Share this...
Facebook
Twitter

Кримчаки — корінний народ України, що сформувався на Кримському півострові поряд із кримськими татарами та караїмами. Вирізняє кримчаків передовсім віра: вони сповідують ортодоксальний юдаїзм з кримчацькими мотитовними ритуалами. З початком тимчасової окупації Криму Росією в 2014 році частина представників і без того малочисельного народу вимушено виїхала з півострова на материкову частину України, де продовжує зберігати традиції та розповідати про них.

Щодня В’ячеслав Ломброзо ставить турку на плиту, чекає, поки вона нагріється і з неї випарується волога. Засипає каву і постійно помішує. Дочекавшись легкого запаху підсмаженої кави, він додає до неї цукор. Далі заливає суміш водою і, не припиняючи помішувати, чекає, коли кава почне підніматися. Насичений гарячий напій В’ячеслав швидко розподіляє по горнятках і розпочинає день у Львові з думками про Сімферополь, адже «кримчак завжди пам’ятає, що Крим — це його дім».

Кава за дідусевим рецептом — один із важливих спогадів кримчака В’ячеслава Ломброзо про рідний дім.

— Мій дідусь любив варити каву. Я його називав Юсуф-джан. Джан — це душа. Моя душа. Юсуф — бо його Йосиф звати. У нас такі теплі відносини були. Дуже його не вистачає. Завжди, коли я приходив, він питав: «Будеш каву?»

В’ячеслав. З Сімферополя до Львова

В’ячеслав родом із Сімферополя. Він жив разом із батьками та братом на першому поверсі будинку, а бабуся з дідусем — на третьому. Дідусь багато розповідав онукам про кримчаків, привчав до звичаїв і переказував кримчацькі притчі — майси. Він та бабуся — одні з небагатьох місцевих кримчаків, яким вдалося вижити в часи Голокосту.

— Дідусь жив у Білогірську до війни. Під час окупації він дивом зі своєю матір’ю та двома сестрами поїхав через фронт в Краснодарський край, потім на Кавказ. А бабуся під час війни проживала в Чечні, в Грозному. І вони тільки в 1962 році повернулись у Сімферополь.

У Сімферополі В’ячеслав мав власну юридичну фірму. Його офіс був у приміщенні кримчацького культурно-просвітницького товариства «Кърымчахлар», де він певний час був членом правління. Його клієнти були з різних міст, тому В’ячеслав часом їздив на судові засідання до Львова або Києва. Коли хвиля Євромайданів ширилася країною, чоловік саме мав справу у Львові. Йому трапився дуже гостинний клієнт.

— Ввечері ми ходили на Євромайдан, а вдень я ходив в суд.

Навесні 2014 року В’ячеслав із братом чергували біля військових частин у Сімферополі і намагалися відбивати атаки чоловіків, що приїхали на автомобілях з російськими номерами. Тоді вони й не підозрювали, до чого призведуть ті штурми. З розвитком подій на півострові львівський клієнт запропонував В’ячеславу з родиною виїжджати з Криму і зупинитися у нього вдома, у Львові.

— Я, коли виїжджав з півострова, то бачив, що в сторону Криму їде потяг з танками. А в мене там сім’я, в мене там діти. В той момент я прийняв рішення, що я їду.

Тогочасні події визначили, чим кримський юрист надалі займатиметься. Ті, з ким він стояв поруч, захищаючи військові частини в Криму, заснували громадську організацію «Кримська хвиля». До неї зверталися по допомогу такі ж переселенці зі Сходу та Криму, як і сам В’ячеслав.

Відомий багатьом у Криму як фахівець із господарського права, у Львові чоловік мусив будувати кар’єру заново: встановлювати контакти, напрацьовувати репутацію.

— От ти переїхав, і тобі потрібно, наприклад, зварити борщ. Що зазвичай потрібно для цього? Просто купити продукти і зварити. А переселенцю, щоб зварити борщ, потрібно купити тарілки, каструлю, черпак, ложки. Все з нуля.

З 2015-го по 2017 рік В’ячеслав працював в громадській організації «КримSOS», де, як і в «Кримській хвилі», надавав юридичну допомогу внутрішньо переміщеним особам. З 2018 року він працює у Львівській міській раді в секторі з питань доброчесності і запобігання корупції: аналізує місцеву владну систему на можливість виникнення корупційних ризиків.

Хто такі кримчаки?

Кримчаків часто сприймають як євреїв із Криму, тому що вони сповідують ортодоксальний юдаїзм. Однак кримчацькі молитовні ритуали відрізняються від традицій юдейських течій. Вони розвивалися окремо від сусідніх спільнот і водночас взаємодіяли з ними, переймаючи звичаї один в одного.

До окупації Криму 2014 року В’ячеслав з іншими кримчаками щороку 11 грудня їздив на 10-й кілометр шосе Сімферополь — Феодосія, де у 1941 році відбувалися масові розстріли, щоб вшанувати пам’ять кримчаків та євреїв Криму — жертв Голокосту. Тоді розстріляли близько 80 відсотків кримчаків. У цей день пам’яті — Ткун — кримчаки читають традиційну молитву за померлими — Кадиш.

— За час попередньої окупації Криму на 10-му кілометрі Феодосійського шосе було розстріляно багато кримчаків. І не тільки там, але тут — найбільш масово. Після деокупації Криму кримчаки самі знайшли це місце. Вони скинулись грошима і встановили там пам’ятник. Потім, через декілька десятків років, на цьому місці встановили цілий меморіал, в тому числі і євреям, які також були розстріляні.

За однією з версій, історія кримчацького народу почалася з кількох хвиль міграції євреїв: із Візантії, країн Близького Сходу та навіть півдня Європи — до Криму. Про це свідчать кримчацькі імена та прізвища різного походження: Ломброзо та Анжело — італійські; Бакши, Ізмірлі — турецькі; Гурджи — кавказьке тощо. Вони почали оселятися на Кримському півострові з XIII століття.

За іншими даними, найдавніший кримчацький молитовник датований X століттям, що вказує на те, що кримчацька етногрупа сформувалася ще до переселення євреїв до Криму і, ймовірно, має тюркське коріння.

Кримчацький рабин Дорон Хондо з Сімферополя стверджує, що кримчацькій юдейській традиції вже понад 1000 років.

Особливість кримчацької традиції полягає в тому, що вона поєднує в собі кілька юдейських. Молитовний ритуал кримчаків, якого вони й досі дотримуються, називається «молитва за традицією Кафи». Молитви читають мовою Святого Письма — івритом, крім однієї — Кадиш.

Першим осередком кримчаків у Криму вважається Кафа (нині — Феодосія). У XIII—XIV століттях це була колонія італійської республіки Генуя. З османською окупацією південної території Криму у XV столітті кримчаки взяли курс на північ і почали селитися ближче до кримських татар. Карасубазар (нині — Білогірськ) став новим кримчацьким осередком.

У пресі, а потім і в офіційних документах слово «кримчак» (кримчац. кърымчах) вперше з’явилось в XIX столітті. Тоді кримчацька спільнота активно розвивалася у кримських містах. Кримчаки займалися переважно ремісництвом, що забезпечувало добробут їхнім сім’ям. Однак ХХ століття стало для кримчаків, як і для решти народів Криму, трагічним.

У 1920-ті роки в Криму зачиняють кримчацькі молитовні будинки — къаали. Через голод та періодичні погроми частина кримчаків виїжджає з півострова до Палестини, а пізніше — до США.

Розвиток мови та культури кримчаків зупинився не лише через винищення кримчацького населення, а й через депортацію 1944 року кримських татар, які формували мовне середовище для кримчаків. Натомість в Крим почали заселяти представників інших національностей. Щоб порозумітися з новими сусідами, кримчаки спілкувалися російською мовою. До того ж в радянському паспорті можна було зазначити будь-яку національність, крім кримчацької. Кримчаків записували то євреями, то кримськими татарами. Так, бабусю В’ячеслава Ломброзо після Другої світової війни зареєстрували єврейкою.

— Радянська бюрократія виходила з такого: «Ми вважаємо, що якщо ви були в окупації, значить, ви знищені. А якщо ви знищені, значить, кримчаків вже не існує».

Політика Радянського Союзу спричинила те, що покоління В’ячеслава вже не спілкувалося кримчацькою мовою — чагатай.

Розмови поколінь

Чагатай належить до кипчацької групи тюркських мов. Для запису спочатку використовувалася староєврейська абетка, яку можна побачити ще в давніх кримчацьких рукописах — джонках. З 1920-х років кримчацькі тексти почали записувати латиницею, а згодом — кирилицею.

Кримчацьку мову іноді вважають етнолектом кримськотатарської через незначну різницю в лексиці та граматиці обох мов. Проте філолог Давид Ребі, один з останніх носіїв кримчацької, так не вважав. Він видав підручник кримчацької мови та кримчацькі словники.

У 1990-х роках Ребі заснував недільну «Школу дідуся та онука», де викладав кримчацьку мову всім охочим.

— Як правило, в нашому поколінні, в 90-ті роки, дідусі ще пам’ятали мову, а от батьки — вже не дуже, а потрібно онуків вже навчати, і тому у Давида Ребі виникла ідея зробити таку школу, де за партами посадити і дітей, і їхніх дідусів. І він там викладав.

Кримчаки там не лише практикували мову. Ключовою метою була зустріч поколінь, де родичі та друзі обговорювали спільні теми.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Стосунки в кримчацькій сім’ї мають певні правила, що базуються на взаємоповазі незалежно від віку члена сім’ї. У спільноті навіть побутує такий вислів: «Дитині — воду, а старому — слово». Це означає, що при розподілі ресурсів дитина завжди в пріоритеті, а при прийнятті рішень останнє слово — за найстаршим членом родини.

Дідусеве бажання зберегти кримчацьку ідентичність і передати її наступним поколінням здійснилося. В’ячеслав, вже маючи власних дітей, продовжує його справу.

— Поступово я дітям пояснюю так, щоб слово «кримчаки» було завантажене певним змістом для них. Принаймні вони це слово знають і знають, що кримчаки — це вони.

Світові про кримчаків

Розповідати про свій народ В’ячеслав Ломброзо вважає своїм першочерговим завданням. На його думку, кримчакам необхідна чітка стратегія збереження культурної спадщини та постійна комунікація з громадськістю.

— Якщо у нас буде брак інформації, то цю інформацію самі знаєте хто захоплює. Тому наше завдання — щоби основні події щодо кримчацького народу, основні постаті і взагалі інформація про те, як вони працюють над збереженням культурної спадщини, надходила з перших уст.

В’ячеслав співпрацює з Фондом досліджень та підтримки корінних народів Криму — міжнародною неурядовою організацією, яка опікується захистом прав кримських народів, зокрема кримчаків. Кожного року фонд відправляє представників корінних народів Криму до Женеви або Нью-Йорка на різного роду міжнародні заходи. У 2018 році В’ячеслав також поїхав на стажування до Женеви, де вчився формувати паралельні звіти із захисту прав корінних народів. Крім одноразових поїздок за кордон, чоловік виконує важливу задачу на батьківщині.

— Я з Криму збираю інформацію і намагаюся тут якось її передавати у державні служби з етнополітики. На різних конференціях, якщо є можливість, виступаю, на круглих столах, для того щоби збільшити інформування щодо кримчаків.

У цій роботі йому неабияк допомагає доробок кримського культурно-просвітницького товариства «Кърымчахлар». З часу його заснування у 1982 році в Сімферополі (на вулиці Крилова) відбулися знакові для кримчацької спільноти події: випуск альманаху про історію, побут, традиції кримчаків, відкриття історико-етнографічного музею кримчаків, регулярні зустрічі, обмін досвідом та спогадами між кримчаками України, США, Ізраїлю, Росії та інших країн.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Смаки Криму

У 1990 році на замовлення та за гроші товариства «Кърымчахлар» у світ вийшла єдина книга про кримчацьку кухню, в якій зібрані традиційні та сучасні рецепти. У кримчацькій кухні багато спільного з кримськотатарською та караїмською. Ці народи по-доброму сперечаються один з одним, чиї ж то насправді страви. Важливе місце в кримчацькій кухні посідає листкове тісто, з якого готують найпоширенішу страву до сімейних та національних свят — закритий пиріг кубете.

— Береш баранину, ріжеш на шматочки, потім ріжеш кубиками цибулю, картоплю, зеленушку. Потім береш листкове тісто і робиш з нього закриту піцу. Тісто знизу, тісто зверху. А всередині — картопля, цибуля, овочі, м’ясо і зєлєнушка. В центрі пирога робиться дірка. В цю дірку в певний момент треба залити воду, щоб начинка не висохла, а трохи проварилась.

З листкового тіста кримчаки роблять також чоче — пиріжки з різноманітними солоними та солодкими начинками. Їх ще називають караїмськими пиріжками.

Серед страв на щодень — каши кулах та сузмє. Обидві дуже схожі на маленькі пельмені. Першу страву приправляють томатним соусом, а для другої готують горіхову підливку алєде.

У палітрі кримчацьких смаків у В’ячеслава Ломброзо є один улюблений:

— Я дуже сумую за смаком дитинства: коли баранину з’їдаєш, у тебе потім пів дня руки пахнуть баранчиком.

Навіть за тисячу кілометрів від Криму В’ячеслав намагається оточити себе і сім’ю знайомими запахами та смаками. Вдома на свято Курбан-байрам, розповідає він, кримські татари завжди ділилися з кримчаками бараниною. Ті ж віддячували їм прісним хлібом — мацою — на юдейський Великдень, або Песах. Кримськотатарські друзі не зраджують традиціям і щороку приносять В’ячеславу свіже м’ясо, тільки вже до львівської квартири.

Іноді чоловік відвідує заклади кримськотатарської кухні у Львові, де він може попросити приготувати йому національні страви «як вдома». Йому ніколи не відмовляють.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Уляна Гентош

Авторка:

Даша Тітарова

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Фотографиня:

Іринка Громоцька

Оператор:

Назар Назарук

Ярослав Ільчишин

Операторка:

Ксенія Чикунова

Режисер,

Режисер монтажу:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Юлія Костенко

Марія Петренко

Діана Стукан

Анна Лукасевич

Інтерв’юер:

Олексій Оліяр

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик