Караїми України. Хто вони?

Сьогодні караїми є одним із найменш чисельних корінних народів України. Караїмські громади в Євпаторії та Сімферополі налічують декілька сотень осіб, у Феодосії залишилося близько ста караїмів. За межами півострова представників цього етносу ще менше. Найбільша караїмська громада на материковій Україні діє в Мелітополі, єдина діюча кенаса належить невеликій, але активній громаді Харкова. Декілька осіб також мешкає у Києві, Галичі та Луцьку.

Караїми завжди були хоч і малочисельною, але достатньо впливовою спільнотою. Київських караїмів, наприклад, в кінці ХІХ століття не налічувалося і 300 осіб. Та один із представників спільноти меценат Соломон Коген профінансував будівництво кенаси у самому центрі міста, на вулиці Ярославів Вал. Проєкт замовили одному з найбільш іменитих архітекторів в українській історії – Владиславу Городецькому. Кенаса не прослужила громаді й 30 років, адже її відібрала радянська влада. Нині ця будівля відома як Будинок актора.

Етнічна самобутність караїмів ледь витримала випробування часом: попри мінливі політичні процеси, хвилі антисемітизму та антирелігійні кампанії Радянського Союзу на історичних українських землях караїми зберігають крихти своєї історії та культури.

Звідки прийшли караїми?

Караїмізм — авраамічна релігія, що схожа на юдаїзм, але більш «ліберальна». Вважається, що вона виникла у VIII столітті у Багдаді (нині — столиця Іраку). Цю течію іноді ще називають ананітством (він імені її основоположника — проповідника Анана бен Давида). Він закликав відмовитись від Талмуду й інших книг-посередників та не зважати на тлумачення священників, а читати та інтерпретувати Святе Письмо самостійно. З івриту «караїм» перекладається як «читач».

Нинішній голова Харківської караїмської релігійної громади газзан Олександр Дзюба пояснює, що цей підхід лежить в основі вірувань караїмів:

— Караїми визнають лише книги Танаху: Тору, Невіїм, Ктувім або у християнській традиції — Старий Завіт. Вони сповідують віру, засновану на цих писаннях без доповнень, без обов’язкових догматів, коментарів, загальнообов’язкових для всіх.

Перші караїмські громади в Криму з’явились у містах Солхат (Старий Крим), Кирк-Єр (з XVII ст. — Чуфут-Кале) та Кафа (сьогодні — Феодосія): про це свідчать караїмські некрополі XIII–XIV століть. Некрополь на території печерного міста Чуфут-Кале є одним із найбільш відомих. Є кілька версій того, як караїми потрапили до Криму та як відбувався етногенез цієї спільноти. Найпоширеніша з них поєднує дві теорії. Згідно із першою, семіотичною, послідовники караїмізму мігрували на Близький Схід та до Візантії після VIII ст. з Аббасидського халіфату (Іраку). Звідти, вже у XIII ст., ця релігія потрапила до Криму, який на той час належав Хозарському каганату, і поширилася півостровом. Об’єднані спільним віросповіданням, прибічники караїмізму утворили новий етнос.

Друга теорія — хозарська. За нею караїми — це нащадки хозарів, аланів та кочових тюрків, які прийняли юдаїзм, але зберегли певні атрибути тюркської культури: мовні особливості, кухню, вбрання.

— Караїми, разом із кримськими татарами і кримчаками, є корінним народом України. У караїмів немає іншої батьківщини, окрім Криму, який, власне, в нас забрали.

Основними заняттями караїмів в Криму були скотарство, торгівля, ремісництво. Також відомо, що караїми традиційно займалися військовою справою. За словами Олександра Дзюби, військова майстерність караїмів вразила литовського князя Вітовта:

— Як вправних і сміливих воїнів, караїмів взяв до себе литовський князь Вітовт під час походу на Крим наприкінці XIV ст. Він вивів кілька десятків караїмських і татарських родин і розселив їх як у своїй столиці Тракаї, в прикордонних містах, так і в інших важливих центрах Великого князівства Литовського і Руського.

Згодом караїми мешкали ще й у Вільнюсі, звідки, за однією з версій, вирушили до Галича, Луцька та Білорусі. Існує й інша версія, за якою 80 караїмських родин із Солхату, Мангупа й Кафи прибули до Галича ще у 1246 році. Вважається, що їх запросив князь Данило Галицький з дозволу хана Батия — так середньовічні правителі намагалися розвивати торгівлю між Галицько-Волинським князівством та східними князівствами, які тоді підпорядковувались Золотій Орді.

Перше, що караїми будували, оселяючись на нових землях — молитовний будинок — кенасу. Це слово походить з біблійного івриту й означає «будинок зборів» (бейт кнесет). «Синагога» перекладається як «зібрання, спільнота» з грецької і французьке слово église на позначення церкви також означає «зібрання». Правління караїмських громад в будь-який історичний період складалось з трьох осіб: газзана, габая — старости, відповідального за господарську частину, та шамаша (аналог диякона у православній церкві), який допомагає двом іншим.

Караїмський тютюн. Поява громади у Харкові

У XIX столітті розвиток караїмських громад й їхньої культури пожвавився. У цей період кримські караїми почали вирощувати тютюн та виготовляти тютюнові вироби:

— Продаж тютюну не в останню чергу сприяв тому, що з’явилися нові караїмські громади, відкрилися кенаси, видавалася караїмська періодика.

Так, у 1840-х громада караїмів з’явилася у Харкові. Тут вони оселилися в районі вулиць Рибної (нині — Кооперативна), Кузнечної, Нетеченської та Подільського мосту, де на той час мешкали переважно ремісники й торговці.

Караїми досить швидко закріпилися в місті та зайняли свою нішу на тютюновому ринку. Караїмські табакерки мали неабиякий попит у Російській імперії. Саме караїмам — братам Соломону та Мойсею Когенам і Мордехаю Шишману — належали три найбільші тютюнові фабрики імперії.

У промисловому Харкові тютюнова справа караїмів стрімко розвивалася: на початку XX століття кількість працівників на цих виробництвах перевищувала 200 осіб.

Крім успішних підприємців, у громаді було багато тих, хто займав адміністративні посади та практикував медицину:

— Мовою Святого Письма «рофе» — це лікар. І лікарі були з караїмів дуже вправні. І зараз харківські караїми в тому числі підтримують цю традицію. Серед нашої громади багато лікарів.

За словами Олександра Дзюби, багатші члени громади завжди підтримували караїмів, яким пощастило менше. Наприклад, скидалися на придане молодим дівчатам, видавали їх заміж, фінансували освіту. Також ставили на ноги безробітних:

— У караїмів не було жебраків. Якщо хтось жебракував, це вважалося ганьбою для всієї громади. Йому давали чи стартовий капітал, чи прилаштовували в якийсь бізнес караїмський.

Кенаса

Заможні караїми також були меценатами і велику частину своїх статків інвестували в культурний розвиток спільноти. Так, у 1853 році харківська громада вже мала молитовний будинок.

Спочатку під приміщення для кенаси винаймали будинок Ізмаїлових на розі Подільського провулка та Кузнечної вулиці. Згодом караїми викупили його, знесли і звели на його місці автентичну караїмську кенасу. Будівництво фінансували 36 караїмських родин, а збирали кошти тодішні габаї громади — брати Ханджі. Їхні будинки на вулиці Кузнечній, в декількох кварталах від кенаси, збереглися досі.

Олександр пояснює, що караїми невипадково обрали локацію неподалік будинків, тютюнових лавок та виробництв, де вони жили й працювали:

— За караїмською традицією будівля культової споруди не має бути дуже далеко від місця проживання, тому що, наприклад, у суботу (шабат) заборонено користуватися транспортом і навіть сплачувати за проїзд, тому що не користуються грошима в суботній день ті, хто дотримуються караїмських традицій. Тому караїми зазвичай будували кенасу там, де жили.

Харківська кенаса є прикладом караїмської культової архітектури. Споруда поєднує елементи, притаманні як синагогам, так і мечетям. Фасад кенаси оздоблений традиційним караїмським орнаментом: у поєднанні геометричних фігур із завитками та зображеннями квітів помітний вплив східної архітектури, а сам молитовний будинок орієнтований на південь — у бік священного для караїмів міста Єрусалима.

Служіння традиційно відбувається тричі на тиждень. На відправі караїми мають бути без взуття, чоловіки — у фесках, жінки — теж із покритими головами. Молилися вони окремо: чоловіки в молитовному залі на ковдрах, а для жінок був окремий балкон:

— Жінки могли бачити і чути все, що відбувається у залі, а от чоловіки їх бачити і чути зсередини зали не могли.

Поруч із кенасою зазвичай будували мідраш — духовну школу, де дітей вчили біблійному івриту та іншим предметам.

Харківський газзан додає, що караїми активно брали участь у соціальному житті і що їх поважали як професіоналів своєї справи. Наприклад, Марк Кальфа — харківський тютюновий магнат початку XX століття — був гласним (депутатом) міської Думи. Першу в місті каналізацію також проєктував караїм: інженера Даниїла Черкеса запросили в Харків після того, як він успішно реалізував схожий проєкт у Ялті.

Караїми в Радянському Союзі

Військова справа залишалася традиційним заняттям караїмів і на початку XX століття. До 1917 року багато караїмів були офіцерами імперської армії та брали участь у Першій світовій війні, тож в роки Громадянської війни вони виступали на боці білих. Їхня поразка, за словами Олександра, спричинила демографічну кризу:

— Когось розстріляли, хтось подався на еміграцію, хтось загинув, хтось помер від тифу. Ціле покоління караїмських наречених залишилося без чоловіків. Вони так були виховані, що заміж — тільки за свого.

Якщо до 1917 року лише на Кримському півострові мешкало близько 15 тисяч караїмів, то вже за десять років їхня кількість зменшилась більш ніж наполовину.

Політичні процеси, спричинені Жовтневою революцією, призвели до скорочення чисельності караїмського населення і на заході, але пізніше. Традиційно західні караїмські громади були невеликими, адже майже не було мішаних шлюбів. Проте ці спільноти активно розвивали караїмську культуру: тут були свої історики, поети, письменники, вчені. Через це їх почала переслідувати радянська влада, яка отримала контроль над цими територіями у 1939 році. Тому після війни, коли відбувався переділ кордонів, багато молодих караїмів виїхали до Польщі, внаслідок чого традиційні українські караїмські громади поступово зникали. В результаті, згідно з переписом населення 2001 року, в Україні лише 1196 осіб ідентифікували себе як караїми.

У складі Української РСР караїми не мали можливості культурного та релігійного самовираження. Олександр Дзюба розповідає, що в рамках боротьби із релігійними культами радянська влада розпускала громади, закривала кенаси, національно-культурні товариства, школи, де викладали караїмською:

— Закрили всі структури, де караїми мали можливість гуртуватися. Таким чином вони об’єднувалися лише на рівні особистих відносин — міжродинних, дружніх. Водночас збільшилася кількість шлюбів із представниками інших релігій і етносів, відбувалася асиміляція.

Релігійні лідери караїмів тоді також зникли. Останнім духовним лідером караїмів був Сірай Шапшал. Він був змушений зректися свого статусу і проголосити себе світським істориком. Інакше був би ув’язнений, як газзани луцької та сімферопольської громад Єшуа Леонович та Яков Шамаш.

Відновлення громади. Габай і газзан

У Харкові караїмська громада перестала існувати у 1929 році. Кенасу з усім інвентарем, книгами і документами передали організації войовничих безвірних, які перетворили її на музей-клуб. За радянських часів споруда зазнала значних змін: з’явився другий поверх, зникли вікна та скрижалі, які увінчували кенасу, були занедбані дотичні будівлі. Члени громади мусили адаптуватися до нових умов життя: вони вже не одружувалися виключно із караїмами, записували своїх дітей в піонери та рідко говорили про своє караїмське походження.

Відновлення харківської караїмської громади почалося вже після здобуття незалежності України, в 1994 році. Тоді за ініціативи відомого харківського композитора Валентина Капона-Іванова було створено караїмську національно-культурну спільноту «Карай», а у 2006 році Валентин домігся повернення караїмам кенаси. Композитор досліджував караїмську музику: вишукував старі записи, друковані чи рукописні ноти та створював сучасні караїмські композиції в багатьох жанрах. Олександр вважає, що є певний символізм у тому, що саме Валентин Капон-Іванов розпочав відновлення караїмської культури в Харкові:

— Першим газзаном Харкова у 1860-х роках був його предок — купець Авраам Капон з Єкатеринослава (нині — Дніпро). От як все-таки відбувається, що одна людина була першим очільником громади, а інша відроджувала цю громаду вже через сто п’ятдесят років.

З поверненням кенаси почала відновлюватися і громада. Сьогодні в харківській караїмській спільноті близько 30 осіб. Вона відкрита для всіх, тож серед членів є представники різних національностей, але більшість — етнічні караїми. Олександр каже, що старше покоління харківських караїмів із дитинства знали про свою культурну спадщину, тож вони пам’ятають певні традиції, обряди, фрази караїмською. Проте є ті, хто лише нещодавно почав дізнаватися про караїмську культуру.

Габай (тобто староста) харківської кенаси Олександр Махлаєв, який є одночасно і її другим газзаном, народився в білоруському Мінську, та майже одразу після його народження родина переїхала до Харкова. Олександр розповідає, що дізнався про своє караїмське походження лише у 2007 році:

— Я зконтактувався з братом по скайпу і той мені розповів, що наші з ним діди — двоюрідні брати — обидва були пашами.

За словами Олександра, його життя дивним чином перетиналося із кенасою і раніше. Наприклад, сорок років тому він отримував водійські права в одному з дотичних до кенаси будинків, який нещодавно придбав для караїмської громади. А в 1998 році Олександр часто відвідував свого знайомого — замдиректора транспортного підприємства — на другому поверсі кенаси і завжди дивувався красі старовинної будівлі.

Однак приєднатися до караїмської громади Олександр Махлаєв вирішив лише у 2012 році. Відтоді він є габаєм харківського молитовного будинку і щодня вирішує побутові питання: опалює приміщення кенаси, слідкує за технічними роботами, намагається полагодити водопостачання. Як другий газзан, він також іноді проводить відправи.

Олександр Дзюба є газзаном Харківської кенаси також з 2012 року. Сьогодні він є єдиним в Україні газзаном — духовним лідером караїмів, який веде службу, вивчає Тору і традиції караїмів.

Олександр — навернений караїм. У 2005 році вони з дружиною побували у Євпаторії, відвідали єдину на той час в Україні діючу кенасу, де познайомилися з культурою та історією кримських караїмів.

— Ця історія мене вразила. Хтось сказав, що найкраща мандрівка — це та, яка має такий екзистенційний присмак, з якої ти повертаєшся іншою людиною. Мене зацікавило в караїмах те, що головний принцип караїмської віри — уважно читати Тору і не спиратися на чужу думку.

Відтоді Олександр почав заглиблюватись у караїмську культуру. Його вчителем ( з біблійного івриту «рав» — вчитель) був газзан сімферопольської кенаси Олександр Бабаджан. Розповідає, як крок за кроком він переконувався, що різниця між юдаїзмом, християнством та ісламом — лиш у інтерпретації:

— Коли ми читаємо лише Тору, Євангеліє та Коран, то доходимо висновку, що там йдеться про одне і те саме. Мій прапрадід був православним священником. І я не вважаю, що ми з ним належимо до різних релігій. Ми просто по-різному трактуємо той самий текст.

Тепер Олександр Дзюба служить в харківській кенасі, розповідає про караїмську історію, культуру та традиції. Каже, що ці знання збиралися по крихті з караїмської релігійної літератури та періодики, які друкувалися до 1917 року. Не менш важливо, на думку Олександра, зберегти світські традиції: національні страви, пісні, танці, караїмську мову, прислів’я та приказки. Нехай в спільноті вже майже немає носіїв мови, проте тут намагаються зберегти та передати наступним поколінням ті слова та фрази, які ще пам’ятають.

Харківські газзани зізнаються, що відбудовувати караїмську громаду непросто. По-перше, за сімдесят років радянської влади багато традицій перервалися, а по-друге, повернення кенаси до її первісного вигляду потребує значних інвестицій. Анексія Криму стала додатковим негативним фактором, бо відрізала караїмів від витоків їхньої культури та найбільш потужних її осередків.

Сьогодні харківські караїми мають можливість спілкуватись онлайн із громадами в Сімферополі, Феодосії та Євпаторії і не полишають надії на майбутню зустріч. Вони також підтримують зв’язок із караїмами по всьому світові:

— Караїмський світ — це як невеличке містечко, де всі один одного знають. В будь-якій країні, де є караїмська спільнота, ми, власне, знаємо цих людей. Наші предки знали їхніх предків і так далі. Спілкуємось з караїмами Криму, Туреччини, Ізраїлю, США, Франції, Польщі, Литви.

Тож нехай багато традицій забуто, караїми разом відновлюють ті, які пам’ятають. Олександр вважає, що вже цього достатньо, аби зберегти караїмську культуру:

— Є таке дуже точне прислів’я: «Нема караїма без Тори». Це означає, що релігія — це стрижень, такий хребет, на якому все тримається. Якщо цей стрижень вийняти, все починає сипатись, як це довели оці сімдесят років радянської влади. Караїмська спільнота буде продовжувати своє існування, якщо буде відновлюватись релігійна традиція, якщо щосуботи тут будуть збиратись караїми, вивчати Святе Письмо і відроджувати традиції.

Караїми Галича

У XVII столітті в Галичі мешкало 24 караїмські родини, майже всі — на вулиці Караїмській. Коли збудували галицьку кенасу, точно невідомо, проте знаємо, що вже на початку XVIII століття там був газзан. Будівля поєднувала мавританський стиль з елементами бароко, всередині була розписана цитатами з тори, а зовні — з псалмів.

Кенасу закрили у 1959 році. Спочатку вона слугувала складом, а в 1985-му її та декілька сусідніх будинків знесли, щоб звести першу в Галичі багатоповерхівку. Родинам, які через це втратили свій дім, тоді виділили квартири в цій дев’ятиповерхівці. Серед них була й родина Семена (Шимона) Мортковича — нині найстаршого представника галицької караїмської громади.

Батьки Семена померли рано, і його зі старшим братом виховували тітки. Тітка Яніна Єшвович працювала в банку і була неформальною головою караїмської громади. Вона підтримувала зв’язок із караїмськими спільнотами в Києві, Євпаторії та за кордоном.

Семен Морткович вчився в автодорожньому технікумі, служив в армії в Оренбурзі, а тоді повернувся до Галича, де довгий час працював водієм місцевого голови райсоюзу. У Галичі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — галичанкою Тамарою. Вона була його сусідкою і колежанкою його тітки. Тамара каже, що доля звела їх у важкі періоди їхнього життя: Семен саме одужував після видалення ракової пухлини, а Тамара сама виховувала двох дітей після смерті першого чоловіка. Каже, що покохала Семена за його доброту та готовність допомогти. За її словами, за ці риси Семена в місті любили всі:

— Він був дуже такий активний, з українцями дуже дружив, його поважали. Кому що треба — відразу, рискує: вантажну машину взяв і поїхав комусь щось перевезти. І дуже безвідказний.

Можливо, через такі дружні стосунки галичан із караїмами останніх попередили, що кенасу закриватимуть, тож вони встигли забрати звідти всі культові речі: релігійні книжки, менори (семисвічники), стародруки, святковий посуд для обряду кідуш (освячення) та гехалу — своєрідний вівтар кенаси. Спочатку члени громади ховали святині по домівках. У Семена в гаражі були дві менори, а його тітка взяла собі Тору.

Пізніше частину речей передали громаді в Євпаторії, а те, що залишилось, згодом потрапило до Музею караїмської історії та культури. Ідея створити музей як фізичний осередок караїмської культури існувала давно. Особливо активно її популяризувала тітка Семена Яніна. Реалізувати цю мрію караїмській громаді допоміг державний заповідник «Давній Галич». Працівники організації спочатку дослідили караїмський цвинтар: створили галерею надмогильних пам’ятників, переклали написи давньоєврейською українською мовою і видали каталог «Караїмське кладовище біля Галича». У 2002 році, коли галицький осередок караїмів нараховував 8 осіб, «Давній Галич» на чолі з Іваном Юрченком організував міжнародну конференцію «Караїми Галича: історія та культура», яка стала відправним пунктом для створення музею, що був відкритий у 2004 році.

Тут зберігаються артефакти з Литви, Польщі та України: друковані та рукописні релігійні книги, молитовні ризи та шарф газзана, штемпель та календарі з галицької кенаси. Фотографії та особисті документи галицьких караїмів — свідоцтва про народження, про шлюб, шкільні свідоцтва — зібрали в окрему експозицію.

У залі побуту галицьких караїмів виставлений спеціальний посуд для приготування караїмських страв для святкування Великодня (Песах). Зокрема, тут є талки та кеслер — їх використовували, коли готували традиційну караїмську паску.

Семен пояснює, що караїмська кухня схожа на єврейську, але має ряд відмінностей та унікальних страв — це показує взаємозв’язок між юдейським та тюркським походженням спільноти. Наприклад, караїми мають дещо інший рецепт маци:

—У нас мацу печуть, розумієте, не таку, як іудейська, вона пресована. Там під час свят не вільно муку потребляти, молоко. А у нас — нє, у нас маца така кругла. На воді, молоці, сметані робили.

Тамара Морткович розповідає, що вивчала караїмську кухню, спостерігаючи за тітками Семена. У родині Мортковичів раніше часто готували традиційний картопляний пиріг з м’ясом, який у караїмів називається бульбуляк, іншою фірмовою стравою був кибин — пиріг, начинений рисом, цибулею і м’ясом качки. Тамара пригадує, що якось вона пригощала працівників ізраїльського посольства в Україні таким смачним кибином, що мусила записати для них рецепт страви.

У Криму, Мелітополі та у литовських караїмських осередках готують традиційні пиріжки з м’ясом — «ет аяклак». Представниці мелітопольської громади вважають, що їхні пиріжки заслуговують бути включеними до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, і докладають зусиль, щоб караїмський пиріжок туди потрапив.

Сьогодні з караїмів у Галичі залишився лише Семен, проте цій громаді вдалося зберегти свою історію і традиції та передати їх наступним поколінням завдяки артефактам, зібраним в музеї.