Кобзарство здавна було особливістю української народної творчості. Це — наш унікальний вклад у розвиток світової музики. Термін «кобзарство», або «кобзарське мистецтво» вперше ввів Гнат Хоткевич. Під ним розуміють мандрівних співців, які грають на кобзах, бандурах, лірах і торбанах (український народний струнний щипковий музичний інструмент — авт.). Попри загальні уявлення, кобзарство не залишилось у минулому, а продовжує існувати донині.
Декілька разів на тиждень харків’яни можуть послухати гру на бандурі від сучасних українських кобзарів. Один із них — Назар Божинський, який продовжує традиції кобзарства та намагається відновити втрачені зразки кобзарської творчості.
Урбаніст-кобзар
Назар Божинський — доцент кафедри урбаністики у Харківському національному університеті будівництва та архітектури (ХНУБА). За сумісництвом — кобзар і майстер кобзарських інструментів.
За освітою — архітектор. Каже, що серед кобзарів — це популярне явище. Для Назара урбаністика та кобзарство мають багато спільного:
— Майструвати треба, шоб був або художник, або архітектор. Тому шо коли хтось, не вміючи малювати, починає робити інструменти, вони виходять криві, не пропорційні. Ліпше тоді хай він просто грає, а не майструє. Тому краще, шоб був якийсь художній підхід.
Назар почав з гри на кобзарських інструментах. Колись хлопець побачив картину, на якій був зображений козак Мамай з кобзою, і загорівся знайти й собі таку. Спершу це здавалось лише мрією, проте якось у Харківському літературному музеї Назар побачив бандуру відомого українського кобзаря Григорія Ільченка. Спробував — і йому дуже сподобалось. Згодом хлопець зустрів у Харкові майстра кобзарських інструментів — Костя Черемського. Чоловік подарував Назарові свою авторську книгу та розповів про бандури. Це ще більше захопило юного музиканта.
Батько Назара пообіцяв синові, що купить йому інструмент, якщо той здасть усі іспити на «п’ятірки». Так у 2001 році в Назара з’явилась перша власна бандура від київського майстра Руслана Козленка.
У 2005 році Назар спробував грати на лірі. Тоді ж хлопець почав майструвати музичні інструменти. А вже у 2009 зробив свою першу бандуру.
На кобзі хлопця навчив грати український кобзар Тарас Компаніченко. Назар каже, що найкращий вік для освоєння бандури та кобзи — від 12 до 30. Аби навчитись грати на цих інструментах, потрібно близько трьох років практики.
Згодом він почав робити й кобзи. Назар вважає, що кобзарі повинні майструвати лише ті інструменти, на яких грають. Особливо цікаво йому було зробити кобзу без приструнків (додаткові короткі струни, розташовані поза грифом, на корпусі бандури, кобзи — ред.) — за козацьким зразком.
Руки майстра дійшли і до торбана. Серед усіх традиційних українських музичних інструментів, за словами Назара, торбан — «найбільш панський»:
— Це складніший інструмент од усіх, і грати на ньому дуже складно. В Харківській області це, мабуть, тільки я зараз і граю на торбані, а так, по всій Україні — десь близько п’яти людей всього грають. Торбан зображений на десяти гривнях ззаду. Тому шо, кажуть, на ньому грав Іван Мазепа і Тарас Шевченко.
Один дідусь Назара вмів грати на скрипці, балалайці та гітарі. Інший — на балалайці й баяні. Чоловік каже, що багато чого перейняв саме від них:
— І оці народні танці: горлиці, метелиці, гречаники, якийсь там козачок. Танці народні всі мали знати виконавці, і оце часто з чого починали вчитись грати на інструменти. Я пробую грати на скрипку, на бубон, на інші інструменти. Тому шо видерти це з контексту неможливо — воно тоді втратить якесь своє значення, сутність. Тому це треба тут заразом все робити, не відділяти.
Окрім майстрування та гри на музичних інструментах, Назар має й інші захоплення. Чоловік вміє плести брилі та килими. Кобзар стверджує, що краще працювати, коли прийде натхнення до роботи — чи то в лісі, чи то в полі, чи вдома на колінах:
— Це такі процеси поступові, не швидкі. Тому, наприклад, коли немає достатнього часу абощо, то ліпше не братись робити. Ліпше переключитись на якусь іншу роботу, тоді воно якраз виходить те, шо треба. Гарно виходить. Якшо це з примусу якогось, то завжди погано буде.
Майстерня
Майстерня Назара розташована в житловій багатоповерхівці в Харкові. Це — звичайна квартира, де кобзар виготовляє інструменти, плете килими, прикраси та зберігає свою колекцію старовинних знахідок: скрипки, бандури, ліри тощо. Такі інструменти він зазвичай купує. Одну бандуру початку ХХ ст. знайшов на харківському базарі, старовинну скрипку — у Миргороді.
У майстерні Назара немає спеціальних верстатів — кобзарські інструменти роблять вручну. Чоловік каже, що для такої справи не можна використовувати електронні прилади: вібрації та шум пошкодять структуру дерева. За допомогою токарного верстата майстри вирізають лише дерев’яні кілочки для інструментів, оскільки вони повинні бути стандартної конусної форми.
Бандури та кобзи виготовляють з великої колоди. Дерево не має бути склеєним чи збитим докупи цівками. Спершу за допомогою сокири й тесла (заокруглений інструмент, схожий на сокиру — авт.) з колоди потрібно вирубати серцевину. Назар має й старовинні сокири, але не використовує їх у роботі, а показує як зразок ковалям, які виготовляють йому нові знаряддя. Фабричні інструменти кобзар не використовує — зазвичай вони не підходять для такої роботи.
Опісля майстер береться за струг (різальний інструмент — авт.) та обробляє деревину зсередини. Цей інструмент буває різних розмірів для різних видів роботи. Великі струги Назар тримає в селі, оскільки там для різьблення має більше місця. Та й у селі чоловік проводить більше часу. Менші струги — в харківській майстерні, де кобзар доробляє інструменти.
Здавна для бандур використовували кишкові, або жильні струни. Назар пояснює, що від залізних і мідних їх відрізняє м’якість звучання та легший натяг.
Верхню частину інструментів зазвичай роблять із сосни або ялини. Кобзар каже, що для цього можна навіть використовувати дощечки зі старого піаніно. Їх склеюють спеціальними натуральними клеями. Назар використовує клей з риб’ячих міхурів, бо він сприяє кращій передачі звуку. Для цієї справи також підходить клей з натурального скипидару, смоли та живиці (розчин твердих смоляних кислот — авт.).
Свої інструменти Назар фарбує лише натуральними фарбами та лаками. Майстер експериментує з інгредієнтами покриття, намагаючись зробити кожен інструмент особливим:
— От, наприклад, оцей приструнник (дерев’яна дощечка, якою закріплюють нижні кінці струн — авт.) — це я варив з бузини лак. Оце дерево потемніло від сонця, а це трохи рожеве — то я брав корінь марени. З неї робив фарбу і вже його тоді додавав у лак і фарбував. Ніяких штучних лаків не використовується спеціально, бо воно зразу буде чутно, шо воно шось не те.
Найменший за розміром теслярський інструмент називається стамеска. Нею можна зробити дрібні отвори і заглиблення у деревині. Стамеска повинна бути дуже гострою — тупе знаряддя може пошкодити дерево. Назар каже, що за допомогою двох стамесок можна власноруч зробити музичний інструмент:
— Треба без насилля, поступово, потрошку робити. І поступово отак вибирається, як велика ложка. Підбираючись до товщини, яка потрібна, починає вже при простукуванні звучати інструмент.
Аби зробити один музичний інструмент, потрібно працювати близько року. Проте зазвичай такі інструменти роблять роками:
— От приятель мій робив 10 років один інструмент. Я свій інструмент робив 7 років, тому шо я постійно грав. А робив тіки, наприклад, у вільний час, коли мені було цікаво.
Зараз Назар працює більше. Цього року закінчив роботу над 3 інструментами — лірою, торбаном і бандурою. Бандуру чоловік вирізав під керівництвом покійного майстра Миколи Будника, кобзарські інструменти якого вважаються одними з найкращих у світі.
Раніше Назар працював над бандурою, беручи за зразок картину українського художника Порфирія Мартиновича. На ній зображено кобзаря Федора Холодного (Гриценка), який тримає горіхову старовинну бандуру свого вчителя. Назар вирішив зробити таку бандуру з верби, проте за традиційними технологіями — з цільного дерева.
Майстер каже, що паралельно працює над декількома інструментами:
— Тому шо не буває такого, щоб взяти інструмент і зразу його доробляти до кінця. Вони поступово робляться. Я і зараз роблю кілька інструментів різних, в різних майстернях. В батьків — одні, тут — інші.
У доробку Назара є ліра за зразком старовинного інструмента, який він побачив у Кам’янці-Подільському. Чоловік каже, що ліри на Поділлі схожі на полтавські та харківські. Саме тому він виміряв параметри старовинної ліри та зробив новий інструмент власноруч.
Ліру роблять не з цільного дерева, а збивають із різних частин: спідняк (нижня дека — ред.), верхняк (верхня дека — ред.), кибіти (обручі між деками — ред.), боковини та ін. За словами майстра, це «капризний інструмент». Якщо хоч трішки помилишся під час різьблення, вона не зазвучить.
Назар розповідає, що колісну ліру (читайте наш матеріал про лірника Гордія Старуха) колись називали «реля», або «рюля». Цей інструмент за механізмом гри нагадує скрипку. Відмінність — замість смичка у лірі дерев’яне коліщатко, яке треться об струни.
Чоловік пояснює, що раніше майстри, які робили кобзарські інструменти, могли вирізати й скрипки, віолончелі та народні басолі — ці інструменти схожі за деталями. Тому зробити скрипку для Назара — також не проблема.
Кобзарство
Час зародження кобзарства визначити важко:
— Ніхто не знає цього, тому шо воно могло бути в інших формах: з гуслами або без інструмента. Тобто, часу появи кобзарства неможливо назвати. Це як поява інструментів.
Кобзарська справа найкраще розвивалася на Слобожанщині та у східній частині Наддніпрянщини. За словами Назара, в XVII столітті багато козаків з півдня Наддніпрянщини переселилися до Слобожанщини. Тут вони будували невеликі козацькі хутори, де зберігали козацький устрій та побут. Не забували і про кобзарство. На кобзі грали не лише сліпі кобзарі, а й козаки та чумаки.
На початку ХХ ст. у Харкові мешкав Георгій Ткаченко — відомий український бандурист. Хлопець вчився на художника, проте одного разу почув на вулиці гру харківського кобзаря Петра Древченка. Георгій так захопився, що купив на базарі бандуру й навчився грати на інструменті. Під час Голодомору виїхав до Москви. Коли повернувся, то побачив, що кобзарство було майже знищене. Георгій почав шукати тих кобзарів, хто залишився в Україні, та співпрацював із ними. Також він давав уроки гри на кобзарських інструментах. Один із учнів Георгія — Кость Черемський — був учителем Назара. Ще один учень Георгія — Віктор Мішалов — емігрував до Австралії, проте інколи приїздив в Україну. У нього Назар також перейняв деякі вміння:
— Тобто я старався навчитись у всіх, хто мав ще з ним (Георгієм Ткаченком — авт.) якісь контакти невеликі. Це традиція все ж таки жива, бо вона була передана від живих людей. Це не тільки записи, хоч і вони теж важливі надзвичайно, але також і через живих людей. Пробуємо грати те, шо й було.
Українські етнографи Опанас Сластіон, Порфирій Мартинович, Микола Лисенко та інші почали записувати та змальовувати кобзарів. Саме тому до нас дійшло багато переказів і легенд про незрячих кобзарів, а також нотні записи їх мелодій. До прикладу, Опанас Сластіон записав на восковий фонограф гру харківських і миргородських кобзарів. У наш час ці записи оцифрували.
У кінці 80-х років коло учнів Георгія Ткаченка та шанувальники кобзарства вирішили створити кобзарський цех та відродити цю справу. Назар пояснює, що кобзарі зазвичай об’єднувалися у мистецькі цехи, які мали вигляд творчих майстерень. Оскільки Георгій Ткаченко переїхав до Києва, перший кобзарський цех відкрили у столиці. У 2000-х роках з’явився й «Харківський кобзарський цех». Там збиралися музиканти, їхні учні, майстри музичних інструментів та стихівничі (українські народні незрячі читці духовних віршів без акомпанементу — авт.). Зараз у харківському цеху живе дідусь — Іван Іванович, який без музичного супроводу співає кобзарські пісні. Назар називає його «братчим» кобзарського цеху. Колись Іван Іванович ходив співати на харківський базар, проте зараз дідусю вже важко ходити. Кобзарі досі інколи гукають його на концерти.
Назар розповідає, що у радянський час майструванням кобзарських інструментів займались аматори. Вони не дотримувались традицій: ставили не дерев’яні, а залізні кілочки, робили інструменти зі шматків дерева. Існували спеціальні музичні колгоспи для аматорів-бандуристів. У 50-х роках почали робити хроматичні бандури, які в народі називали «баседлами». Раніше їх виробляла Чернігівська фабрика музичних інструментів. Зараз їх досі випускає Львівська фабрика музичних інструментів.
Хроматична бандура значно важча за дерев’яну. За словами Назара, в українських національних капелах і сьогодні використовують радянські інструменти:
— Це зовсім інше явище. Але, на жаль, в радянський час це називали кобзарством. І досі дехто називає кобзарством радянські фабричні інструменти. Ну, все ж таки, я вважаю, що краще вже робити нормальний класичний інструмент, ніж оці переробки. На ній неможливо заграти всього того, шо можна грати на традиційній бандурі.
Назар каже, що справжніх кобзарських інструментів збереглось дуже мало — близько десятка. Один — у Київському історичному музеї. Це інструмент харківського кобзаря Степана Пасюги. У Миргороді зберігається бандура відомого кобзаря Михайла Кравченка, у Переяславі — інструмент харківського бандуриста Гната Гончаренка. Декілька інструментів тримають у фондах. Найстаріша бандура 1840-го року зараз зберігається у Москві. Її зробив майстер Недбайло.
Назар розповідає, що ремонтувати свої інструменти вміли навіть незрячі кобзарі — орієнтувались на звук. Сліпих кобзарів сьогодні рідко зустрінеш. Назар знає лише незрячого сумського бандуриста Олександра Тривуса та львівського лірника Лайоша Молнара, в якого поганий зір.
Певна частина переказів сліпих кобзарів втрачена назавжди. Проте кобзарство — це циклічне відтворення давніх пісень на свята. Оскільки кобзарі весь час імпровізують, трішки змінюється і музика:
— Наново відкриваються якісь забуті секрети виготовлення, як відтворювати речі деякі. Іноді хтось складає нове, але здебільшого це все давні речі. Бо такий спосіб їхнього виконання — давніх речей, шо вони кожен раз трошки міняються. Їх велика частина є імпровізація. Тому копіювати їх неможливо, і вони весь час трохи різні. І кожен раз, коли їх грати, воно сприймається по-новому, бо це фактично вони створюються наново в даний момент.
Кобзарська професія
У Харкові Назар грає в тих місцях, де здавна виступали кобзарі: Благовіщенський базар, Університетський садок, вулиці Університетська, Пушкінська, біля Покровського монастиря та біля Мироносицької церкви:
— В Харкові цікава річ в тім, слава Богу, що люди все ж таки впізнають, шо це є за інструмент, розуміють все це. Так і треба це підтримувати намагатись.
У Києві кобзарів зазвичай можна послухати поблизу Михайлівського собору та Трапезної церкви. Уже близько 30 років у ці святині сходяться кобзарі на Трійцю та Зелені свята, аби освятити нові інструменти. До цього дня музиканти приурочують концерти та грають біля храмів.
Кобзарський репертуар — це духовні псалми, історичні й козацькі пісні (думи), а також веселі пісні для танців. Деяких старовинних пісень харківські кобзарі навчились від запорізьких козаків:
— Ми намагаємося все це якось надолужити, відновити. Не вигадуючи нічого і не додаючи, шоб це не була якась одірвана од реальності наукова реконструкція. Того шо це теж неправильно. Тому шо багато давніх речей вони і так актуальні, не вказуючи дати і конкретних імен.
З 2003 року Назар регулярно грає на ярмарках, зокрема Сорочинському. На сцені кобзареві грати не подобається. Каже, що це неприродне явище та звучить інакше.
Зараз Назар часто грає на бандурі, яку зробив його приятель з Києва — майстер Козленко. Підсилювачів звуку для гри на вулиці не використовує. Мовляв, кому цікаво, той підійде сам. Приходять послухати свого викладача й деякі студенти Назара.
Найбільше Назару подобається грати біля базару — там збирається найбільше людей. Проте з виступами на вулиці інколи виникають труднощі.
— На базарі, буває, шо намагаються ганяти охоронці, але люди зазвичай одбивають, захищають. Буває, церковні охоронці намагаються ганяти. Але це таке.
Назар пояснює, що кобзарі завжди були рідкісним явищем. Саме тому важливо зберегти цю традицію. Кобзар намагається грати на вулицях Харкова декілька разів на тиждень. Минулого літа виступав також у Полтаві та Миргороді.
На сонці грати важко, тому Назар зазвичай шукає затінок. Часом інструмент виходить з ладу, але кобзар каже, що це звична справа. Взимку чоловік бере бандуру та ліру. На кобзі в холодну пору грати складно. Проте, якщо дошкуляє сильний мороз, жоден інструмент не витримує:
— Інструменти всі ж дерев’яні. Вони реагують на погоду. Тому і міняють звук, коли жарко, коли холодно, коли дощ, наприклад. Місяць повний, місяць молодий — теж міняється звук. От, тому все це впливає. І хто грає постійно, той чує всі ці моменти. Тому намагаємося якнайчастіше грати, бо це якраз і є кобзарська професія — це от грати десь людям надворі.
