Голоси Маріуполя. Життя два роки потому. Кирило

За більш як десять років війни Маріуполь двічі ставав місцем битви між українськими й російськими військами. Навесні 2014-го бійці РФ уперше тимчасово окупували місто, допоки в червні того ж року його не звільнили ЗСУ. У травні 2022-го після трьох місяців боїв окупанти захопили Маріуполь вдруге, обстрілюючи його з танків та важкої артилерії, використовуючи реактивні системи залпового вогню й завдаючи ударів із повітря. 

Оцінити збитки, спричинені державою-терористом цьому місту, наразі практично неможливо. Окупувавши Маріуполь, РФ знищує докази своїх воєнних злочинів: зносять залишки пошкоджених будівель, що стали братською могилою для сотень людей, а тіла загиблих спалюють у пересувних крематоріях. Покинуті помешкання маріупольців заселяють новими жителям — здебільшого вихідцями з країн Центральної Азії, яким пропонують вищу ніж в РФ зарплатню (переважно на будівництві) і російське громадянство. Також є інформація, що у вціліле житло селили російських військових, які це місто і знищували. Водночас Росія поширює пропаганду про відбудову Маріуполя, щоб відвертати увагу від своїх злочинів і приховати докази руйнацій.

Попри спроби російської влади викривити правду, про події 2022-го світ згадує і зараз. Із кожним днем все більше українців готові розповісти, як Росія «асвабаждала» Маріуполь і як ця війна вплинула на їхні долі.

Одна з таких історій — маріупольця Кирила, який під час боїв за місто на початку повномасштабної фази війни облаштував прихисток для цивільних і надавав допомогу ВІЛ-позитивним разом зі знайомою лікаркою-інфекціоністкою.

Початок повномасштабного вторгнення

Кирило народився й виріс у Маріуполі. До лютого 2022 року був членом ГО «Істок» та ЛГБТ-активістом, менеджерив проєкт у сфері громадського здоров’я. Зі своєю командою чоловік надавав маріупольцям психологічну та юридичну допомогу, організовував лекції. У центрі організації відвідувачі могли безплатно пройти тест на ВІЛ, сифіліс, вірусні гепатити тощо.

Коли в лютому 2022-го почалися бої за місто, Кирило продовжував допомагати людям. Так, разом із лікаркою-інфекціоністкою він під обстрілами вивіз важливі препарати з ВІЛ-центру. Пункт їх видачі вони організували в її уцілілому будинку. А в офісі ком’юніті-центру Equality East, розташованому в напівпідвальному приміщенні багатоповерхівки, Кирило облаштував прихисток для 12 людей.

Коли ворожі авіаудари по Маріуполю почастішали, а в будинок, де на той час жив Кирило, влучив снаряд, чоловік вирішив евакуюватися разом із кількома рідними та знайомими. Виїзд припав на 15 березня, за день до того, як росіяни знищили Маріупольський драмтеатр і обстріляли евакуаційну колону з реактивної системи залпового вогню «Град». Кирилу вдалося вижити, вирватися з блокадного міста й виїхати на підконтрольні Україні території.

Чоловік зауважує, що Україну покидав із тяжким серцем. До війська він не міг долучитися за станом здоров’я — з військового обліку його зняли ще 22-літнім.

— Звісно, після [окупації] Маріуполя в мене не було військово-облікових документів. В перший день по приїзду [на підконтрольні Україні території мене] зупинив патруль в Чернівцях. Повезли до військомату, навіть не дали догуляти собаку, довелося лишати в авто. Проходив ВЛК (військово-лікарську комісію. — ред.) знов. Найдивніше, що деякі лікарі ВЛК вимагали медичну документацію з Маріуполя, відмовляючись розуміти, що [тієї] лікарні, [де я її проходив], більше не існує. 

Так у Чернівцях Кирила визнали обмежено придатним для служби у війську, спираючись на ті документи, які в нього лишилися після евакуації. Коли ж він пройшов ВЛК уже у Львові, йому підтвердили статус непридатного для служби. Хоча, за словами чоловіка, коли почався повномасштабний наступ, він хотів приєднатися до лав ТрО в Маріуполі, але там йому відмовили через відсутність відповідного досвіду. 

Два роки потому

За два роки чоловікові довелося постійно змінювати свої тимчасові прихистки, яких загалом було 19 (на території України та інших країн, як-от Чехія, Польща, Велика Британія та США):

— Довелось позупинятися так багато. […] Багато чого довелось навчитися вирішувати дуже швидко. Уся ця ситуація, ці останні два роки, якщо подивитись з іншого боку, дали багато. По-перше, впевненості у власних можливостях. З іншого боку, це дуже нелегко. І я не знаю, чи зможу я через це взагалі перейти, чи ні. Тобто відчуття «до» та «після» — чітке, воно не розмите.

Найдовше до приїзду в США Кирило лишався у Великій Британії (2 місяці). Розповідає, що допомогти з переїздом туди йому запропонував приятель-британець Метью, який двічі відвідував Україну:

— Ми познайомились, коли Метью приїжджав до Маріуполя зі своїм другом, який готував фільм про події на Донбасі. Я їм показував Київ. У мене було відрядження — так тріпа́ло, що я зміг і Київ їм показати, і в Маріуполь [разом зʼїздити].[…] Ми дружили протягом багатьох років. І ще наприкінці листопада 2021-го наполягав, щоб я подумав над варіантом виїзду до Британії, бо був переконаний, що буде ескалація з боку РФ. На той момент я вважав, що цього можна уникнути, але, як виявилося, він був правий. Тобто Метью запропонував мені свою допомогу [і під час повномасштабної війни] з розумінням того, що відбувається.

Проживши два місяці у Великій Британії, Кирило поїхав у Нью-Йорк:

— У мене були плани повертатися туди (у Велику Британію. — ред.). Тобто сюди (в США. — ред.) я їхав за якимось певним розумінням, [що я тут] на короткий проміжок часу, бо надіявся врятувати свій шлюб. 

Кирило зізнається, що не знав, як планувати майбутнє через весь прожитий досвід і обставини, в яких опинився. Та попри постійну нестабільність, таки зміг проаналізувати своє життя і зрозуміти, як рухатися далі. Станом на квітень 2024-го працює в Нью-Йорку координатором із розселення біженців із різних країн, які шукають прихистку в США:

— Моя основна сфера діяльності — це працевлаштування, але це зазвичай вже фінальна мета. По факту, допомога з соціальною навігацією, юридичними питаннями, оформленням необхідних документів та дозволів, переатестацією, сертифікацією, перекваліфікацією. Власне, питання будь-якого характеру: від навігації до банально провести за руку.

За кордоном українці стикаються з багатьма труднощами, ділиться Кирило. Наприклад, дехто не може орендувати житло через відсутність грошей, потрібних документів чи розуміння, як влаштовані ті чи ті аспекти життя в іншій країні. Скажімо, є люди, які рятувалися від війни під обстрілами окупантів, тому не змогли взяти з собою вдосталь потрібних речей або й узагалі тікали ледь не в тому, в що були одягнені. Крім цього, освоїтися до життя в новій країні — процес досить складний і тривалий, особливо, якщо немає підтримки. Кирило зізнається, що він досі пристосовується до життя у США:

— Адаптація досі триває, навіть не дивлячись на те, що в мене є знання мови. Тобто вони (знання. — ред.) в мене є не тільки через те, що я перебуваю тут, це знання, здобуті в Україні через освіту. Тобто мені в певному сенсі легше. Але все одно я маю барʼєри мовні, я не носій мови.

Адаптуватися до нового життя Кирилу допомагає комплексна терапія з психіатром і психологом, з якими чоловік працює понад рік. Потребу звернутися до лікарів він відчув після усвідомлення пережитої травми, спричиненої повномасштабною війною, а також через відсутність звʼязку з рідними та близькими з Маріуполя:

— ​​Багато чого відбувається. Насправді це все дуже нелегко. Дуже нелегко. […] Мені взагалі не хочеться виглядати жертвою чи якось так. Тобто я намагаюсь робити все, що я можу. Навіть трохи більше, щоб якось повернути хоча б якесь відчуття контролю над життям.

Як війна позначилася на родині

Те, як війна розлучає сім’ї, Кирило відчув ще 10 років тому. Його бабусі й дідусі жили в невеликому містечку Зимогір’я біля Луганська. Чоловік розповідає, що раніше він із батьками часто їх відвідував:

— Колись це було не проблема, бо це 3,5 години [їхати] машиною через Горлівку. Тобто це все близько і нормально. Потім (через окупацію. — ред.) це стало 18 [годин], потім стало ще більше.

Відколи ж РФ вторглася на схід, Кирило жодного разу не бачив своїх бабусь. Ділиться спогадом, що коли померла його бабуся по материній лінії, то батькам, аби дістатися до її будинку, довелося їхати під ворожими обстрілами і заплатити російським військовим при вʼїзді на тимчасово окуповану територію.

Коли ж 2016-го пішла з життя бабуся по татовій лінії, то через окупацію організуванням похоронів довелося займатися дистанційно. Присутнім був лиш старший син бабусі, тобто дядько Кирила.

— 2017-го ми з батьком намагалися провідати її могилу. Та на кордоні окупантів нашу автівку зупинили для досмотру. Перевіряли все, телефон теж. […] Вперше в житті на мене наставили автомат та щось там казали про «кинути на яму». Я так розумію, що це якийсь ізолятор [мали на увазі]. Закінчилося тим, що ми віддали [окупантам] гроші, які мали з собою на цю поїздку, мене завели в якийсь [будівельний] контейнер, переобладнаний на жалюгідне подобіє офісу. Там у мене відкатали відбитки [пальців], сфотографували, щось там між собою посміхалися, обговорювали. Проїхати далі не дали, але відпустили.  

Кирило каже, що неможливість бодай відвідати могили рідних людей — те, що викликає в нього багато люті й ненависті до росіян. Через це, зокрема, йому постійно доводиться пояснювати, що війна з РФ почалася не 2022 року, а значно раніше:

— Інколи люди дуже дивуються, коли тобі кажуть, що війна почалась не в 2022-му. Я їм пояснюю це своїм прикладом. Тому що для мене, моєї родини війна почалась на самому початку, [2014-го].

Зараз частина сімʼї Кирила у відносній безпеці: хтось залишається в Україні, а хтось — за її межами. Із рідними, які живуть в окупованому Маріуполі, чоловік не має звʼязку. Зізнається, що не часто спілкується і з маріупольцями, яким вдалося евакуюватися:

— Якось так складається. Ну, тобто, не те, щоб мені не хочеться. Але якось воно так. Когось ти бачиш в інстаграмі. Є люди, з якими я підтримую звʼязок. Моя сестра, люба Кіра. Вона моя ліпша подруга. Я з нею в контакті. Вона наша захисниця, яка проходила «Азовсталь», і чекає на свого чоловіка з полону. Для мене це, до речі, був один із великих моментів, коли я відчув якесь облегшення навіть під час війни, — коли її обміняли.

Відчуття дому

Перебуваючи за тисячі кілометрів від Маріуполя, Кирило знаходить підтримку в спогадах про рідне місто. Неодмінно згадує море, яке раніше сприймав як належне, адже воно було за пів години ходьби від дому. Говорить, що не забуває про свою попередню роботу в громадській організації та плани, які не вдалося реалізувати через повномасштабне вторгнення. Більшість його роздумів зводиться до єдиної думки: це все забрала армія РФ:

— Це життя, якого більше не існує. Коли дивлюся новини про те, що відбувається в місті, я розумію, що це знищення продовжується. Руйнуються місця моєї памʼяті.

Чоловік розуміє, що російські війська роблять це не тільки з Маріуполем, а й з іншими українськими містами та селами. Окупанти зносять будівлі або руйнують їх, бо для них це лише купа цегли. А для Кирила і мільйонів українців — це ціла історія життя:

— Я це можу порівняти із втратою кінцівки або якогось органу. Тобто ти можеш жити, ти можеш виживати, ти можеш протезуватись, але це ніколи не буде те саме. Багато різних варіантів, як це може бути, але як було — воно не буде, на жаль.

Кирило вірить, що українські військові звільнять Маріуполь. Водночас розуміє, що для нього місто вже не буде таким, як до повномасштабної війни:

— Маріуполь — це мій дім. Це безумовно. Я знаю, де мій дім. Жити там, напевно, я ніколи не зможу. Але, так, це мій дім. Я знаю, що окупація закінчиться. Я знаю, що ці страждання закінчаться. Так. Це велика втрата. Це велика трагедія. Для всієї України. Для всього нашого народу. Так. Але, на жаль, ніхто не може повернути час назад. Ніхто не може повернути людей, їхнє життя. Але ми маємо зберігати те, що ми маємо. Відчуття дому.

Віра дає силу

Попри пережите й миті відчаю, Кирило намагається вірити в себе, у свої можливості, зокрема, що зможе побороти свої страхи, спричинені війною. Також вірить у перемогу й те, що українці зможуть повернутися додому. Це мотивує його не опускати руки й рухатися вперед, щоб підтримувати Україну:

— Мені не хочеться бути біженцем. Мені хочеться брати ситуацію під свій контроль. Ми можемо допомагати.

Українцям за кордоном Кирило радить усіляко залучатися до допомоги рідній країні (виходити на мітинги, донататити, пояснювати іноземцям, що відбувається в Україні тощо):

— Мені хотілося б, щоб у кожного та у кожної було розуміння, що зараз всі [українці] — це амбасадори країни, це репрезентація української нації.

Додає, що важливою є й згуртованість українського суспільства в країні та за її межами, адже це теж внесок у перемогу:

— Нам треба лишатися людьми. Нам треба підтримувати себе. Нам треба підтримувати державу, країну, військових, рідних.