Вахтанг Кіпіані. «Я знав, що війна буде, але не знав, якою саме»

Вахтанг Кіпіані — уродженець грузинського міста Тбілісі. Його раннє дитинство пройшло в найбільшому портовому місті Росії — Новоросійську, а в Україну він потрапив майже десятирічним. Вахтанг застав радянську систему життя, але виріс українським патріотом передусім через те, що юнаком читав багато книг, зокрема зарубіжних, а також активно цікавився громадським життям. У студентські роки опанував українську мову, боровся за дерусифікацію Миколаївського педінституту, в якому вчився, і здобув фах учителя історії, та брав участь у Революції на граніті. Така проактивна позиція гартувала характер Вахтанга, але часто й випробовувала його.

Ще студентом Вахтанг спілкувався з багатьма українськими дисидентами — записував їхні спогади, із багатьма з них подружився. Він брав активну участь у громадсько-політичному русі, відстоюючи проукраїнські ідеї.

За словами Вахтанга, йому щастило. Скажімо, його перші спроби вступити в університет були спробами уникнути служби в радянській армії. Але ця проблема наздогнала його в 1996 році, коли Вахтангу, що пробував балотуватися на місцеві вибори в Миколаєві, конкуренти прямо пригрозили кинути цю затію. Повістка йому таки прийшла, але завдяки друзям Вахтанга відправили служити в Київ, на військове телебачення, де він дослужився до молодшого сержанта.

Чоловік встиг попрацювати в низці видань і телеканалів, заснувати музей-архів преси в Києві, написати кілька книг і стати викладачем Українського католицього університету (УКУ). Роботу Вахтанга цінують не тільки його читачі та слухачі: у 2005 році він став Заслуженим журналістом України, у 2007 році — отримав премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», а у 2019-му — премію імені Георгія Гонгадзе.

Стилет: взяти до рук зброю

Замість книг, редакційних зідзвонів і дискусій про нові матеріали у Вахтанга зараз — українські ліси та жарти армійських побратимів. До початку повномасштабної війни його називали редактором, тепер — сержантом. Після того, як журналістка Дарка Гірна записала з ним цю розмову, щоб створити разом із командою Ukraїner та Центром досліджень визвольного руху подкаст «Стилет чи стилос», Вахтанг поїхав воювати на схід. Він каже, що не міг зробити інакше, бо це народна війна:

— Зараз воюють усі — лікарі, спортсмени, артисти, освітяни, підприємці. Просто кожен на своєму фронті.

Як і кожен українець, Вахтанг добре пам’ятає все, що відтепер пов’язане з датою 24 лютого 2022 року:

— Ліг спати о третій ночі. Буквально за годину чи півтори мене будить мій син і каже: «Почалася війна». Я спросоння, чесно, не зрозумів, про що він говорить. Кажу: «В якому сенсі?». «Путін виступив, він почав війну». Звичайно, мене підкинуло, я почав дивитися в телефоні, що відбувається.

Заздалегідь підготовленого плану дій на випадок повномасштабної війни у Вахтанга не було. Однак рішення, де він повинен бути надалі, прийняв дуже швидко:

— Почали обговорювати, що ми робимо. В мене на 12 годину була запланована лекція в Києво-Могилянській академії. Я написав старості курсу, що сьогодні (24 лютого. — ред.) лекції не буде. І почав писати листи всім знайомим і незнайомим, хто або служив в армії, або міг би з моєю військово-обліковою спеціальністю бути корисний. Ніхто не знав, що буде через годину і що буде далі. Фактично, я тоді зрозумів, що треба самому облаштовувати своє життя. Побачив заклик про формування одного з батальйонів, учасниками якого були люди, які мають бойовий досвід в Чечні, Грузії, і вже з 2014 року на нашій війні.

У 2014 році, коли війська РФ окупували Крим і вторглися на територію східних регіонів України, Вахтанг сам пішов до найближчого військкомату, щоб оновити дані своєї особової справи. З останнього його візиту туди минуло аж 17 років — саме тоді, в 1997 році, він закінчив строкову службу. За цей час багато чого змінилося і у Вахтанга, і в країні.
Військкомат видав Вахтангу невеликий синій папірець — контрольний талон мобілізаційного розпорядження. Там було написано, що у випадку оголошення військового стану він зобов’язаний прибути до військкомату впродовж чотирьох годин. Без будь-яких додаткових листів-повідомлень, дзвінків-запрошень чи SMS.

Цей припис Вахтанг порушив. У перший же день повномасштабного вторгнення Росії журналіст пішов не у військкомат, а одразу у військову частину:

— Прийшов туди записуватись звичайним стрільцем. Мені сказали пароль, я переліз через паркан, через п’ять хвилин отримав зброю і почав служити. Були величезні черги. У той момент тисячі людей стояли під центрами комплектування, щоб записатися до ЗСУ. Оскільки мені повідомили пароль, то я зміг зайти з тилу як свій.

Як колишній військовий-строковик, Вахтанг розумів, що на нього може чекати, хоч мав тільки армійський, а не бойовий досвід. Але відмінність радянської армії і сучасної, за його словами, разюча:

— Мій річний досвід тоді і мій чотиримісячний досвід сьогодні — дві різні армії: у стосунках між людьми, причому між офіцерами і рядовими, між самими рядовими, між офіцерами окремо. В одязі, у комплектуванні, в озброєнні. Зараз я просто пишаюсь, що це наша армія.

Додає, що українська армія в кінці 90-х років була українською лиш формально, адже залишалася «засовєтизованою». Зараз же вона пережила суттєву трансформацію, викорівнивши передусім дідівщину:

— В один момент старший офіцер каже: «Я за вас відповідаю». І це — ключове для нього у ставленні до підлеглих. Чесно кажучи, я не пригадую такої ситуації раніше, щоби якийсь офіцер ставив в основу своєї діяльності таку позицію: «Мені важливо, щоб ти був живий. Мені важливо, щоб ти був у безпеці. Мені важливо щоб ти виконав завдання, але не вбився при цьому». Тоді, в 90-х, я служив серед прекрасних людей, але знову ж таки, працював на військовому телебаченні України. Їздив по різних військових частинах, бачив, як там ставляться до людей, як змушують робити відверто непотрібну роботу. Як люди є розхідним матеріалом. Зараз цього немає. Цей світ (армійський. — ред.) — вже український.

Вахтанг пояснює, що таке ставлення має і цілком прагматичний аспект:

— У нас (у ЗСУ. — ред.) людей в рази менше (ніж у російської армії. — ред.). Якщо ми не будемо берегти людей, то не буде кому стріляти, не буде кому стояти в караулах.

Стилос. Інтелігенція в окопах

У перервах між виконанням різних військових завдань Вахтанг встигає регулярно писати на своїй Facebook-сторінці. Зокрема, там він поділився з усіма відчуттям, що під час повномасштабного вторгнення не відчуває себе затребуваним як журналіст:

— Я про це думав першу частину 24-го лютого. Я не знав, якою буде війна, чи рускі дійдуть, бо в той день вже Гостомель був, і всі ці історії. Просто знав, що я вдома не всиджу. Але деяким людям кажу: «Будь вдома, роби те, що робиш».

Вахтанг розумів, що як редактор сайту, як публічна людина, міг би принести певну користь на інформаційному фронті. Але війна, на його думку — це такий момент, коли не знаєш, чи твоя «користь» буде задіяна.

За словами Вахтанга, він не знав, що його щотижневу телепрограму «Історична правда в деталях» закриють аж до «кращих часів», точний час настання яких, звісно, не береться прогнозувати ніхто. Не знав він, що почнеться телемарафон «Єдині новини» — ініціатива кількох телеканалів і радіостанцій, які об’єдналися і з 26 лютого 2022 року цілодобово інформують про російсько-українську війну. Але чоловік каже, що він би все одно туди не пішов, хоч і впевнений, що туди б його не покликали.

Розмірковуючи про роль інтелігенції на війні, Вахтанг каже, що в нього, як у журналіста й популяризатора історії, нових одкровень чи радикальної переоцінки дійсності не сталося. Він добре розумів, що таке Росія і чого від неї можна очікувати. З іншого боку, Вахтанг підкреслює, що інтелектуали, які зараз зі зброєю в окопах, могли би дуже потужно боронити й укріплювати інформаційний тил, створювати культурну базу, яка б зацементовувала ключові українські наративи, які росіяни століттями намагаються знищити й замінити своїми.

— Я знаю пів сотні людей — від краєзнавців-істориків без наукового звання до докторів історичних наук. Це десятки людей, які не задіяні в історичному фронті боротьби з Російською Федерацією. І це неправильно. Вони сидять в окопах, копають укріплення, стріляють у ворога, ходять у розвідку. Це теж неймовірно потрібна робота. Честь і слава тим, хто це робить.

На запитання про те, чи стикнеться Україна після перемоги з кризою інтелігенції, яка відбудовуватиме країну, Вахтанг відповідає з позиції історика:

— Історичний досвід XX століття показує, що не буває так, що героя вбили, а на його місце стає такий самий. Безумовно, в Україні мільйони патріотичних людей, і армія сьогодні не потребує навіть стільки патріотів, скільки стояло. І якщо треба, ще стануть під військкомати колишні (військові. — ред.). Тому, з одного боку, на місце кожного, хто загинув, стає хтось інший. Але часто ми маємо людей з унікальними компетенціями (оскільки ми говоримо про істориків, я буду без прізвищ).

Вахтанг згадує свого товариша, який є одним із найкращих знавців козацької доби:

— Він десятиліття готувався, захистив дисертацію, у нього є видані книжки. Він знавець такої безлічі нюансів, документів, місць зберігання (матеріалів. — ред.), що не дай Біг (вимова героя збережена. — ред.) з ним щось станеться, це буде прорив історичного фронту на цьому місці. Є інший колега, який є добрим знавцем історії ОУН і УПА. Знову ж таки, він знає, де що лежить, і якщо його не дай Біг не стане (навіть контузія, поранення, вже мовчу про загибель), то ми матимемо ще один прорив фронту. І таких людей дуже багато.

Вахтанг зазначає, що в українській армії зараз є народні артисти України, підприємці, які створювали великі бізнеси.

— Вони пішли (на війну. — ред.), кинули все. Одним словом, армія справді народна. Бо тоді в 90-х роках армія була «рабочая крістіанская», тобто там людей інтелігентних професій практично не було. Ішли в армію ті, хто не знайшов себе, або кого забрали, або хто не зміг відкосити. У нас в кубрику може бути і анархіст, і крайній націоналіст. Це абсолютна реальність.

Росія: ні очікувань, ні ілюзій

Нова фаза російсько-української війни, за словами Вахтанга, хоч і дорогою ціною, але нарешті проявила багато принципових для українців речей:

— Війна підняла певні речі, які часто звучали як шум, як фон. Наприклад, всі зрозуміли, чим є Росія, але ж були люди, які і 100, і 80, і 40, і 5 років тому говорили, що Росія є ворогом. Ці люди в суспільному сприйнятті були маргіналами. Тобто ставилися до них, вибачте, як до ідіотів.

— Був такий повстанець (Організації українських націоналістів. — ред.) Петро Саранчук. Я з ним багато свого часу спілкувався. Він 28 років був у таборі (як політичний в’язень. — ред.). І він в одній з розмов сказав фразу, яку я потім виніс в заголовок статті про нього: «Ми не вибирали, що краще, бо боялись помилитися». А я питав: «Може, не варто було йти до лісу (звичне місце розташування партизанів. — ред.)? Ви були молода людина, вам було 16 років, може, вам краще було отримати освіту, стати кимось? А потім вже виховувати людей? Ну так, в радянський час, але принаймні в українському дусі». І він сказав оцю фразу, що він не знав, як правильно. Він просто пішов до лісу.

Інший приклад, який наводить Вахтанг Кіпіані — це Роман Шухевич, політичний і військовий діяч українського революційно-визвольного руху 1920–1950 року, генерал-хорунжий УПА (1944).

— Це чоловік високої культури, який музикував і грав світову класику, який багато читав, був підприємцем (зараз би сказали: креативним іноватором). Але він пішов до лісу. Міг Шухевич туди не піти? Міг. Міг Шухевич в 1944 чи 1945 році сам собі дати наказ піти на Захід? Він давав цей наказ іншим, але сам залишився. Тому якщо всі будуть робити те, що хочуть, і те, що нібито написано в тебе на роду, то не буде кому сидіти в лісі.

Активний діяч періоду УНР Симон Петлюра, продовжує Вахтанг, був бухгалтером, людиною мирної професії, але став Головним Отаманом. А один із ідеологів українського націоналістичного руху ХХ століття Степан Бандера був студентом-агрономом.

— Ну про що можна говорити? Він, напевно, хотів садити городи і парки, яблуні і вишні.

Ілюзій щодо Росії у Вахтанга немає. Як і жалю до будь-яких росіян, які вдираються зі зброєю на українську землю. Навіть звірства, які російські військові вчиняли в Бучі, Гостомелі та Маріуполі, для Вахтанга, як історика, не стали несподіванкою, бо в країни-агресорки — довга кривава історія.

— Тут навіть не треба бути супер спеціалістом з історії XX століття, а просто бути уважним читачем, глядачем, а в моєму випадку — популяризатором того, що написав або сказав інший. Наприклад, я робив передачу про маленьке галицьке село під назвою Саліна. Це село, в якому звичайних селян відступаючі совєцькі червоні наші солдати повбивали і покидали в колодязі. Для цього села це найбільша одномоментна втрата в історії. Ну і таких сіл, як ви розумієте, багато. Яка була необхідність вбивати селян перед відступом Червоної армії? Яка була необхідність катувати і вбивати десятки тисяч людей влітку 41-го року, відступаючи? Адже таких випадків, як у Львові, Червонограді, Ковелі, Луцьку, Умані, Чорткові й інших містах, було дуже багато.

З огляду на всі і минулі, і сучасні історичні обставини, українцям немає за що любити росіян. Ілюзії про «хороших» сусідів із РФ, як каже Вахтанг, були тільки в тих, хто не хотів знати правду, які думали, що жахливі речі залишаться в минулому. Якщо раптом у когось на п’ятий місяць повномасштабної війни досі є якісь сентименти до них, то варто подивитися реальності у вічі:

— Конкретний росіянин, який приходить, тебе вбиває. Ти не можеш любити свого вбивцю. Ми не знаємо чи росіянин, який іде в складі збройних сил Росії, чи він хороший, чи поганий. Він мобілізований примусово чи він ідейний вбивця, який нас ненавидить і хоче нас вбить. Ми цього не знаємо, тому якщо він стріляє — його треба вбити.

На думку Вахтанга, Росія сама себе не демілітаризує, як не зробили цього свого часу і нацистська Німеччина чи імперіалістична Японія. Має знайтися сила, яка роззброїть країну-агресорку.

— Демілітаризація — це убезпечення світу від катаклізмів на десятиліття. Чи піде на це Західний світ — я не знаю, але якщо ми хочемо, щоб не тільки українців не вбивали, а взагалі людей гинуло менше, то, відповідно, Росія має бути демілітаризована.

Україна: тільки до перемоги

На мить публікації цього матеріалу Вахтанг уже п’ять місяців перебуває у лавах ЗСУ. І найбільше випробування для нього — не армійські будні:

— Найбільш страшними і стресовими моментами були ті, коли ти читаєш про загибель знайомих. У мене їх п’ять. Тих, кого я особисто знав, з ким товаришував, мав плани. І це не можна ніколи пережити. І вже не можна скасувати. Тому маємо бути достойними їхньої пам’яті. І якщо ми можемо за них щось зробити, то маємо це зробити. Треба просто впевнено робити те, що б робили ті, які від Росії загинули. Я думаю, що це наш дороговказ на найближчі роки.

Однак навіть на фронті Вахтанг не втрачає оптимізму та почуття гумору. А ще робить те, що любить чи не найбільше — розповідає про історію України своїм побратимам:

— Посеред ночі було в трусах спортивних приходить командир і каже: «От скажіть мені, чого кацапи на нас напали?». Йому (командиру. — ред.) захотілось уточнити. Це було щиро. Я до нього почав говорити, кажу: «Може, я задовго говорю?». Він — полковник, я — сержант, тобто в принципі він мене слухати не має, але він сказав: «Нє-нє, говоріть». Я відчув, що він не все ніби зрозумів. Не тому, що він не розуміє в принципі, він просто має інакшу перспективу, але щось взяв для себе.

На запитання, чи відчуває в такі миті, що він — цінна мішень для ворога, Вахтанг відповідає:

— Я багато знаю, що вони (російські окупанти. — ред.) роблять зі звичайними людьми, яких ніхто не знає. Тому краще в полон не попадати, а воювати і відстрілюватись до останнього. Я боюся, звичайно, смерті, як і кожен, тому що абсолютно природно про це думати. І взагалі, ми ж смертні. І вже на цій війні є наші близькі, мої близькі друзі, які загинули. Але я буду служити в армії до кінця того моменту, коли в нас буде потреба.

Як і всі українці, Вахтанг хоче, щоб ця повномасштабна війна завершилася для України якнайшвидше і обов’язково — перемогою.

— Я хочу, щоб вона (війна. — ред.) була коротшою, того що кожного дня гинуть люди. Ті, кого ми знаємо, і ще більше тих, про кого ми ніколи не дізнаємось. Знайомі з різних міст кажуть: «На такому-то цвинтарі місця закінчились». У Львові я бачу по фотографії, що на Личаківському кладовищі місце закінчилось, а це свідчення того, що ми можемо закрити очі, але люди не перестануть гинути. Хочеться, щоб люди не гинули. Але це не означає, що Україна має зробити те, що хоче Росія, тобто зупинитись там, де нас змусили зупинитись. Нам ще доведеться вигризати міста, села, форсувати річки і виходити на кордон. І потім, я би дуже хотів, в якійсь формі брати участь у демілітаризації і денацифікації самої Росії.

Якщо цього не станеться, говорить Вахтанг, то ми просто маємо стати як Ізраїль або інші подібні країни. І направляти на армію, оборону, безпеку величезні ресурси, відриваючи їх від культури, від соціальних питань. Це теж модель, є країни, які так живуть, і живуть непогано. Просто треба буде змінити модель існування і бути озброєним загоном. Але, знову ж таки, не забуваючи про те, що нас робить українцями — про мову, культуру, освіту.

— Треба нам вийти з цієї історії кращими українцями. І, знову ж таки, видавити тих, які хочуть тут робити Росію. Оцей урок історії треба вивчити просто як чистити зуби чи мити руки. Якщо ми всередині країни дозволимо діяльність п’ятої колони, то рускій солдат знову сюди прийде. Він не приходить туди, де йому буде важко, а тут йому здавалося, що буде легко.

*Цей матеріал виходив як перший епізод подкасту «Стилет чи Стилос», який можна прослухати на різних платформах:

– Apple Podcasts;
– Google Podcasts;
– Spotify.