Кам’янець-Подільський. Жива фортеця

Місця
Поділля
26 Листопада 2018 18:23
520

Кам’янець-Подільська фортеця — одна з найпопулярніших принад Поділля. Але саме за останні декілька років фортеця почала змінюватися та оживати. Кам’янець-Подільський замок перетворився зі звичного музейного комплексу на живий організм, де різноманітні майстри займаються традиційними ремеслами: лучництвом, гончарством, різьбярством і випіканням хліба за традиційними рецептами. Історична реконструкція дала цій споруді новий подих, а відвідувачам — можливість не лише побачити історію, але й ненадовго зануритись у неї.

Історична реконструкція — це відтворення культури епохи та регіону. Для цього дослідники читають архіви, переглядають картини, аналізують археологічні знахідки. Шляхом наукового експерименту та ігрових методів реконструктори максимально наближаються до первозданного вигляду речей або традицій епохи, що дослідується.

Наприклад, реконструктори одягу власноруч шиють одежу, в яку вбиралися жителі Кам’янця-Подільського у XVII століття. Пекарі печуть хліб за давніми рецептами, а гончарі обробляють глину саме так, як це робили сотні років тому.

Громадська організація «Кам’янець-Подільське міське військово-історичне товариство» існує вже двадцять років. До неї входять усі реконструктори Кам’янець-Подільської фортеці. Вони займаються вивченням та популяризацією історії, а саме — минувшини Поділля й Кам’янця-Подільського. Директор фортеці Олександр Заремба (псевдонім — Гайдук) переконаний, що про місто потрібно розповідати якомога більше, адже це остання столиця УНР. У 1919-1920-х роках Кам’янець-Подільський тимчасово зайняв позицію, яку до цього займали Харків та Київ. Власне, однойменний фестиваль «Остання столиця» проводять щорічно в серпні.

Досі тривають суперечки щодо того, коли була зведена фортеця: перші згадки датовані 1374-м роком, коли місту видали магдебурзьке право, проте археологічні дослідження змістили хронологію фортеці на два сторіччя назад.

Фортеця оточена каньйоном, унизу якого протікає річка Смотрич. Вона петлею огинає острів, створюючи неймовірні краєвиди. Саме завдяки такому вигідному розташуванню Кам’янець-Подільську фортецю прийнято вважати однією з найбільш неприступних на теренах сучасної України. Її вдалося захопити лише двічі в історії, отож кам’янчани щиро пишаються своєю минувшиною.

Чим живе фортеця сьогодні? Які люди творять її сучасну історію та відтворюють минуле? У Кам’янці-Подільському можна затриматися довше, ніж на один день: не лише відвідати фортецю, а озирнутися й помітити реконструкторів, істориків та закоханих в історію рідного краю людей.

Олександр Заремба

Ще змалечку Олександр захопився історією, а сьогодні займається реконструкцією. Він розпочинав свій шлях у світ відтворення історичних пам’яток та побуту з «Книги майбутніх командирів» Анатолія Митяєва, пізніше у нього з’явилося бажання дослідити прочитане на дотик, а тому перейшов до моделізму (творче конструювання, випробування та використання конструкторських моделей — авт.). Наступний етап — військово-історична реконструкція, дуже популярна в світі та в Україні зокрема. Нині Олександр Заремба — директор Кам`янець-Подільської фортеці.

Зараз Олександр працює над реконструкцією XVII сторіччя. Він бідкається, що реконструкція не використовує весь свій потенціал для популяризаційної роботи, адже, наприклад, костюмовані інтерактивні екскурсії або макети та моделі могли б привернути увагу до музею значно більшої аудиторії.

2

Олександр показує реконструкцію гармат XVI-ХІХ сторіч. Спершу гармати одягали в лафет — елемент системи, на якому закріплюють ствол гармати із затвором, а двісті років потому, у XVIII сторіччі, переважно застосовували мортири. Мортира — гармата з коротким стволом, яку використовували для оборони фортифікаційних споруд. Їх часто називають «гаківницями», або «кріпосними пищалями». Такі реконструкції виконані переважно за книгами того часу. Чи не єдиний оригінал, який є в розпорядженні Олександра, — це кам’яні ядра, що містяться на території фортеці.

Так само відтворено й костюм будь-якої епохи. Якщо до наших днів не збереглися хоча б фрагменти одежі, реконструктори звертаються до книг.

У залозі фортеці (військова частина, розташована у певному місці — авт.) в XVII сторіччі службу несли вояки так званого польського або польсько-угорського зразка. Тоді Поділля входило до складу Польщі. Упізнати солдатів можна було за кількома елементами: магерка, делія та мушкет. У Річ Посполиту моду на шапки-магерки ввів Стефан Баторій. Шапка валяна, із повсті. Влітку вона оберігає від спеки (передня частина відгинається як піддашок), а взимку — шию від вітру (задня частина вигинається).

4

Делія — зимовий верхній одяг, який носили наопашки. Указом Стефана Баторія колір делії мав бути блакитним, а розшивки — або потреби, як тут іще називають польською — відповідали регіону: у Подільському воєводстві вони були жовтими.

А мушкет — це вогнепальна зброя, яка в Україні має назву «гаківниця». Гаківниця складається з закритої з одного боку люфи (ствол зброї — авт.), затрави, крізь яку іскра потрапляє в люфу, та курка, в який встромлений гніт. Мушкети використовували до кінця XVII сторіччя, їм на зміну прийшли кременеві рушниці.

Уявіть собі стереотипи людини початку XXI століття, коли їй говорять про козаків чи щось таке. Це ж обов`язково дядько в червоних чоботях, шароварах і в вишиванці. Ми оцей стереотип хочемо трошки міняти і показувати, що українці — це не це і не тільки це.

Олександр розповідає, що найбільша проблема в реконструкції полягає у відсутності чіткого уявлення, як працювати. На його думку, в Україні не є очевидним те, що туризм та просвітництво можуть змінювати міста та регіони. Разом зі своїми колегами він керує проектом «Школа реконструкції», де розповідає про напрямки та можливості, а також запрошує долучитись. У замку шість років тому розпочали проект «Жива фортеця», у рамках якого майстри демонстрували свої ремесла, проводили майстер-класи й здійснювали реконструкції.

— У нас, в Україні, якось ще немає чіткого розуміння різниці живої історії і якогось карнавального дійства. Це те, що от реконструкторів часто дуже ображає, тому що людина, яка витрачає багато часу, багато сил на те, щоб дослідити історію одягу, якось щось відтворити за історичними аналогами, і її ставлять в один стрій з якимось карнавальним костюмом, з чимось таким. Це абсолютно різні речі, ми то це розуміємо, а от для більшості людей — ні.

5

За останні 20 років кількість туристів зросла чи не в 10 разів, каже Олександр. Через таку популярність туристичного об’єкта наукові працівники музеїв більше дбають про добробут фортеці та про власне її реконструкцію. Дощі, підмивання схилів, і як наслідок розмивання стін замку. Утім, робота триває, адже туристи приїздять до Кам’янця-Подільського й чекають на втілення живої історії.

— Нас надихає вислів, який приписується Черчиллю. Я, чесно кажучи, першоджерела не знаходив, но я вірю, що коли йому сказали, що під час війни скоротять витрати на культуру, то він сказав: «Якщо ми скоротили витрати на культуру, то за що ми тоді воюємо?».

Ігор Чесноковський

Ігор Чесноковський займається реконструкцією XVII сторіччя. Разом зі своїми колегами вони виготовляють традиційні луки того часу, відтворюють костюми та ведуть просвітницьку роботу серед населення. В Україні не проводять масштабних заходів, що розповідають про традицію лучництва та популяризують це мистецтво й спорт. Проте Ігор — один із організаторів щорічного міжнародного турніру зі стрільби з традиційного лука «Кам’яна стріла» у Кам’янці-Подільському. Мовляв, саме місто надихає до такої діяльності.

Ігор розповідає, що перший лук виготовив ще дитиною. Виріб був доволі складний, його досі зберігають у його діда в арсеналі. Процес виготовлення луків нескінченний: скільки живеш, стільки вчишся, а тому завжди бачиш, що саме можна вдосконалити.

8

Сьогодні луки виготовляють із карбону або дерева, проте зовнішній вигляд та форму залишають традиційними для вказаного регіону. Кожен лук натягується з різною силою, а відтак для нього індивідуально добирають і стріли. Якщо стріла буде зажорсткою, вона може відскочити від тятиви (мотузка, що туго стягує кінці лука — авт.) та полетіти не в ціль, а осторонь — залежно від того, як ви триматимете лук у руках та прицілюватиметеся.

Ігор багато розповідає про турецьку, татарську або європейську традицію виготовлення луків, подекуди згадує й про українську, але одразу ж спиняється. Козаки переважно використовували луки не власного виробництва, і археологічні знахідки це доводять. До наших днів збереглися скіфські луки, проте назвати їх українською традицією складно.

— Турецькі луки є, татарські луки є, але от українських я не бачив. Ну, так, щоб от сказати, що це український. Козаки скоріше всього використовували… Ви ж не хочете стріляти з гіршого (лука — ред.), ви хочете стріляти з кращого, тому що це безпека і ваше життя. В цьому якби татарські чи турецькі луки були набагато кращі.

10

Ігор дістає колчан (шкіряна або дерев’яна сумка, чохол для стріл — авт.), який так само як лук і стріли, виготовляють індивідуально. Якщо вершник стріляє з лука, його колчан кріпиться ближче до спини, і стріли потрібно ставити наконечником донизу, аби, поспішаючи, не поранити руку. Для піхоти буде зручніше робити все навпаки — наконечником догори.

Процес виготовлення лука доволі цікавий, але Ігор закликає всіх туристів постріляти з нього. Для себе він визначився давно: неможливо робити луки й не стріляти. Ці заняття крокують пліч-о-пліч. Позмагатися в майстерності пострілів можна в фортеці, там функціонує тир.

Колись у Ігоря спитали, як правильно стріляти.

— Правильно не попасти в ціль, а правильно зробити правильний вистріл, тому що от коли ти всьо зробив правильно, то ти попадеш в ціль, а ціль — це може бути просто случайность, а треба так, щоб вона була успіхом.

Олег Шулик

Шість років тому Олег Шулик спік перший хліб. За ініціативою старшого реконструктора Олександра Заремби виникла ідея спробувати щось нове й показати це туристам. Спорудивши пічку, вони взялися за роботу. Щоправда, перші хліби в них згоріли.

Хліб печуть із борошна другого сорту. Олегові нецікаво використовувати вищий сорт, адже тоді випікання хліба перетворюється на надто просту та банальну процедуру. А відбувається все так: у правильній послідовності замішуємо сироватку чи кисле молоко, цукор, житнє борошно, і даємо тісту забродити. Заколочувати тісто потрібно годину.

— Так казав один дєд, так багато розказувало людей, так приходять старші і кажуть: «Треба хліб місити, поки сьомий піт не вийде». Поки сім раз отако не обітрешся, тоді хліба не буде. Я спочатку дивувався, думав як це так, а потом, коли начав місити… Дійсно таку годину це втираєш, і не один раз.

12

Майже стільки ж часу хліб пектиметься в пічці. Одна половина завжди має ризик підгоріти, бо дно пічки затонке для таких процедур, тому полишити хліб і піти не вдасться. Потрібно слідкувати за тим, аби не підгоріло, і регулярно міняти хліби місцями.

Першу буханку хліба дають скуштувати туристам. Розрізати хліб не можна, його варто ламати, або, яка каже Олег, лупити. Різниця у смаку відчувається одразу ж: магазинний хліб печеться в електропечах, а тутешній хліб — на дровах. До того ж, хліб пахне димом.

У фортеці є водяний млин, на якому вже кілька разів мололи зерно. Олег вірить, що це не менш цікава туристична атракція, яка залучає багатьох відвідувачів фортеці. Із цього зерна потім випікали хліб. Проте водяний млин, як і багато елементів фортеці, потребує ремонту.

До спільноти реконструкторів Олег потрапив після знайомства з іншим Олегом — гончарем. Вони з друзями були одягнені у традиційний одяг XVII сторіччя, чим і привернули до себе увагу. Чоловік спершу не вірив, що йому вдалося познайомитися з ними, бо це була одна з його мрій. Пізніше не вірив тому, що приєднатися до реконструкторської справи так просто: придбати домоткане полотно, викроїти та зшити. Додаткових знань та навичок не потрібно.

Зараз Олег часто гуляє зі своїм тезкою-гончарем у костюмах біля фортеці й пропонує сфотографуватися з ними. Послуга безкоштовна, адже вони насамперед прагнуть поширювати історію Поділля та Кам’янця.

Олег Храпан

— Так, вставляй всередину, тримай, дивись, тепер притискай і тяни чуть-чуть вверх. Тяни-тяни вверх, так, тепер ще разок. Стискай, тяни!

Олег Храпан — гончар. В одній із кімнат фортеці він має свою майстерню, де проводить майстер-класи для дітей та дорослих і продає глиняні вироби. Він видає всі необхідні матеріали туристам і вимагає від них лише одного: прагнення створити щось нове та цікаве.

Раніше майстерня Олега була розташована в каньйоні біля Руської брами, тобто теж у старому місті, але поодаль від фортеці. Людей там зазвичай гуляє мало, і мало хто заходив на локацію. Майстер знудився й вирішив перебратися в фортецю.

В мене от зима — нема людей, я навіть мало працюю. Я прихожу, я можу поспати, можу булку півдня з чаєм їсти, музику слухати, читати. Тобто коли є люди, починається рух, хочеться шось робити, люди приходять, запитують, цікавляться, а ти розказуєш, майстер-класи проводиш, тоді хочеться щось робити, бо ти знаєш, що ти комусь потрібен.

Гончарну справу опановував фактично самотужки, але першого вчителя все ж має — це Василь із села Товстого на Поділлі. Він завжди говорив Олегу: «Поки з печі не виймеш, не кидай». Треба доводити до кінця будь-яку роботу.

— І реально, я вот сто раз думав, нашо я це роблю, та напевно лишу, бо там нічого не заробляю, а жити за шось треба. Але коли я виймаю з печі, я розумію, шо тут класно, і це варто робити.

Виробництво горщиків триває в кілька етапів. Глина, яку гончарі купують, тверда, як камінь, і не годиться для ліпки. Її необхідно розмочити, збити до консистенції сметани, процідити крізь сито, висушити на поличках, а коли достатньо просохне — вимішати. Половину роботи зроблено.

Далі власне ліплення та випікання. Гончар постійно мочить руки водою, аби глину було легше ліпити, та розкручує ногою гончарне коло. Глині можна надати практично будь-яку форму. Візерунки роблять спеціальними інструментами, але найчастіше використовують дерев’яну паличку. Щоб зняти глечик або горщик із гончарного кола та не пошкодити виріб, його підрізають ниткою.

Олег розповідає про інших гончарів, які живуть у селах Поділля. Масштабної роботи вони не мають. У Домівці та Смотричі колись функціонували великі цехи, та зараз ситуація інакша. Зараз центром гончарства є Опішня.

Принцип роботи з глиною завжди однаковий, проте кожен майстер використовує свій метод. Коли Олег навчає ліпленню, він показує основні техніки й методики та залишає людину наодинці з глиною. Руки роблять самі.

Чим для мене є глина? Це такий процес творчий, духовний. Окрім практики, ще треба любити і відчувати. Інакше це тоді ремесло буде, якщо просто працювати.

Як ми знімали

У цьому влозі ми потрапимо до Кам’янця-Подільського, побачимо як літають кулі над фортецею, познайомимось із переселенцем з Криму Миколою Шлапаєм, подивимось, чим живе Кам’нець-Подільський замок, потрапимо на тренування з мотоболу, відвідаємо Отроків і садибу Сцибор-Мархоцького, а наприкінці – потрапимо до Великої Яромирки, де фантастичний чоловік Серафим Лесько створив власний музей.

Над матеріалом працювалиАвторка:Валерія ДіденкоАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Катерина ЛегкаПродюсерка:Ольга ШорФотографиня:Поліна ЗабіжкоФотограф:Павло ПашкоОператор:Павло ПашкоОператор:Олександр ПортянМонтажерка:Ліза ЛитвиненкоРежисер:Микола НосокФоторедактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Поліна Панасенко

26 Листопада 2018 18:23