Костянтинівка. Простори взаємодії

Занепад радянської економічної моделі призвів до закриття більшості заводів, тому левову частку місцевого пейзажу складають саме їх руїни. Старше покоління тут доживає віку, а молодь намагається якнайшвидше виїхати. У місті проживають тисячі колишніх робітників зруйнованих заводів, які вже призвичаїлись жити без нормальної роботи, пристойної зарплатні, міських свят і громадської активності. У цих обставинах мешканці Костянтинівки шукають нову мету. І декому це почало вдаватись.

D•R•U•Z•I Костянтинівки

Колишній, як і решта закладів культури, кінотеатр «Супутник» для відвідувачів не працює. Але на дверях висить написане від руки оголошення: «Друзі на другому поверсі».

Вільний простір D•R•U•Z•I — одну з платформ, які віднедавна активно почали з’являтись у Донецькій та Луганській областях — у січні 2017 року разом із однодумцями створила Наталка Сосницька. Першим простором такого формату став проект «Вільна хата» у Краматорську (Читайте також про вільні простори у Маріуполі):

— Наша команда познайомилась в 2016, але відкрилися ми в кінці січня сімнадцятого. Це місце ми створювали, щоб було де поспілкуватися, повчитися разом, інколи потусити і робити якісь класні штуки для міста, один для одного, для того, щоб змінювати думки людей, які тут живуть.

D•R•U•Z•I — це відкритий креативний простір для громадських ініціатив, це місце, де кожен охочий може бути собою, вільно творити, розвиватися та втілювати свої ідеї в життя. Тут можна все: читати книжки за чашкою кави, працювати за комп’ютером, робити домашнє завдання, слухати цікавих людей з усієї країни і з-за кордону, спілкуватися з друзями, грати з ними в ігри, грати на музичних інструментах, проводити репетиції свого гурту, співати і танцювати, дивитися якісне кіно та багато-багато іншого. Щотижня проходять різноманітні заходи: лекції, тренінги, майстер-класи, концерти, кінопокази, ігри, зібрання клубів за інтересами, репетиції. Працює простір у кількох напрямках: неформальна освіта, урбаністика, культура та мистецтво, соціальні проекти, екологічна ініціатива, дружня кава.

Є тут куточок для інтровертів. Його вибирають люди, які не особливо хочуть з кимось спілкуватись, або хочуть подивитися на все, що відбувається, зі сторони. Відвідувачі також люблять місцину біля великого вікна, де можна почитати книжку, поспілкуватись… Загалом кімната постійно трансформується в залежності від потреб аудиторії. Приміщення хоч і маленьке, але безкоштовне — його як громадській організації міська рада надала в користування за одну гривню на рік. У розпорядженні активістів є ще одне приміщення, яке потребує багатьох фізичних, матеріальних та інших ресурсів. Там буде розміщено зокрема й офіс організації. Над його облаштуванням ще працюють.

Наталка Сосницька повернулася до Костянтинівки після навчання в столиці. Коли у квітні 2014 бойовики захопили владу в місті, Наталчині батьки виїхали. Вона залишилась приглядати за родинним бізнесом, але згодом зрозуміла, що хоче рятувати рідне місто.

До слова, громадською діяльністю займались і Наталчині батьки. У 2007 році вони створили громадську організацію, яка займалася культурно-просвітницькою діяльністю. Організація з довгою та дивною за тогочасними мірками назвою — Костянтинівська Міська Громадська Організація Українська Культурологічна Спілка «Містечко Мрій» — окрім культурних заходів, працювала з громадою, зокрема й у напрямку зміни радянських назв вулиць у місті. Активісти намагались організувати заходи, запрошували цікавих людей, письменників, які раніше ніколи не були в Костянтинівці, чи навіть у Донецьку:

— Я повернулась в 2012 році після навчання, і ми з чоловіком почали бізнес. Мої батьки також підприємці. В батька — підприємство з термічно-механічної обробки скла і виготовлення акваріумів. Велике-велике було, розповсюджували продукцію по всій країні. Тому не дивно, що в 2014 році першими, до кого прийшли в гості, так би мовити «розкулачувать», були мої батьки. В нашу з чоловіком крамничку і в мамину також приходили забирати гроші. В нас на підприємстві забрали дві вантажні машини.

Родина Наталки завжди була україномовна, батько з чоловіком та іншими активістами їздили в Донецьк на проукраїнські мітинги. В одну з таких поїздок стикнулися з погрозами. Батько, довго не роздумуючи, зібрав дітей, дружину (Наталя тоді періодично їздила в Київ) та поїхав до столиці. У Костянтинівку родина вже не повернулась.

Якийсь час Наталка з чоловіком жила в місті. Ховаючись від бойовиків, поступово перевозили речі з магазину та з батькового підприємства. Згодом намагались переформатувати бізнес, відкрити магазин у Києві, але через півроку зрозуміли, що справи не йдуть, і повернулись на малу Батьківщину.

Улітку 2016, обмірковуючи ідею «Друзів», Наталка зустрілася з тринадцятирічною Софією Пилипенко, яка створила проект реконструкції занедбаного парку «Хімік». Учасники волонтерського табору «Будуємо Україну разом» і мешканці міста допомогли їй, відгукнувшись на Софіїн заклик у соцмережах:

— Я Костянтинівку дуже люблю, попри те що тут відбувалося в 2014 році, попри те що люди тут такі дивні часом, але якийсь такий внутрішній зв’язок все одно з містом є. Мені завжди хотілось щось для нього зробити, але однодумців мого віку не було. І тут я бачу маленьку дівчинку, яка пише та втілює проекти, їздить на якісь школи. І мені дуже захотілось з нею познайомитись. Відбулось це під час фестивалю «З Країни в Україну», куди Софійку запросили спікером. Ми поспілкувались, зрозуміли, що однодумці, що хочемо чогось одного, шукати разом можливості і ділитися ними, в Костянтинівці зокрема. Потім почали шукати таких самих дурних, як ми з Софійкою. І для того щоб їх знайти, почали робити у відновленому парку громадські заходи.

Перший захід ініціативи — танцювальний майстер-клас — відбувся 31 липня 2016 року. Мама Софії — хореограф виступила у ролі тренера, батько-звукооператор безкоштовно привіз апаратуру:

— З підготовкою того заходу ми пройшли десять кругів пекла. Два тижні нас ганяли по кабінетах, щоб взяти дозвіл на цей захід. Просто не звикли до подібного. Раніше заходи проводили від міської організації. А такі маленькі ініціативні групки ніколи не зверталися. Тому вони навіть не знали, що порадити, як ми маємо написати офіційний лист, щоб отримати дозвіл на захід. Це зараз і по вайберу можна скинути заявку, але довелося виховувати їх два роки.

Тоді подію відвідали більше трьохсот осіб. Активісти розповідали, що шукають людей, які хочуть працювати і розвивати місто. До них почали долучатися волонтери. Щоразу все більше цікавились і хотіли допомагати, чекали на нові заходи. Однак організаторам не хотілось бути суто розважальним закладом, тому необхідно було визначитись із напрямами подальшого руху. «Львівська освітня фундація», організатор табору «Будуємо Україну Разом», організовували перший БУРLAB — табір у горах, де активістів навчали проектному менеджменту, а також як шукати та залучати кошти на свої проекти. Софія та Наталка поїхали туди разом:

— Насправді, той тиждень, який ми там пробули, був супер відправною точкою. По-перше, ніколи не бачила таку кількість людей, таких же дурних, як ми. По-друге, вони роблять абсолютно неймовірні речі і так люблять те, що вони роблять. Це дуже надихало. Я вперше дізналася, що таке взагалі міжнародні організації, гранти, проекти, проектні заявки. За тиждень після того як ми повернулися з Карпат, ми точно вирішили, що треба діяти.

Після повернення з табору, Наталка написала проект на відкриття простору та відправила його Агентству США з Міжнародного розвитку. Не знаючи процедур, пішла в кабінет до заступника мера і попросила виділити приміщення для реалізації проекту. Виявилось, що чиновник знав Наталчиних батьків та їх громадську роботу. З тих пір, як зізнається дівчина, все пішло як по маслу. Активістам допомагали звідусіль: погоджувальні процедури, оформлення приміщень, заявок, слухання в міській раді, де не з першого разу все вийшло:

— Насправді, коли я розповідаю, завжди кажу, що нас найбільше поєднує якась непояснювана, невимовна любов до Костянтинівки. Тому що її дійсно пояснити часом важко. Коли відбуваються якісь погані речі, а ти все одно далі робиш щось хороше, бо віриш в те, що все буде добре. На цьому всьому ми об’єдналися і почали працювати. Десь два чи півтора роки ми шукали куди нам рухатися, і на сьогодні вже приблизно знаємо, що ми робимо і куди ми йдемо.

Над змінами у місті працюють багато волонтерів і партнерів. У команді простору D•R•U•Z•I від шести до восьми осіб. Плинність пов’язана з тим, що у колективі п’ятдесят на п’ятдесят повнолітні та неповнолітні люди. Неповнолітні закінчують школу та їдуть на навчання. Так, Софія, завдяки якій в Костянтинівку приїхав табір «Будуємо Україну Разом» і почався рух, поїхала в Америку за програмою обміну Flex. Вона займалась SMM та піаром. Чоловік Наталі Сергій займається всім як заступник, а Наталка координує проект.

Завдяки появі простору в Костянтинівку нарешті почали приїжджати інші громадські організації. Так сформувалось партнерство з організацією «МістоСайт», «Кодом Міста» та «Гараж Генг». З таких співпраць виникають проекти поза межами простору. Активісти шукають нові виклики та реагують на них, випробовують різні формати. У місті виникають нові публічні простори, які наповнюються життям. Налагоджуються також зв’язки з бізнесом. Діє навчальна програма соціального підприємництва в партнерстві з Львівською бізнес-школою. За словами Наталки, головне, що можуть дати D•R•U•Z•I костянтинівській молоді — це комунікація:

— У людей був запит на якусь комунікацію одне з одним, але не було довкола чого єднатись. І треба було показати приклад, що можна встановити зв’язок будь з ким, жити мирно один з одним, не конфліктувати, незважаючи на твою позицію. Такі місця були потрібні в першу чергу для молоді, яка найбільш гостро відчуває та переживає все, що відбувається. Тут люди дуже довго жили під ковпаком. І коли в 2014 місто звільнили, всі були в шоці, що приїхали прості львів’яни (з благодійної організації «Львівська освітня фундація» — ред.) і не розпинати когось, а ремонтувати хату комусь у Краматорську. Це було дуже таким поштовхом великим.

Відродження швейного виробництва

Торговий комплекс «Україна», колись центральний універмаг Костянтинівки, переживає епоху відродження, як і виробництво, налагоджене подружжям Жищенків. Наталя народилася в Костянтинівці, а в роки перед війною жила в Донецьку. Чоловік був власником підприємства «Донецький завод електротехніки». Після початку АТО знизився збут продукції, тому в 2014 році вони освоїли новий вид діяльності — пошиття одягу. У Донецьку Жищенки мали невеликий цех, кілька ательє, де шили сукні для шоурумів невеликими розмірними сітками. Оскільки шкільна форма була потрібна у кожній школі міста, почали шити і її:

— Ми хотіли б жити і працювати в Україні. А Наталя родом з Костянтинівки, вона тут народилася, виросла, п’ятнадцять років прожила в Донецьку. Ось зараз повернулася сюди, і я познайомився з цим містом. Поки враження в загальному найкращі. Є моменти, які ще вимагають розвитку, безумовно. Але сподіваємося на те, що ми не єдині, хто буде намагатися розвиватися в Костянтинівці, що підприємництво буде рости. Віримо в потенціал міста, віримо в потенціал України.

У Костянтинівці сім’я вирішила почати нове життя. Наталя заново створила швейне виробництво і тепер займається пошиттям легких суконь, костюмної групи, шкільної форми та вишиванок. Тепер усе роблять разом:

— Ми, як два роботоголіка-трудоголіка, познайомилися на роботі. І так уже сталося, що переплелося і наше виробниче, і особисте спільне життя. Я не уявляю своєї професійної діяльності без чоловіка. Бо якщо я можу організувати роботу швачок, то ось робота з контрагентами та всі інші питання — це скоріше до чоловіка.

Щоб з’ясувати потреби населення Костянтинівки, подружжя зустрічалося з керівниками шкіл, з учителями та батьківськими комітетами. Виявилося, що шкільної форми як такої тут не було, і батьки тільки починали розуміти, що це зручно — не потрібно думати кожен день, що ж одягнути дитині.

Зараз на першому поверсі комплексу «Україна» знаходиться виробництво і магазин. Тут же надають послуги з індивідуального пошиття, а обрану модель можуть підігнати по фігурі або вкоротити. Новим напрямом роботи стало пошиття вишиванок, які сьогодні користуються неабиякою популярністю:

— І батьки, і діти із задоволенням їх вибирають, одягають. Напевно хочуть ідентифікувати себе як українців. Це насправді красиво, це українська культура.

Промінь

Анна Тузова понад десять років живе в Україні, хоча і народилась у Російській федерації. За освітою перекладачка з англійської та китайської мов, працювала зі своїм чоловіком, який займався підприємництвом. Однак хвороба сина змусила дівчину змінити діяльність. Вісім років тому хлопцю поставили діагноз — синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Він не міг навчатись нормально, зшибав меблі, завжди падав, не міг щось робити за столом. Відмовившись від лікарських засобів, запропонованих невропатологом, Анна почала шукати інші способи, як допомогти дитині:

— Через три роки занять досягла успіхів — мій син пішов у звичайну школу. Тоді до мене почали звертатися люди, просто знайомі знайомих, які знали, що я допомогла своєму синові. Вони питали, чи можу я допомогти їхнім дітям. Так я почала працювати з дітками. Перший рік як волонтер, безкоштовно їздила по сім’ях.

Коли почалася війна, родина переїхала до Костянтинівки. І тут жінка відкрила центр для дітей з особливими потребами. «Промінь» дає надію на повноцінне життя дітям з інвалідністю та їх батькам. Тут займаються діти-аутисти, з розумовою відсталістю, гіперактивністю та ЗПМР (затримка психомовного розвитку — ред.). Вони не можуть ходити до звичайної школи, а більшість часу проводять вдома з батьками, або у спеціалізованих інтернатах. Часто батьки самі знаходять Анну, приїжджають з Торецька, зі Слов’янська, з Красного Лиману. Дівчина зізнається, небагато спеціалістів готові працювати з такими дітьми. Адже деякі мають деструктивну поведінку, все руйнують, можуть вдарити викладача:

— Але мені вдається знайти з ними спільну мову. Діти навчили мене терпінню. Бути завжди у стані «дзен». І коли я почала працювати з дітками, я стала до дорослих людей ставитися з більшою повагою. Кожна людина має право бути різною.

Цього року Анна відкриє ще один, більший центр у Краматорську. Там буде п’ять кабінетів і ще два співробітника. Наразі дівчина працює з п’ятнадцятьма дітьми у Костянтинівці та чотирма в Краматорську:

— У Костянтинівці дуже складно було знайти приміщення, тому що або ціна була дуже велика, або треба було вкладати багато грошей в ремонт. На той момент, коли я почала роботу, я не була впевнена, чи треба це робити, вкладати гроші великі. Тому знайшла це приміщення. Я виграла невеликий грант від «Карітас» — шістдесят тисяч гривень. На ці гроші відкриємо більший центр у Краматорську.

Робота з дітьми вимагає постійного самовдосконалення, тому Анна продовжує вивчати різноманітні методики:

— Я вчилась останні три роки і ще продовжую вчитись. Тому що це така тема, треба вивчати і вивчати. Володію декількома методиками визивання мови. Одна з них — ігрова логопедія. Це коли через гру в дитини викликаються якісь звуки, потім вони комбінуються в перші склади, слова. Є спеціальні методики для роботи з дітками з аутизмом. Це зветься АВА-терапія, або поведінкова терапія. Ще такий напрямок — нейропсихологія. Вона потрібна, щоб формувати вищі психічні функції у дитини — це мовлення, уява, формування когнітивних навичок.

У місті є подібний державний заклад, однак його послугами можуть скористатись лише діти, які мають офіційно підтверджений діагноз. Анна допомагає всім без виключення. Так вона намагається змінити ставлення держави та суспільства до людей з інвалідністю:

— Мені б дуже хотілося зробити дитячий садочок для дітей з особливостями розвитку, тому що таких діток ніхто не хоче брати до звичайних. Ми зараз говоримо про інклюзію, але по факту ніхто таких дітей не чекає. І якщо дитина буде в таких розвиваючих рамках зранку до вечора, у неї дуже багато шансів до початку школи стати досить соціалізованою дитиною і розвинути всі свої навички, які будуть їй необхідні у житті.