Як ми пам’ятаємо і проживаємо колективні травми

Героями шостого випуску проєкту «Війна пам’яті» стали Юлія Гнат — артменеджерка, співзасновниця ГО «Музей сучасного мистецтва» та Гнат Забродський — юрист і культурний менеджер. Разом із Ольгою Балашовою вони працюють над проєктом «Культура пам’яті в повоєнній Україні».

Під час роботи команда ініціативи зрозуміла, що потребує більше знань і навичок із галузі психології. Тому Юлія пішла навчатися в Інститут транзактного аналізу та інтегративної психотерапії, щоб могти фахово спілкуватися з людьми, які проживають травму. У межах проєкту Гнат очолює відділ і напрям досліджень, що пов’язані з політикою пам’яті.

У цьому інтерв’ю гості разом із ведучою розмірковують, як працювати з травматичним досвідом війни, як він може вплинути єдність суспільства, а також хто повинен займатись меморіалізацією і нести відповідальність за цей процес.

Політика пам’яті й моделі пам’ятання

— Гнате, як правильно — політика чи політики пам’яті? 

— Це хороше питання, бо ми з тобою говоритимемо про моделі того, як будується політика пам’яті (ексклюзивна й інклюзивна). «Політики» звучить так, наче їх багато, тобто ми всі врахували, а «політика» — наче вона тільки одна й насаджується зверху. Але насправді це не так. 

Якщо в державі є множинність політик, то кожна з них є ексклюзивною, тому все-таки [коректно буде] «політика пам’яті», яка враховує багато аспектів.

— Якою має бути політика пам’яті після війни? Чи має вона змінитися? 

— Політика однозначно має змінитися. І ми насправді, на щастя, вже робимо кроки в цьому напрямку, тільки є одне «але». Мені здається, що активні кроки поки робить громадянське суспільство. І це дуже добре, з одного боку, тому що сектор недержавних організацій може помилятися. […] Ми (неурядові організації. — ред.) не маємо цієї надвідповідальності, бо наша фіксація — лише до розгляду.

Мені дуже сподобалося, як Галя Григоренко (культменеджерка, заступниця міністра культури та інформаційної політики України. — ред.) в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що хоч держава не має права і не може насаджувати політику [памʼяті], все ж тільки вона відповідальна за її фіксацію. І у мене велике питання зараз — наскільки ми фіксуємо її? Які досвіди ми фіксуємо? Політика пам’яті — це про множинність однозначно, тому ми знову будем постійно повертатись до цієї ексклюзивної чи інклюзивної моделі. 

— А що означають ці моделі? У чому полягає їх сутність і небезпека іншого підходу? 

— Це два цивілізаційні стовпи. Ексклюзивна [модель памʼятання] — коли ми виключаємо всі інші досвіди, крім того, який є правильним. Певна привілейована група (наприклад, влада) формує те, як суспільство має пам’ятати. Ця модель, умовно кажучи, попадає в підручник з історії. Думка [привілейованої спільноти] — це і є історія. Альтернативні погляди — неправильні та, відповідно, не допускаються. Джордж Орвелл і багато хто писали про це. 

Це дуже зручно — мати одну правильну версію, в яку тобі потрібно вірити й не досліджувати нічого більше. Це заспокоює. Ти знаєш, що мислиш правильно. 

Інклюзивна модель допускає не множинність прав, а множинність різних досвідів, кожен з яких може бути справжнім. Переживання людини, яка вигулює песика на узбіччі, тікаючи від обстрілів, можуть бути за силою рівнозначними переживанням того, у чий дім влучив снаряд. Ці досвіди не порівнюються, це є пам’ять і кожен проживає її по-різному. 

Однак ці окремі локальні досвіди певних груп населення ми об’єднуємо в цілісні наративи. Є одна хороша фраза, я перекажу (не пам’ятаю, кому вона належить): «Щоб бути єдиною нацією, потрібно, щоб кожен впізнав себе в підручнику з історії». Коли ти застосовуєш ексклюзивний підхід і наратив диктує хтось один, то багато людей просто не читають себе й не бачать себе складовою цієї історії. 

— Тобто ми фактично закладаємо поле для конфлікту на майбутнє?

— Так і було насправді всі ці роки. Воно (поле для конфлікту. — ред.) ж звідси і визріло, коли ігнорується локальний досвід.

Досвід, що травмує

— Перебування в бойових діях, насильство, складні стосунки з близькими — це все відбивається на нас. Коли ми реагуємо емоційно, відчуваючи загрозу нашій фізичній або психологічній цілісності, це і є травма. Вона буває різною: гострою, хронічною (тривале перебування в стресі), комплексною (переживання декількох подій одночасно), вторинною чи опосередкованою (спілкування з людьми, які пережили травматичні події).

Я би казала, що не все українське суспільство травмоване, а всі так чи інакше мають досвід травматичних подій. Те, яким чином ми на них реагуємо, дуже сильно залежить від нашого [темпераменту] і обставин, в яких ми зростали й перебуваємо.

— Тобто не кожна людина, яка пережила травматичний досвід, травмована? 

— Так. 

Травматизація — це той дискомфорт, який ми переживаємо внаслідок травматичної події і те, як саме ми намагаємося з ним ужитися. 

Із ким ми спілкуємось, куди йдемо, що робимо — це теж впливає на міру нашої травматизації. 

Травма як подія нікуди не подінеться. Наші реакції, що ми пережили — це досвід, який теж буде з нами. Якраз добре, якщо ми пам’ятаємо ті події. Інакше це схоже на психічні шрами, які продовжують нас турбувати. 

Що відбувається під час травми? Перша реакція — біль і дискомфорт, які перевищують нашу толерантність (терпимість). Їх наша психіка починає пригнічувати і ми намагаємось забути це чи позбутися [спогадів]. Є українське слово «бентега» — це [стан], коли нам зле, але ми не усвідомлюємо чому. Воно найкраще описує цей процес.

 Що нам допомагає проживати травму? У першу чергу, звісно, це стосунки. Найновіші дослідження, теорії і практики психотерапії говорять про те, що саме здоровий контакт із людиною, яка для нас надійна і стабільна, дозволяє перетворити травматизацію в спогад, який ми як архівну теку покладемо на поличку особистої бібліотеки.

Формування колективної пам’яті

— Гнате, хто має бути відповідальним за «публічну бібліотеку спогадів»? 

— Інституційна пам’ять — це не про те, що ми повинні кров’ю лягти за спосіб роботи наших попередників, які досліджували досвіди декомунізації чи Голодомору, наприклад. Ми можемо й мусимо переглядати, але повинен бути хтось, хто відчуває цілісну відповідальність за формування політики пам’яті. 

У нашому випадку це частково розкидано між регіональними органами, Міністерством [у справах] ветеранів, [Міністерством] культури, [а також Українським] інститутом національної пам’яті, який робить хорошу роботу, але його роль, визначена законодавством, недостатньо відповідає тому, що ми би хотіли бачити.

— З одного боку, це схоже на культивування [політик пам’яті] без відповідальності, а з іншого боку, недостатнє усвідомлення значення цих речей. 

— Розкажу про теорію альпіністів. Коли вони йдуть у зв’язці, важливо, щоб кожен вчасно чіплявся [альпіністськими] кішками за лід і вбивався льодорубом [у кригу]. Якщо хтось із них починає провисати, тоді є ризик, що вся група впаде. 

У моїй інтерпретації цими альпіністами є економіка, інфраструктура та інші [сфери]. А є один, якому фізично дуже важко — це культура. Коли він послизається, всі падають. Умовно, досвід Китаю показує, що ти можеш нескінченно розвивати економіку чи інфраструктуру, але послизнешся на культурі. 

У контексті політики пам’яті ми повертаємося до нашої спадковості: тоді ставлення до культури [було] як до дозвілля. І тут, умовно кажучи, коли говоримо про пам’ятники, [то] як закон визначає, хто відповідальний за встановлення пам’ятників? Кожен орган окремо. Тобто Міністерство внутрішніх справ установлює свої пам’ятники, Міністерство агрополітики — свої, міська рада Бучі — свої. Проблема в тому, що це не зовсім інклюзивний підхід, а множинність ексклюзивних. 

— Чим множинність ексклюзивних підходів відрізняється від інклюзивного?

— Ціллю інклюзивного підходу є пошук консенсусу, а у нас є купа органів, які самі замовляють меморіали. Чому? Бо в нас ставлення до меморіалу, в кращому випадку, як до просторового об’єкта, що повинен якось взаємодіяти [з людьми] та, бажано, відповідати уявленням замовника про красиве або цінне. […] Тому коли оголошуються конкурси, проектанти рахуються в першу чергу з очікуваннями замовника.

Наприклад, як це працює у Великій Британії? Кожен конкурс, який оголошується на спорудження меморіалу, анонімний. Ніхто не знає, яка агенція, бюро або митець подав цей проєкт. Більш того, ми говоримо про множинність регіональних досвідів, врахування локальних контекстів і переживань. Так ось, у Великій Британії навіть при створенні рендеру (тривимірне зображення об’єкта. — ред.) меморіалу компанія чи митець зобов’язані провести громадське обговорення на своєму рівні. І це вже породжує дискусію на рівні множинності підходів до спорудження одного меморіалу.

Політика [памʼяті] після війни має включати всіх. Тому що коли ти включаєш всіх, це змушує всіх думати. Усі стають частиною обговорення. 

Коли ж я просто дивлюсь на те, що відбувається, мені не потрібно думати й осмислювати, я просто погоджуюся або не погоджуюся з тою позицією, яка є. Коли мене залучають до дискусії, тоді я стаю частиною пам’яті. 

Досвід, що об’єднує

— Після Другої світової війни суспільство почало більше працювати з травмою. На території пам’яті про трагічні події вона витиснула дискурс героїзації, який супроводжував людство, напевно, протягом всього його існування. Особливо, коли йшлося про війни й перемоги. 

Глорифікація — це був, напевно, єдиний спосіб меморіалізувати війну, тоді як про жертв не дуже йшлося. Юлю, як нам дістати ці травми, проговорити їх, і чи можемо ми уникнути героїзації? 

— Цей поворот відбувся також через те, що війна, якщо згадувати [слова] [Йогана] Гейзинга, — це різновид культурної практики до того моменту, поки вона змагальницька. Коли вона стає тотальною, то перестає бути культурною формою. І це те, що відбулось: доки вона мала агоністичну природу й була регламентована, було за що глорифікувати в цій системі. У момент, коли війна стала тотальна й знелюднена, довелося говорити про травму. 

Зараз я б не ставила питання так, що ми або героїзуємо, або працюємо з травмою. Припускаю, коли ми говоримо, що підходи до меморіалізації змінилися й почали працювати з травмою, йдеться переважно про часову відстань [до моменту травми]. Ми ж знаходимося тут і зараз в події. У кожного — індивідуальна історія. Вона має якусь свою відстань або ні. Наприклад, хтось перебуває в окупації, а хтось — ні.

Це питання часу торкається різних аспектів. Якщо створюємо меморіал, то для яких людей чи суспільної групи? Чи має ця людина і група час, щоб пережити той досвід, який ми організовуємо? 

Робота з пам’яттю — це усвідомлена організація досвіду. І того, що ми пережили, і того досвіду людей, який вони переживатимуть у створеному нами просторі.

[…] Зараз, працюючи [в межах] проєкту «Культура пам’яті в повоєнній Україні», ми говоримо з різними учасниками: Державним агентством розвитку туризму, місцевою владою, громадами, людьми, які пережили травматичні події. 

Ступінь і кількість викликів, які ми маємо кожен окремо й усі разом, настільки різні. Десь є питання вшанування пам’яті, десь — залучення ресурсів для території чи громади. Може відбуватися така річ, яку я називаю економікою пам’яті: місця, які набули широкого міжнародного розголосу, спрацьовують так, що туди активно залучаються ресурси, а в менш відомі — ні. Починається ніби навіть конкуренція пам’яті.

— Конкуренція пам’яті й жертв — це процеси, які нас ще чекають. Я б хотіла повернутися саме до героїзації, тому що запит на неї величезний в Україні. Ми дуже хочемо власних героїв. Тим більше, що їх багато навколо. Це наші знайомі, друзі, друзі друзів, які роблять неймовірні речі […] і нам хочеться розповідати ці історії. Але коли я думаю про досвід героїзації, одягнений у меморіальну культуру, одразу постає радянський образ.

— Запит на героїзацію є, і однозначно нею варто займатись, але ідеологічний і тоталітарний підхід спуску [наказів] згори має залишитись у минулому. Ми ж маємо говорити про цінності, заради яких оті тисячоликі герої (за Джозефом Кемпбеллом) приймають виклики, вкладають свої надзусилля, долають надперешкоди та змінюють себе і світ. Це мономіф (шлях) героя.  

— Певний стандарт героїзації закладений радянською репресивною машиною. […] Тоді небезпечно було ставити питання, заради чого людина здійснила подвиг. Це жертва, яку ти маєш принести, тому що ти належиш своїй державі. 

Слава невідомому солдату — це надзвичайно лячний образ, тому що ти можеш віддати своє життя і залишитись невідомим. Загалом же памʼятник невідомому солдату — дуже гуманістична ідея, що виникла після Першої світової війни. Вона дала можливість бути проявленим у меморіальній культурі простим людям, а не лише полководцям, які ведуть за собою в бій. 

— Як каже Олександр Філоненко (український філософ, науковець, теолог. — ред.), стерлась метафора. Образ Прометея, який загинув, але приніс вогонь людям. Цей жест принесення вогню людям заради життя не дуже сприймається в суспільній уяві у зв’язку з вічним вогнем і радянським меморіалом. 

Інституції пам’яті

— Гнате, поговорімо про інституції, які зазвичай зберігають пам’ять. Чи всі вони в нас є? Чи достатньо їх? Чи потрібні якісь нові? Що це за інституції? Як вони мають працювати?

— Магічної пігулки, [яка змусить все запрацювати], точно не буде. Це буде те, що англійці називають struggle (з англ. боротьба). Інституції формуються з часом і досвідом, який набувається. Головне — рухатися в потрібному напрямку. 

В Україні [основна] проблема [полягає в тому, що] законодавство зазвичай прописано добре, але його реалізація в силу різних факторів страждає. З погляду інституцій, у нас навіть законодавство погане.

У конкурсні комісії щодо встановлення меморіалів обов’язково мають входити архітектори. А ще там прописано, що всі громадські обговорення мають проходити при Національній спілці архітекторів України. Я навіть не маю поняття, де вона існує та чи існує взагалі. Тобто нам потрібно позбавитися взагалі архаїзму нашого законодавства, яке перекочувало прямо з 1980-х років.

У нас є хороший Український інститут національної пам’яті, якому, як на мене, [дали] недостатньо повноважень. Зараз він розробляє хороші проєкти (Національний пантеон, сектори військових поховань), але на цьому етапі роль інституту — формувати пропозиції, які потім затверджує МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики України. — ред.) чи Міністерство з питань ветеранів. 

Я не певен, що мені ця модель подобається і хтось повинен ці пропозиції затверджувати фінально, крім локальних громад. На мою думку, Український інститут національної пам’яті повинен переймати досвід у локальних громад. Це такий двосторонній потік: він збирає локальні контексти й традиції, пробує їх вписати у ширший контекст і водночас ці консолідовані контексти пробує пояснити іншим громадам, етносам, релігійним групам, які не переживали подібного. Не потрібно переконати їх сповідувати це, але потрібно переконати їх зрозуміти, чому це важливо.

Роль музеїв у системі пам’ятання

— Гнате, як думаєш, музеї є інституціями пам’яті?

— Музеї безперечно є інституціями пам’яті. Це болюча тема, бо в нас взагалі музеї функціонують за законодавством радянського зразка. 

У цілому музей як будь-яка інституція повинен мати достатню кількість свободи, щоб осмислювати власну політику, вибудову експозиції та наративу. 

На жаль, у нас це так не працює. У музеях абсолютно вертикальна модель: є директор, є відповідальний за виставковий відділ, який підпорядковується директору, а директор підпорядковується заступнику міністра, який виписує йому премії. 

— Музей Ханенка — художній музей, колекція якого не має сучасного мистецтва. Контекст війни тут взагалі не представлений актуальними творами. Чи мусять вони поставити питання, що для нашої спільноти важливо подумати й поговорити про Голодомор чи Другу світову війну? І знайти спосіб говорити про це на прикладі своєї колекції […]?

— Я думаю, що не мусить, бо мусить — це знову [про те], коли тобі насаджують щось зверху. Але в ситуації, коли ми всі розділяємо якийсь спільний наратив, то суспільство потребує музеїв, які є його віддзеркаленням.

При всій повазі, я не боюсь за музей Ханенків. Юля Ваганова (очільниця музею. — ред.) інтегрує всі контексти. Тут багато яскравих людей. А от за якийсь там краєзнавчий музей міста Ізюм я трохи переживаю.

Як це може працювати [для регіональних музеїв]? Перший варіант — вони приходять до інституції, яка займається політикою пам’яті. Там їм кажуть: «У нас тут брендбук, ось шаблон є — просто вставте сюди фото зі своїми героями війни, підпишіть, повішайте, буде нормально». Це не дуже хороша історія.

Другий варіант — коли інститут національної пам’яті поєднує свою експертизу з локальним досвідом […], з цього визріває щось нове. Це є частиною великого наративу, який ми пробуємо побудувати, та водночас локальної історії. [Така кількарівнева робота] багато кого тригерить. Усім хочеться простої відповіді, але є речі, які повинні довго визрівати. Що водночас не виключає короткострокових кроків.

Ми не повинні з висоти нашого снобського досвіду кидати каміння в тих, хто робить проєкти зараз. Це нормально ставити мармурових солдатів, бронзових дівчаток, але з розумінням того, що потім це буде переоцінено, якщо ми йдемо довгим шляхом. У нас зараз також є напрацювання і, з погляду стратегічної комеморації, […] нашу кінцеву ціль можна пропонувати громадам, поєднуючи [її втілення] з їхнім бажанням зафіксувати той чи той епізод, ту чи ту пам’ять вже сьогодні.

Місце агресора у процесі меморіалізації

— Мене не полишає тема меморіалізації, яка має відбутися на території держави-агресора. Коли ми говоримо, наприклад, про Другу світову війну, ми розуміємо, що в кожному німецькому місті є музей Голокосту. Це історія, яка вбудована в систему освіти та на різних рівнях формує сучасне німецьке суспільство. Навіть те, що ми зараз є партнерами в цій війні, говорить про те, що це дає результат. 

Коли я думаю про 140 мільйонів росіян, які хочуть нас знищити, який тип меморіалізації може відбутися там? Юлю, що ми можемо зробити на їхній території, щоб не дозволити повторень агресії?

— Складне питання. Коли ми читаємо [праці Аляйди] Ассман (німецька історикиня, єгиптологиня й культурологиня. — ред.) про травму злочинця, жертви й також читаємо, що Бернхард Гізен (німецький соціолог культури, вивчав повоєнну культурну травму Німеччини. — ред.) користується категорією «травма злочинця» і говорить про те, що це травма індивіда й руйнування позитивного уявлення про самого себе, то все ж таки, мені здається, якусь землю під ногами ми можемо відчути, повернувшись у той ланцюжок травми й посттравматичне зростання. 

Якщо ми… Знову ж таки, кажемо «ми», але намагаємось інтегрувати дуже різні травми — жертви та злочинця. Так чи інакше, якщо відновлюємо повну картину (для злочинців болісну по-своєму, для жертв — по-своєму), ми наче перезбираємо себе в новій якості. Принаймні, маємо можливість. Тут це потенціал виходу в якусь нову якість що в одному випадку, що в іншому. Він може відбутись виключно після того, як ми відновили й дістали все пригнічене (сором, спектр емоцій і досвіду), пережили його та заархівували. Звісно, ми взагалі не торкаємось сфери справедливості й покарання.

Ієрархія трагедій

— Коли ми стали занурюватися в проєкт «Культура пам’яті в повоєнній Україні» […], то вийшли у таку площину, де досі не можемо зазирнути за обрій. Тому що питання памʼяті настільки глобальне й настільки не пропрацьоване в нас. 

Ми начебто зрозуміли це і стали фокусуватися на трагедії, яка відбувається зараз, щоб уберегти фактаж. Далі відкривається 2014 рік, доба [відновлення] Незалежності, питання Чорнобиля, Голодомору, репресій… І це не кінець […].

Гнате, що робити з цим обсягом трагедій? Політика пам’яті не може бути виключно щодо однієї війни. Вона, напевно ж, має охоплювати різні трагедії і формувати ставлення до них. Я не знаю, чи мусять вони бути рівноцінними, чи є внутрішня ієрархія та чи вона має бути. Але з огляду на те, скільки їх, я не знаю, як ми житимемо від одних пам’ятних дат до інших. Увесь рік перетвориться на горювання. Скільки ми маємо відгорювати для того, щоб це прожити? 

— У нас є купа трагедій, які цілком справедливо й зрозуміло породжують злість, а злість — агресію. Тому вже не перший рік ми спостерігаємо, що в нас формується запит на покарання, тобто пріоритетом є не справедливість, а покарання. Запит на покарання — це дуже чіткий і простий меседж, де немає місця для обережної розмови на приглушених тонах. І в цьому гучному діалозі вже неможливо відрізнити, що є злочином, а що є ідеологічними помилками тощо. […]

Коли мене запитують, яким має бути закон (вочевидь, йдеться про «Про державні та інші свята, пам’ятні дати і скорботні дні». — ред.), я відчуваю себе одразу поганим юристом, бо не можу дати чітку відповідь. Я говорю, що він має сприяти тому, щоб ми всі могли висловитися, а особливо, щоб всіх почули. […]

Ми повинні дозволити собі чути досвіди інших.

Це не значить, що ми повинні з кров’ю на серці переживати кожну трагедію. Ми можемо мати день жалоби в ті дні, щодо яких у нас є найбільший консенсус. Але й не можемо забороняти комусь мати свої дні жалоби. Ми повинні чути та ставитися з повагою до них. Є прекрасний кейс Good Friday Agreement у Великій Британії. 

— Це дійсно фантастичний приклад того, що ці розмови мусять продовжуватися, поки кожен не відчує, що можна це припинити. У них понад 20 років триває цей процес і вони досі не погоджуються, що конфлікт з Ірландією вирішений. 

Англійці називають це celebration (з англ. святкування. — ред.), а північні ірландці — events (з англ. події. — ред.). Є така фраза у них — We share the same past, but we do not share the same memory (з англ. Ми поділяємо одне минуле, але ми не поділяємо одну пам’ять. — ред.). Тобто це уявлення про те, що доки […] не випрацюємо спільний наратив, ніхто не відчує себе його частиною.  […] 

— Як юрист, завжди задаю собі питання: «Які межі втручання держави? Де держава може втручатися, а де не потрібно цього робити?». Є певні процеси, які мусять перебігати самі собою. 

Ненависть і втрата проживаються повільно. Це не швидкі емоції. 

Меморіалізація війни. З чого почати

— Як ми з колегами кажемо, є тактична та стратегічна меморіалізація. Перша більше про фактаж, вшанування тут і зараз. Це як частина терапії. Плюс зараз важливим чинником є міжнародна увага, яка допомагає залучати підтримку. […] Ключова задача тут — достовірність, зберегти факти й не дати їх втратити. Бо факти — це основа. 

А от пам’ять, досвід, травматизація — це вже відбиток у людях. Факти — це перше, про що маємо попіклуватися як суспільство. Потім уже працювати з тим, як події позначилися на нас психологічно. [Наприклад], що потрібно швидко зробити, а на що варто закласти час […]. Відчувати час, в якому ми знаходимося в цей момент. Знаходити слова і виражати.

— Чому розповідання історії є майже магічним засобом? 

— Тут є два моменти. Перший — це сам процес. Під час травматизації психіка пригнічує дискомфорт, опирається спогаду, тому що зараз це боляче й ми прагнемо і сподіваємося це якось залагодити. Наша пам’ять ніби фрагментується. Розповідання історії раз за разом дозволяє відновити цілісну картину та прийняти її. 

Коли психіка пригнічує [спогади] і ми не хочемо згадувати, [то] виробляємо поведінку уникання, яка стає нашим сценарієм. Вона постійно повторюється. Ми втрачаємо спонтанність і не можемо реагувати тут і зараз на те, що нас оточує. […] І головне, що в цей момент бентега, яку ми переживаємо, — це ще й величезне втрачання енергії, що виснажує. 

Розповідання історії дозволяє дістати ці пригнічені переживання та раціоналізувати їх: описати словами, повторювати й повторювати. Я дивилась інтерв’ю, як на терапії військові можуть розповідати 50 разів одну й ту саму історію, щоб її відновити: з’являється хронологія, тому що спочатку спогади виринають хаотично. Важливо відновити [послідовність спогадів] ретроспективно і зрозуміти, що зі мною відбулось, що я зробила або зробив, що я спромігся зробити. Це власне прийняття сили, яку я маю і яка дає можливість бути в цій точці. 

Коли складається ця картина і ми згадуємо емоції, які пережили, осмислили, написали, перевели їх в усвідомлену площину, вивільняється енергія, яка там була зайнята. Вона дає нам спонтанність і [можливість] рухатись далі, дивитися на нове, бачити інше.

— Гнате, із чого нам потрібно починати досвід меморіалізації цієї війни? 

— З того, щоб чути всіх і враховувати досвід всіх. 

Ця війна показала, що ми як держава нарешті готові відмовитися від ролі жертви. 

[…] Це не тільки про втрату, а й про перемогу. Не тільки про біду, якої ми зазнали, а й про те, що ми знайшли в цьому, якими себе новими побачили. Ми жертва, але це не лише про це, а й про країну в 10 разів меншу, яка вистояла й дала відсіч, і якій ніхто не давав шансів. Якщо ми будемо нанизувати меморіалізаційні досвіди на цю площину, мені здається, з цього визріє щось дуже хороше. 

Другий момент, який мене особисто зачіпає — війна штовхнула нас у те, що ми нарешті перестали чистоплюйствувать і ставитися до всього по-снобськи. […] Відмовитися від стереотипів, переглянути ставлення одне до одного, подивитися на нас, як на людей, які цілісно боронили одну ідею. Хай там була сотня, тисяча контекстів і підтекстів, які кожен вкладав у свою боротьбу, але глобально ми були об’єднані ідеєю з Конституції про цілісність і непорушність кордонів України. Тому ми повинні довкола цього досвіду і вибудовувати нашу концепцію комеморації.