Зберегти культуру Одеси під час війни

Share this...
Facebook
Twitter

Одесити укріплюють своє місто з перших днів повномасштабної війни з РФ. Розуміючи, що російська армія готова йти на все, одні взялися за зброю, інші — за збереження культурної спадщини. І якщо музеї тимчасово зупинили роботу, евакуювавши колекції, то такі проєкти як «Тисячі дверей Одеси» ще з більшим ентузіазмом взялися за свою роботу.

Через дії російських окупантів, які обстрілюють міста і села, Україна ледь не щодня втрачає свої культурні пам’ятки. Деякі ж із них зазнають суттєвих ушкоджень. Ця невтішна статистика, на жаль, зростатиме до завершення бойових дій. Однак українці запекло чинять опір і на культурному фронті. Волонтери, представники громадських організацій чи культурних інституцій шукають будь-які можливості, щоб захистити експонати музеїв, галерей, а також архітектурні об’єкти.

Одеса має понад тисячу пам’яток архітектури та більше п’ятдесяти музеїв. Місто пережило різні історичні періоди, а до його створення долучалися митці різних національностей — українці, французи, італійці, швейцарці, німці, поляки, болгари. Відтак Одеса — розмаїте, багатокультурне місто з еклектичною культурною спадщиною. І деякі одесити вважають своїм життєвим обов’язком зберегти й популяризувати її, особливо під час повномасштабної війни з РФ.

За більш ніж два місяці військового протистояння російські військові так і не прорвалися в Одесу. Однак вони обстрілюють місто та його околиці ракетами й артилерійською зброєю.

Музей західного і східного мистецтва в евакуації

Одеський музей західного і східного мистецтва — один із кращих художніх музеїв України, який через два роки має святкувати столітній ювілей. Катерина Міхейцева, заступниця директора, розповідає, що до початку повномасштабної війни вони вже готували велику святкову програму з цієї нагоди, а музей регулярно приймав десятки відвідувачів. Тут можна було помилуватися великою колекцією експонатів, поділеною на три основні відділи: західноєвропейське, східне та античне мистецтво. Однак із 24 лютого життя музею вимушено призупинилося.

— Вже наступного дня (25 лютого. — ред.) ми зібралися з колегами і розробляли робочі групи, які будуть займатися евакуацією колекції: демонтажем, пакуванням, веденням документації та декілька ще інших груп.

За словами Катерини, збереженням усієї колекції займався тільки колектив музею, тісно співпрацюючи з Міністерством культури та інформаційної політики України, яке приймає фінальні рішення про те, як бути з цими культурними об’єктами. Деталі евакуювання музейних експонатів Катерина не розповідає з міркувань безпеки. Однак жінка додає, що їм пощастило до повномасштабної війни потрапити до переліку музеїв президентської програми «Велике будівництво», яких очікувала велика реставрація. Перші етапи роботи розпочали цієї зими, тож частина колекції вже була готова для транспортування, через що її було легко заховати від нападу російських окупантів. Також дуже допомогла волонтерська організація Museum for change, яка, заручившись підтримкою House of Europe, закуповувала й надала музеям усі паковальні матеріали, необхідні для збереження їхніх експонатів.

— Війна чи мир — немає сумнівів: спадщину треба зберігати, тому що це історія. Тому що не знаючи свого коріння та хронологію розгортання історії, неможливо зрозуміти, хто ти, винайти свою інтелектуальну самоідентифікацію, неможливо установити цей трансцендентний зв’язок з минулим та вибудовувати якісь плани на майбутнє.

Катерина розповідає, що музей уже переживав досвід війни. Під час Другої світової колекцію евакуйовували до Уфи — одного з великих, віддалених від фронту міст РФ. Унаслідок цього значну частину експонатів було втрачено. Не повернулися, наприклад, роботи таких світових майстрів як Нікола Пуссен (французький живописець XVII ст.) і Антоніс ван Дейк (фламандський живописець XVII ст.). Таких прикрих історій в українській культурі чимало, адже Росія століттями присвоювала те, що їй не належало.

— У росіян є звичка присвоювати і експортувати людський капітал. Вони видають якихось діячів культури, письменників, майстрів живопису за росіян.

Жінка переконує, що цього разу історія не повториться і вся колекція — у надійному місці і під пильним наглядом. А поки музейні зали стоять порожні, колектив планує робити все можливе, щоб культурне життя в Одесі не завмирало. Вони хочуть провести кілька лекцій, щоб допомогти містянам хоч трохи відволікатися від жахіть війни. Катерина переконана, що споглядати й обговорювати твори мистецтва — не тільки хороший інтелектуальний тренажер, а й дуже дієва терапевтична практика, результат якої відчуває і окрема людина, і все суспільство.

— Нам потрібно якось відновлювати цей баланс добра, тому що зла зараз дуже багато. Це може нанести великих руйнувань для нашої ментальності, тому мистецтво допомагає якось це пережити.

«Тисяча дверей Одеси»

Із 2019 року одесити-ентузіасти, небайдужі до міської архітектури, реставрують старі двері та ворота Одеси, вбачаючи в них не тільки естетичну, а й історичну цінність. Зараз проєкт знають як «Тисяча дверей Одеси». Він з’явився за ініціативи Костянтина Ємельянова та команд Urban Inst., «Архітектура Одеси» і «Мій дім Одеса». Впродовж одинадцяти років до того, перш ніж взятися за першу реставрацію дверей, вони створювали детальний фотоархів вуличних культурних пам’яток — дворів і фасадів дореволюційних будинків, їхніх інтер’єрів і деталей оздоблення. Також проводили регулярні екскурсії містом. Олександр Левицький, який зараз очолює «Тисячі дверей Одеси», пригадує:

— Із 2008 року проєкт «Архітектура Одеси» відзняв практично всі будинки зсередини і ззовні у всіх деталях. Звісно, невід’ємна частина кожної історичної будівлі в Одесі — це двері, вхідна група, що по-суті як обличчя (архітектурного. — ред.) проєкту. Це те, чого торкається житель щодня, те, до чого він звик і те, що за радянських часів зафарбовували, замість очистити від пилу і натерти воском.

Чоловік розповідає, що реставраційний проєкт «Тисяча дверей Одеси» з’явився завдяки випадку. Їхня колега Юлія Іконнікова знайшла розкішні старі двері, які фактично викинули. Не довго думаючи, разом із Костею вони забрали ці двері на склад. У той же день з’явилося бачення нового проєкту — зберігати й реставрувати такі пам’ятки архітектури міста, а не відправляти їх на сміттєзвалище. Активісти прагнуть відновлювати автентику Одеси XIX ст. Перші двері команда успішно реставрувала за більш ніж три місяці. Їх встановили в тому ж будинку, де вони були раніше — на вулиці Троїцька, 43-Б. Це одна із ключових ідей проєкту — повертати відновлені двері на їхнє історичне місце. Команда працювала над створенням міської програми реставрації, в якій беруть участь небайдужі одесити, представники бізнесу та міського управління. Так, наприклад, вони визначили принцип роботи над такими проєктами, аби змогти якісно їх реалізовувати: 30 % витрат за реставрацію мають компенсувати мешканці будинку, а 70 % — меценати, стати якими може кожен охочий, долучившись до відкритого збору коштів.

До початку повномасштабної війни з РФ команді проєкту «Тисяча дверей Одеси» вдалося розробити оптимальний підхід до реставрування історичних дверей. Олександр каже, що це досить кропіткий процес із багатьма етапами. Все починається з огляду дверей, аби зрозуміти, в якому вони стані і якої саме допомоги потребують. Далі — обов’язкова фотофіксація, потрібна не тільки для архівування конкретного архітектурного об’єкта, а й для розуміння його габаритів, деталей і нюансів оздоблення, фурнітури. Реставратори роблять фронтальні фото й так би мовити «розкадровку» оздоблення дверей. Усе це допоможе зробити якнайточніші креслення і відновити пошкоджені чи втрачені деталі саме такими, як їх задумав автор.

— Ми вже стикаємося з дверима, що не мають аналогів. Де ось єдині двері — останні, все. І вони мають певні втрати. І де їх брати, ці втрати? На що звертати увагу, якщо в місті схожих дверей немає? І ми звертаємося до фотоархіву, щоб зрозуміти, відчути, що ж автор мав на увазі, яка там повинна бути деталь.

Звісно, двері ще й ретельно заміряють, однак фотофіксація — надважливий етап роботи, що інколи допомагає відновити й інші екземпляри. Далі реставратори сканують деталі дверей на 3D-принтері, поправляють схеми, де це потрібно, щоб зберегти і симетричність, і автентичність роботи. Фурнітуру можуть виготовляти або самостійно, або підшуковувати щось відповідне на одеських барахолках.

Олександр пояснює, що кожні двері — унікальні, а тому потребують індивідуального підходу. До того ж, більшість етапів — ручна робота. Точно зрозуміти обсяг роботи можна тільки після зняття всіх шарів фарби, кількість яких теж щоразу різна. Реставратор каже, що їм траплялися двері, які фарбували аж шістнадцять разів. Таке «заганяння» у фарбу старих дверей чи внутрішнього оздоблення під’їздів — типова практика радянського часу. Практично під кожною такою закатаною стіною є шанс знайти настінні розписи XIX ст.

— Одеса — це музей під відкритим небом, як не крути. Якщо ми заходимо в музей, то бачимо там картини в одному приміщенні, а тут всі будинки мають такі картини. Хотілося б, звісно, щоб вистачило життя, аби відкрити всі ці картини і показати мистецтво людям. Щоб можна було насолоджуватися і підсилити віру в те, що місто справді історичне, що Радянський Союз тільки законсервував усі ці розписи під шарами фарми, а не знищив, що можна все це зберегти й укріпити.

Олександр відмічає, що з першого дня повномасштабної війни з РФ вони не зафіксували жодного випадку, коли одесити демонтовували старовинні двері. Натомість їхня команда почала працювати ще активніше.

— Під звуки сирен і під усі ці насущні проблеми, з якими ми стикнулися, реставрація старовинного виробу допомагає нам зосередитися на житті, мистецтві та своєму внутрішньому «я».

Співзасновник проєкту «Архітектура Одеси» і фотограф Дмитро Шаматажи підтримує погляди Олександра, адже вся їхня команда — однодумці, які вболівають за збереження історико-культурних та архітектурних пам’яток рідного міста. Саме Дмитро є автором колонок на сайті «Архітектура Одеси», тому він добре обізнаний в особливостях її архітектурного ландшафту. Чоловік розповідає, що особливість Одеси — багатонаціональність її мешканців, кожен із яких у різний час більшою чи меншою мірою впливав на вигляд міста. Йому властиве змішання стилів і створення власних творчих чи технічних рішень, які б покращували життя (наприклад, система колодязів). За словами Дмитра, саме в кінці XIX ст. Одеса почала набувати того вигляду, за яким ми її знаємо сьогодні. До створення її архітектурного ландшафту долучалися світові метри світу архітектури й мистецтва.

— Тут ми можемо побачити практично всі без винятку напрями еклектики XIX століття, починаючи від ранньо еклектичних барокових напрямів до нео-, псевдоготики і мавританського стилю.

На запитання про те, чому важливо зберігати культурні пам’ятки, особливо під час війни, хлопці без вагань відповідають, що це спільне історичне надбання, яке допомагає розуміти й не забувати, хто ти насправді. Дмитро додає:

— Архітектура відображає ментальність народу, країни, міста. Це історична тканина, необхідна для формування культури і культурного виховання майбутніх поколінь.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Аня Яблучна

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Наталія Понеділок

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Фотограф:

Юрій Макаліс

Дмитро Шаматажи

Алєсь Пілєцкі

Оператор,

Інтерв’юер:

Сергій Ковальов

Режисерка монтажу:

Надія Мельниченко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик