Корейці України. Хто вони?

Сьогодні в Україні, за різними даними, проживає від 20 до понад 40 тисяч корейців. Здебільшого вони оселилися на півдні України, де, попри значну асиміляцію (як наслідок радянської політики щодо національних спільнот), намагаються відроджувати власну мову та культуру.

«Кореяда» — єдиний мандрівний фестиваль корейської культури в Україні. Протягом вже понад 20 років його щоосені влаштовують у різних регіонах країни. Здебільшого фестивальні заходи відбуваються у великих містах, та цьогоріч їх вперше вирішили провести в невеличкому районному центрі. Апостолове, що неподалік Кривого Рогу, — місце найбільш концентрованого проживання корейців у регіоні Подніпров’я і Запоріжжя.

Марина Лі. Танець

— Спочатку ми не мали свого власного приміщення, щоби проводити репетиції, і, в принципі, не мали бази знань для цього. Перші наші танці ми вчили з відеокасет, з якихось випадково зібраних матеріалів. Згодом, через корейське посольство в Києві, нам прислали волонтерку, яка навчила нас основ корейських танців.

Відтоді колектив «Тораді» — щорічний гість фестивалю. Марина розповідає, що, хоч склад ансамблю й мінявся кілька разів, та врешті учасниці збираються разом, аби й далі досліджувати танець:

— Незважаючи на те що ми всі дорослішаємо, все одно ми продовжуємо зберігати наші танці. Просто є воля до цього, щоб розвивати наш ансамбль.

Марина Лі народилась в Україні. Її бабусю та дідуся депортували зі Східної Азії. до Казахстану 1936–37 року. Згодом тато Марини приїхав вчитися в Україну, де і зустрів маму.

У сім’ї вони зазвичай не розмовляють корейською. Тато вже забув рідну мову, а Марина каже, що володіє нею недостатньо добре. Українською ж Марина спілкується вільно.

Окрім керівництва ансамблем, Марина Лі працює в київському театрі «Дивний замок» та викладає театральне мистецтво у приватній гімназії.

«Тораді» сьогодні вважається єдиним ансамблем в Україні, який виконує такий різноманітний перелік традиційних корейських танців. Зокрема, в репертуарі ансамблю є ряд танців, в основі яких — гра на корейських барабанах. Традиція цих танців бере початок ще в давніх шаманських ритуалах, коли кожен рух та звуки барабанів мали ритуальне значення. Згодом барабани стали також невід’ємним атрибутом буддистських та конфуціанських храмів, розповідає Марина:

— Кажуть, що [звук] цих барабанів може зцілювати людину. Наприклад, коли людина хворіла, її ставили в середину, навколо стояли барабани, і ритми цих барабанів підіймали її енергетику.

Учасники «Тораді» їздили в Південну Корею вивчати нові танці: Чангучхум, танок з барабанами у формі пісочного годинника, і ще один вид танцю з барабанами — Чхесансогочхум. Дівчата намагаються поповнювати свій репертуар новими постановками, де міксують традиції та сучасність. Наприклад, танець із ліхтариками вже не є традиційним, він вважається сучасним на основі традиційного.

Костюми для виступів «Тораді» або роблять самостійно, або ж привозять з-за кордону.

Корейський традиційний костюм має загальну назву «ханбок». Його жіночий варіант складається зі спідниці («чхима») і коротенької блузки («чогорі»). Все решта — це варіації цього костюму. Наприклад, для танцю з рукавами в ансамблі використовують більш пишний костюм, який символізує красу і велич королівського двору. Для шаманського танцю з ножами обов’язковими атрибутами є капелюх і чотки. Для танцю з барабанами у формі пісочного годинника талію обмотують тканиною, щоб було зручно стрибати і робити різкі рухи.

Хоч Марина керує ансамблем на волонтерських засадах, для неї це велике захоплення, адже так вона береже традиції своєї родини і народу:

— Кожна людина має зберігати своє коріння. І мистецтво — це те, що йде з глибин. З історії. Якщо ми це підтримуємо, якщо ми це демонструємо іншим людям, то ми не даємо собі забути своє коріння.

Берегти культуру спільноті допомагає не лише танець, а й відзначення традиційних свят у родинному колі. За словами Марини, у кожній корейській сім’ї обов’язково святкують перший день народження дитини, коли дитина має вибрати свою долю. Також пишно святкують 60-ліття членів родини.

Вважається, що до 60 років людина проходить п’ять життєвих циклів. Родина Марини Лі збирається разом щороку для святкування корейського Нового року за місячним календарем. Тоді вони готують традиційні страви корейської кухні.

Корейці в Україні

Трикутник Корея — Японія — Сахалін з’явився на мапі світу в 1905 році. Японська імперія в той час вела активну колонізацію і Корея потрапила під її правління, що остаточно завершилось у 1910 році.

А невдовзі, під час громадянської війни в Росії, під японську окупацію потрапила і російська — південна — частина острова Сахалін. Японія почала активно переселяти туди корейців з півночі країни, щоби вони будували там аеродроми, шахти тощо.

Все змінилося під час Другої світової війни, коли уряд СРСР у вересні 1937 році видав указ «Про виселення корейського населення з прикордонних районів Далекосхідного краю (Східної Азії — ред.)».

172 тисячі етнічних корейців виселили у пустельні й необжиті райони Казахстану і Центральної Азії. Їх, за однією з версій, підозрювали у шпигунстві та колаборації з Японією, хоча корейці самі переживали японську окупацію.

З поразкою Японії у Другій світовій війні весь Сахалін 1945 року перейшов до СРСР, а Корея була окупована двома державами, які воювали з Японією: Радянський Союз зайняв північну частину країни, а США — південну. Але депортовані корейці не повернулись додому. Це було неможливо.

Оскільки корейці віддавна були землеробами, то в Казахстані, Узбекистані та Киргизії вони теж працювали на землі. Іншими словами, піднімали цілинні землі у колгоспах.

За переписом населення 1983 року найбільше корейців проживало в Узбекистані. Через те що там не був прийнятий акт про насильницько переселені народи (а це означало відсутність прав на освіту чи роботу), частина корейців емігрувала в інші республіки СРСР, передусім у Росію та Казахстан.

В Україну корейці почали переселятися з 1967 року. Вони їздили сюди на сезонні сільськогосподарські роботи. Обирали південні області України: Херсонську, Миколаївську, Дніпропетровську, іноді — Одесу та Крим. Організовуючи бригади, саджали цибулю та кавуни.

Кан Ден Сік. Мова та спільнота

Після хрущовської відлиги, коли вже можна було вільно пересуватися між республіками Радянського Союзу, нинішній президент Асоціації корейців України та директор Корейського культурного центру (а тоді — всього лише майбутній студент Кан Ден Сік) приїхав вступати до Київського політехнічного інституту. По закінченні навчання юнак залишився жити в Україні.

У 1995 році Кан Ден Сік організував корейський відділ при Київському національному лінгвістичному університеті. Відділ розвивався і 2017 року виріс у кафедру корейської філології, яка діє і нині.

Водночас в 2010 році за ініціативи Ден Сіка у Києві створили Корейський культурний центр, директором якого він і став:

— Просто я мав це зробити (започаткувати культурний центр. — ред.). Комусь же потрібно було почати.

Кан Ден Сік розповідає, що досить тривалий період він не розмовляв корейською взагалі. Більше розмовляв японською. Але відтоді, як Корея і Україна встановили в 1992 році дипломатичні відносини, дуже потрібні були люди, які знають корейську. Тут і стали в пригоді його знання:

— Я бездоганно знаю корейську мову і добре знаю культуру, тому що я — з другого покоління корейців. Мої батьки були корейцями, які переїхали з Кореї на Сахалін ще за японців. Розмовляли лише корейською. А я закінчив середню школу.

Зараз корейська мова стала дуже популярною і затребуваною у світі: вона включена в десятку мов, які використовують найбільше. Так трапилось завдяки економічному успіху Республіки Корея та популярності сучасної корейської культури у світі: кінематограф із відомими корейськими драмами та серіалами, музичний напрямок к-поп тощо. Сьогодні прибутки від імпорту корейської культури у світі набагато перевищують прибутки всесвітньовідомої корейської компанії Samsung.

Тим не менш в Україні і досі мало людей, які добре володіють корейською мовою. Навіть у команді Кан Ден Сіка їх небагато. Він пояснює це тим, що тут проживає здебільшого четверте і п’яте покоління корейців — нащадки переселенців із Сахаліну та колишніх радянських республік. Корейську мову не підтримувала ні Японія, ні Радянський Союз. Тому сучасні українські корейці її майже не знають. Спілкуються вони здебільшого російською, рідше — українською:

— Це (вивчення корейської мови. — ред.) проблема. Це найголовніша наша проблема, яку ми намагаємось вирішити. Це найголовніше завдання сьогодні.

Але, за словами Ден Сіка, цього недостатньо, щоб підтримувати якісне вивчення мови. Бракує організаторів, викладачів, які професійно володіють мовою та методиками викладання. Запросити викладачів з Кореї наразі фінансово складно, адже там їхня зарплатня у декілька разів вища.

Корейську спільноту підтримує переважно Посольство Республіки Корея. А загалом Асоціація, за словами Кан Ден Сіка, працює майже на волонтерських засадах:

— Наша Асоціація входить в Раду національних спільнот України. Ми багато років просимо, щоб держава хоча б виділила приміщення — щось на кшталт Дому національностей. На жаль, це питання не вирішене, і ми поки не маємо місця, де могли би збиратися різні спільноти. Ми, звісно, збираємось, але завжди маємо турбуватися про найелементарніше — приміщення. В нас також є газета, яку ми самі випускаємо.

— Україна для мене є другою батьківщиною. Я тут багато років, більшу частину життя прожив в Україні. Моя жінка — українка, відповідно сім’я — теж. В принципі, Україна мені дала все: я тут виріс як особистість, захистив докторську, отримав професора. Все, чого я досягнув, то я досягнув тут.

Світлана та Ернест. Кухня

Родина Світлани Хан та Ернеста Кіма з міста Апостолове готується до цьогорічної «Кореяди» в особливий спосіб — на кухні. Їхнє завдання — приготувати традиційні корейські страви для учасників та гостей фестивалю.

Світлана завершує приготування та ділиться рецептами основних страв.

Корейський салат із баклажанів називається «каді хе». Баклажани відварюють, нарізають, промивають, солять і додають спеції. Салат із огірка називається «огірки че». Їх ріжуть, солять, настоюють, додають спеції, смажені м’ясо і цибулю. В салаті «морква че» морква проходить ті ж етапи, що й огірки. Буває, що туди також додають м’ясо. «Кім чі» — ті ж самі операції, але вже з пекінською капустою. Також можна і моркву додати, і борошна.

У корейців є традиційний суп — «сіряктімурі». Він складається з дрібно порізаної зеленої пекінської капусти і м’яса, в основному свинини. Обов’язковим його інгредієнтом є національна приправа «тяй».

Світлана та Ернест народились і тривалий час жили в Ташкенті (столиця Узбекистану — ред.). Батьки Світлани народилися також у Ташкенті, а бабуся і дідусь — з Приморського краю, як і батьки Ернеста.

Світлана та Ернест певний час їздили на заробітки в Корею. А згодом, у 1980-х, — в Україну. Сестра Ернеста вийшла тут заміж за українця. І, приїхавши до неї в 1996-му році, Ернест зі Світланою залишились жити тут, в Апостоловому.

Крім корейських страв, Світлана Хан готує також і українські. Подружжя зізнається, що найсмачнішу картоплю вони спробували свого часу саме в Україні:

— Наш онук — українець. Він любить картоплю, макарони, український борщ. Я навіть вчилась готувати борщ в бабці онукового друга.

Троє дітей Світлани Хан та Ернеста Кіма працюють зараз у Кореї. У кожній родині українських корейців, розповідає Світлана, як мінімум одна-дві людини їздять туди на тимчасові заробітки. Коли Світлана та Ернест їздили до дітей і пробували там сучасну корейську їжу, то, зізнаються, сумували за українською кухнею:

— Все так смачно було в Україні, а тут (у Кореї. — ред.) — взагалі їжа ніяка. Ну, непривична їжа, не така, як ми готуємо зазвичай. Все інше.

Хоч вони — етнічні корейці, та прожили в Україні вже понад два десятки років. Сусіди їхні — українці. Тут, в Апостоловому, народився їхній син та згодом — онук:

— Син, по-перше, — українець. Він нас об’єднує. Це його батьківщина і наша. Йому потрібна своя мова. Як я можу дитину залишити без своєї мови? У нашого внука багато намішано національностей: прабабця — чиста турчанка, прадід — осетин (або чеченець), бабуся — осетинка і турчанка, а дідо — із західної частини. І ми — корейці. Ви подивіться, скільки в нього коріння! Але прізвище — Ткачук.

Південна Корея в кілька разів менша за Україну. І на такій невеличкій території проживає приблизно 52 мільйони осіб! Тому ще близько 8 мільйонів корейців живуть сьогодні по всьому світові.

Для того щоб потрапити в Корею, українським корейцям потрібні візи. Але їх легко отримати. Етнічним корейцям можна поїхати до Кореї на п’ять років за робочою візою. Тому зараз чимало українських корейців, особливо молодь, їздять туди працювати.