Криворівня. Гуцульська коляда попри заборони

Карпати
Традиції
13 Травня 2019 21:54
1282

«В неділю рано сонце сходило, сади вишневі розвеселило…» — це перші рядки з колядки, яку чутно вже більше ста років у селі Криворівня на Гуцульщині. Традиція коляди є частиною Різдвяних свят ще з дохристиянських часів і вона, не перериваючись, триває дотепер. Ні навернення у християнство, ні радянські заборони не змогли розірвати цю тяглість традиції — чоловічого співу та ритуалу коляди саме в цьому селі посеред Карпатських гір.

У давні часи колядники були втіленням духів предків. Тоді святкували народження сонця. Потім архаїчна та християнська культури поєдналися, з язичницької коляда стала більш християнською, тобто народження сонця і Ісуса поєдналось. Тоді священики почали разом із гуцулами складати нові коляди. Вважається, що коляда уособлює модель церкви, бо й розпочинається вона на її подвір’ї. Колядники зробили можливим, щоби ця церква побувала в кожній хаті: не лише в тих, що внизу, біля річки, а й у тих, що загубились у високогір’ях.

Також коляда — це час зустрічей та спілкування, обміну думками та хвилюваннями, особливо для тих, хто взимку не має можливості часто один з одним перетинатись.

Отець Іван

Окрім колядників, дійством опікується місцевий священик, отець Іван Рибарук. На Різдво він благословляє колядників, а зібрані з коляди кошти розподіляє: на реставрацію церкви, на потреби АТО та на тих, хто потребує лікування:

— Ми не просто співаємо колишні коляди, так як то було 100 років тому, ми співаємо й про те, що є зараз. Ми у цьому живемо і тому воно збереглося.

Отець каже, що хотів би, аби в кожному селі на Гуцульщині було так, як у Криворівні. Тут кожен присілок має свій колядницький гурт:

Є села, де колядує півсела, є — де четверть села, є — де тільки крихітка села. Але так, щоби повне село було зайняте колядою, то тільки в нас так є.

У Криворівні 9 присілків і тому є 9 колядницьких гуртів. Тепер — час війни і обов’язково одна партія їде колядувати на Схід, до військових.

Криворівню вважають і літньою, і зимовою столицею Гуцульщини. Колись тут гостювали Іван Франко та Михайло Грушевський, знімав «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов. Сюди завжди приїжджало багато творчих людей, і цей взаємообмін вплинув на те, що місце стало пульсуючим культурним осереддям. Щоб прикрасити своє життя, гуцули часто використовують у різьбленні чи в одязі дармовиси (окраса, яка не має більше ніякого використання. — ред.). Іван Рибарук пояснює:

Живучи в горах, в цій красі, яка є в нас, ми не можемо бути інакшими. Крім того, ми (гуцули. — ред.) свободолюбиві, не давалися чужим культурам, чужим владам і просто жили своїм життям. І це прагнення жити своїм життям зберегло нас такими, як ми є. Маючи час помедитувати, люди доходять до розуміння істини.

Коляда

На Різдво колядники поволі сходяться на церковне подвір’я. Трембітарі готують свої інструменти, що вже встигли залежатися, до роботи, змочуючи їх горілкою, а решта колядників та гостей слухають службу і йдуть до мировання (обряд помазання вірян єлеєм — ред.). Тоді весь гурт колядників, селян і гостей села пересувається у двір церкви. Колядники формують коло, як універсальний символ сонця, всередині шикуються «берези» (провідники колядницького гурту. — ред.) та скрипалі. І починається дійство, на яке всі чекають цілий рік:

В неділю рано сонце сходило
Сади вишневі розвеселило.
В саду вишневім цвіток біленький,
Ой народивси Христос маленький.

Бартки (гостра вузьконоса сокира. — ред.) здіймаються вгору, ніби відбиваючи ритм; трембітають в трембіти і дують в роги; крисані (гуцульський капелюх. — ред.) переливаються різними кольорами і пір’ями на зимовому сонці — така собі кольорова колядницька хвиля.

Починається коляда з плєсом, коли колядники не лише співають, а й пританцьовують. Плєс є важливою частиною коляди ще з язичницьких часів. Це своєрідний зимовий ритуальний танець. Колядники пританцьовують навколо церкви, а потім — біля хат і під хатами, вітаючи в такий спосіб хати і людей, які там живуть. У Криворівні колядники пританцьовують на місці, а, наприклад, у селі Дземброня, що неподалік, вони ходять, наче військовий загін.

Поки колядники плєшуть біля хати, ґазда (господар. — ред.) вирішує, чи запрошувати колядників у хату. Зайшовши до хати, вони можуть колядувати там чотири години або й довше.

«Береза»

У Криворівні кожен колядницький гурт обов’язково має свого провідника («березу»), скрипаля і трембітаря. Вони співають свою коляду і три рази обходять церкву, створюючи своєрідну гуцульську колядницьку симфонію. Обов’язково вклякають перед отцем, який дає благословення на коляду, а вони таким чином обіцяють відвідати кожну хату і поводитися чемно.

Іван Зеленчук вже понад тридцять років беззмінно є «березою», наслідуючи свого батька:

Нас благословляє отець Іван Рибарук, покроплює свяченов водов і благословляє на мирну коляду. Ти відчуваєш, шо в серци в тебе робиси, якас така хвиля надходит, шо ти вже не такий, як усі, шо ми — так як апостоли. Ми йдемо, сповіщаємо про народження Ісуса Христа.

Умовно «береза» виконує роль священика, бо має із собою хрест, який потім цілують і на який дають повісмо (волокна із льону. — ред.). У Криворівні вважають, що це найблагородніша річ, яку можна дати для церкви та її потреб. Втім, тепер вже дають і гроші. За гуцульською традицією потрібно обов’язково дати колядникам щось матеріальне.

Іван Зеленчук розповідає, що кілька разів їздив представляти гуцульську коляду навіть до США:

— Починали ми свій перший колідницкий тур такий: цілий місяц збиралиси, робили репетиції, бо мій тато покійний березував, також ходив колядував. Колядує брат мій, тоже березує. То в нас якас така династія, шо ну любет то, і то якос йде з покоління в покоління.

«Береза» Іван зі своїм гуртом і всі інші розпочинають коляду на Різдво. Тут важливо добре розрахувати час і кількість хат так, щоб встигнути принести свої співи в кожну хату до Водохреща. Коляда триває приблизно два тижні й чоловіків не буде вдома весь цей період.

Традиційно гуцульські жінки не ходять колядувати з гуртом і не формують свої гурти. Так сталося через побутовий устрій, адже жінки мали доглядали за дітьми і господарством, а чоловік в умовах виживання просто мав більше фізичної сили. Втім, отець Іван розповідає, що були й такі випадки, коли жінки йшли колядувати. Так було у Криворівні, в Ясенові, коли раз чоловіки пересварились між собою. Жінки і дітей нагодували, і корову здоїли, і пішли колядувати:

— Але час змінився. Можливо, ми забули ті слова, що каже нам апостол Павло, що в Ісусі Христі немає ні чоловіка, ні жінки, але все і в усьому — Христос. Тому я не думаю, що жінкам не можна, але вони мають так багато праці, що їм було б забагато вже.

Давніше у коляду ходили тільки дорослі чоловіки. Не кожен може потрапити до колядницького гурту і зараз. Хоча тепер все частіше у гуртах з’являються молодші і переймають традицію. «Береза» Іван Зеленчук пояснює:

— У колядниках не може бути непорядний господар чи хлопец якийсь, який бешкетує чи забагато любит спожити сатани (алкоголю. — ред.). Ну, це не заборонено, шоби не випити, але всьо має мати міру. І дійсно: воно так має бути, бо не треба забувати, шо відчуваєш якус таку на душі відповідальність, шо ти стаєш трошечки не таким, як в повсякденному житті, шо тебе благословили, тебе покропили свяченою водою і ти мусиш ту місію свою виконати так, аби не мучила совість.

Якщо хлопець або чоловік без поважних причин пропускає коляду, його можуть вигнати з гурту.

До колядницького гурту Івана Зеленчука доєднався син священика Павло Рибарук. Він ходить в колядники з 12 років, тобто вже понад 8 років. Пам’ятає, як взяв в одного з досвідчених колядників зошит з колядками, аби собі переписати і навчитися співати. Спочатку йому було просто цікаво досліджувати і бути в коляді через її суспільну функцію, тобто частину життя громади.

Для кожного колядника важливо не лише колядувати, але і розуміти суть цього свята. З одного боку, ти співаєш тексти пісень і спілкуєшся з родинами, але, з іншого боку, ти проводиш своєрідну службу. Ось як описує свій досвід Павло Рибарук:

Це перехідна народна церква на колесах. Я це роблю для того, щоб прочитати, шо в мене написано на пуповині. Зрозуміти себе і зрозуміти ту мову, якою написано на моїй пуповині. І воно допомагає, бо то подорож до себе через спів, що дуже важливо.

Для хлопця ця традиція особлива, бо пов’язана з сонцепоклонництвом, яке зараз переродилось у християнську форму. І ця форма не відібрала дивного ефекту в коляді, коли ти в якийсь момент відлітаєш думками десь глибоко, де ще не починалися слова:

— На 15-й хвилині коляди (яка триває півгодини) ти можеш зловити себе на думці, що ти не тут, але твій рот співає пісні з десятьма мужчинами, з якими ти сьомий рік підряд колядуєш в тих самих ґаздів.

Про що співають колядники

Місцевий дослідник, етнограф Іван Зеленчук вважає, що традиції Різдва і коляди є синкретичними, адже тут поєдналися язичницькі та християнські вірування:

— І були складені такі коляди, у яких співают «народилоси сонце», але був ше й зміст «народивси Ісус Христос». Я вважаю, шо колєда підняласи ше на один ступінь, поєднавши одне з іншим.

Наприклад, серед коляд є найдовша колядка для ґаздів, яку співає «береза». Там є приблизно такі слова:

Кугутик (півень. — ред.) покрише́ний та й посоле́ний
Та й рибка поваре́на та й посоле́на,
Та й цей кугутик, єкому голову відрубали,
Та й ця рибка покрише́на і посоле́на, і поваре́на.
Коли кугутик цей закукуріче без голови,
А ця рибка покри́шена, поваре́на і посоле́на стрибне у водичку і попливе,
Отоді Ісус Христос воскресне.

Тобто, це дуже цікава форма, коли Воскресіння Христа співвідносять з воскресінням у природі.

Колядник Павло Рибарук також порівнює колядки зі старими скандинавськими баладами або індуїстськими піснеспівами. «Ой сіда, да й на ріда, сіда да й на дана» — це приспівка, яку використовують в багатьох колядках і співанках. Павло припускає, що це три дакійські богині Сіда, Ріда і Даная:

— Ми сприймаємо все, як належне, а коріння є настільки глибокими. І ті, хто писав і скаладав ці слова, хотіли, щоб вони були святими.

У кожній хаті колядують по-різному. Все залежить від побажань господарів. Можуть колядувати всій родині загалом або ж кожному члену родини окремо, навіть кожній дитині й тварині. Самі коляди так і називаються: «Коляда для ґазди», «Коляда для дівчини», «Коляда для хлопця». Слова колядок відрізняються в кожному селі й навіть можуть різнитися між гуртами.

Кажуть, що колись більше танцювали з ґаздами в хаті. Зараз залишився лише один танець разом з газдою. Це «круглєк». Його танцюють в колі, а коли в ґазди є пасіка, колядують спеціальну пісню і бджолам.

Коли колядники підходять до хати, в якій, може, ніхто й не живе, вони все одно заколядують, аби там відновилося життя. Одного разу колядники з «березою» Іваном прийшли до хати, де жила стара жінка. Вона дала на коляду трошки, лише 10 гривень. А вони дали їй 200 гривень як свою пожертву. Бо буває так, що коляда не забирає у людини, а бере лише те, що людина може дати. А колядники від себе допомагають людині, яка потребує.

Є й таке, як «Уме́рла коляда». Після кількагодинної коляди за столом і гостин чоловіки встають і співають колядку усім померлим цього дому. За традицією мають ставити колач і три свічки, а колядники дзвонять у дзвоники.

Заборона коляди

Як обряд, пов’язаний з релігією, коляду намагались заборонити двічі. Вперше коляду почали називати поганим ритуалом, коли на Гуцульщині активізувалося християнство. Письменник Станіслав Вінценз пише про це у своїй книзі «На високій полонині» і згадує 1830 рік.

— Ми славимо народження сонця, але ми можемо так само славити народження Ісуса Христа, — гортаючи цю книгу, говорить етнограф Іван Зеленчук. Місцевий письменник Петро Шекерик-Доників у той самий період уже називає коляду мобільною церквою, а нові колядки священики писали разом з гуцулами.

У радянський період забороняли церкву, а разом із нею й коляду. Відтак, гуцули робили все таємно. Іван Зеленчук розповідає, що колядували так званими «верхами», щоби ніхто не бачив, бо це ж була наче недобра справа. В містах тексти коляд могли переписувати, заміняючи Ісуса на Леніна, бо КДБ міг переслідувати колядників.

Кожне гуцульське село має дві частини. Долина, де живе, як правило, половина населення, — це на берегах річки. А друга частина гірського села називається «верхами». Між хатами — з кілометр, щоб займатися тваринництвом. В ті часи ймовірність того, що хтось піде в гори і перевірятиме, чи є коляда, чи немає, була малою. Тому коляда жила лише «верхами»:

— Моя мама постійно ходила на коляду до свої рідної сестри в Красноїллє. І каже: «А я на Різдво йду до сестри Марійки Шойворовської в гості» — «Чого?» — «А там вони живут високо в горах і вони пускають колядників».

Відновлюватися коляда почала під час перебудови. Люди зрозуміли, що репресивна система вже не така потужна, і почали пробувати відкрито колядувати. Іван Зеленчук вважає, що коляда відродилася саме у Верховинському районі, і першим селом в тому була саме Криворівня. Бо вона має свій прадавній звичай, і люди тільки й чекали можливості.

Чоловік згадує, як одного разу колядники прийшли, коли сім’я вже спала. Тоді було заборонено колядувати, можна було зазнати небезпеки, особливо якщо ти працюєш на державній посаді. А в етнографа була якраз сім’я вчителів:

В 2-ій годині ночі ми чуємо — під хатою колядуют. Та невже! І тоді я виходжу, дивлюся, що є колядники. Ми відкриваємо двері: заходіт всі колідники суда до нас у хату, ми ставимо на стіл то, шо можна. Поставити на стіл, вони колядуют і це так була перша коляда. А потім пропонували іти в коляду. Я, на жаль, не пішов тоді в коляду тому, шо в мене була робота.

Люди говорять, що в селі жив старий чоловік, який не тільки знав слова всіх коляд, він ще й на схилі віку, майже після 50-річної перерви, пішов у коляду.

Коли знову відродилася коляда, то з молодшими ішли такі діди, яким уже важко було навіть з хати вийти. Традиція не вмерла, бо жили ще ті люди, які пам’ятали, і не треба було починати з нуля.

«Береза» Іван Зеленчук згадує, що в Криворівні церква не закривалася і тут був один колядницький гурт з Верховини, бо їхню церкву спалили:

— То плясали верховинці у нас біля церкви, ну й криворівнянці дехто там до них долучавсі і біля церкви майже кожного року плясали. І то воно шос таке було, знаєте, коли почуєш той плєс, то воно дійсно якос боляче ставало на душі. То нічьо не заборонено, там нічого такого не було, такого антидержавного в тих колідах.

Були тексти антирадянські: і про сорок сьомий рік, коли тутешніх людей вивозили до Сибіру, були коляди про УПА — вони були заборонені.

Коли дозволили релігію відкрито, то в селі були лиш один-два гурти, а потім у кожному присілку створили окремі.

Розколяда

Після дванадцятиденного колядування гурт збирається на розколяду в свого «берези», колядують йому і родині. Після коляди п’ють із дзвіночка, дякують за гостину. «Береза» та скрипаль стоять у центрі, а навколо колядники плєшуть всі плєси, які знають. А «береза» повертається до кожного колядника, колядує йому на знак подяки і дає цілувати хрест. Всі вони просять Бога діждати нової коляди:

— На Водохреща йдемо на ріку, там розплєси, розціловуємоси з «березами», «берези» — між собою і колядники.

Якщо хтось із колядників провинився, йому дають цілувати лопату, яку розмальовують, як дівчину. Цей обряд «розколяди» є найзворушливішим моментом, адже це є прощання всіх чоловіків, які разом колядували впродовж двох тижнів.

Гуцульська коляда з плєсом є унікальним прикладом безперервної співочої традиції у Карпатах. Ця коляда є втіленням душі гуцулів, частиною їхнього генетичного коду. Саме тому це свято досі живе і у ньому немає місця для бутафорій, бо люди це роблять спершу для себе. І в цьому їхня сила, адже вони вміють «набуватиси», тобто відчувати і перейматися духом цього свята; не просто співати і гоститися, а намагатися зрозуміти суть і важливість коляди, як можливості вкотре відкрити для себе суть Різдва. Щороку гурт збирається з тих самих людей і колядує в тих самих господарів. Головне у цій традиції — бути разом в коляді, і тоді вона відбувається. У Криворівні кажуть, що зрозуміти коляду — це зрозуміти гуцулів.

Над матеріалом працювалиАвторка:Діана ГорбаньАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаКоректорка:Ольга ЩербакПродюсерка:Софія АнжелюкФотограф:Олександр ХоменкоФотограф:Дмитро БартошОператор:Дмитро БартошОператор:Максим ЗавалляМонтажерка:Марія ТеребусБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Вікторія ВолянськаТранскрибаторка:Ілона Миколаїшин

13 Травня 2019 21:54