Маланка у Космачі. Гуцульський карнавал

Якщо вийти на найвищу точку котрогось із 32 присілків Космача, то можна вгледіти, що село схоже на долоню або диск сонця, а присілки — неначе його промінці. Космач відомий своїми писанками та орнаментами, музикою і традиційним весіллям на конях. А окрім цього, тут уже понад 200 років живе Маланка, або Щідра (від «щедрувати». — ред.).

Коляда в Космачі проходить простіше, зате Маланку тут святкують яскраво. Мешканці села кажуть, що маланкувати віддавна ходили лише чоловіки. Готуючись до дійства, маланкарі шили собі костюми і виготовляли із козячих та овечих шкур маски, які тут називаються «наличмани» (бо одягаються «на лице»). У давнину маски оздоблювали вишивкою, розфарбовували, нашивали хутро чи поєднували шкіру різних кольорів. Маски робили такими, щоб у них було зручно співати, бешкетувати і навіть їсти, адже їх не мали знімати до кінця обряду, аби ніхто не здогадався, хто є хто: хто залицявся, хто робив збитки, а хто смачно жартував.

Тепер до дійства долучаються вже і діти, і жінки. Маски ж роблять не лише зі шкіри чи хутра, беручи за основу ті давні маски, які вдягали пращури сотні років тому, а й із силікону, особливо сучасні варіації традиційних образів. Цілий день маланкарі ходять від хати до хати, і, знаючи, чим у родині живуть, як говорять та що роблять, розвеселяють людей жартами про їхнє ж буденне життя.

Усіх по парі і Ведмідь

Головними персонажами космацької Маланки, як і скрізь, є Маланка і Василь. Ще з язичницьких часів, або, як кажуть у Космачі — «з первовіку», Василь уособлював собою Місяць, а Маланка — воду. Втім, з часом роль Маланки і Василя у дійстві видозмінювалася і замість Василя постав Князь, а Маланка стала Княгинею. Сьогодні все частіше цих персонажів трактують як пару молодят, і вони, хоч і очолюють ходу, та не завжди є найактивнішими її учасниками.

У текстах багатьох давніх щедрівок підкреслюють, що Маланка — це чоловік. «На ній сорочка парубоча», — співають. Також коли щедрують, то возвеличують двох осіб: Маланку і Василя. У Космачі співають: «Васильчику, чеченчику, посію тя в городчику, буду тебе поливати, сухозоньку відскубати». В інших селах співають про те, що Маланка пішла на базар, купила собі повісмо (пучок оброблених конопель або льону, готовий до прядіння. — ред.), і з того повісма жінки понапрядали по двадцять веретен, а вона ледве напряла одне веретено. З того повісма жінки наробили двадцять полотен, а Маланка нічого не зробила: вона пряжу мотала, кури їй помагали, а півень ухопив, то і втік із тим.

Космацька Маланка завжди мала сажу, міх із попелом, яким могли вимастити кого завгодно. Якщо мали горілку, давали її когутові (півень. — ред.), і той когут тримався за голову, коли був п’яний, бо боявся впасти. Маланкарський Жид носив на голові того когута і усе питався, чи десь нема курки купити або півня.

Дід і Баба — це друга пара. Дід у гуцульській Маланці віддавна вважається одним із центральних персонажів. Маски цих персонажів передаються між поколіннями. Є серед них і такі, яким вже по 60-70 років, а їх і досі вдягають.

Поширеними парами є Циган і Циганка, Жид і Жидівка. Часто зустрічаються персонажі, які уособлюють собою нечисті сили: Чорт (Дідько, Люципер, Арідник) і Смерть із косою. Бувають також Коза, Ведмідь, Шандар (сучасні варіанти назви — Офіцер, Жандарм).

Ведмеді зазвичай водяться у буковинській Маланці. Втім, у космацькій Ведмідь теж є персонажем, причому не запозиченим. Бо у Космачі ж навіть є Ведмежий присілок. Місцеві кажуть, що раніше ведмеді, які прокидалися після зимового сну, ходили цим присілком в пошуках їжі. Тому для тутешніх людей цей персонаж є звичним. Маску Ведмедя шиють з шуби. Раніше її часто оздоблювали іклами, зубами з щелеп справжніх тварин. У Ведмедя завжди перевдягався кремезний парубок або ґазда, бо він мав зробити збитки господарям: наприклад, принести в хату дровітню (масивна колода, на якій рубають дрова. — ред.), щоб ті мали клопіт винести її знову на двір. Маланкарський Ведмідь поширений і в інших українських місцевостях: на Покутті, Лемківщині, Бойківщині.

Колись Маланка водила саморобну дерев’яну Козу, яка мала роги, клацала зубами і робила всякі витівки. Потім вона заслабала і ніби здихала. То був цілий обряд, що перегукується із обрядом водіння Кози, поширеним і зараз саме на Щедрий вечір 13 січня. Та у Космачі з часом цей персонаж «вийшов з моди», і тепер тут беруть звичайну козу, яку просто ведуть за собою.

Усе змінюється, і Маланка теж: до неї додаються нові герої. Був час, коли серед персонажів були Юля Тимошенко і Віктор Янукович, а після Революції гідності — Беркути.

Маланкарське дійство

Маланкарська хода — це свого роду театр, де кожен має свою роль. Та на відміну від традиційного українського вертепу, де все відбувається навколо сюжету народження Ісуса і головними персонажами є троє Царів, Ангел, Ірод, Пастушок, Смерть, Циган або Жид і Чорт, космацька Маланка не використовує сценарій. Все відбувається тут і зараз, всі імпровізують як уміють.

Колись кожен присілок і навіть хутір у Космачі мав свій маланкарський гурт, тобто було 32 гурти. Зараз в селі є приблизно п’ять-шість гуртів. Дійство розпочинається вдень 13 січня і триває до самої ночі. Як і в колядницькому гурті, космацький маланкарський гурт очолює провідник — «береза», обов’язково неодружений хлопець. «Березування», чи провідництво, тут щороку передають іншому неодруженому парубку.

Гурт відвідує всі домівки на своєму присілку, не оминаючи ні бідного, ні багатого. Обов’язково щедрують біля тих хат, з яких є представники у гурті. А там, де немає представника, Чорти йдуть питатися, чи можна защедрувати. Особливо важливо питати дозволу там, де є дуже малі діти чи дуже старі або хворі люди, щоб їх не налякати. Якщо є родина, де нещодавно хтось помер, то до тієї хати Маланка приходить без музики, без дійства і просто щедрує.

Якщо колядники сповіщають про свій прихід трембітою, то маланкарі — дзвониками. Чорти мають на своїх костюмах купу дзвоників – «колОколів» – і щосили калатають ними, щоби відлякати справжню нечисту силу і щоби господарям було добре їх чути.

Колись Маланку приймали в хаті, а тепер дійство відбувається лише на подвір’ї. Господарі накривають святковий стіл біля хати і, дякуючи за побажання і забаву, запрошують до частування. Князь і Княгиня носять з собою пляшку з горілкою, чарку і всіх стараються пригостити.

Майже кожне гуцульське село має на Різдво свою колядку, а на Маланку — щедрівку. У Космачі щедрівку зачинають так:

Ой на морі, на Йордані 
Щедрий вечір на Мелані, 
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на цей вечір.

Навколишні ж села, наприклад: Прокурава, Шешори, Яблунів — мають кожне інакшу щедрівку.

Традиційна Маланка мала своїм завданням побажати добробуту і розвеселити господарів. У кінці дійства обов’язково мали затанцювати перед хатою танок «на коноплі». Цим танком викликали майбутній урожай і бажають господарям, щоб все добре вродило. Його танцюють як колядники, так і щедрівники. У віншуванні кажуть: «Коноплі — до стелі, льон — по коліна, би вас усіх хрещених голова не боліла».

Із неочевидних завдань Маланки також було похвалити або присоромити господиню. У гурті знають, якою є господиня в кожній хаті, і її відповідно хвалять або збиткують. Співають, наприклад, так: «Маланочка файно жиє, комин мастить, припіч миє», тобто показують, що господиня працьовита.

Без табу і без жінок

Ось іде ціла процесія: Князь і Княгиня і всі решта щедрують, грають на акордеоні та бубні, танцюють, випивають за здоров’я господарів. І раптом персонажі у ході починають загравати з хлопцями та дівчатами, стають вільними та невимушеними. Ця особливість характеру гуцульської Маланки існує здавна, адже це не коляда і не вертеп, а скоріше своєрідний карнавал.

Колись хлопець міг під час святкування чіплятися до дівчини, що означало початок залицянь. Інколи в цих залицяннях сексуальність перевищує звичні моральні установки. Сьогодні, наприклад, Чорт може обхопити палицею дівчину, посадити дівчину на неї, притиснути до себе і підкидати.

Маланка йде від однієї хати до другої, парубки, перевдягнуті в дівчат легкої поведінки, притискають хлопців до паркана, імітуючи статевий акт з усіма прелюдіями.

Але все-таки одне табу було: у дійстві брали участь лише чоловіки, бо колись казали, що якби там була жінка, то рік був би «порожній».

За однією з версій, жінок у Маланці не було, бо там було чимало таких бешкетливих дій, і не кожна жінка би на то погодилася. Завданням Маланки було наробити трохи збитків, помучити жінок, перевертати їх дороги ногами і в снігу покачати, спудзою (попіл, зола. — ред.) змастити. Раніше могли також воду в хаті розлити, каглу (отвір у димарі. — ред.) закрити, а в комин сіна насипати, аби в хаті закурило.

Одного разу, наприклад, в якомусь із присілків мало не спалили хату, розпаливши в сінях ватру. А іншого разу сусідці зробили так: у братруру (частина кухонної печі, духовка. — ред.) запхали курку і там розпалили ватру. А тепер — обмальовують помадою обличчя, скло автомобілів, і обціловують напомадженими губами вікна та двері у хатах.

Дитяча Маланка. Іван

Іван Горганюк водить Маланку на присілку Ведмежий. Його батько колись збирав хлопців у Маланку, а зараз вже Іван збирає дитячий гурт, бо хоче, щоб у дійство йшли саме з малечі:

— Маланка — це радість, що розвеселяє душу і все, що є навколо. Як то кажуть: вижени ту нечисть і нехриство. Подивіться: кожен з нас у страшній масці. І ми оцим страшним проганяємо те страшне, що нас оточує. Тобто те зло і неподобство.

У Космачі, як і скрізь на території України, за радянських часів не можна було ходити ні з колядками, ні з щедрівками на зимові свята. Тепер же, коли заборони вже давно немає, люди йдуть менш охоче. Діти тут практично ніколи не збиралися у Маланку. Саме Іван започаткував цю традицію і продовжуватиме збирати дітей і у наступні роки також. Сподівається, що зможе їх заохотити настільки, що вони самі будуть організовуватись і ходитимуть без нього.

— Може, щось відбудеться, якийсь перелам, і традиція буде відбуватися. І будуть підтримувати, і будуть дальше розвивати. Надіюсь. Для того я тут.

У дитячій Маланці Іван є провідником, як він каже, «старим-старим дідом-гуцулом, який ходить і допомагає дітям розвеселяти». А давніше, коли був учасником дійства, то був Циганом і кілька разів був за Діда ключівського.

— Тут в нас є таке село — Ключів. А там в нас просто різні діди, і я собі роль таку взяв — Дідо ключівський.

Раніше люди використовували замість паспорта одяг, який свідчив про походження з певного села. Сьогодні також одним із основних елементів костюмів деяких персонажів (найчастіше це Дід і Баба) нерідко є народний стрій. За орнаментами на вишитих сорочках та запасках можна визначити, з якого села походить той чи інший маланкарський гурт.

Давній Космач. Дмитро

Етнограф і фольклорист Дмитро Пожоджук – один із найбільших дослідників історії та культури гуцульського Космача. Дмитро також видатний писанкар і вишивальник: у його доробку понад 150 вишитих сорочок, багато рушників, серветок. Чоловік збирає і відтворює старі й майже втрачені узори. Саме з його ініціативи у 1992 році провели Перший всеукраїнський конгрес писанкарів, а в Києві — Перший міжнародний з’їзд писанкарів. Дмитро зібрав велику колекцію писанок з різних куточків України і світу.

Свого часу Дмитро досліджував фольклор на всіх етнічних українських землях, включно із Курськом, Воронежем, Бєлгородом, Бессарабією, Холмщиною, Підляшшям, Берестейщиною.

— Я мав нагоду їхати по різних країнах, де немає такого багатства ні фольклору, ні звичаїв, ні традицій, як має це Україна. Тільки, на жаль, Україна це не цінує і це поволі починає згасати, як ватра у горах.

Лінгвісти розшифровують назву Космача як «келія сонця». І це не випадково, адже сонячні кольори незмінно присутні і у космацькій вишивці, і на писанках. Дмитро каже, що у селі добра енергетика і унікальна природа, тому тут є майже три тисячі народних майстрів різного рівня, які пишуть писанки, займаються керамікою, різьбою по дереву, тчуть, вишивають, будують автентичні гуцульські хати.

Космач віддавна був улюбленим місцем відпочинку багатьох видатних діячів української культури. Художник Олекса Новаківський на початку минулого століття заснував тут мистецьку школу, де вчилися відомі українські художники Михайло Мороз, Ольга Плешкан, Григорій Смольський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Степан Луцик, Святослав Гординський. Більшість із них згодом опинилися в еміграції. На присілку Діл родинні вілли мали Філарет Колесса і композитор Нестор Нижанківський.

Космач також відомий весіллям на конях, коли, наприклад, від молодого (князя) їдуть верхи 60 сватів і одна жінка — світилка, яка має засвічувати свічку на конях, а від молодої (княгині) — 40 свах і один чоловік.

Ці обряди, як і маланкарські, з часом видозмінюються, стають все сучаснішими, додаються нові смисли, нові персонажі. Дмитро Пожоджук пригадує історію з персонажами «Беркута», що якось трапилася на Маланку:

— Маланка собі йде, а той «беркут» любить відділитися і прилетіли під сільську раду. Так і вкрали вони машину, і творили ціле чудо. Але моя думка така: колись люди їхали на фірі, час минув — їдуть на машині, ну то й Маланка не може стояти на місці, вона мусить видозмінюватися.

Він вважає, що було б добре, аби у Маланці дотримувались традиційності, але мусять з’являтися і нові персонажі. Єдине, чого би Дмитру хотілося — щоб маски виготовляли з натуральних матеріалів, а не використовували силіконові.

За словами Дмитра, у Космачі традиції та обряди, зокрема і Маланка, зберегли свою природність і вважаються певною мірою законсервованими.

— Тут все збереглося таким, як воно було. А ще цьому допомогла дорога, бо нема доброї дороги, і таким чином Маланка є.

— Певний час у нас у Космачі і взагалі на всіх українських етнічних землях був такий звичай, шо до хати на Різдвяні свята заносили дідуха, сніп. І цей дід стояв на покуті всі Різдвяні свята, а коли уже приходив Маланчин вечір, щедрувальники цілу ніч щедрували, а над ранок ішли на місце, де сходяться три дороги або три потоки, і зносили з інших хатів цих дідів, спалювали, і Чорти коло цього всього бісилися і виганяли цю всю нечисть із села, із родини. Таким чином відбувалося ще одне обрядодійство, пов’язане із Маланкою.

Дмитро розповідає, що в Космачі різного часу найбільше і найчастіше фотографували саме Маланку. Сюди приїздили відомі фотографи Юрій Білак та Кирило Горішний із Парижа, Гера Артемова з Києва.

— Якось так склалося, що в Космачі усі ролі виконували переважно одні й ті самі люди. Наприклад, все життя був такий Ілько Тупузяк на присілку тут, який виконував роль Діда в Маланці, а роль Баби виконував його син Микола.

Розщідра

Після маланкування відбувається «гілепчина» (стара назва), чи «розщідра» (теперішня назва). Час проведення такого дійства люди призначають самі, здебільшого — за кілька днів після Маланки або й за кілька тижнів. Всі, хто були в Маланці, збираються зі своїми жінками і дітьми вдома у «берези» або ж у ресторані. Накривають столи, щедрують і святкують.

Під час цього святкування вирішують, хто буде наступним «березою» і передають йому цю місію. Намагаються це робити так, шоб чоловік був «березою» і в Маланці, і в Коляді. «Береза» завжди має замісника. Якщо «береза» впродовж року одружиться, то замісник стає «березою».

Якщо колись до Космача зроблять дорогу, то, можливо, місцеві традиції стануть більш видимі і можуть модернізуватися. Той Космачук пелехатий, від якого, ймовірно, пішла назва села, хай собі вирішує, як має бути. Бо космацьким добре бути тими, ким вони є зараз — хай і недоступні для світу, але у своїй «келії сонця» із 32 промінцями. І якщо хтось побачить здалеку той промінець, то добре, але добре ще і коли самі вони будуть ті промінці видіти і тішитись.

Маланку можна назвати «людиноцентричним» ритуалом. Якщо Різдво втілює у собі святість і чистоту, то в обряді Маланки бажають людям добробуту, щоб їхнє буття було добрим і злагодженим.

Це свого роду зв’язок між людиною і природою, бо маланкарі просять, щоб земля вродила, щоб розродилися свійські тварини. Але просять не для себе, а для інших людей і намагаються вигнати злу силу чи принаймні відвернути її увагу, перевтілюючись у різні її прояви. І поки дзвоники калатають, все буде добре!