Що таке косівська кераміка?

28 серпня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Жовтий, зелений, коричневий і трішки синього. Це кольоровий код гуцульскої мальованої кераміки, яку століттями виготовляють майстри у Косові. Родина Троць вже майже 20 років не лише гончарує й оздоблює косівську кераміку, а й досліджує її походження та розповідає про неї світові.

У карпатському містечку Косів з 1997 року працює гончарна майстерня родини Троць. Майстри розвивають традицію гуцульської мальованої кераміки, водночас шукаючи сліди цієї технології в культурах древніх народів.

Косівська кераміка давно є одним із туристичних символів Гуцульщини. Посуд, прикраси, елементи інтер’єру виготовляються за особливою технологією, відрізняються характерними мотивами і кольорами: жовтим, зеленим та коричневим (часом додають синій). Для створення кожного виробу використовується два види глини: коричнево-червонувата для основи та біла, яка служить тлом для малюнків. Особливістю косівської кераміки є «вицарапування» малюнків у техніці сграфіто.

Сграфіто
Техніка декорування керамічних виробів вирізуванням у певних місцях кольорового шару.

Процес виготовлення кераміки проходить у кілька етапів: створення форми, сушка, малювання, перший випал, покриття поливою, другий випал. Кожен із них вимагає уважності та майстерності, а в результаті виходить унікальний витвір мистецтва.

У грудні 2019 року косівську мальовану кераміку внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Гуцули і кораблики. Зародження традиції

Перші відомі історикам керамічні вироби, схожі на сучасні косівські, трапляються ще в Китаї у VII столітті. Потім аналогічні технології виринають на теренах Єгипту, Ірану, Греції, Візантії. Ймовірно, саме з Візантійської імперії цей вид кераміки примандрував на українські землі.

— Поки невідомо, як вона сюди потрапила, але явно вона тут не зародилася — хтось просто сюда завіз цю технологію виготовлення кераміки. Бо насправді їй не 200 років, а тисячоліття вже, можливо.

Ігор Троць розповідає, як вони показували свої вироби у Греції і завітали у приватний музей, де побачили схожу кераміку.

— Ми робили виставку, розказували про косівську кераміку. Заходимо, дивимся — а там наша кераміка стоїть. Острів Крит, XV століття. Там дати такі, що у мене аж мурашки по тілу, як згадую. Там цілий зал з такою керамікою. Виявляється, вона там у них була, тільки ми тут гуцулів малювали, а вони — кораблики, бо жили на островах. Ти малюєш і думаєш, що то ти такий розумний, а тут виявляється, 300–500 років назад вже було намальовано приблизно те саме.

Донька Ігоря і Христини Тереза вважає, що технологія виготовлення кераміки, яку вони використовують у Косові, виникла в Ірані, звідти подорожувала в Туреччину (на той час — Візантію), розповсюдилася по Середземномор’ю, а потім, у XV столітті, потрапила до Європи. Спершу вироби робили італійські керамісти (італ. sgraffito), потім технологія пішла у Німеччину, Францію, Польщу. А вже у XVIII столітті, імовірно, потрапила в Україну. Майстриня пояснює:

— Технологія завжди була та сама, але відрізнялися малюнки. Люди малювали те, шо бачили, малювали свою культуру, те, що було для них звично, особливо якісь обрядові сюжети. Ісламські майстри, наприклад, малювали силуети чоловіків та жінок, а також у них було дуже багато тарілок з написами.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Техніки різняться навіть від майстра до майстра. Наприклад, знавці можуть визначити авторство виробу за відтінками в малюнках, адже фарби кожен гончар готує власноруч. Їх виготовляють на основі оксидів різних металів: наприклад, оксид заліза дає жовтий колір, оксид міді — зелений. Для розмальовування елементів, яким треба надати коричневого кольору використовують ангоб (фарба на основі рідкої глини).

Ігор Троць згадує, що раніше в Косові було близько 80 гончарів, але тепер ті двоє майстрів, у яких він вчився, вже пенсійного віку, поруч з ними ще до 10 людей працюють у своїх майстернях, а самих гончарів — шестеро-семеро. Ще декілька гончарів є в інших селах, але у них вже інша кераміка. Однак є й ті, хто досі активно популяризує і підкреслює унікальність косівської кераміки.

Традиційними сюжетами косівської кераміки є сцени побуту гуцулів, релігійні та обрядові символи (хрести, різдвяні зірки тощо), рослини і тварини. Христина Троць розповідає, що часом люди просять намалювати щось екзотичне, наприклад, павичів. За такі замовлення воліють не братися, бо то вже відхід від традиції, кажуть майстри:

— От баранця чого малювали? Це було молоко, шерсть, це було м’ясо, це було гарно. Це був годувальник. Корівка — так само. Півник, курочка — це були яєчка, це мяско було. Але павичі трошки було в нас не характерно.

Глина, що далася в руки

У сім’ї Троць до кераміки кожен прийшов своїм шляхом. Христина перед цим вчилась ткацтва, а на кераміку, зізнається, не вступала б і зараз, каже, як і Тереза, що цього не навчишся за кілька років у виші.

— Тут не можна сказати, що ви от поступите — ви за чотири роки навчитеся гончарити чи навчитеся шось робити. Це треба відчувати. Має бути ну не талант, можливо, але хоча би якась схильність до цього.

Тереза Троць пробувала ліпити ще з трьох років, а у підлітковому віці почала малювати різні орнаменти, скандинавські переплетення. Потім вже взяла до рук глину, і глина, як кажуть, «далася».

— Це було дуже особливе відчуття. Почала розвиватися, більше малювати, пробувати щось. Я взагалі починала з того, що гуцульські елементи поєднувала зі скандинавськими та кельтськими переплетеннями. Тобто те, що мене найбільше захоплювало. Потім почала додавати візантійські елементи. Мені цікаво поєднати через орнамент різні культури.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Дівчину надихає відкривати і застосовувати у творчості елементи різних культур, знаходити точки дотику у непоєднуваних речах.

— Тереза, як закінчувала школу, то запитала: «Мам, тат, вам обов’язково, щоб я мала там медаль золоту чи якийсь диплом?» Кажу: «Нє, мені не обов’язково». «Можна я не буду поступати?» — «Твоє рішення — твоє життя. Шо хочеш, то й робиш». «Тоді я — до вас у майстерню». Для нас це було найкраще рішення.

Ігор — колишній військовий, після одруження закінчив інститут фізкультури і працював інструктором відділення бойової підготовки в прикордонному загоні. Потім вирішив кардинально змінити фах і взятися за гончарство. Пішов вчитися до місцевих гончарів, згодом налаштував майстерню, замовив у токаря гончарний круг «під себе» і через пів року вже отримав перші гроші з продажу виробів.

— Починали з того, що їздили на ярмарки в Київ, Сорочинці, ну всюди. Для перших виробів наймали гончара, а дружина уже розмальовувала кераміку, але це були примітивні якісь дзвоники. Це дуже гарно продавалось, але коли я бачив, ЩО продавали косівські гончарі — великі якісь речі, косівська кераміка оця вся — я просто бачив, який на неї був попит, на цю кераміку.

Тепер вже Ігор не хоче міняти свій круг на сучасний, каже, звик до нього, може працювати із закритими очима.

Троці завжди працюють тільки втрьох. Жартують, що взяти учнів — означає виховати собі конкурентів. Христина каже, що ніколи не наважиться на учнів, бо і сама досі вчиться.

Малювати і слухати джаз

Ігор робить, як він сам каже, брудну роботу: замішує, перебиває глину, працює за гончарним кругом, сушить і випалює вироби. Майстер пояснює, що випалену кераміку потрібно перевіряти на звук: ціла дзвенітиме, а тріснута — даватиме глухий звук. Іноді майстрам на виставках закидають, що фарба на виробах нібито бракована, бо «потекла». І зараз вони почали робити акцент на тому, що ці патьоки — характерна особливість саме косівської кераміки.

— Ці патьоки якраз роблять цю кераміку неповторною. Допустим, малюнок ще тяжко повторити, а це взагалі — природа випалу, ми на це ніякого впливу не маєм.

Гончар пояснює, що він не знає, де саме потече фарба. Це можна порівняти з родимками на тілі людини: в кожного вони є, але у всіх в різних місцях. І вкотре наголошує на унікальності кожного виробу.

— Кожна робота буде зроблена тільки для однієї людини. Хочем ми того чи не хочем.
Зазвичай основа виробу — з червоної глини, покрита білою глиною. На світлому тлі роблять розмітку, основні лінії, схожі на промальовку олівцем. Після розмітки на виробі починають прорізати малюнок через білий шар глини до червоної. Це якраз і є вищезгадана техніка «сграфіто».

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Жінки малюють або у тиші, або Тереза вмикає музику під настрій: блюз, джаз, рок і рок-н-рол. Каже, таку музику в їхній сім’ї люблять. Майстрині зазвичай працюють паралельно, але коли у когось починається творчість — «тікай, місця мало»!

— Якось Ігор зробив кота величезного, скульптуру, і Тереза почала його розмальовувати. Вона поки його розмальовувала, це просто з майстерні джаз на повну катушку був, Тереза була в своїй стихії, і ми навіть туда не потикалися.

Малювання може тривати різну кількість часу, за день Христина може розмалювати одну-дві плитки, а може і 10–15.

— Ну от здається: однакові сюжети, однакові малюнки, але по-різному йде. Тут не можеш собі поставити план, тут уже все від настрою іде. Це я напускаю зараз червеню. Оцей колір — це йде глина зі збільшеним вмістом заліза. «Червінь» називається. Потім на кераміці воно дає коричневий колір. У нас задіяні три глини: темна, фон і третя глина — коричневий колір.

Тереза додає, що жоден гончар не розповість, де він бере глину, бо в гончарстві у кожному процесі є якісь свої секрети.

Після першого випалу виріб отримує колір: з лицьового боку білий, а ззаду — як цеглина, оранжевий. Тоді вже в хід йдуть фарби. Коли фарба підсихає — зверху йде полива, тоді другий випал.

— Кожен майстер робить цю фарбу сам. Це є єдина, до речі, фарба, яку не можна купити. Зараз є безліч фарб, безліч текстур, фактур, але, власне, оцієї гуцульської нашої, прозорої зеленої і з отим відтінком, який тобі потрібно — її ніколи немає. Навіть майстрів впізнають по почерку, по кольору, тобто у нас уже знають: ага, світліший колір — це той майстер, темніший колір — той майстер. І кожен раз треба зробити вміти свій колір. Ну, в нас цим займається наш тато, Ігор.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

На кожному етапі випалу незалежно від того, 20 років людина працює з керамікою чи 40, майстер не може вгадати, в якому місці виріб може тріснути. Тереза пояснює: у цій техніці не уникнути багатьох спроб і помилок.

Коли майстри виготовляють плитку, то завжди роблять декілька запасних, бо виріб може зіпсуватися і під час сушки, і після першого, і навіть після другого випалу. Після другого, каже Христина, особливо неприємно, бо то вже місяць-півтора роботи, останній випал, скоро віддавати клієнту, а воно бац — і по новій треба півтора місяця працювати.

Замовлення бувають різними за обсягом: як дві-три плитки для кухні, так і 200 — для цілої ванни. Також майстри роблять кутові кахлі, карнизи, колони, і ціна на них залежить від складності роботи.

— Якщо спитати, наприклад, там людей пенсійного віку, всі вам скажуть: косівська кераміка тече. Протікає, користуватися не можна. Наша не тече. Ми трохи відійшли від давньої технології. Зберегли все візуальне, але поливи, певні матеріали ми використовуємо, дещо робимо інакше, щоб можна було тим посудом користуватися. Але це, відповідно, входить все в вартість.

Те, що робить родина зараз — не просто копіювання традиції, а пошук шляхів її розвитку, пристосування до сучасних умов.

Христина розповідає, що хоч вони і гончарують вже 20 років, бувають випадки, коли не виходить «підігнати» фарбу: наприклад, купили інший окисник, який дав зовсім не той ефект після випалу. Так, фарбу робили довго, потім перший випал, а робота стояла, могли три тижні робити по одні тарілці. З поливою теж багато нюансів: розвели не так — і вже зарідка чи загуста.

Свої вироби гончарі продають переважно через інтернет і за рекомендаціями. Кажуть, за 20 років роботи люди їх вже знають, є постійні клієнти. Продають на своєму сайті та на сторінках у Facebook та Instagram. Також мають власну крамничку у Косові.

— У нас є маленька крамничка, ми там пропонуєм тільки свої вироби. У нас, як ми кажемо, постійно діюча виставка-продаж. Тобто люди заходять, кажуть: ой, ви знаєте, ми були в музеї — у вас кручє! Це приємно почути. Продаємо там тільки ми. Можна було би, звичайно, взяти продавця, але це було би зовсім не те. Люди знають про ту крамничку, приїжджають туди вже роками, щоби поспілкуватись.

Окрім магазину, на сайті сім’ї Троць є чимало публікацій про народну кераміку. Там же вони розповідають про гончарні традиції різних народів та нюанси виготовлення власне косівської кераміки. Христина наголошує, що це заняття — насамперед для душі, а не заради грошей:

— Ти собі щось придумав і не на замовлення працюєш, а робиш то, шо тобі хочеться, то, до чого тобі лежить душа.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Ірина Жукевич

Редакторка:

Анастасія Гулько

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Микита Завілінський

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Режисерка монтажу:

Оля Балицька

Режисер:

Микола Носок

Асистентка режисера:

Марія Теребус

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Єлизавета Вовченко

Слідкуй за експедицією