Культура під час війни. Захід. Музей Корсаків і «Територія терору»

Улітку 2023 року команда Ukraїner вирушила в експедицію Україною, щоб дослідити культуру під час війни: як вона змінюється у воєнних реаліях, як віддзеркалює нові обставини та чи вдається їй, як і раніше, лишатися нервом суспільства. Так з’явився документальний проєкт «Культура під час війни» — серія відео та лонгрідів із різних регіонів України: заходу, сходу, півночі, півдня та центру.

У першому лонгріді ми розповімо про два найбільш помітні музеї заходу України: Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку та львівський Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору». Обидва ще від початку повномасштабного вторгнення стали простором, де митці разом із відвідувачами можуть осмислювати події, в епіцентрі яких опинилися, шукаючи розраду й підтримку в мистецтві.

Луцький Музей Корсаків

Місто Луцьк, що на Волині, славиться передусім замком Любарта, а з 2018 року туристи приїжджають туди й у Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. У ньому діє як постійна художньо-меморіальна виставка Миколи Кумановського (Художньо-меморіальний музей, відкритий на його честь, став структурним підрозділом музею), так і змінна експозиція. Також серед локацій музейного комплексу — бібліотека мистецької літератури, дві конференц-зали, а ще галерея стритарту «ПоліхромА» (до речі, 2016-го команда Галереї «Арт-кафедра», з якої і починався нинішній музей, організувала однойменний фестиваль сучасного урбаністичного мистецтва).

З початком воєнного стану велику кількість робіт перенесли в безпечне місце, але музей далі діє та розповідає людям про сучасне мистецтво, зокрема регулярно влаштовуючи різні експозиції українських митців.

Музей заснував хірург і бізнесмен Віктор Корсак. Коли 1997-го року він захистив кандидатську дисертацію, зарплата хірурга була чотири долари. Маючи відповідальність за своїх двох дітей, Віктор спочатку ночами працював вантажником, днями — за фахом, а потім зробив вибір на користь бізнесу.

У його кабінеті висіла робота луцького художника Миколи Кумановського. Якось друг сказав, що хоче й собі таку. Віктор познайомився з художником і купив у нього не одну, а відразу кілька робіт. Спершу вони стояли в нього вдома, а потім він зробив виставку у своєму торгово-розважальному комплексі Adrenalin City. Згодом це переросло в музей сучасного мистецтва, що носить їхнє з дружиною прізвище. Тому можна сказати, що постійне спілкування з Миколою Кумановським і надихнуло Віктора Корсака створити галерею сучасного мистецтва України, а колекція творів цього художника стала підґрунтям і початком першої приватної колекції у Луцьку. Нині Віктор не лише засновник музею, а й ідейний мотор усіх процесів у ньому.

— Місія нашого музею — рефлексувати минуле, змінювати теперішнє й творити майбутнє. Головне завдання — щоб людина зайшла в музей одною, а вийшла іншою. Музей діє за принципом трьох «К»: концепція, колаборація та комунікація.

Увечері 23 лютого 2022 року в музеї відкрили виставку Павла Ковача «Стіна». Віктор спілкувався з ним до ночі й не встиг лягти спати, коли почув перші вибухи. На третій день повномасштабної війни почав викладати мешканцям Луцька домедичну допомогу. Його мережа супермаркетів зібрала 30 тисяч харчових наборів, мережа готелів приймала тих, хто тікав від війни, зокрема десятьох художників.

Тим часом дружина й невістка спакували колекцію музею, але не всю, адже, на думку Віктора, мистецтво може підтримувати людей у такі скрутні часи:

— Мистецтво — це коли є комунікація з глядачем. Тому в мене в офісах, клініках і готелях картини. Люди мають його бачити, тільки так воно змінює. Глечик, який стоїть у сховищі, — це просто глечик, а якщо він потрапляє в контекст виставкового залу — це вже витвір мистецтва, експонат.

Із листопада 2022 року музей працює над величезним проєктом «Космогонія». Ідеться про написання картини площею дві тисячі квадратних метрів, яка стане найбільшою у світі, а процес її створення — найдовшим перформансом. Пише картину Петро Антип — художник із Горлівки, що на Донеччині. Також частиною проєкту є тематичні виставки українських митців, серед яких уже 500 подали свої роботи в експертну раду. Планують створити картини й за допомогою штучного інтелекту. Віктор каже, що якщо Книга рекордів Гіннеса зацікавиться картиною, яку створюють у музеї, то він не буде проти, адже для іміджу України це величезний плюс.

— Можна провести 100 виставок у маленьких галерейках по світу, і це абсолютно ніяк не вплине на імідж України як країни справжнього якісного сучасного мистецтва. А можна зробити один такий проєкт, і про це заговорить світ. Ми так і плануємо. У світове мистецтво треба заходити не через те, щоб нас шкодували, а через те, щоб показати щось таке, чого ніхто у світі не робив. Коли [Володимир] Кличко став чемпіоном [світу] з боксу, тоді вже казали не тільки про Чорнобиль, а й що Україна — це Кличко.

Віктор непокоїться іміджем українського мистецтва тепер, коли багато художників через повномасштабну війну виїхало й експонує та продає свої роботи за кордоном. За його словами, часто в благодійних ініціативах ідеться не про найякісніший продукт. Такі твори купують, щоб допомогти Україні, однак це створює враження про сучасне українське мистецтво як посереднє. Митцям важливо пам’ятати, наголошує Віктор, що за кордоном вони представники українського мистецтва, тож несуть певну відповідальність за культурний імідж України.

Сам Віктор не пише картин, але є поціновувачем мистецтва й випробовує себе в різних ролях, зокрема куратора. На черговий артпроєкт його надихнула філософія французького мислителя й письменника Мішеля де Монтеня. Ідеться про виставку «Думи» — частину проєкту «Космогонія». У ній порушено екзистенційні питання про життя, смерть, совість та війну. Експонати дібрані під кожну із сорока дум Віктора Корсака, серед них картини й скульптури в поєднанні з музикою на тлі. Митець називає це своєрідним тиском мистецтва на людину, коли активізуються різні рецептори сприйняття інформації. Пишучи конспект про думи, Віктор використав сучасний спосіб пришвидшити цей процес — ChatGPT.

— У «Думах» людям найбільше подобається танк у формі теплиці: з одного боку війна, а з іншого — жива й непереможна зелень.

Мистецтво виконує терапевтичну функцію не лише для того, хто створює, а й для того, хто сприймає його. Для розуміння сучасного мистецтва, на думку Віктора, потрібен естетичний інтелект. А щоб його розвинути — три речі: спостереження за природою, взаємодія з високим мистецтвом, власна творчість.

— Інколи мене питають: «От дивишся на абстракцію, і що ти там бачиш?». Там нічого бачити не треба! Я завжди питаю у відповідь: «Коли ти дивишся на захід сонця, що ти там бачиш?». Отак і треба дивитися на абстракцію.

Віктор зазначає, що війна породила безліч кон’юнктурних робіт, які не можна називати мистецтвом і які загубляться в часі, як сталося з радянською ідеологічною спадщиною.

Натомість він упевнений: Україні необхідно повертати свої імена, робити все, щоб роботи Казимира Малевича, Іллі Ріпина (знаного в нас як Рєпін), Олександра Архипенка та інших митців були в нашій країні, щоб їх вивчали тут. Росія століттями знищувала українське мистецтво або привласнювала його здобутки собі. Віктор додає: сучасні українські культурні діячі мають бути сміливими й гучними, адже маленькими кроками ми нікуди не дійдемо.

Петро Антип, який створює картину «Космогонія», малює щодня, а також займається скульптурою. Він упевнений, що митець без самоорганізування не відбудеться. Зауважує, що фраза «художник повинен бути голодним» має російське походження й варто від цього відходити.

— Я багато майстерень у Європі пройшов, бачив, як працюють французи, німці. У них усе чисто, акуратно, портфоліо лежить, що вони зробили, що думають зробити, усе чітко. Треба витісняти російський і радянський менталітет, бо там за художника вже подумав цар, партія чи Путін, а в Європі головне, чим відрізняється художник, — що він вільний, його ідеї вільні.

Петро впевнений, що штучний інтелект ніколи не перевершить справжнього художника. «Алгоритмічні» картини подобатимуться комусь, але художник синтезує свою ідею зі знань минулого й сучасного, зі свого унікального досвіду та світогляду.

Петро цікавиться міфами різних народів світу й осмислює їх у своїх роботах. У картині «Космогонія» відштовхувався від того, як колись описували народження землі:

— У єгипетських міфах кролик убив змію, і виросло дерево. Воно є на моїй картині: небо — його дихання, Місяць — одне око, Сонце — інше.

На думку Петра, в Україні є проблема з художньою освітою, адже більшість викладачів не зосереджується на світі учня, а готує ремісника, який знає техніки, але не вміє висловитися у своїх творах. А свобода для українського художника — понад усе.

Дідусь Петра — художник, а самому митцеві завжди подобався запах фарби. Він рано почав малювати та здобув художню освіту в російському місті Пенза. Розповідає, що в нього вдома, в Горлівці, говорили суржиком, а українські школи позакривали. Тільки в Росії йому сказали, що він українець. Там Петро став об’єднуватися з іншими українцями, які з ним навчалися. Готувався вступати в академію в Москві, але поїхав додому після одного випадку.

— Академік Чесовітін каже мені: «Навіщо тобі вступати в академію? Краще йди в Спілку художників, живи в Москві. Головне не їдь в Україну, бо хохли без польоту». Ця фраза все вирішила, я розвернувся й поїхав додому.

Удома Петро знайомився з українським мистецтвом, іменами майстрів, яких раніше не знав, і зрозумів, що воно чудове. Потім став подорожувати світом, а працював у себе в Горлівці. Російська агресія змусила його покинути дім, майстерню та бізнес. Живопис удалося вивезти, а скульптури залишилися там.

Пережити втрату дому йому допомогла філософія стоїків. Він вирішив почати життя з чистого аркуша. Вважає, що людині нічого не належить, крім власних емоцій і думок, а їх можна контролювати.

Нині, на думку Петра, перед українськими митцями стоїть велике завдання, адже, попри всі воєнні перемоги, Україна не стане в ряд із великими державами без презентування своєї культури. На щастя, представляти є що:

— У нас кожна жінка, яка малює яйця на Великдень, — художниця. У нас такі вишиванки!

Петро зазначає, що є багато грантів для українських митців як біженців, але вони не відкривають світові українського мистецтва, адже це можна робити тільки великими сміливими проєктами. І краще зробити два потужні, ніж розпорошуватися на тридцять точкових.

Митці ще довго рефлексуватимуть російсько-українську війну у своїх роботах, і Петро хотів би, щоб вони зосередилися не на трагедії, а на героїзмі.

— 300 спартанців втратили все, але вони герої, які зробили подвиг. Наш Маріуполь — теж подвиг. Я хочу малювати правдиву, сильну Україну, щоб люди нею пишалися.

Митці не можуть бути поза політикою. Якщо вони публічні, то вже є частиною політики, навіть якщо не відчувають і не усвідомлюють цього, вважає Петро.

— Шевченко не був у політиці? Франко не був у політиці? А Стус? Назвіть мені художника, який не був у політиці. Почитайте щоденники Ріпина, що він писав про росіян.

У галереях, енциклопедіях та збірках зазначена національність художників, і Петро закликає українців повертати свої імена, які свідомо вкрала Росія. Якось він гортав російський альбом, де було представлено тисячу художників і всюди вказана їхня національність, а тридцятьох українців, які були серед них, підписали як росіян або просто «народився в Мелітополі / Одесі / іншому місті». Дивується, що це склали наукові працівники.

Українці себе довго недооцінювали, а росіяни цим користалися. Але тепер українці переосмислюють свою культуру, вивчають історію і пізнають себе, тож майбутнє митець бачить світлим:

— Я думаю, що за Україною буде велике майбутнє. Усе в нас буде добре.

Львівський музей «Територія терору»

Ольга Гончар — директорка Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору», розташованого на місці колишнього львівського гето, третього за величиною в Третьому Рейху, яке проіснувало з 1941 по 1943 рік. Музей відкрили 2017 року, і він складається з експозиції та простору для дискусій і презентацій. Відвідувачі побачать «вагон-телятник» (у подібних депортували людей), реконструкції типового помешкання львів’янина 20–30 років ХХ століття, спальні після обшуку, арешту або депортації, табірного барака, радянського архіву, де на кожну арештовану людину була справа. Одна з частин експозиції, яка постійно поповнюється, — колекція монументального радянського мистецтва, куди з публічного простору звозять декомунізовані пам’ятники.

— Коли є такі музеї, історія не стає чорно-білою, вона не стає сірою, вона стає такою заплутаною, але чітко показує, як людина може протистояти злу й лишатися людиною.

Із 24 лютого по вересень 2022 року музей зачиняли для відвідувачів, але працівники проводили екскурсії про історію міста для внутрішньо переміщених осіб. Частина колективу евакуювалася за кордон, тож у музеї з’явилися нові люди.

Опівночі перед повномасштабним вторгненням Росії Ольга якраз обговорювала з колегою зі старобільського музею на Слобожанщині потенційну евакуацію. А вже о восьмій наступного дня разом із командою свого музею пакувала експонати. Частину фондів і документів тоді вже оцифрували, усе цінне сховали, а вікна заклеїли скотчем. Також зібрали дані про те, хто готовий прийняти людей з інших міст.

— Львів із перших днів війни став перевалочним пунктом. До нас дзвонили всі, кого я знала з музейної сфери, і міжнародні партнери, адже до нас можна було додзвонитися, бо решта була в дорозі або під обстрілами.

У перші тижні повномасштабної війни створили Музейний кризовий центр — ініціативу, яка відтоді допомагає музейникам, зокрема фінансово підтримує під час евакуації. Допомогли вже понад сотні музеїв із десяти регіонів (здебільшого Донеччини, Херсонщини, Сіверщини та Слобожанщини).

— Наразі життя [будь-якого] музею в Україні залежне від територіального розташування: що далі від Росії, то краще. Ті, що розташовані ближче до кордону, або окуповані, або зруйновані. Що далі від кордону, то навіть у пустих стінах проводять заходи, арттерапію.

Увесь 2022 рік музей «Територія терору» працював над збереженням колекції, оцифровував експонати. Завдяки аудіогіду українською та англійською мовами можна слухати про музейні предмети в будь-якому куточку світу.

— Нам важливо мати копію музею на флешці, щоб, якщо щось станеться, було що відновлювати.

Тарас Різун — головний зберігач фондів музею «Територія терору». Він обліковує та зберігає експонати, а також дані на електронних носіях.

Тарас був безпосередньо причетний до сканування експонатів. 3D-тур музеєм можна побачити на сайті музею. Станом на 2023 рік там уже є 50 найцінніших експонатів із короткими описами до них. Тарас зауважує, що змога відвідати музей із дому заохочує людей побувати в ньому наживо.

— Щоб зробити 3D-модель одного експоната, треба зробити сотні його знімків із різних ракурсів. Запам’яталося виконання 3D-моделі сорочки Ольги Попадин, яка вишила її, коли перебувала у в’язниці на Лонцького 1950-го року. От і цю сорочку не можна було відсканувати, просто повісивши на вішак чи тримаючи в руках. Ми надягли її на манекен, а хлопці з камерами буквально танцювали навколо цього манекена: знімали і зверху, і збоку, і знизу.

Під час війни музей не може функціонувати так, як у мирні часи. Фокус його діяльності зміщується насамперед на збереження надбаного та взаємодопомогу. Тарас зазначає, що якби росіяни хотіли бути чесними із собою, то їм треба було б виводити свою історію з інших джерел. А доки вони робитимуть це на основі краденого, доти й хотітимуть знищити українців.

Попри війну, театри працюють, письменники пишуть книжки, видавці їх видають, художники створюють картини. Культурне життя триває, але установам ведеться важче, вони менш повороткі, ніж, скажімо, бізнес чи ні від кого не залежний митець. Вони ж залежать від фінансування й потребують опіки держави, яка передусім зосереджена на війні.

— На прапорі повстанців Холодного Яру було написано «Воля або смерть». У нас вибір невеликий: або переможемо, або нас не буде. Мусимо вірити в перемогу й робити все для неї. А якщо прагматичніше казати, то чи не вперше в українській історії ми опинилися в такій ситуації, що нам допомагає практично весь західний світ, тож цього разу все буде добре.

Кілька міжнародних організацій допомогли «Музею терору» пережити зиму 2022-го, коли ще одним серйозним викликом, окрім обстрілів міста, стали віялові відключення електроенергії, адже окупанти прицільно руйнували критичні об’єкти інфраструктури України. Тоді музей отримав гранти на генератори, павербанки, також закупив засоби індивідуального захисту для працівників на випадок хімічних і ядерних атак.

Упродовж 2023 року завдяки підтримці Фонду Конрада Аденауера в музеї триває проєкт «Поранена культура», у межах якого записують інтерв’ю з музейниками про їхні перші дні повномасштабної війни й про те, як рятували колекції. Окремий напрям — VR-екскурсія музеями, які зруйнувала Росія. Першим таким об’єктом став Охтирський музей на Слобожанщині. Директорка «Території терору» Ольга каже, що це добре працює серед іноземної авдиторії, яка ще не скоро зможе побачити все на власні очі. Завдяки технологіям можна розповідати їй правду.

В умовах російських ракетних обстрілів та постійних атак дронами на мирні міста будь-яка будівля може бути пошкодженою чи знищеною, зокрема й така, що має архітектурну чи історичну цінність. На щастя, є команди, які професійно допомагають уберегти в майбутньому цей культурний спадок. Серед таких — львівський проєкт Skeiron — організація, яка сканує об’єкти культурної спадщини, зокрема музеї та їхні експонати. Такі скани помічні під час реставрації та важливі для документування спадку. Команда Skeiron співпрацює з «Музеєм терору», щоб допомогти убезпечити від безповоротних втрат і їхні колекції.

Ольга підкреслює, що в міжнародному середовищі це працює не тільки для збереження, а й для промотува́ння музеїв — цього навчили карантинні часи. Якась із відсканованих картин стає частиною мерчу, із нею роблять магніти, футболки, блокноти, наліпки.

— Якщо казати про нас (українські музеї. — ред.), це суто питання безпеки. Що більше ми встигнемо відсканувати в цій ситуації повного хаосу, то більша ймовірність, що воно збережеться взагалі.

Одним із завдань музею є зберегти пам’ять. «Непочуті» — проєкт, у якому збирають усні свідчення мешканців Львова та загалом заходу України, що мають досвід депортацій, репресій, життя в засланні та повернення в Україну. Герої — здебільшого старші люди, які розповідають, що в їхньому житті зробив тоталітарний режим СРСР.

— У проєкту така назва — «Непочуті», тому що більшість оповідачів — непублічні люди. Багато із них розповідало свою життєву історію тільки раз, тільки нам.

Після повномасштабного вторгнення Росії проєкт продовжив жити, але став не таким масштабним. Його автори думають над переформатуванням, щоб іще по гарячих слідах записувати досвід життя людей під час сучасної російсько-української війни. Адже музейники добре знають, як людська пам’ять витісняє трагічні події, а ті, хто вчиняв злочини, стараються ретельно та швидко замести сліди, змусивши потерпілих замовкнути. Ольга зауважує, що так змінили пам’ять цілих поколінь про Другу світову війну як одну велику російську перемогу, а не трагедію всього людства. За її словами, багато тих, хто свідчив для проєкту «Непочуті», не розповідав своїй сім’ї про пережите.

— У нас кожне покоління «вигребло» від Росії, кожне покоління щось втратило через Росію і кожне покоління опиралося тоталітарному режиму. Досвід опору передається завдяки цим розповідям.

Директорка «Території терору» зазначає: розголос — суттєва річ, що відрізняє теперішню ситуацію від тої, у якій українці опинилися за радянських часів. Із перших днів повномасштабного вторгнення українці розповідають світові про злочини Росії та їхні наслідки. Ольга вважає, що зібране в їхньому проєкті «Непочуті» об’єктивно зможуть відрефлексувати хіба що внуки оповідачів, адже всі, хто нині живе в Україні, так чи інакше травмовані війною.

Юрій Коденко, старший науковий співробітник музею «Територія терору», інформаційно наповнює експозиції, консультує та вивчає історію терору в Україні. Його досвід історика підказав 2014-го виїжджати з Луганська, де вже починали складати списки проукраїнських людей. Він зібрав речі у дві сумки й покинув дім, не знаючи, коли зможе туди повернутися. Адаптуватися на новому місці допомогла робота.

— Стільки років минуло, і я помітив за собою, що починаю казати «у нас у Львові».

Юрій працює, зокрема, в усноісторичних проєктах музею, інтерв’ює людей, які пережили репресії. Він наголошує: музею ідеться не про те, щоб оцінювати діяльність людей із погляду сучасності, а про те, щоб висвітлювати події так, як вони відбувалися, тобто використовуючи історичний підхід. Це потрібно для реконструювання історичної картини подій.

На пам’ять впливає час, і людській психіці властиво витісняти та видозмінювати жахливі події, інколи їхня послідовність плутається. Юрій пригадує, що в деяких випадках це працює так: людина дійсно діяла в підпільних організаціях, і її схопили каральні органи. Тепер же вона має звичайне життя, яке здається їй нецікавим, тому починає прикрашати минуле. Завдання істориків у цій ситуації — верифікувати свідчення.

Юрій каже, що Росія буде ворожою Україні, поки не зміниться, але цей процес надважкий і довготривалий, адже їм треба нарешті усвідомити: їхня історія брехлива, а українці не є і ніколи не були частиною російського народу. Нині, на думку Юрія, ніщо не вказує на те, що цей процес почався.

— Ми спостерігаємо, як путінський режим від авторитарного трансформується в тоталітарний, такий самий, як у сталінські часи, майже один в один.

Юрій упевнений, що українці переможуть у цій війні: росіяни несвідомо розуміють, що вони загарбники, їм треба постійно шукати мотивацію продовжувати, а українці в обороні, тож це спонукає до звитяги.

— Несправедлива — це загарбницька війна, а справедлива — оборонна. Коли люди захищають власну землю, власний дім, родини, це надихає їх, вони спроможні на таке, чого від них і не сподіваєшся.

В умовах, коли світ нарешті зрозумів, що Україна не Росія, не її частина й не «братній народ», треба розповідати, чим є наша країна, яка вона, що її сформувало та як вона вплинула на формування глобальної спільноти. Тому, на думку Ольги, культура важлива. До того ж вона перетворюється на кулі під час різних благодійних аукціонів на підтримку ЗСУ.

Очільниця «Території терору» підкреслює, що значну роль має і розуміння значення культури серед можновладців.

— Доки ми на цьому (культурі. — ред.) економимо на державному рівні, доти війна буде повертатись і повертатись. У нас не має бути ситуації, коли такі організації, як Український культурний фонд, заявляють, що в них немає грошей, або музеї в такий складний час змушені звільняти, скорочувати людей через недофінансування.

На думку Ольги, росіян від українців відрізняє відсутність критичного мислення та зацикленість на давно минулому. Щоб культура розвивалася, потрібні діалог, дискусія, свобода слова, а там цього немає. Вона зауважує, що росіяни прорахувалися, коли очікували, що українці, налякані й розділені повномасштабним вторгненням, діятимуть за принципом «моя хата скраю». Так, українці нерідко сваряться, але коли справа доходить до діла, важливого всій громаді чи нації, то виходять на протести, страйкують, критикують владу тощо. Тобто вони висловлюють думку, і це народжує істину, а коли треба згуртуватися, то особисті чвари стають на другий план.

— Київ не вирішує за всі регіони. Наша країна величезна й різноманітна, і наша сила в самоврядуванні.

Із часу повномасштабного вторгнення в Ольги було багато закордонних відряджень. Вона розповідала про ситуацію з музеями в Україні. Каже, що «хороших рускіх» не зустрічала, але завжди був хтось, хто казав щось на кшталт: «Чому ми слухаємо тільки одну сторону, тільки українців? Я хочу почути й російських демократів». Ольга на такі закиди відповідала двома аргументами. По-перше, казала, що йдеться не про справедливість і дві сторони конфлікту, адже такий погляд не враховує, що відбувся напад, агресія щодо мирної країни. А по-друге, прямо запитувала, що зробили російські демократи за всі роки свого часто фінансованого самими ж європейцями перебування поза межами Росії.

Як порівняти з Харковом чи Києвом, армія РФ менше обстрілює Львів, тому він став пунктом, куди приїжджають журналісти, дипломати, куди евакуювалося багато людей із міст, які сильно постраждали внаслідок війни.

— Так склалося, що нині на цій території (у Львові — ред.) менше ракет, ніж на інших. Це означає, що ми маємо допомогти всім, хто постраждав більше, прихистити їх тут або створити умови, щоб вони поїхали далі. Маємо стати медіаторами між іноземцями й тими, хто потребує допомоги, працювати й працювати. Як добре, що Україна велика і в людей є можливість переміститися, залишаючись у ній.

Найсильніше Львів відчув вплив повномасштабної війни в перші місяці вторгнення та під час зимових відключень світла. Але війна помітна й у цьому західному місті: воно постійно бачить похорони військових, проводжає своїх на війну та зустрічає поранених. Ольга впевнена в перемозі й каже, що хоче побачити, як розпадатиметься російське зло.

— Українці переможуть у цій війні, тому що ми вже досвідчені воїни. Ця війна триває не з 24 лютого й навіть на останні дев’ять років, ця війна триває дуже-дуже давно. Кожне покоління в нас втрачало, воювало, опиралося російській окупації. І нарешті настав час поставити крапку в цій історії.