Нове життя легендарних харківських квартир

Про те, що продається квартира Шевельова, стало відомо 2019 року. Цим одразу зацікавились у літературному музеї — одній із найдинамічніших і найцікавіших культурних структур у місті Харкові. Заступниця директора музею Тетяна Пилипчук розповідає:

— Тоді чудовий харківський видавець і дослідник Олександр Савчук саме працював над двотомником спогадів Юрія Шевельова «Я — мене — мені». І він знайшов план квартири, де жив Шевельов. А наш музейний архітектор Сергій Кангеларі подивився на цей план і каже: «Ця квартира виставляється на продаж».

Щоб повернути ім’я Шевельова в контекст міста і розвивати статус Харкова як осередку сучасної літератури, команда ЛітМузею почала шукати можливості для купівлі квартири відомого лінгвіста.

Квартири з духом історії

Юрій Шевельов — одна з помітних постатей в українській культурі XX століття. Він народився в Харкові ще за Російської імперії, а в 1920-ті став критиком і мовознавцем. Йому пощастило уникнути сталінських репресій, хоча НКВС і змушував його до співпраці. Під час Другої світової війни Юрій Шевельов залишився в окупованому Харкові, а пізніше зумів виїхати на Захід. Там він поступово став одним із найбільш помітних українських діаспорних критиків, есеїстів і лінгвістів, славістів загалом. Шевельов був поміж організаторів легендарного об’єднання «МУР», написав десятки важливих книжок і статей, пояснює Тетяна:

— Він не лише лінгвіст, літературознавець, критик. Він також залишив унікальні, надзвичайно чесні спогади про себе та про свій час. У цих мемуарах є багато про Харків, як і в його есеях. Я вважаю, що це найкращі спогади та есеї про Харків, хоч у них трапляються не тільки приємні, компліментарні речі. Ми маємо бути щасливими, що в нас є такий мислитель.

Те, що Шевельов жив під німецькою окупацією і навіть працював у харківській окупаційній газеті «Нова Україна», а також у місцевій адміністрації, стало приводом для гострих суперечок і скандалів. Шевельова обвинувачували в колаборації з нацистами. Зрештою, 2013 року розбили меморіальну дошку на будинку, де він жив.

Тетяна Пилипчук часто водить гостей цією частиною старого центру Харкова. Тут багато історичних локацій, пов’язаних із культурним спалахом 1920–1930-х років.

— Ось тут, на вулиці Сумській, 5, як ми з’ясували, очевидно, була знаменита кав’ярня По́ка, де збиралися на каву по-турецьки та на французькі вафлі письменники. Це був улюблений «коворкінг» головного українського футуриста Михайля Семенка.

Трохи вище розташувався театр «Березіль» Леся Курбаса. Далі була редакція «Вістей ВУЦВК» (Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. — ред.), де в колишній домовій церкві, в неопалюваному приміщенні проводили вечірки майбутні лідери Розстріляного відродження — молоді, тоді ще мало кому відомі письменники.

— А закінчувалася ця місцина, відома в ті часи під жартівливою назвою «Літературний ярмарок», редакцією Державного видавництва України. Тут буяло літературне життя, і це сприяло тому, що молодий Юрій Шевельов відкрив для себе українську культуру. Іншу культуру — не ту провінційну, якою її подавали у 1910-х роках, а нову, претензійну, живу і яскраву.

Шевельов жив у знаменитому будинку на Сумській, відомому під назвою «Саламандра» (так звалося страхове товариство, яке збудувало його в 1914–1916 роках). «Саламандра» займає цілий квартал, і до шевельовського під’їзду заходять не власне з Сумської, а з іншої вулиці — Римарської.

— Квартири в цьому будинку були доволі комфортні. Там і придбала собі помешкання родина Шевельових — досить велике, близько 150 квадратних метрів.

Батько Шевельова був генералом царської армії, міг дозволити собі дороге житло, але потім пішов з родини — і в матері з сином почалися матеріальні проблеми. Довелося здати частину кімнат. А з приходом радянської влади квартиру перетворили на комуналку, тому Шевельови мусили оселитись у колишній кімнаті для прислуги. Отож «Саламандра» як місце, де зростав і формувався Юрій Шевельов — людина імперської культури, що вибрала українську ідентичність — закономірно зацікавило ЛітМузей.

У 2020-му на продаж виставили іншу квартиру — в легендарному харківському будинку «Слово», де колись жив журналіст і письменник-фантаст Петро Лісовий (справжнє прізвище — Свашенко). Що таке «Слово»? Це великий житловий будинок на вулиці Культури, зведений спеціально для українських радянських письменників на межі 1920–1930-х років за конструктивістським проєктом (не без впливу модерну й ар-деко) Михайла Дашкевича.

Значною мірою письменники самі й профінансували зведення «Слова», створивши для цього спеціальний кооператив. Решту грошей «доклав» — звісно, з державного бюджету — голова Раднаркому (уряду УСРР) Улас Чубар. Згори будинок має вигляд літери «С». Тут жили десятки найпомітніших у 1920–1930-ті роки письменників, перекладачів, критиків та інших людей культури: від Миколи Хвильового до Михайля Семенка, від Павла Тичини до Леся Курбаса. Будинок «Слово» став одним із символів того бурхливого розвитку української літератури, який відбувався великою мірою саме в Харкові, тодішній столиці Радянської України, у 20–30-х роках XX століття.

— Тоді до Харкова приїхало багато митців, з різними амбіціями, уявленнями. Але їх об’єднувало бажання змінити світ, перетворити його на краще. Саме тому з’явився новий центр, нові цікаві проєкти, конструктивістська архітектура. Свобода, експеримент — ось за що я люблю той період. Радянський тоталітаризм тоді ще не утвердився. Зате утворилось унікальне середовище.

«Цеховий» характер «Слова» дався взнаки під час активної фази сталінських репресій — так званого Великого терору. Стежити за письменниками й масово їх заарештовувати виявилося набагато зручніше, коли вони жили в одному будинку. Саме тут пролунав і гучний постріл, що обірвав життя Миколи Хвильового.

Поступово письменники з цього будинку зникли: когось арештовували, інші виїздили, помирали, а нових літераторів уже не селили. «Слово» став просто житловим будинком. А вже в часи незалежності, коли з’явився активний інтерес до подій 20–30-х років та стали доступнішими архіви про тодішні реалії, будинок перетворився на культову пам’ятку Харкова.

Створення літературних резиденцій

Ідеї влаштувати в «Слові» культурну активність виникали давно й часто. Була навіть пропозиція зробити тут музей. Але, за словами Тетяни Пилипчук, від неї відмовилися, бо в будинку збереглося занадто мало автентики. Був намір організувати культурний хаб, але купити приміщення не вдалось. Однак ініціативна група завжди хотіла трохи урізноманітнити трагічно-меморіальний образ будинку «Слово» й показати, що там не лише гинуло літературне покоління, але і творилася культура, відбувалися богемні розваги, веселилися цікаві люди.

І ось 2020 року співробітники ЛітМузею познайомилися з бізнесменами Андрієм і Миколою Набоками, батьком і сином. Підприємці цікавились історією міста й літератури в ньому й зрештою купили і квартиру Петра Лісового в «Слові», і квартиру Юрія Шевельова в «Саламандрі». В обох випадках було вирішено створити простір для літературної резиденції, на яку приїздять письменники з інших міст і країн, що посилює міжрегіональну і міжнародну літературну взаємодію та присутність Харкова у літературі загалом.

Літературні резиденції — розповсюджене у світі явище. Часто їх влаштовують саме в помешканнях із відповідною історією. Скажімо, в Празі працює резиденція Praha město literatury («Прага — місто літератури»). Письменники та перекладачі з усього світу приїздять туди на два тижні працювати над заявленим проєктом. Потім, уже публікуючи написані там тексти, зазначають, що їх написано саме на резиденції. Ця резиденція — проєкт Празької міської бібліотеки, а її учасники живуть у квартирі в Баррандові (район, що славиться однойменною кіностудією), де колись мешкав словацький письменник Ладіслав Мнячко. Бібліотека також проводить зустрічі з цими резидентами в різних культурних локаціях центру міста.

— Для письменників, які часто мусять не тільки писати, а й десь працювати, це можливість побути якийсь час просто письменниками, а не ще й редакторами, журналістами і таке інше. Можливість зануритися в місто, країну.

Резиденцію в Харкові створили 2018 року у співпраці з Українським ПЕНом, літературним музеєм та Харківською обласною державною адміністрацією. Спершу для її учасників винаймали квартири, але у 2020-му, коли Андрій Набока викупив оселі Шевельова й Лісового і залишив їх у своїй власності, усе змінилося.

Чому для бізнесмена виявилася важливою мистецька історія Харкова? Тетяна Пилипчук пояснює:

— Для родини Набок це теж своя історія, повернення пам’яті, спілкування. Думаю, важить і те, що Андрій — випускник Києво-Могилянської бізнес-школи, а ця освіта дає ширше бачення, показує, що бізнес — це не лише заробляння грошей. Справа з квартирами Шевельова і Лісового для нього, мабуть, — про смисли і відкриття. Початково він зацікавився історією будинка «Слово», бо вирішив, що про нього в Україні мало знають. Хотів купити там приміщення й облаштувати якийсь музейний простір. Тоді йому й порадили звернутися до нас.

Опікується помешканнями група активістів. Це власник Андрій Набока, частина команди Літературного музею — Тетяна Пилипчук, Лідія Калашникова, Олександра Теслюк, Олексій Юрченко й Олена Руда, письменник Сергій Жадан, видавець Олександр Савчук і куратори резиденцій — Микола Набока та Іван Сенін.

У 2021 році запрацювала локація Харківської резиденції «Слово». Квартира Лісового в «Слові» була в більш-менш житловому стані, тож перші резиденти почали приїздити саме туди ще з січня.

— Цікавий експеримент: ми даємо нашим письменникам, які приїздять на резиденцію, самим обрати, де буде робочий кабінет у цій квартирі. І всі обирають одне й те саме місце: у кутовій кімнаті. Їм там комфортно. Ми підозрюємо, що саме там був робочий кабінет Петра Лісового. Усі кажуть, що дуже зручна квартира саме для письменників. Не випадково «Слово» й будувалося, кажучи сьогоднішньою мовою, як такий собі письменницький кохаузінг.

Сергій Жадан подарував цій резиденції свій особистий письмовий стіл. Також він курує проведення квартирників.

Однак у квартирі Шевельова на вулиці Сумській було неможливо одразу запускати резиденцію.

— Уявляєте собі радянську комуналку? От, власне, такою вона й була, причому в абсолютно занедбаному стані. І тому там почався процес реставрації. Ну, це не можна назвати класичною реставрацією. Але ми намагалися максимально лагідно і коректно працювати з простором. Шар за шаром обережно знімали сліди ремонтів і змін. На щастя, ці ремонти були мінімальні, косметичні, бо в комуналці ніхто не хотів серйозно вкладатись.

Зчищаючи шпалери, вдалося відкрити такі стіни, якими вони були в часи Юрія Шевельова. Тож у різних частинах квартири залишили різні нашарування, що ніби символізують різні історичні епохи. І на тлі цього всього — сучасні меблі.

— Ми максимально позалишали плитку Бергенгейма, дверцята, столярку. Не знаю, подивимося, як у квартирі буде взимку, можливо, нам буде потрібно реставрувати вікна. Але наш архітектор пропонує ще й інше рішення: скляні екрани, щоб зберегти автентичні арочні вікна. Взагалі, (архітектору) Сергію Кангеларі робота з квартирою Шевельова в радість, до того ж він сам живе в будинку «Саламандра».

Також для зручності резидентів житлову частину відокремили від публічного простору, де проводять квартирники й інші заходи. Велика площа квартири дозволяє такі рішення. На такі публічні заходи можна потрапити, зареєструвавшись через фейсбук-сторінку резиденції.

Проєкти резидентів

Житлова частина квартири Юрія Шевельова з травня 2021 року вже функціонує як резиденція, а над оформленням публічного простору ще працюють. Першим резидентом у квартирі Шевельова став Юрій Андрухович.

— Його цікавило радіо, він для одного проєкту писав містифікацію радіопередач 1930-го року. Ми йому підібрали наші матеріали та матеріали з бібліотеки Короленка — і Юрій Андрухович набирався лексики та атмосфери. Взагалі, поява Андруховича в квартирі Шевельова — це знаковий момент, якщо згадати, як у 1990-х роках саме Шевельов підтримав своїм авторитетним схвальним відгуком роман «Рекреації», потім вони спілкувалися.

У серпні до шевельовської квартири приїхав британський режисер Джонатан Бен-Шауль. Ось як він описує свій проєкт у Харкові:

— Я працюю над фільмом, у якому поєднується танець і архітектура. Він буде досліджувати нашу постійну взаємодію з архітектурою, осмислювати її через танець. Одна частина фільму має складатися з інтерв’ю, друга — власне рух.

Щоб пояснити своє розуміння взаємодії танцю, театру й архітектури (поширений фразеологізм «танцювати про архітектуру» явно набуває нових сенсів!), Джонатан Бен-Шауль організував квартирник. На вході гостей зустрічав і проводив до помешкання Микола Набока, який співпрацює з Бен-Шаулем у його проєкті й теж демонструє цікаву «архітектурну» пластику. Наступного дня після квартирника автори проєкту зробили невеличку «експедицію» в один із радянських кінотеатрів Харкова: знімати, танцювати, вивчати особливість взаємодії цього зразка радянського модернізму з простором і з людиною.

— Архітектура дискомфортно існує між минулим, теперішнім і майбутнім. Архітектура творить лінії, які виходять за межі будівлі. Як і танець. Тут є порожнеча, заряджена рухом.

Одним із джерел натхнення для Бен-Шауля виявилася книжка Євгенії Губкіної та Олексія Бикова Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings.

Ще одна учасниця цієї локації — письменниця Оксана Забужко. Її участь у резиденції присвячена роботі з архівами. Свого часу вона перебувала в добрих взаєминах із Юрієм Шевельовим і навіть опублікувала листування з ним.

У квартирі в будинку «Слово» тим часом теж уже побували деякі резиденти. Особливо важливими праця і життя в «Слові» стали для письменниці Любові Якимчук, яка досліджує життя і творчість Михайля Семенка і в резиденції жила навпроти його квартири. Також Якимчук — співавторка сценаріїв (разом із Тарасом Томенком) документального та художнього фільмів «Будинок “Слово”».

Ще одна резидентка — Ярина Цимбал — певно, найбільш публічно активна сьогодні дослідниця літератури й літературного побуту 20–30-х років XX століття. І Валер’ян Поліщук, і, наприклад, Майк Йогансен, про яких Цимбал опублікувала стільки статей (а ще упорядкувала перевидання їхніх книжок), мешкали саме в «Слові». Обидві дослідниці також працювали в харківських архівах і бібліотеках.

Були на цій локації й дитячі письменники. Це Сашко Дерманський, Дара Корній, а також Іван Андрусяк, який вперше виступав у Харкові ще в 1990-ті роки (тоді він був учасником літературної групи «Нова деґенерація»), коли явища, події та місця Розстріляного відродження лише починали активно відкривати. Андрусяк розповідає, як йому тут писалося продовження «Морськосвинського детективу»:

— Першого дня я ще не писав, доробляв інші справи. А вранці на кухні я побачив, що якась пташка залишила мені на підвіконні перо. Це був наче знак: «Іване, пиши!».

До Івана Андрусяка у «Слово» Літературний Музей організував екскурсію для маленьких читачів. А от зустрічі з дітьми проводять на подвір’ї ЛітМузею.

У жовтні сюди має приїхати музикант із Берліна Юрій Гуржи: із Сергієм Жаданом вони готуватимуть музично-літературний проєкт на тексти українських авангардистів.

Відбулось і багато квартирників: від виступу репера Кургана до лекції літературознавиці Тамари Гундорової та читань поетки Катерини Калитко. А першим заходом стала презентація книжки «Постійне місце проживання» Сергія Жадана й художника Павла Макова. Тетяна Пилипчук каже, що таке поєднання на відкритті не випадкове:

— Два знакові харківські митці у «Слові», де теж жили не лише письменники, а й художники, — це було дуже символічно.

Активісти й основна частина населення часто по-різному уявляють облаштування громадського і приватного простору. Тому Тетяна Пилипчук ділиться неодназначним ставленням сусідів, пересічних мешканців «Слова» і «Саламандри», до появи в їхніх будинках «мистецьких вогнищ»:

— У «Слові» мешканці далеких під’їздів доброзичливіші, ніж безпосередні сусіди. В принципі, ідея відродити історію будинку декого навіть захоплює, але всі вичікують, як ми будемо поводитися — наскільки впишемось у формат житлового будинку. А в Шевельова сусіди, здається, нас іще не зчитали — ми поводимось тихо. Загалом, квартира Шевельова передбачає більш академічний формат зустрічей, а в «Слові» — більш хуліганський.

Резиденти квартири Петра Лісового залишають своїм наступникам подарунки та різноманітні написи на папірцях. Бувають подарунки й для резиденції: так, Ярина Цимбал передала портрет Майка Йогансена. Є тут поки що невеличка бібліотека, різні візуальні твори. А на одному з вазонів — зворушливий напис: «Квітка Світлана. Поливати по суботах».

Завдяки активності й вдалій комунікації дві, здавалося б, забуті й занедбані харківські квартири органічно влились у жваве культурне життя сучасного міста. Нині вони не лише зберігають, а й популяризують і творять нову культурну спадщину Харкова.