається то в придніпровських містечках і селах, то на узбережжі Флориди, поряд із Бермудським трикутником. Відповідно, сюжет — це іронічне поєднання народної демонології з фантастичними елементами разом із пародією на спагеті-вестерни та пригодницькі фільми. Сповнений легенд, байок та анекдотів, фільм контрастує з українським поетичним кіно та водночас лишається відданим його традиціям.

Картину вважають однією з найкращих у творчому доробку Іллєнка. Однак, попри те, що фільм був знятий уже в незалежній Україні, у кінопрокат його так і не дозволили випустити.

«Історія української комедії» — програма Київського тижня критики, створена спільно з Довженко-Центром. Це єдина українська установа, що входить до Міжнародної асоціації кіноархівів. Центр займається збереженням українських фільмів, переважно ігрових (найстарша плівка — 1909 року). Також інституція віднаходить втрачене — шукає твори у приватних українських колекціях та в іноземних архівах. Зокрема, туди потрапили фільми 1920-х, які були знищені в радянською владою, проте копії яких були експортовані для іноземного прокату. Свого часу багато було повернено з російського Держфільмофонду, в якому стрічки осіли після розпаду Радянського Союзу. Також Довженко-Центр досліджує, реставрує кіно, просуває українську кіноспадщину і виступає містком між минулим і сучасністю як для творців кіно, так і для його глядачів.