Львів від Христини Соловій

Амбасадори
Галичина
1 Вересня 2019 20:00
2365

Ми продовжуємо серію, у якій розповідаємо про відомих людей та їхні рідні міста. 

У другій історії співачка Христина Соловій познайомить зі своїм Львовом. Це місто, де ніби завше йде дощ, не залишає байдужим нікого. Сюди приїздять замилуватись архітектурними формами за філіжанкою кави або ж відвідати один із численних фестивалів. Ми ж спробуємо розповісти вам про це місто з невідомого боку. Разом із героїнею вуличками Львова походжатиме засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

Відео

— Шо ми сьогодні будем дивитись?

— Я навіть не знаю, як це означити, щоб це була якась тематична екскурсія. Це буде, мабуть, швидше мої улюблені місця. І перша локація це пам’ятник Івану Федорову. Коли я вперше його побачила, я подумала, що цей дядько це і є Львів.

— А чому саме він?

— По-перше, моя залюбленість в книжки і скільки часу я тут проводила в студентські роки, скільки грошей і стипендій я тут залишила, і скільки друзів серед букіністів в мене тут з’явилося, яких сьогодні, на жаль, налякав дощ і їх немає, але це не заважає мені вам розказати про свої улюблені місця.

— А яка найкрутіша книга, яку тут, саме тут знайшла? Ти пам’ятаєш?

— Саме тут я знайшла більшість видань Володимира Набокова «Лоліти». От, і їх у мене зараз більше ніж п’ятнадцять, але це ще не кінець. В мене тут є такий друг Дмитро, який мені дуже часто знаходить те, що мені цікаво, і навіть коли я не у Львові.

— Давай подивимось вініли? Може щось знайоме знайдем?

— Але їх шось дуже мало сьогодні. Останнє, що я пам’ятаю, я знайшла тут зі своїм другом, точніше — він знайшов, а я до нього приліпилася, шоб він мені дав послухати. Це було видання «Тріо Маренич» якесь дуже красиве.

— А тут ціла поличка з Висоцьким.

— Ну, бачиш. О! Софія Ротару. Ну це не найкраща її обкладинка, саме вінілу, але мені дуже подобається, як вона виглядала і весь її образ.

— А от обкладинки альбомів — це твої ідеї?

— Саме обкладинка остання — це ідея мого менеджера, який зараз зі мною не працює, але ми з ним дуже багато чого встигли зробити. Андрій Балан. Він придумав цю всю ідею, концепцію, яку я навіть не захотіла змінювати ні на афіші, ні на альбомі, ні на маркетах ютюба і айтюнса. Багатьом я здаюсь там злою, надмірною якоюсь, але я такою інколи є, тому нема чого приховувати, треба все показувати.

— То шо, ти курила з ранніх літ, так?

— Я не з ранніх літ курила, але я ну… покурювала. Ну і я ще постійно тусувалася з різними богемними людьми, мені хотілось бути такою з сигаретою.

— А як ти переїхала?

— Ну це взагалі було якось… ну, закономірно для нас на той час, тому шо я закінчила гімназію, брат давно вже вчився в «політесі» і нас у Дрогобичі нічого не затримувало. Тим більше з моїм вступом на філологічний. Поступово-поступово: спочатку бабусю мама перевезла, а потім ми перебралися.

— Ага, тобто якийсь час батьки жили тут, а потім ви перебралися з Дрогобичу з бабусею.

— Ні, такого ніколи не було, навпаки — мама займалася переїздом, поки я вже жила в своєї тітки на вулиці Шептицьких і якраз біля того ж мого улюбленого костелу Ельжбети — Ольги і Єлизавети церкви вона, здається, називається зараз, ось. І, ну, я була сама по собі тут фактично. І це найкраще, що могло зі мною статися після переїзду з Дрогобича до Львова. Тому шо я вважаю, що середовище формує особистість, і те, що зі мною тут відбувалося, з ким я спілкувалася, зустрічалася, чого я набиралася — все воно залишилось в мені і зараз. Ну от Київ мені не дав такого відчуття, як нове середовище, як нове місто. Ну, тобто я користуюся якимось своїм бекграундом львівським і стараюся його зберегти і законсервувати в Києві.

— А чого не вистачає в Києві от в порівнянні, просто, зі Львовом?

— Я не знаю, мені здається, я просто звикла і це така моя зона комфорту. Весь цей часопростір я переношу туди і культивую його там. Ну, я не київська тусовщиця, як це було у Львові. Квартира моя за інтер’єром дуже львівська. І львівські меблі, і повно книжок, і повно вінілів, і вся ця атмосфера — це моя така фортеця, знаєш.

Мистецьке об’єднання «Дзиґа», галерея якого розташована в колишньому монастирі домініканців, була і залишається фізичним центром місцевих ініціатив. Завдяки цьому руху народжуються та реалізуються різноманітні ідеї, проєкти та мистецькі акції, що мають резонанс далеко за межами Львова та України. «Дзиґа» підтримує, продюсує та сприяє розвитку різножанрового сучасного мистецтва, а тому стала експериментальним майданчиком для молодих митців та відкритим простором для пізнання мистецтва.

— Як воно стало твоїм улюбленим?

— Знаєш, здається, з першого разу. Мені здається, шо всі люди з мого оточення можуть зі мною погодитись, і, в принципі, це теж їхнє улюблене місце. Не пам’ятаю, хто мене сюди привів; це, здається, був якийсь літературний вечір, я була на першому курсі і тоді ще був живий Олег Лишега. Здається, тоді я вперше сюди потрапила, але тут все було зовсім інакше, ніж зараз.

— Ти любиш сучасне мистецтво?

— Я дуже з обережністю ставлюся до сучасного мистецтва і до його розуміння, тому не можу тобі однозначно якось відповісти. Залежить від експонату мабуть.

— Тут є якісь афіші пов’язані?

— Ой, навіть не знаю. По-моєму, тоді навіть афіш не було. Це було ще задовго до моєї історії з «Голосом країни» і я виступала там в складі якогось бенду при етноклубі, який організовував Остап Костюк. І був такий проект, до речі, він зараз існує — «Lemko Bluegrass Band». То я дуже, просто за радість мала з ними поспівати. Ростик Татомир організував, здається, цей бенд.

— Ти пам’ятаєш, як ти перший раз зайшла в «Дзиґу»?

— Це були літературні вечори і виступи якихось молодих львівських гуртів.

— Чи можна сказати, що щось з того, що ти тут побачила, надихнуло тебе на твою кар’єру, на твою творчість?

— Ну, мені здається, вся тематика мого альбому «Любий друг» — я її звідси притягнула. Не тільки з «Дзиґи», з усіх своїх історій, які зі мною тут траплялися, і відчуваю себе тут, як вдома, насправді.

— Коли-небудь виступала на Площі Ринок?

— Та, це був, здається, 2016 рік, виступ в рамках «Альфа-джазу». Дуже класний був концерт.

— В Дрогобичі теж є Площа Ринок, правда?

— Так.

— Чим відрізняється дрогобицька і львівська? Чи є шось таке, що їх вирізняє?

— Ну, там зовсім інша ситуація, там менше пафосу, менше ліпнини на будинках і все якось більш стримано і провінційно.

— Нема Італійського дворику.

— Немає. Немає таких красивих решіток (чи як вони називаються?) на дверях. Машини не їздять. Але це моє рідне місто, і я люблю його таким, яким воно є, таким, яким я його знаю. Я там виросла і… може, навіть не тому, що я там виросла, а там дійсно є якась магія своя. От саме ось ця провінційність і робить ту атмосферу. Там є можливість послухати себе і зрозуміти, шо ти хочеш робити. І почати щось робити. У Львові трошки більше руху, в Києві взагалі з цим у мене великі проблеми.

— Яке твоє улюблене було місце — так, щоб можна було добре поїсти — у Львові?

— Я не знаю, є багато місць таких. Мабуть, найбільше — Бачевських ресторацію. Мені там подобається, як подають «Мізерію». Це страва, яку моя бабця робила і любила дуже готувати. Правда, вона не так атракційно це робила. Ну, це звичайний салат з огірків. Може бути «Мізерія» з огірків або з помідорів там, з сметанкою, з цибулькою, з зеленню якоюсь; і просто вона там подається в таких тарілочках, і вони складаються одна на одну, як пірамідка… ну, виглядає дуже атракційно.

Буваючи у Львові, можна щораз відкривати його з інших сторін та висот. Однак побачити справжній старий Львів інколи не вдається навіть його жителям. Андрій Роюк, один з львівських урбан-дослідників, щораз знаходить можливість потрапити у важкодоступні місцини рідного міста.

До вежі Корнякта , що є частиною Успенської церкви, Андрію вдалося потрапити не одразу, але краєвид, який чекав на горішніх поверхах, був вартий усіх спроб: «Вежа XVI століття. Вона, до речі, була свого часу найвища зі всіх ваших у Львові. Тут, до речі, дзвін був вилитий у XVI столітті, двома-трьома жердями тримає з часів побудови цієї вежі. Якщо подивитися, стільки є різних будівель, в кожної — історія. Кожна будівля свої має якісь таємниці».

— Серед українських виконавців за останні декілька років хто тебе зачепив? Є шось таке, що от прям по-справжньому?

— Мені подобається alyona alyona, вона дуже справжня, і хоча це не зовсім мій жанр, але воно проймає і ти проникаєшся цим, навіть якщо не слухаєш таку музику.

— Ти з нею знайома?

— Угу.

— В тебе дуже поетичні тексти. Ну, в них багато такого метафоризму. Ти вчилася на філології, але, може, в тебе було колись бажання стати поеткою?

— Ні, ніколи. Я взагалі несерйозно відносилась до поеток за винятком Ліни Костенко, Лесі Українки, Сильвії Плат, от. Мені це все здавалося завжди дуже сентиментально, і зараз так звучать мої тексти.

— З сучасних поетів, поеток тобі ніхто не подобається?

— Мені подобається Галина Крук. Львівська поетка і моя викладачка по суті. У неї був, можна сказати, літературний гурток. Чи «Літературні кузні», чи «Франкові кузні» — при університеті. І ми з Ірою Швайдак (вокалістка гурту «Один в каное» — ред.) там перетиналися досить часто.

— Ви вчилися разом з Ірою?

— Ні, вона старша від мене, здається, на два роки чи на три. Але у нас були спільні друзі, знайомі, хоча ми з нею ніколи не дружили особливо.

— А тобі подобається те, що вони роблять в «Один в каное»?

— Мені дуже подобається і дуже люблю за те, що їм вдається бути такими, якими вони є, незважаючи ні на що.

— А тобі вдається?

— Мені? Не знаю. Можливо, трошки менше, тому що я вибрала інший шлях. Я стала трошки заручницею образу, якого я сама не створювала. Ну, це сталося після «Голосу країни», і фактично дуже часто мені здається, що мене не сприймають такою, яка я є насправді, а більше крізь призму цього образу.

— У нас найчастіше от якійсь такий, мені здається, дурнуватий абсолютно епітет до української мови, шо у нас мова «солов’їна», так?

— Я, типу, взагалі ідеально вписуюсь у цю концепцію.

— Ти можеш бути навіть заручницею свого прізвища, знаєш?

— І свого імені, і свого прізвища.

—Ти хотіла би бути більш брутальною?

—Ну, знаєш, я думаю, що я достатньо брутальна, особливо для людей, які мене знають ближче.

Майстерня видатного скульптора Еммануїла Миська цілком може стати ще однією туристичною родзинкою Львова. Його внук, скульптор та учасник гурту «Лірвак» Гордій Старух, зумів поєднати свої найбільші захоплення — музику та скульптуру. Хлопець розповідає, що раніше лірникарство було більш поширеним, ніж тепер. На момент, коли в Західній Європі ліри використовували куртизанки для того, щоб позначити місця борделів, в Україні вона залишалася швидше сакральним атрибутом.

З 2009 року Гордій виготовляє колісні ліри та наново відкриває це мистецтво українцям: «Інструменту тисяча років. Ну, перша згадка в Іспанії була, як би це сказати, перша згадка в плані візуальному тобто. Там є храм, на якому зображені два чуваки: один крутить корбу, а другий натискає клавіші. От тільки він був у два рази більший, називався органіструм і його використовували як, скажем, такий праорган. У нас, наприклад, наші деякі фольклористи-дослідники вони взагалі, ну, там такий жосткий сексизм і традиціоналізм, шо тільки чоловік має бути. Як на мене, це якраз якась повна дурня. Зараз дуже багато народу грає на лірах, тобто це зараз є світовий тренд. Люди на то не тільки в Україні зараз підсідають, вони підсідають на то по цілому світу».

Українських артистів уже не вперше залучають до партійних списків лише як привабливу для електорату обгортку. Проведення безкоштовних концертів — ще один із «традиційних» методів, до яких вдаються кандидати. Таким чином симпатія електорату до зірки має автоматично перейти у прихильність і до тої політичної сили, за яку вона свідомо чи несвідомо агітує.

— Зараз, до речі, в політику дуже багато іде музикантів, акторів, шоуменів. Тобі не пропонували на цих виборах?

— Мені пропонували підтримати концертами політичні партії, і всі вони отримали відмову.

— Ти одноосібно приймаєш рішення?

— Я раджуся зі своєю командою, але, як правило, якшо я шось вирішила, то я просто шукаю у своєї команди підтримки свого рішення, от. Але Святослав (Святослав Вакарчук — ред.) дуже часто може аргументовано мені підказати правильне рішення, в якому я там найбільше вагаюсь і не можу визначитися. Ну це стосується зараз не творчих моментів.

— Особистих?

— Ну, можна й так сказати.

— Коли ви востаннє з ним радилися?

— Ну, десь, мабуть, навесні в останній раз, чи в кінці лютого.

— Ще до того, як стартувала кампанія.

— Та. Коли стартувала кампанія, ми майже не спілкувалися.

— Він тобі розповідав про те, що він готується йти в парламент?

— Нє, в нас не настільки близькі стосунки, щоб він радився зі мною з такого приводу, чи йти йому в парламент.

— Але ти фактично єдина, кого він зараз продюсує, фінансує?

— Так. У нас контракт.

—Це контракт із ним особисто? Чи із Susy Production?

— Контракт з Susy Production.

— Але фактично останній альбом… він виступав в ньому виключно в ролі радника, так? Чи навіть він його в останній момент слухав?

— Він його послухав в останній момент. І в цьому є свої плюси і свої мінуси. Він людина, яка завжди знає, як краще донести музику до слухача, щоб вона була зрозумілою і при тому зберігала всі твої ідеї, які ти закладаєш в неї при створенні. Але все-таки ми маємо різні погляди на цей рахунок, тому, можливо, я уникла таким чином якихось довгих дискусій. Зрештою ми разом записали вже один альбом, і я думаю, шо для нього це теж буде справедливо — дати мені свободу слова і голосу.

— Ми підходимо зараз до театру Леся Курбаса, і це одне з місць, які ти обрала. Скажи, чого саме тут?

— Я його означила для себе як місце, яке дуже змінило моє життя і мій світогляд, тому шо почалося все насправді в театрі Заньковецької. Там я не пам’ятаю, на яку виставу потрапила зі своєю групою з філологічного факультету, і позаду мене сидів хлопець, який там певний час за мною спостерігав, а потім на вушко мені сказав: «Я тобі сьогодні покажу справжній театр». З того часу я більше в Заньковецької не була, а відразу на найближчу виставу ми з ним пішли сюди. Це став мій улюблений театр, тут я побачила вперше «Формули Екстази», на яких я була щонайменше п’ять разів, якщо не більше. Закохалася в творчість Антонича, залюбилася в лемківські пісні ще більше, тому шо в цій виставі вони були.

Будівля, де нині розташований Львівський академічний театр імені Леся Курбаса, була споруджена як театр-вар’єте ще на початку ХХ століття. Тут діяв кінотеатр та казино «Casino de Paris», а на верхніх поверхах цієї будівлі був готель «Belvedere». Працівники на підтвердження цих історій демонструють настінні «автографи» тих, хто найімовірніше працював свого часу у вар’єте.

Микола Береза є актором та директором театру, який сьогодні об’єднала навколо себе однодумців, а також став один із найвідоміших колективів за межами рідної країни: «Для мене це дім. В абсолютно повному розумінні цього слова; і раніше навіть це був дім не в переносному значенні. Я довгий час тут жив-підживав, ось. В гримерці, по кутках десь там, на балконі міг підживати, ще починаючи, кажу, зі студентських років. Але це дім з своїм таким унікальним батьком Кучинським, який художній керівник цього театру, який увів тут свого часу таку круту методологію і на базі цієї методології вже якби весь рух театру, все що з ним пов’язано, а ще в поєднанні з оцим невеличким, компактним залом, де глядач може бути частиною дійства, і воно, мені здається, твориться щось ну, в певній мірі унікальне».

Над матеріалом працювалиВедучий:Богдан ЛогвиненкоРежисерка:Каріна ПілюгінаОператор:Михайло ШелестОператор:Роман БучкоМонтажерка:Ліза ЛитвиненкоМонтажер:Григорій ПігнастийФотограф:Олесь МоскальчукГрафічний дизайнер:Сергій РодіоновГрафічний дизайнер:Андрій БочаровМоушн дизайнер:Олексій Рассахацький Більд-редактор:Олександр ХоменкоРедакторка:Софія БазькоКоректорка:Ольга ЩербакЗвукорежисерка:Анастасія Климова Музичне оформлення :Tik TuВ програмі використана музика:Христина СоловійТранскрибаторка:Ілона МиколаїшинПродюсерка:Каріна Пілюгіна

1 Вересня 2019 20:00