Крячківка. Зробити кобзарський фестиваль

На великому подвір’ї людно: хтось налаштовує музичний інструмент, поруч граються діти, віддалік чути багатоголосий жіночий спів, пари розучують народні танці. Подвір’я заливає приємне літнє сонце, лунає українська й подекуди англійська мова. Музика, творчість, добрий гумор та відкритість — неписані правила на цьому подвір’ї. Нарешті все налаштовано, звучить бандура. До неї доєднується ще одна. Слухачі збираються в коло. Виступи, майстер-класти та розмови тривають тут майже нон-стоп декілька днів. Бандури, кобзи, ліри, торбани та їхні господарі з різних куточків України з’їхалися на фестиваль «Древо роду кобзарського», який щороку проходить у селі Крячківка завдяки Юркові Фединському та його родині.

Кілька років тому ми вперше розповіли історію музиканта та дослідника української традиційної музики Юрка Фединського, який переїхав із США до Крячківки, що на Полтавщині, власноруч відбудував стару хату, облаштував майстерню і почав виготовляти українські народні музичні інструменти: торбани та бандури. Одразу по приїзді в Україну він, вже маючи класичну американську музичну освіту, навчався музиці також і у Львові, а згодом — у Києві. Аж поки нарешті не опинився на Полтавщині — батьківщині ансамблю «Древо».

Обживаючись на новому місці, Юрко поступово збирав навколо себе однодумців, яким так само відгукувалася українська традиційна музика. Серед них — як професійні та досвідчені виконавці, так і початківці, яких Юрко навчає майструванню та грі на музичних інструментах. У Крячківці Юрко із дружиною Марією стали учасниками «Древа» і тривалий час співали разом.

Для всієї об’єднаної народною музикою спільноти Юрко Фединський на власному подвір’ї започаткував міжнародний фестиваль «Древо роду кобзарського». У 2020-му захід пройшов уже вшосте. З кожним роком фестиваль у Крячківці набуває все більшого розголосу, і місця під наметове містечко для учасників доводиться шукати все більше.

Юрко народився та виріс у США. Там він здобув професійну музичну освіту. Звучання української бандури вперше почув у материній фонотеці (її рід походить з України). Тому неправильно казати, що до України він переїхав, радше — повернувся до свого коріння, відкритого йому розповідями діда — теж Юрія Фединського. В Україні чоловік одружився з Марією, музиканткою з Полтави. Сьогодні подружжя Фединських має вже чотирьох дітей. А два роки тому неподалік, у тому ж селі, оселився й батько Юрія, Ерик. Усі разом вони працюють над розбудовою господарства та мріють про розвиток та реалізацію можливостей, які бачать у регіоні та Україні.

Фестиваль на власному подвір’ї

Крячківка відома насамперед завдяки народному ансамблю «Древо». За 60 років існування «Древо» стало чи не першим, що спадає на думку, коли йдеться про український традиційний спів: у гурті співають традиційною для України манерою багатоголосся. Голоси учасниць та учасників «Древа» свого часу вразили й Юрка та міцно засіли у його світовідчутті.

Прабабуся Юрка Фединського родом з Полтавщини. Саме від неї малий Юрко найчастіше чув українську мову. Та саме «Древо» стало тим чинником, який прикував увагу хлопця до Крячківки, своєрідного центру, навколо якого обертаються його міркування про традиційну музику. Тому, обираючи місце для переїзду, він зупинився саме на Крячківці. Юрко називає ансамбль однією із незамінних, центральних складових фестивалю на своєму обійсті.

Починався фестиваль «Древо роду кобзарського» з невеличкого табору для тих, хто хотів би навчитися кобзарства та виготовлення традиційних українських музичних інструментів. Спочатку Юрко хотів організувати такий табір у Криму, бо раніше бував на подібному в Ялті. До втілення ідеї намагався долучити свого вчителя з Нью-Йорка — композитора, бандуриста Юліана Китастого. Однак життя внесло свої корективи.

— Чому Полтавщина, чому Крячківка? Тут ідеально. Тут є все, тут є простір. Я тут живу. І тут має бути кобзарський табір.

Спершу, коли Юрко запрошував на табір знайомих музикантів із різних регіонів України, то переважно отримував відмови. Мовляв, ще не час, а у них є й свої місцеві заходи. Тому почалося все з двох учнів:

— Що, чекати, коли хтось мені скаже? Я не такий. Я не приїхав, бо хтось мені сказав: «Юрко, вже час до України!» Спершу я не зовсім розумів, як робити табір. Але мені було класно навіть із двома учнями. Один із них, Павло Моргунюк, став врешті моїм найкращим учнем. Він робить бандури краще, ніж я. Такі бандури, яких ніде немає. Тож я зрозумів, що правильно організував табір. Вирішив робити його щороку. І от робимо його вже 10 років поспіль.

Поступово табір переріс у щось більше: не лише для тих, хто хотів майструвати музичні інструменти, а й для всіх охочих. Нині на фестиваль «Древо роду кобзарського» на Юркове обійстя з’їжджаються десятки людей з усіх куточків України та світу.

Одним із перших кобзарських фестивалів в Україні стала «Кобзарська Трійця» — подія, яку організував Київський кобзарський цех у 2008 році. Раніше саме на Трійцю починався сезон кобзарювання: музики збиралися та під лаврські дзвони налаштовували інструмент, щоб уже згодом розійтися містечками та селами зі своїм ремеслом.

Кобзарські цехи здавна формувалися на території України подібно до цехів ремісничих. Вони об’єднували представників музичної традиції певного регіону, відрізнялися репертуаром, притаманною музикантам манерою виконання та конструкцією інструментів. Сьогодні кобзарські цехи — це спільноти, які діють у різних містах України та об’єднують фольклористів, музикантів, майстрів, істориків. Усі ці люди вивчають та підтримують кобзарську традицію свого регіону із властивими їй особливостями.

Учні Юрка та його друзі з кобзарських цехів по всій Україні стали першими (і надалі незмінними) учасниками фестивалю. Серед них — Олег та Оксана Бути, Тарас Компаніченко, бабусі із «Древа» та багато інших. Юрко говорить: від самого початку це був не комерційний проєкт, а захід для тих, кому справді важлива народна музика і дух:

— Минулого року я мав лише пару днів, аби приготуватися до фестивалю. Тоді я сказав собі, що спеціально не буду нічого робити: якщо прийдуть люди — буде фестиваль. І люди прийшли. Цілий гурт із Польщі приїхав, і вони пробули з нами тиждень. Прийшли бабусі з «Древа», ми співали. Було, може, людей 15 всього. Цей фестиваль вже сам має свою програму, сам відбувається завдяки людям. Я можу нічого не робити — й знов тут буде фестиваль. Звісно, я допоможу як можу, я це люблю, я маю думки, як це зробити краще, але ми всі разом робимо це.

Основне, на його погляд, що може дати фестиваль, — атмосфера свободи та вільного творення. «Древо роду кобзарського» відтворює часи, коли у селах невеликі групи людей збиралися навколо мандрівних кобзарів послухати їхніх пісень: так само спонтанно, без запрошень, без грошей та команди організаторів.

— Я би сказав, що те, що відбувається тут, — це кобзарювання. Тут є найкращі умови для цього. Хлопці з кобзарського цеху приїздять щороку, бо вони прекрасно це знають. Не приїде маса людей, не треба маса. Це камерне дійство. Ті, хто приїжає сюди, наприкінці кажуть: «Це було дивно, але так класно, що я ще раз приїду».

Така камерність та некомерційність мають на меті залишити лише справді «своїх», хто готовий до спільного проживання такого досвіду:

— Це альтернативний фестиваль, не совєцькі програми. У нас і досі кругом багато фестивалів совєцького формату. Для чого ще тут такий робити? Ми хочемо робити українське, авангард український, сучасний.

Джон

До Юрка приїжджають навчатися багато музикантів. Деякі, як-от бандуристка Тетяна Герасимова, уже гастролюють Китаєм, Індією, Індонезією, Фінляндією та багатьма іншими країнами. Звідти до Крячківки вони привозять нові контакти та тих, хто й собі хоче навчитися виготовляти народні музичні інструменти. Один із тих, кого привезла Тетяна, — Джон Вестморленд.

Уперше Джон приїхав до України у 2018-му. Перед тим на вулицях Гельсінкі він почув гру Тетяни Герасимової на бандурі. Його вразило звучання інструмента: музика може одночасно торкатися декількох струн та змушувати їх звучати в унісон, від чого виходить мелодійний звук, схожий на звучання арфи. Тоді Тетяна запропонувала Джону разом з’їздити до свого вчителя на Полтавщину.

Про знайомство Джона та Юрка справді можна сказати: їх звела доля. Під час розмови уже на Полтавщині виявилося, що вони обидва народилися та виросли у Північній Кароліні, в сусідніх містечках. За словами Джона, важко уявити щось дивніше, ніж приїхати до села в іншому куточку світу та зустріти тут не просто американця, а людину зі свого маленького містечка. Цікаво, що Джон, як і Юрко, має хорошу американську музичну освіту: він вчився у джазовому музичному коледжі Берклі.

Джона Вестморленда вразила ідея кобзарства. Він порівнює кобзарів із музиками-гріотами у Західній Африці та мандрівними бардами, які створювали свою музику на основі філософії, ідей та подій у певні історичні відтинки часу.

Гріоти й справді багато у чому подібні до кобзарів: вони виконували музичні твори, веселили народ, розповідали історії, легенди та казки і жили у мандрах. Це були такі собі живі бібліотеки фольклору та народних переказів. Інструменти, на яких грали гріоти, нагадують кобзу, лютню та арфу — переважно це кора, гохе (гонже), нгоні та інші їхні варіації:

— Кобзарі, ці практично шаманські мандрівні музики, існували всюди у світі (чи принаймні його половині) впродовж усієї історії. Тому я дуже щасливий, що відбувається такий фестиваль, де музиканти, фольклористи та широка публіка сходяться разом і намагаються шанувати свою історію.

Майстрування

Разом із учнями Юрко працює у власноруч збудованій майстерні. На виготовлення одного інструмента йде від одного до трьох місяців. Пояснює: виготовлення інструментів — неприбуткова справа. Найбільше така справа потребує «часу, нервів, енергії, любові». У цьому ділі основне — робити добросовісно та якісно, без зайвого поспіху, тоді й інструмент буде добрим. Кожну деталь тут ретельно припасовують до решти. А часом — і шукають та створюють, бо через намагання радянської влади знищити все українське багато автентичних інструментів та методик їх виготовлення було втрачено:

— Тут є все, що треба, щоб відновити кобзарство в Україні. Ті, кому ця ідея до вподоби, знайдуть шлях, як це зробити. І я хочу їм допомогти. Багато моїх учнів стають лірниками і кобзарями, і я дивлюсь на них, як вони не тільки по Україні, а й по світі кобзарують. І я розумію, що ми робимо потрібну справу. І у нас виходить.

Юрко постійно набирає нових учнів. Радіє, коли учні роблять хороші, звучні, живі інструменти і своїми вміннями перевершують вчителя:

— У мене тут є цілий гурток. Можна залишитися на місяць і довше, зробити повністю собі інструмент. Моє навчання нічого не коштує. Але я вимагаю праці. Доброї праці. Не треба жодного попереднього досвіду роботи з деревом. Треба просто мати голову. Якщо ви вже тут, то ви її маєте точно. Інакше ви би просто так тут не були.

Ерик

Вперше про Україну батько Юрка Ерик Бруер почув, з його слів, у пісні гурту The Beatles «Back in the USSR». В одному з рядків пісні йдеться про українських дівчат, які змушують шаленіти. Коли ж Ерик познайомився з українкою Христею Фединською, яка працювала в місцевій бібліотеці, то одразу запросив її на побачення. Згодом одружився, у родині народилося троє дітей.

Ерик згадує: великий вплив на родину мав батько Христі Юрій Фединський, на честь якого і назвали Юрка. Своїми оповідями той закохав в Україну не лише онука, але й зятя. Сам Ерик має змішане походження: серед його предків є шотландці, ірландці та німці. Він багато подорожував світом і зізнається, що Україна та її культура його завжди приваблювали та цікавили.

У США Ерик був стоматологом. Така професія дала змогу навчати дітей у кращих університетах, а також забезпечити собі та їм непогані майнові умови. Ерик підтримав рішення сина переїхати до України, щоправда не відразу. Родина не могла до кінця зрозуміти Юрка, який вирішив залишити життя в Нью-Йорку заради українського села та майстрування бандур. Утім, батько визнає: Юрко змалку був дуже прив’язаний до української культури, а у старшому віці почав грати українську музику. Навіть ім’я вирізняло його серед американських однолітків.

З моменту переїзду Юрка батько кілька разів приїздив до сина в Україну. Зрештою після виходу на пенсію чоловік попросив сина підшукати і йому хатину у Крячківці. Тут Ерик бачить те, чим в його уявленні були США у 1940-х, іще до розбудови потужної капіталістичної традиції. Про Україну говорить із легкою ноткою романтики. Так могли б говорити перші пасажири «Мейфлауера», які приїхали освоювати новий континент та будувати своє життя з чистого аркуша:

— Для мене це земля можливостей. Утім, це можливість не для кожного. Вона для тих, хто тяжко працює, відкладає гроші, хто має хороші цінності.

Американська пенсія Ерика дозволяє йому вільно почуватися в Україні, будувати тут будинок і допомагати синові та його родині. Працювати на господарстві Ерик наймає місцевих, даючи тим самим їм змогу заробити та попрактикувати англійську. Час від часу він дає уроки англійської мешканцям Крячківки, втім каже, що попитом вони користуються невисоким. Найбільшою проблемою сучасної молоді вважає брак комунікації. Саме він заважає об’єднуватися:

— Родина для мене важлива, зв’язок із вищою силою, Всесвітом — як завгодно. Але також дуже важливо будувати націю, спільноту.

Попри важливість такого чинника, як заощадження, все ж основною рушійною силою змін та творчості і Ерик, і Юрко вважають бажання. Ерик каже: коли приїхав до України, помітив, що в селі багато хто працює не тому, що любить свою справу, а просто тому, що вміє це робити. Такий підхід, вважає Ерик, часто робить людей байдужими до своєї праці. Тому свою роль чоловік бачить ще й у тому, щоб показати та розказати людям про можливості, які може запропонувати життя. Юрко доповнює спостереження батька:

— Гадаю, дуже рідко звучить запитання: а що тобі подобається робити? Звісно, нам подобаються дискотеки, танці. Але невже це все? Чи є щось більше? Ти маєш бачити більше, маєш бачити альтернативу.

Американця дивують деякі реалії життя в Україні, та все ж Ерик бачить в країні великий потенціал і зміни, які відбуваються тут і зараз:

— Я говорив із багатьма людьми про політику, щоб зрозуміти, як вони почувалися, коли Ющенко (Віктор Ющенко, третій Президент України. — ред.) прийшов до влади. Я запитував, чи вони голосували. Вони говорили, що це не принесе нічого хорошого. А потім ти прилітаєш до аеропортів і бачиш фото загиблих героїв української армії. Ти чуєш історії про конфлікт із Росією, Крим та жахливі речі. Але ти бачиш: внутрішня сила людей та готовність до боротьби зростає.

На сцені

Поліфонія, або багатоголосся, — традиція співу, за якої кожен окремий голос чутно, але всі разом вони сходяться у єдине гармонійне звучання. Причому через велику роль імпровізації під час виконання, яке щоразу інше та унікальне. Діяльність Юрка мовби також є поєднанням різних занять, проєктів та ідей, що з’єднуються у його унікальне бачення світу та своєї ролі у ньому. Неодмінно — із долею імпровізації та спонтанності.

Два роки тому серед задумів Юрка було багато великих проєктів. Деякі вдалося за цей час реалізувати, і сьогодні учасники цих гуртів чи ініціатив приїздять на кобзарський фестиваль на подвір’ї. Серед них — «Хорея Козацька», «Карпатіяни», учасники та учасниці кобзарського цеху, яких навчав Юрко. Разом із ними участь у фестивалі беруть гурти «Полікарп», «Буття», виконавці Олеся Чайка, Олег і Оксана Бути, Михайло Коваль, Катерина Гаврилова, Тарас Компаніченко та багато інших.

Усі ці люди — амбасадори української музики та культури. Із ними асоціюється те, що сьогодні називають традиційною музикою, вони виконують народні пісні, давно забуті багатьма думи і мелодії. Водночас вони продовжують творити нову українську музику, поєднуючи у ній фольклор, нові тенденції та сучасність.

«Хорея Козацька» і Тарас Компаніченко чи не найчастіше спадають на думку, коли йдеться про кобзарство та народну музику. Гурт виник у 2005 році у Києві та з того часу активно гастролює Україною та світом. «Хорея», окрім кобзарських пісень, виконує також старовинну музику та пісні XV—XVIII ст. А також — твори на слова поетів XVI—XVIII століть Івана Величковського, Стефана Яворського, Григорія Сковороди та інших. Юрко називає Тараса Компаніченка другом та неодмінно кличе його на фестивалі, які організовує.

Олег та Оксана Бути — брат і сестра, відомі виконавці української традиційної музики. У 2000 році вони заснували власний гурт «Буття». Гурт виконує багато фольклору, який власноруч збирав в експедиціях Україною, у середовищі істориків-фольклористів, перейняв із родинних архівів. Основа репертуару «Буття» — традиційні весільні награвання, супровід до танців, ліричні пісні, колядки й щедрівки з різних регіонів України.

Усі учасники гурту, включно з його керівниками Оксаною та Олегом — з міст, мають класичну музичну освіту. Утім, у своїй музиці намагаються використовувати автентичне звучання. Не додаючи, однак, зайвого академізму та «ідеальності», відстоюють природну музику.

З Олегом та Оксаною Юрко часто їздить на гастролі Європою та США. Вони творять музику, тісно спілкуються впродовж багатьох років. Разом із Олегом та Оксаною подружжя Фединських вирішили створити етногурт Krachkyvka Village Band, який уже відомий за межами України. До нього також долучаються бабусі із «Древа». Співи поєднують з танцями та грою на інструментах. Виконують переважно крячківський репертуар.

На черзі у планах Юрка — розвиток Полтавського кобзарського цеху.

З деякими учасниками фестивалю він досі створює музику, з більшістю ж працює як продюсер, організовуючи гастролі. Юрко з легкістю береться за щось нове, долучається до творчих процесів. Основне — щоб це відгукувалося йому самому. А там і концерт відбудеться, і фестиваль збереться, і записи можна зробити, і навіть кліп зняти.

До початку всесвітньої пандемії Юрко багато гастролював за межами України та поступово став амбасадором кобзарського ремесла і традиційної української музики у світі:

— Три місяці кобзарювали з «Древом» Європою. Це був ще один крок, ще один стрибок віри. Я думав: «Чи може гурт з п’яти людей за три тижні об’їхати Європу, відіграти дванадцять безкоштовних концертів і повернутися додому без боргів?» І у нас вийшло! Ми відіграли концерти у Парижі, Берліні, Мілані.

Перші власні концерти за кордоном він давав безкоштовно, організовуючи все швидко, через соцмережі. Тоді продавав інструмент, купував квиток та вилітав до іншої країни. Так об’їздив Європу, США, Канаду. Музикант пояснює: опинившись ось так в іншій країні зі своєю музикою, він іще глибше усвідомив своє призначення:

— Мені ніхто не казав їхати, я дійсно мав велике натхнення спробувати самостійно поїхати на інший край світу. Лише інструмент і я. І все. Я кобзарював, розповідав про українську культуру. Щодня співав в іншому місті. Це і є технологія кобзарства. Просто в якийсь момент я зрозумів, що такого проєкту, можливо, не було ще ні в кого.

Коли слухаєш Юрка, може здатися, що все у його житті відбувається настільки невимушено, що й зусиль до того не доводиться докладати. Мовляв, люди просто приходять, бачать, долучаються. Насправді ж за всіма цими людьми стоїть велика праця, яку робить він зі своїми близькими. Завдяки цьому фестиваль щоразу розширюється. І завдяки цьому такі ініціативи, як «Древо роду кобзарського», продовжують гуртувати навколо себе та відкривати людям традиційну українську музику.

— Найбільша допомога — від моєї жінки Марії. Її брат очолює кухню під час фестивалю. Упродовж року ми гуртом готуємо подвір’я до фестивалю. Над цим працює багато людей. Але насправді наша підготовка лишається мінімальною. Цього року я мав чотири місяці на підготовку, тож представив кожен гурт, кожного учасника окремо у фейсбуці, розпланував їхні виступи. Тому цього разу все має вже трохи інакший вигляд, ніж у минулі роки. Людей приїхало чимало.