Хто такий Іван Марчук?

17 квітня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Ця історія – про одного з найвідоміших українських художників сучасності Івана Марчука, який створив тисячі творів мистецтва та винайшов власну техніку – пльонтанізм. За радянських часів через постійні переслідування з боку КДБ художник був вимушений тимчасово емігрувати за кордон і повернувся в Україну в 2011 році. Саме він став єдиним українцем, що потрапив до рейтингу «100 геніїв сучасності» британської газети Telegraph у 2007 році.

Іван Марчук – один із найяскравіших представників когорти українських художників, які за радянських часів мали сміливість заперечувати канони соцреалізму, нав’язувані митцям владою.

Становлення Марчука як художника – процес тривалий і досі не завершений. Він тягнеться від намагань знайти своє місце в радянській системі до поневірянь світом задля невпинного навчання і вдосконалення техніки малювання.

Народившись у 1936 році у селі Москалівка на Галичині у родині ткача, Іван Марчук із часом вийшов за межі не лише рідного села, ставши відомим у світі, а й за рамки більшості художніх стилів і канонів. 

Марчук почав малювати ще у дитинстві, розвинувши свій талант у підлітковому віці. Саме тоді він чітко зрозумів, що хоче стати художником.

— Вперше усвідомив себе [митцем] вже серйозно в 7-му класі. До того я бавився, як і всі діти. Правда, не було чим малювати: олівців нема, акварелі нема, нічого не було. Були квіти. Якщо щось кольорове намалювати, то тими квітами малюєш, пелюстками.

Ще у школі Марчук вирішив, що хоче здобути художню освіту. Спершу він навчався на відділі декоративного розпису у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша, згодом – на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва.

Поява художника

Про період навчання в інституті Марчук згадує як про світоглядно переломний. Тоді завдяки прогресивним викладачам, які зналися на світовому мистецтві і мислили значно ширше за соцреалістичні канони, він вийшов за рамки передвижницького сприйняття мистецтва. 

Соціалістичний реалізм
Художній метод та стиль радянського мистецтва та літератури, поширений з 1930-х років та єдиний офіційно дозволений аж до розпаду Радянського Союзу. Соцреалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

Марчук входив у підпільну школу, створену його викладачем художником Карлом Звіринським, який знайомив молодь із досягненнями світової культури та замовчуваними сторінками історії України. Зібрання молодих митців школи Звіринського почалися у 1959-му і проіснували у такому форматі майже десять років. У школі, крім живопису, композиції та історії, вивчали світову літературу, музику, релігію.

— В інституті мене направляв і дуже критикував Карло Звіринський. Він мав групу людей своїх, що ми ходили до нього додому навіть, кілька хлопців, то потім мені сказав, що навіть пожалів, що все життя віддав вихованню і шо мало малював.

У ранніх роботах Іван Марчук звертався до наївних мотивів, але, познайомившись із доробками авангарду та модернізму, знайшов початок «власного шляху у мистецтві». 

— Я був старший за своїх колєгів, то вони навіть в тому часі модерному мене випереджали, а мені треба було ж з передвижника зробитися сучасним художником. Який то вал, то був шалений вал, який треба було подолати і вийти зовсім на іншу сторону.

Після навчання, у другій половині 1960-х, Марчук переїхав зі Львова до Києва. Влаштувався художником в Інститут надтвердих матеріалів НАН України, потім працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва, де панувала ідеологія радянської мистецької одноманітності і куди західні технології не доходили узагалі, або ж були відфільтрованими. Швидко виконуючи виробничі замовлення, Марчук паралельно малював те, що його справді цікавило, те, що йшло від душі. У той період він відійшов від графічних рисунків і серйозно взявся за роботу з тушшю та темперою. Як він сам каже, працював безперестанку під гаслом «Я єсмь».

Під забороною

Те, що Іван Марчук працював на два фронти – офіційної та підпільної діяльності – було притаманно більшості тогочасних художників. За словами дослідників українського мистецтва, така роздвоєність, коли художники існували наче в двох вимірах, була зумовлена особ­ливістю структури радянського мистецького життя. Усе, що не входило в канон соцреалізму, називалося ідеологічно шкідливим. Таким вважалося все фігуративне й абстрактне, сюжетне та настроєве, будь-який пошук вільної форми. 

Оскільки Марчук своєю творчістю заперечував канон конвенційного соцреалістичного мистецтва, радянська влада прагнула знищити його як мистецьку одиницю не лише ігноруванням і замовчуванням, а й прямими утисками і погрозами з боку КДБ. Це тривало роками, досягши свого піку у 1970-х, а взагалі творчість митця була під негласною забороною понад 17 років. 

— Я 17 чи 18 років був за бортом. Із 75-го року я вже мріяв, як з того пекла вирватися. Це було пекло. Шо я, розумієте, із-за того, що я приїхав зі Львова, це вже націоналіст. А саме страшне, що я втрутився в святая святих – в соцреалізм – і почав його руйнувати. У всій своїй творчості.

Для того щоб виживати в радянській системі, митцеві доводилося малювати простенькі ілюстрації до радянських журналів «Україна», «Вітчизна», «Київ». Утім, ця нехитра робота непогано оплачувалася: за малюнок, на який Марчук витрачав приблизно 10 хвилин часу, платили близько тридцяти карбованців тоді, коли квиток на літак Тернопіль – Львів коштував п’ятнадцять.

Нереалізованість художника в умовах радянського тоталітаризму і постійні переслідування органами КДБ сформували у нього бажання втекти з СРСР якнайдалі. Марчук виїхав із Радянського Союзу в кінці 1980-х. З того часу митець встиг пожити у Австралії, Канаді й США, звідки вже остаточно повернувся до України у 2011 році.

На відміну від багатьох митців-емігрантів з СРСР, які змушені були займатися за кордоном не своєю справою, Марчук не лише не полишив малювання, а й здобув на чужині визнання. Численні виставки свідчили про шану до митця, якої йому бракувало вдома, як і іншим йому подібним художникам того часу. Отже, Марчуку в екзилі вдалося неймовірне: реалізуватися і голосно заявити про себе. Довести, що «Ванька з Москалівки» може забратися так високо.

— Моє ім’я розійшлося по світу. Я мріяв про це.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Пльонтанізм

Кожна, навіть маленька, життєва подія мала значний вплив на те, ким Марчук як митець є сьогодні. Постійна зміна місця проживання суттєво вплинула на формування творчого методу. Наприклад, приїхавши зі США, митець став застосовувати густі, як паста, американські фарби: вони й тривкіші, і час їхнього висихання довший. А от картини, які художник створював радянськими фарбами, досі зберігають мікрорельєф завдяки особливій техніці, що буквально оживлює пейзажі. У останніх художник гіперреалістичний, хоча й не любить затискати свою творчість у чітко визначені стильові межі.

— Чим би я не займався, яким «модерном», як-от зараз той останній погляд без меж і субабстрактний, сюрреалізм буквально, але коли десь виїжджаю на землю тиху українську – ну на кожному кавальчику бачу чудо. Ну, от що значить: люди дивляться, а художник бачить.

Творчу генезу Марчука і справді не можна відшукати в якомусь канонічному мистецькому напрямі. Його метод – наскрізь синкретичний і в тому його цінність. Митець зазначає, що може і любить працювати інтуїтивно і підсвідомо: такою є, наприклад, перша серія «Голос моєї душі», де ще зовсім юний як митець Марчук експериментував зі своїм методом, якого критик не може звести до імпресіонізму чи експресіонізму. 

Художник зізнається, що з кожною роботою у нього йде «війна», і бувають полотна, які він не спроможний «подолати». Ще одна війна – уже на фронті того, як назвати роботу. Автор згадує, що в юності бавився словами, писав вірші, та все ж для нього намалювати – справа куди легша, ніж назвати відтворене на полотні.

Іван Марчук працює у власній унікальній техніці пльонтанізму: це дрібні переплетені (запльонтані) лінії, які зливаються в неймовірно деталізовані, окреслені образи. Марчук творить з майже дитячою допитливістю до світу і його картини гіпердеталізовані, «дотикові». Часто на полотнах створюється ілюзія додаткового освітлення, особливо у нічних пейзажах, де головна увага митця – на образі Місяця. Такий підхід, дещо схожий на техніку Архипа Куїнджі, став ще однією Марчуковою візитівкою.  

У доробку митця понад чотири тисячі робіт, половина з яких зараз є за межами України як подарунки та мистецькі візитівки (у радянські часи митець часто створював маленькі картини, щоб їх можна було сховати і передати за кордон). Не всі з решти робіт вже й вміщаються в затишній майстерні, хоч Марчук і мріє лише про великі формати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Філософія дому

Будучи людиною світу, прив’язаний Марчук, як сам вважає, до України насамперед як до землі, а не держави. Звідси й гіперреалізм, за словами митця, у кожній зображеній ним грудці ґрунту, у чіткій анатомії дерева чи у будь-якому іншому пейзажному елементі. Це особливе відчуття рідного ландшафту, тілесна пам’ять землі, де народився, і спонукала Івана Марчука свого часу повернутися в Україну.

— Там де була хата, коли була родина, оце й був дім. Моє село, – то була найближча моя маленька батьківщина. Потім, коли я розширював свої горизонти, то оця земля ставала моєю батьківщиною, – не держава, а земля.

У поважному віці художник досі мріє і творить, а також стежить за мистецькими новинами й новинками. Захоплюється творчістю сучасників, зокрема Любомира Медвідя, покійних Олега Мінька, Бориса Плаксія та Михайла Дмитренка. 

Іван Марчук вважає, що Україна, втілена в його картинах, має чим дивувати. І справді, його численні виставки за кордоном свідчать про цікавість до України та й до митця зокрема. Марчука добре знають не лише в США. Протягом останніх років полотна митця експонувалися в різних країнах: у Литві, Німеччині, Польщі, Бельгії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Туреччині, Люксембурзі, Таїланді, Тунісі.

— Кожен хоче нового меню, щось побачити, чого ще не бачив. Ну, я дав можливість людству подивитися, полюбуватися. Тайланд не бачив, Турція не бачила снігу. У Йорданію я привіз стільки снігу, що на виставках любувалися.

Мистецький меседж

Чи не найважливішим елементом будь-якої творчої діяльності є усвідомлення того, що ти чиниш і що приносиш у світ. У цьому сенсі творчість Івана Марчука є на диво наповненою сенсами та архетипами. До того ж він чітко усвідомлює свою роль як митця: 

— Бути художником – це значить бути людиною. Вона, людина, є для того, щоб залишити слід за собою. Якщо ти справді обдарований художник, то залишаєш дуже багато. Бо життя коротке, а мистецтво вічне, кажуть.

Побутовий аскетизм, працелюбність вкупі з ідеєю сродної праці загалом притаманні художникам, але Марчук довів це до філософської максими. Митець певен, що міг би вижити за межами країни, без друзів, без мови, тільки з пензлем у руках. 

— Я хотів колись Сковородою бути, як вчився. Я кажу: «Піду з паличкою, як Сковорода, буду по світу от вчити, навчати людей добру». Слава богу, відмовили, відмовився так від того. Потім думаю: «Ага, може, поїду після училища вчитися в Ленінград на мистецтвознавця», ну, слава богу, і по цій лінії не пішов. Якась доля вела мене. Бо я кажу, хто кого веде: я долю свою чи вона мене. Та, думаю, що вона мене веде.

Марчук зізнається, що останнім часом працює дедалі менше. Втім, попри вік досі веде доволі активне життя: багато ходить пішки, грає в шахи, любить поплавати у Дніпрі. Донедавна пан Іван часто експериментував із різними фізичними та духовними практиками, досить довго займався йогою та медитаціями, мав чіткий режим сну та харчування.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Марчук каже, що завжди любив експерименти й має бунтівну, нонконформістську вдачу. Водночас митець має сентимент до жінок і котів, але не може собі дозволити ні сім’ї, ні домашніх тварин, бо по життю є «волоцюгою, який хати тримається тяжко», тобто вільним художником.

— Я з дитинства дуже бунтарна людина, дуже. Я люблю понад усе свободу, волю.

Свою любов до тварин Марчук виявляє у турботі за бездомними котами і вуличними ручними круками.

— Це моя найбільша втіха, коли я зранку йду, покормлю ворон і получаю велику енергетику, позитивну дуже. А коли приходжу і по дорозі купую газету – суцільний негатив. Тоді іду до мольберта, всьо це з голови стараюся вивітрити.  Ну коли як концентрація, то воно само вилітає, розумієте, все. Тому що це вже сконцентрувалось, так хочеш і втягуєшся, от і вже й картина пішла на конвеєр і от.

Майстерня художника стала його малим світом, звідки він майже не виходить. Навіть праця на пленері не так приваблює Марчука – всі пейзажі з певними погодними умовами художник здебільшого малює з пам’яті, чи то радше змальовує зі свідомості так, як ці явища у ній закарбовані. 

— У хаті в мене нема картин, жодної, тому що там я відпочиваю, а майстерня – то є особливе місце. Хто не прийде сюди, каже: «Аура, яка дивовижна аура!». В хаті я рідко їм, навіть снідаю тут завжди. З 1982-го року ця майстерня в мене.

Так Іван Марчук творить свій світ, свою альтернативну реальність, якою охоче ділиться з глядачем:  

— Я, як писали, «вічний мандрівник, прикутий до мольберта», ото я такий. Так все життя прожив. Я не міг відпочивати, направду, не міг. Поки ще є очі, є руки, в тілі – бачиш – малюють. Така звичка, такий режим, і тому я багато зробив. Я ж не жив, я ще не жив, я працював.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Ірина Степаняк

Редакторка:

Наталія Петринська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Фотографиня:

Христина Кулаковська

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Микола Носок

Марія Теребус

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисер:

Павло Пашко

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Анастасія Базько

Координаторка:

Наталія Понеділок

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Слідкуй за експедицією