Що таке українська література?

Ця публікація — спроба поглянути на історію української літератури очима людини, яка хотіла б відкрити для себе цей поки ще незвіданий світ. Це розмова про прикметні явища й постаті, які можуть зацікавити ширше коло читачів і читачок, або ж під новим кутом побачити те, що здавалося знайомим. Це не хронологічний виклад, не канонічний перелік непроминальних згадок. Радше зшита зі строкатих клаптиків оповідь або ж путівник по місцях, які можна відвідати в цьому світі.

Не зовсім давня література¹

Русь — не Русь

У 1187 році у Київському літописі вперше зафіксовано назву «Україна», та ще не скоро ця назва закріпиться повсюдно. Для увиразнення тяглості, безперервності та зв’язку між давнішими епохами та новітнім часом Михайло Грушевський послуговується назвою «Україна-Русь».

Сучасна українська традиція розрізняє поняття «Русь» («руський») та «Росія» («російський»). «Руський» — це етнонім середньовічних українців, однак у російській мові та в більшості інших мов ці поняття — «руський» (приналежний Х–ХІІІ ст.) і «російський» — не розрізняються. Літературознавець Дмитро Наливайко зазначає, що в Середні віки на Заході «за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва «Русь», назва ж «Україна» десь із середини XVII століття вживалася в локальному значенні як «козацька земля»».²

«Книги наставляють нас на путь покаяння»

У Х–XVI століттях книжність розвивається у рамках церковних інституцій. Для широкого загалу книга стає атрибутом християнства, а процес роботи над рукописним текстом уподібнюється до таїнства іконопису.

Пошук прихованих сенсів і символів формує оптику розуміння світу. Наприклад, «Фізіолог», написаний анонімним автором в Александрії у ІІ-ІІІ століттях та відомий на наших теренах приблизно з ХІІ століття. У цьому творі зафіксовано розповіді про тварин, у реальність яких вірить переписувач. Серед іншого є історія про те, що слон спить, стоячи біля дерева, і якщо раптом впаде, то підвестися самотужки вже не зможе. Тоді прийде «великий слон», спробує допомогти, та не зможе. За ним прийдуть ще дванадцять слонів — і теж намарно. Та зрештою вигулькне «маленький слон», що підставить хобот і поставить бідолашного на ноги.

Розумінню таких перипетій жоден National Geographic не зарадить. Натомість допоможе Біблія. І тлумачити це спостереження слід так: слон, який упав, символізує Адама, «великий слон» — Мойсея, дванадцять слонів — дванадцятьох старозавітних пророків, а «маленький» — Христа.

Тогочасний автор сприймався радше як той, хто втілює Божу волю, а не діє за власними переконаннями чи вибором. При цьому завважимо: перший повний рукописний переклад Біблії церковнослов’янською мовою зберігся з 1499 року.

Натомість «Повість про Варлаама та Йоасафа», записану десь тридцятьма мовами, переклали з грецької на початку ХІІ століття. Ця повість прикметна тим, що, за спостереженнями багатьох дослідників, створена вона на основі життєпису Будди, ну, або царевича Сіддхартхи Гаутами.

Та вже наближалася інша епоха, епоха книгодрукування. У 1483 році публікується перша друкована книга українського автора — Юрія Котермака з Дрогобича, котрий був ректором Болонського університету — одного з найавторитетніших у ренесансній Європі. У 1491 році в Кракові з’явилися перші кириличні друки. А ще за 80 років, 1574-го, Іван Федорович у Львові створив першу на українських землях друковану книгу — «Апостол» і перший на землях східних слов’ян «Буквар».

То буде епоха художніх знахідок, дивних і покручених, немов перлина химерної форми.

«І О смерті пАм’ятай, і На суд будь чуткий»: Бароко³

Бароко — не бароко

Українське бароко — явище XVIІ—XVIII століть. Однією з його виразних особливостей стало превалювання духовних елементів над світськими.⁴ І хоч форма могла бути світською (лірика, новела і т. д.), однак зміст здебільшого мав духовне начало. За часів бароко в Україні триває започатковане в ренесансну добу знайомство з античним спадком, найчастіше в християнсько-міфологічному контексті. Дмитро Чижевський наводить кілька прикметних прикладів: «Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубцем Нептуна». Також посилюється потяг до гротескності і починається гра. Гра з алегоріями, символами й формами.

Шириться використання «мови простої», яка щодалі помітніше відвойовує текстовий простір у «слов’яноруської» (української версії церковнослов’янської мови).

Катедра, матерія і концепт

Автор доби бароко прагне вразити читача і потенційного слухача (якщо текст виголошуватиметься публічно). Чижевський наводить приклади «риторичних прикрас» — театральні жести, декламаційна вимова, виклики та звертання до святих, немов наживо присутніх осіб, звертання до них із запитаннями і закидами.

На рівні змісту теж ідеться про переконливість та враження. Наприклад, Йоаникій Ґалятовський, чернець, архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові, викладач і ректор одного з найдавніших навчальних закладів Східної Європи — Києво-Могилянської колегії (так-так, вона вже існує з 1632 року, Острозька ж слов’яно-греко-латинська школа була заснована ще раніше), закликав, щоби проповідь була цікавою парафіянам, щоб не тільки знайомила їх із християнським ученням, а й несла якісь нові знання (хоч про історію, хоч про природу). І, між іншим, проповідництво в добу бароко сягає свого найвищого розквіту. Ґалятовський послуговувався звичними для його часу латинізмами — словами, що відгукнуться в серці кожної сучасної людини, яка стикалася з кураторськими концепціями чи заповнювала ґрантову заявку: афект, диспозиція, катедра, конклюзія, концепт, матерія, прерогатива, реляція, сенс.

Перлина доби перлин

Бароко вражає. Бароко прагне дивувати. І письменник та водночас священник Іван Величковський точно знає як. Не знаємо, коли саме він народився, та маємо дату смерті — 1701 рік.

Величковський експериментує з формами. Є, приміром, дивовижне «Ехо»: наступний рядок вірша — це слово, складене з двох останніх складів попереднього рядка. Починається цей віршований діалог із Адамом так:

— Что плачеши, Адаме? Земнаго ли края?
— Рая.
— Чому в онь не внійдеши? Боїш ли ся брани?
— Рани.
— Не можеши ли внійти внутр його побідно?
— Бідно.
— Іли возбранен тобі вход єст херувими?
— Іми.
— Одкуду дієт ті ся сицевая досада?
— 3 сада.
— Кто ті в саді снідь смертну подаде од древа?
— Єва.
— Кто же Єву в том прельсти? Змій ли вертоградський?
— Адський.

Є у Величковського і паліндроми (називає їх «раками літеральними», бо «читаються навспак, наче раки ходять»). Є і зашифровані послання, що стають продовженням його світоглядних настанов.

Ось як він зашифровує своє ім’я у виділених літерах:

І О смерті пАм’ятай, і На суд будь чуткий,
ВЕЛьмИ Час біжить сКорО, В бігу Своєм прудКИЙ.

Не тільки література

Бароко полонить суспільство, проникає в різноманітні сфери. Як зауважував видатний мовознавець і літературознавець Юрій Шерех, бароко «ширило загальний свій принцип не тільки на «іграшковість» віршованих жартів і напруженість віршами відтворених жахів, а й на орнамент церковної різьби, на пишноту козацьких одягів, на кричущу безсистемність мови. Ця безсистемність і була системою стилю».⁵

У 1690-х на кошти гетьмана Івана Мазепи (знайдіть, до речі, його неймовірну поетичну «Думу», вона дивує й досі) у Києві зводять церкву святого Миколая. Особливе враження на парафіян справляє семиярусний іконостас. На кошти гетьмана і старшин відбудовують Софійський собор, на кошти полковників будують або реконструюють близько десятка барокових церков Києва, зокрема і Михайлівський Золотоверхий собор.

Ще за 20 років, 5 квітня 1710 року, гетьман Пилип Орлик укладе з козацькою старшиною документ «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького».

І ще одне. Саме в добу бароко ширитимуться історичні пісні і думи. Та дедалі важливішою ставатиме постать кобзаря (перша згадка про кобзарів — у польських джерелах початку 1500-х).

Ніщо не закінчується

Теорію хвиль і чергування протилежних стилів епох, запропоновану швейцарським дослідником Генріхом Вельфліним, на ґрунті історії української літератури розробляв Дмитро Чижевський. Вельфлін запропонував п’ять пар основних понять в історії мистецтва, на які спирається мистецтвознавчий аналіз (серед них, наприклад, «площина — глибина» або «ясність — неясність»). Чижевський продовжив працю з опозиціями. Приміром, любов до простоти або ухил до ускладненості; прагнення до ясності викладу або акцент на «глибині», що може бути не завжди зрозуміла читачеві; робота з унормованою мовою або ж спроба мовного експерименту.

Чижевський зауважує, що «схема розвитку культурних стилів нагадує хвилі на морі: характер стилів змінюється, «хвилюючись», коливаючись межи двома різними типами, що протистоять один одному».⁶ І з такого чергування хвиль історії постає важлива для української культури загалом ідея: у кожної епохи своє бароко. Воно незникоме, незнищенне.

І приблизно в цей час, у 1766—1772 роки, Григорій Сковорода працює над філософськими трактатами і починає «Басні харьковскі». У побуті він говорить українською, за спогадами — «по наречію сущій малороссіянин».⁷ Але творча спадщина Сковороди, за спостереженнями Леоніда Ушкалова, з точки зору мови поділяється на три основні частини.⁸

Яким словником послуговувався автор? Наскільки сучасній людині відлунюють, наприклад, неологізми Сковороди, частина з яких абсолютно заслуговує на те, щоб увірватися в день теперішній і стати назвою бренду або якнайкраще схарактеризувати теперішні звички: амурится, завертасы, ласкосердствует, любопрахи, пустослава, субботствует, шелуханы, язіковредіе.

Від серця до серця

Від Сковороди ведуть формування особливої української філософії — кордоцентризму, філософії серця. За Чижевським, для Сковороди центральним є «емоціонально-вольове єство людського духа —«серце» людини». Із серця «виростає і думка, і стремління, і почування».⁹

У 1940-х український письменник і сотник армії УНР Євген Маланюк сказав про українців: «Ми є кордоцентричний народ». І одразу ж розкрив головну колізію, яка випливає з цього: «І тут уся рокованість мого народу — і слабість, і сила його».

Леонід Ушкалов, розглядаючи твори Сковороди, підрахував, що образ серця у нього в тому чи тому контексті згадується 1146 разів. Ушкалов зауважує, що це «ледь не у два з половиною рази частіше, ніж ім’я Христа».¹⁰ Ще цікавіше «серце» поводиться в Тараса Шевченка.¹¹

Здається, серце поводиться, як тінь в однойменній казці Ганса Крістіана Андерсена, що відокремилася від свого господаря і стала самостійною. Ну, або як ніс майора Ковальова в повісті Миколи Гоголя — стає сам собі ціллю.

А саме́ серце у Шевченка буває і таким: боляще, гниле, голодне, живе, замучене, мале, нагріте, остигле, побите, порване, тихе, трудне, убоге, умите, широке, щире.¹²

Є у Шевченка і приклад розмови з власним серцем. Розмова, як із живою, незалежною сутністю.

«Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите — а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі»…

Зрозуміло, що «серце» б’ється не тільки в українському кордоцентризмі. І західна традиція має свою величезну історію (від Платона й Біблії до Томи Кемпійського).

Але ще цікавіше, як серцеорієнтованість та серцестурбованість народних пісень стають невилучною частиною поп-культури.

І про цю «сердешність» української філософії важливо пам’ятати розумом. Де на кожне My Heart Will Go On знайдеться «Моє серце» Святослава Вакарчука і у приспіві разом затягнемо:

В небі зійшла зоря,
Бачить із висоти,
Як моє серце
Рветься і плаче,
Та не помічаєш ти…

Неконтрольована стихія бурлеску¹³

Приклади гумору та сатири можна знайти і в давніших зразках української літератури, але вони мають радше позасистемний характер. Натомість на зламі XVI—XVII століть в українську літературу вривається стихія сміху. Формується взагалі окремий прошарок серед освічених людей, які блукають у пошуках подолання скрути. Україною мандрують не «номади», а «миркачі», «вандровані пахолки», «мандрівні дяки», «волочащиєся ченці», «дяки-пиворізи» і т. д. Вони ж — мандрівні студенти, дяки, ченці та бурсаки.

Святість починає допускати сміх. Проголошується нове гасло: низьке здатне виражати високі істини. І в добу бароко навіть Христос усміхається. Сковорода риторично запитує: «Чи сміявся коли Христос? Це питання дуже схоже на ось таке премудре: чи буває коли гарячим сонце? Що ти кажеш?! Христос — то сам Авраамів син Ісаак, тобто сміх, радощі й веселість…».

«Ще не всі повернулись, але і пішли ще не всі»: канон

Каменяр — не Каменяр

Михайль Семенко, поет, засновник і провідник українського футуризму 1920-х, описував шкоду від релігійного поклоніння Тарасу Шевченку: «де є культ, там немає мистецтва… Пошана твоя його вбила…» Семенко закликав: «Хай наші батьки (що не дали нам нічого в спадщину) втішаються «рідним» мистецтвом, доживаючи з ним вкупі, ми, молодь, не подамо їм руки. Доганяймо сьогоднішній день».¹⁷

Певно, кожне літературне покоління робить спробу повалити своїх попередників у літературі або зазіхає на ікони національної літератури. Та попри все, основні стовпи українського канону — Кобзар, Дочка Прометея і Каменяр (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко) — лишаються байдужими до спроб нових поколінь десакралізувати, розвінчати, скинути з п’єдесталів.

Поняття-бренд «Кобзар» постає ще за життя Шевченка і походить від назви його першої поетичної збірки (1840 рік, вісім віршів, 114 сторінок). Уже згодом, після заслання, до семантики «Кобзаря» додасться «борець за правду й справедливість, мученик».¹⁸

«Кобзар» — це співець, переважно сліпий, який стає втіленням колективної пам’яті. Літературознавець Григорій Грабович називає кобзаря «шаманічним посередником» між колективною пам’яттю та вищими силами — «історією, небом, усевишнім». На перший ідеологічний план виходить концепція Шевченка з народу, з народом і тільки для народу. І, як і будь-яка канонізація, це призводить до відтинання всього, що первісно суперечить заданій концепції та недопрочитанню самих текстів (і блискучої спадщини Шевченка-художника).

Іванові Франку в концепції «Каменяра», за Грабовичем, відводиться одна функція — цілеспрямована громадсько-суспільна заангажованість з особливим акцентом на тому, що він соціаліст, реаліст, атеїст, матеріаліст. Але при цьому губиться кілька важливих акцентів. І книжка Тамари Гундорової «Франко не Каменяр» стає точкою відліку для полеміки щодо переосмислення звичної формули.

Франко-поет — автор 10-ти прижиттєвих книжок віршів, до яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Франко-прозаїк — автор більше як 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Франко-перекладач переклав українською твори майже 200-т авторів із 14-ти мов та 37-ми національних літератур (частину з них, щоправда, — за посередництвом німецької мови). Франко-вчений — автор близько 3 000 праць, серед яких — розвідки і про фольклор, і про теорію й історію українського і світового театру. І, звісно, Франко — автор праці «Із секретів поетичної творчості» (1898), в якій він пише про «нижню свідомість» та її роль в повсякденному житті і художній творчості. І для сотень масок Франка у нього було близько 100 псевдонімів.¹⁹

Канон та іконостас

Після здобуття Незалежності у літературу повертаються численні тексти репресованих письменників. Водночас до канону ще входять твори радянських літераторів, які, бувало, не витримували критики навіть на час публікації. І, зрештою, фактами одного потоку стають тексти різної мистецької значущості і вправності.

Австралійський літературознавець Марко Павлишин вбачає особливу різницю між західним каноном та каноном, що панує у Східній Європі.²⁰ Західний канон концентрується довкола текстів, натомість у Східній Європі об’єктом вшанування стає «сукупність біографії письменника, його творів та історичної ролі»: Пушкін, Толстой і Достоєвський — у Росії, Шевченко, Леся Українка і Франко — на наших теренах. Павлишин порівнює літературну канонізацію в Радянському Союзі з канонізацією церковного святого. І таким чином формується іконостас із таких канонізованих авторів: «Іконостас спрямовує увагу вірних на святу особу, її чесноти, її значення та її зв’язок з центральною ідеєю спасіння. Саме особа надає значення атрибутам особи, в тому числі і текстам, які з нею асоціюються».

Введення автора в канон, «канонізація» та поклоніння сотвореному міфу про автора знову ж таки веде до втрати сфокусованості на самих текстах. А заразом — і відтинання тих фактів біографії, які не вписуються в задану ідеологічну рамку.

Важливо відзначити, що, крім звичного «триєдиного» українського іконостасу (і Гоголя), так чи так, є постаті, непроминальні для розуміння того, наскільки розмаїта українська література. І їхнє непорушне місце в іконостасі час від часу здобуває яскравіше висвітлення і виток нового читацького інтересу.

Наприклад, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького (1878), що і так слугує своєрідним архетипом української родинної історії, реактуалізується у вигляді блискучої кіноадаптації «Спіймати Кайдаша» (2020), яку створила одна з чільних сучасних драматургинь Наталка Ворожбит. І сімейна хроніка ворожнечі Кайдашів перетворюється на віддзеркалення становлення України 2000—2010-х років.

Або, наприклад, постать Ольги Кобилянської на новому витку досліджень і дискусій про витоки українського фемінізму здобуває нову зацікавлену аудиторію. І дедалі частіше можна натрапити на цитування її пам’ятного виступу у жовтні 1894 року на зборах Товариства руських жінок на Буковині у Чернівцях. Де, серед іншого, 31-річна Кобилянська говорить: «ідея «емансипації жінок», або ідея» жіночого руху» є, власне, тою ідеєю, котра доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно — жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних серць обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі».

Або, наприклад, постать Михайла Коцюбинського, що виринає якщо не в контексті геніальної кінематографічної інтерпретації Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка його повісті «Тіні забутих предків», то в розмовах про психологічну та імпресіоністичну прозу, котра стоїть відокремлено від доробку його сучасників. Як, до слова, і кшталтована новелістика Василя Стефаника, що отримала нове коло обговорень завдяки черговому ювілею.

Заборонено забороняти

Українська культура загалом і література зокрема ледь не в усі часи опинялася в ситуації боротьби, кристалізувалася через спротив, долаючи заборони, репресії і колоніальний вплив.

Протягом століть заборони набирали різних форм і мали різні цілі. Очевидно, серед історичних прикладів найвідоміші дві заборони. Перша — це Валуєвський циркуляр (1863) — цензурна заборона друкувати україномовну духовну і популярну освітню літературу. З особливо прикметними тезами, відгомін яких вчуваємо й досі: «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є нічим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова».

Другий, не менш відомий документ — Емський указ (1876) — заборона друкувати і ввозити з-за кордону будь-яку україномовну літературу, українські переклади з іноземних мов, а також заборона театральних вистав і нотних видань українською мовою.

Ближче до часу Валуєвського циркуляру на Східній Галичині та Буковині, що були під Австро-Угорщиною, 1859 року було здійснено спробу (і, схоже, далеко не останню) замінити українську кириличну азбуку латинською.

У різні часи різна влада боялася святкувань ювілеїв українських письменників. Як, скажімо, 1914 року було заборонено відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка.

Радянська система невтомно і цілеспрямовано піддавала репресіям українських митців. Особливо кричущим було криваве, холоднокровне і послідовне винищення цілого покоління неймовірних українських митців, які творили українську літературу в епоху модернізму й авангарду у 1920-х та здійснили справжню революцію в розширенні жанрового розмаїття, поетичного словника й карколомних експериментів із формою і стилем.

Покоління дисидентів і борців за права людини зазнавали неослабного переслідування ледь не щодня.²¹

Годі говорити, що один із найпотужніших українських поетів — Василь Стус — був закатований у таборах 1985 року. При цьому остання його прижиттєва публікація поезій в Радянському Союзі була в журналі «Донбас» на початку 1966 року. Наступна — за чотири роки після його смерті — 1989 року.²²

1985 рік — максимально наближений до нас час.

Це рік, коли Михайло Горбачов оголосив курс на перебудову Радянського Союзу, Microsoft почала розробляти програму Word, а Майк Тайсон почав професійну кар’єру боксера.

Рік, близький до нас. І ще живі ті, хто товаришував із поетом. І ще живі ті, хто закатував його.

Заборона зовнішня. Заборона внутрішня

Радянська система формувала середовище, вороже до інших мов, крім російської. І хист цей полягав не тільки в заборонах (1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою), а й у системі бонусів і стимулів (1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями мови української).

Однак не всі заборони було нав’язано ззовні.

«Збудувати батьківщину в наших душах»: література в еміграції

МУР: заповнити порожнечу

Українська еміграція мала кілька хвиль, перша з-поміж яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ століття. По першій хвилі, що вважається трудовою, залишилася невелика кількість текстів.

Другу хвилю еміграції пов’язують з поразкою національно-визвольних змагань. Спершу, в 1920-х, сформувалася «Празька школа» (хоча формально не всі представники об’єднання жили в цьому місті). Уже тоді увиразнюється найважливіша риса української літератури в еміграції: вона становить альтернативу до радянської офіційної літератури. Особливо це увиразниться в 1930-х роках, спершу з доктриною уніфікованого соцреалізму, а потім — із репресіями.

Наступну потужну хвилю українських письменників-емігрантів породила Друга світова війна. МУР (Мистецький український рух) — одна з нечисленних українських суспільних інституцій у таборах американської окупаційної зони, де перебувало близько 200 тисяч українців. Серед засновників: Віктор Петров, Ігор Костецький, Юрій Шевельов, Іван Багряний та інші. Первісно було вирішено, що це об’єднання «не повинно бути типу радянської спілки письменників, що воно повинно бути елітарне й на членство ініціативна група буде запрошувати, виходячи з літературних заслуг».²³

Визначальною ідеєю руху стала теза Уласа Самчука про велику літературу. Літературу, що є підсумком історії народу, виявом його душі й мислення і при цьому апелює до людського духу загалом. Експеримент із формою, мистецтво заради мистецтва відходять на другий план. За Самчуком, «Кожний великий твір літератури насичений автентичною правдою життя, яка в сумі своїй з математичною точністю доказує, що два рази два — чотири, що ми всі, хто б ми і де б ми не були, належимо до тієї ж спільноти живих істот на землі».

МУР існував три роки, у таборах було опубліковано понад 1200 книжок і памфлетів, з них близько 250 — це публікації оригінальних творів з поезії, прози та драми. У часи МУРу написані чи вперше опубліковані «Тигролови» Івана Багряного, «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту» Віктора Домонтовича, «Ост» Уласа Самчука та ін.²⁴

Згодом Юрій Шерех згадуватиме: «Ми жили в Німеччині, але не мали з інтелектуальною Німеччиною ніяких зв’язків. <…> Життя на Україні я уявляв собі за передвоєнним зразком, як відбудовувалася зруйнована Україна, через які труднощі й напруги, через який терор вона проходила, ми не уявляли собі. Нас оточувала порожнеча, і ми заповнювали її ілюзіями».

За кілька років частина письменників померла або відійшла від групи. 1949 року багато письменників, які перебували в таборах для переміщених осіб, виїхали з Німеччини, здебільшого до Північної Америки.

Та в Німеччині залишився, наприклад, поет і перекладач Ігор Костецький, котрий разом із дружиною Елізабет Котмаєр заснував українське видавництво «На горі», активна видавнича діяльність якого тривала до 1970-х років. Першою книгою видавництва стала збірка поезій Томаса Стернза Еліота в перекладах Ігоря Костецького. Тут було також опубліковано українські переклади Шекспіра, Верлена, Бодлера, Данте, Езри Паунда та ін.

Нью-Йорк: знову модернізм

У 1950-х роках у Нью-Йорку та його околицях жило чимало діячів української культури. Тож невипадково саме тут формується нове літературне утворення — Нью-Йоркська група.²⁵ До неї ввійшли «люди, які народилися в Україні на межі 20-х і 30-х, декілька дитячих чи підліткових років провели з батьками в таборах ді-пі, а освіту здобули вже після війни в Америці чи в інших країнах Заходу». ²⁶ Учасники групи були носіями обох культур — української та американської.

Література після Чорнобиля

26 квітня 1986 року сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, що спричинила техногенну екологічно-гуманітарну катастрофу. Сумарні економічні збитки України оцінюються в 179 млрд доларів. Через катастрофу постраждали 1,96 мільйона осіб, серед них 191 260 учасників ліквідації наслідків аварії.²⁷

У символічному вимірі, в площині теоретизації, Чорнобильська катастрофа, за Тамарою Гундоровою, вважається початком відліку українського постмодернізму з характерним для нього відчуттям кінця світу та конечності історії, які виводять на перший план іронію як потужну спробу протиотрути. За Гундоровою, «загалом український постмодернізм — постчорнобильський текст. <…>. Чорнобиль збігся в часі з процесом розпаду тоталітарної радянської свідомості й став символічним тлом, на якому відбувається видозміна як свідомості, так і самої літератури».

Тамара Гундорова простежує динаміку сприйняття Чорнобильської аварії як певного символу. У 90-х Чорнобиль — частина боротьби України за незалежність, на перший план виходить ідея «духовного Чорнобиля». На початку 2000-х Чорнобиль вмонтовується в ширше відчуття катастрофізму — «в сенсі руйнування екології, здоров’я, загрози атомної енергетики, знищення культури».²⁸ Тепер Чорнобиль дедалі частіше пов’язують з першими сигналами розпаду Радянського Союзу.

Техногенна катастрофа такого масштабу, ідеологічне руйнування на іншому рівні призводять до пошуку нової мови й словника, нових виражальних засобів для осягнення химерної реальності.

Тут зробимо заувагу, що за точку відліку сучасної української літератури можна взяти не тільки Чорнобиль. Адже чимало сучасних літераторів дебютували у першій половині 80-х або ще раніше (приміром, перша книжка згадуваної Наталки Білоцерківець вийшла 1976 року). Або від заснування журналу «Четвер» у 1989 році, що зібрав спільноту надзвичайно талановитих авторів, сприяючи формуванню так званого Станіславського феномену. Або від публікації роману «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко у 1996 році. Або ж від зустрічі трьох поетів — Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця — і групи, яку вони утворили.

Іронія як зброя

Засноване за рік до Чорнобильської катастрофи літугрупування «Бу-Ба-Бу» суттєво долучилося до переосмислення нової дійсності. Зокрема, один із учасників «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець візьме за один із ключових інструментів викручування соцреалістичного канону. Як каже Андрій Бондар, «поет ніби зводить порахунки одразу з багатьма психологічними комплексами української поезії совєтської доби: з плаксивим ліризмом і соцромантикою, із сервілізмом і офіційним патріотизмом, із творчою пасивністю, штампованістю і знову з романтикою».²⁹

Як-от у масштабному тексті 1992 року «Відкритий лист до прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящих колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»», який, очевидно, перелицьовує безкінечні прокламації радянського простого люду до всього світу та ще й фіксує численні прикмети нового часу:

Ми тут не можем ні пити, ні їсти,
Ані читати газети й книжки,
Доки квебецькі сепаратисти
Тіло твоє деруть на шматки.
Многостраждальна ненько-Канадо!
Нас вже дивує твоя німота.
Що вони хочуть? Чого їм ще надо?
Що їм іще там у вас не хвата?

Ще в жорсткішій формі травестії сміх вибухне в п’єсах Леся Подерв’янського — автора, який подарував кільком поколінням слухачів місткі формули діагностування дійсності на будь-який життєвий випадок.

В останні роки тема Чорнобиля мала блискуче художнє переосмислення, як-от у п’єсі Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів» (театральний хіт «Сталкери» в постановці Стаса Жиркова) та книжках Маркіяна Камиша (його дебютна «Оформляндія» прозвучала в перекладах італійською та французькою, невдовзі очікується переклад англійською). Також з’явилися два важливі нонфікшни: первісно написане англійською дослідження Сергія Плохія «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», відзначене британською премією Baillie Gifford Prize за найкращий нонфікшн, а також книжка Катерини Міхаліциної і Станіслава Дворницького «Реактори не вибухають. Коротка історія Чорнобильської катастрофи», адресована підлітковій аудиторії.

Із завершенням побудови конфайнмента над четвертим енергоблоком, здається, у небуття відходять анекдоти про Чорнобиль. Приміром, такі, у яких однаково вчувається постколоніальний підтекст:

Українці питаються в Москви:
— Як ми будемо жити далі?
— Погано. Але недовго.

Або такі:

КГБ попереджає:
— За поширення панічних чуток — ув’язнення на три роки. Якщо чутки підтверджуються — сім років.³⁰

П’ятниця, Робінзон і не тільки

Для пояснення російсько-українських стосунків Микола Рябчук послуговується класичним у постколоніальних студіях прикладом з Робінзоном Крузо та П’ятницею: «кожен Робінзон «любить» свого П’ятницю, але лише доти, доки П’ятниця приймає накинуті йому правила гри й визнає колоніальну субординацію та загальну зверхність Робінзона й Робінзонової культури. Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися — оголосити себе суверенним і рівним Робінзонові, а свою культуру — самоцінною й самодостатньою, він стає «буржуазно-націоналістичним» запроданцем, якому місце в тюрмі <…>. «Нормальний» П’ятниця — це той, котрий покірно приймає Робінзонові обійми, «ненормальний» — котрий вважає їх надмірними, принизливими і намагається з них вирватися».³¹

Від часу здобуття незалежності постає питання, чи можливо застосувати методологію, вироблену постколоніальними студіями, до досвіду пострадянських країн.

Класичні ознаки колонізації — відсутність суверенної влади, обмеження виїзду, військова окупація, відсутність конвертованої валюти, підпорядкування національної економіки зовнішньому гегемону, силоміць накинуте вивчення мови колонізаторів. Американський дослідник Девід Мур, розглядаючи ці категорії, зрештою доходить висновку, що центральноєвропейські народи справді перебували під російсько-радянським контролем.

На позначення зверхнього ставлення до української мови як панівної тенденції радянського суспільства Олександр Мотиль уживає термін «супремасизм». За таких обставин використання тієї чи тієї мови набирає символічного значення, мова стає політичним маркером: «Українські дисиденти відчували, що використання української мови рівнозначне опозиційності до радянської держави». Використання іншої, ніж офіційна, мови може розцінюватися як відмова від «дружби народів» і вияв неприязні до «радянських людей».

Марко Павлишин пропонує розмежувати антиколоніалізм і постколоніалізм.³² Антиколоніалізм — це різка спроба формування наративу, альтернативного до імперського, де ті цінності, що зазнавали утисків за колоніального правління, виходять на перший план. Антиколоніалізм проявлявся у боротьбі з історіографічними міфами, серед яких — деконструкція міфу про братерство слов’янських народів і висвітлення численних акцій нищення українства.

На іншому рівні, за Павлишиним, спрацьовує постколоніалізм — вільний від ідеології простір гри зі старими колоніальними міфами, що підпорядковує їх власним естетичним завданням. Ключовими прийомами стають іронія, пародія, карнавал. Очевидно, неконтрольована стихія українського бурлеску на новому витку історії вкотре рве ідеологічну греблю.

У 1954 році Юрій Шерех написав статтю «Москва, Маросєйка». Того року в СРСР святкувалося 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. Стаття Шереха закінчується такими словами: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати».³³

Ще 2013 року, розмірковуючи про різновиди колоніалізму, Микола Рябчук висловив дуже важливу думку: застосування постколоніального підходу до української ситуації прийнятне, але «було б наївно вважати, ніби постколоніальний підхід пояснює всі українські проблеми».³⁴

«У кожного з нас будуть нові сни»: тут і тепер

«Десь там, біля Святошинського військкомату, залишилася моя дружина, розгублена й зосереджена на нових випробуваннях. У неї теж почалося нове життя: сповнене холодних ночей і бентежних ранків. Скільки ми не побачимося? Місяць? Два? Рік? Ніколи?
Тоді мені вперше здалося, що я проживаю чиєсь життя. І бачитиму віднині чиїсь сни. І займатиму чиєсь місце, щоб стати героєм, щоб стати боягузом. Або померти.
Так чи інакше, у кожного з нас будуть нові сни».

Так закінчується перший нарис із книжки «Точка нуль»³⁵ Артема Чеха, письменника, який провів десять місяців у лавах ЗСУ в 2015—2016 роках. З Революцією гідності, анексією Криму та гібридною російсько-українською війною відбуваються кілька радикальних змін суспільної, культурної та літературної парадигм. І приходять нові сни.

Письменники йдуть на війну. І ті захисники України, які, ймовірно, ніколи б себе не випробували у письменстві, трансформують свій досвід у літературу. Найцікавіші літературні явища останніх років так чи так пов’язано з осмисленням війни та її наслідків: «Інтернат» і «Життя Марії» Сергія Жадана, «Амадока» Софії Андрухович, «Довгі часи» Володимира Рафєєнка, «Смерть Лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної, «Доця» Тамари Горіха Зерня, «Тюремна пісня» Олени Герасим’юк, «Погані дороги» Наталі Ворожбит.

Окремо стоять книжки, що на новому витку жаху вмонтовуються в традицію табірної прози: ««Світлий шлях»: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва та «Хроніка одного голодування» Олега Сенцова. Обидва автори пройшли через катівні. Станіслав Асєєв був викрадений 11 травня 2017 року і утримувався проросійською терористичною організацією «ДНР» до 29 грудня 2019 року. Олег Сенцов був затриманий у Сімферополі російськими силовими структурами 10 травня 2014 року й 25 серпня 2015 засуджений за звинуваченням у тероризмі до 20 років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії суворого режиму. 7 вересня 2019 року він повернувся в Україну завдяки програмі обміну російських злочинців з України на українських військовополонених з РФ. Також варто згадати кілька глибинних розмов письменника, філософа Ігоря Козловського, в яких він переосмислює свій досвід ув’язнення бойовиками так званої ДНР, що тривав 700 днів.³⁶

Останні роки справді здаються розквітом українського нонфікшну й есеїстики: виходять книжки Олександра Бойченка, Вахтанґа Кебуладзе, Діани Клочко, Тамари Марценюк, Андрія Любки, Тараса Лютого, Тараса Прохаська, Ганни Улюри, Володимира Єрмоленка та інших. Започатковано Премію імені Юрія Шевельова за досягнення в галузі есеїстики (з 2013 року). І в конкурсі «Книга року» Бі-Бі-Сі, нарешті, з’явилася відповідна номінація (з 2018 року). І важливість нонфікшну тут може мати кілька пояснень. З одного боку, утилітарне зацікавлення сучасного читача в тому, щоб добувати знання, розвиватися й отримувати нові компетенції. З іншого — мерехтіння постправди і безкінечних фейкових бульбашок веде до пошуку опертя на авторитетне знання, буквально — на перевірену інформацію. І зрештою, відкриття українцями самих себе, усвідомлення своєї ідентичності веде до зацікавлення українськими історією, традиціями, сучасністю, географічними принадами, мистецтвом (підставити потрібне).

Після Майдану формуються нові інституції, спрямовані на стратегічне мислення й впровадження довгочасних ініціатив. Український інститут книги врегульовує державні бібліотечні закупівлі та впроваджує програму перекладів Translate Ukraine (2020 року по всьому світу вийшло 57 перекладів українських авторів, 2021 року очікується 90 видань). Український культурний фонд надає стабільну підтримку культурному сектору загалом та підтримує різноманітні видавничі ініціативи (при цьому серед вимог УКФ — чітко продуманий план презентаційних заходів, що веде до кращої промоції видань, фінансованих фондом). Дедалі активнішу роль відіграє Український ПЕН з його особливим фокусом на правозахисній діяльності, підтримці свободи слова, а також присутністю у публічній площині голосів провідних інтелектуалів країни. ПЕН також утілює важливі спецпроєкти, як-от «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою».

Національний культурно-мистецький і музейний комплекс «Мистецький арсенал» слугує платформою для стратегічної підтримки розвитку літератури. Йдеться не тільки про найбільший книжковий фестиваль «Книжковий Арсенал», а й про діяльність літературної лабораторії Арсеналу та проєкт «Література на експорт» (2021 року у перемовинах між українськими та світовими видавцями взяли участь 21 українське видавництво і 41 іноземне з 22-х країн). Український інститут, Український ПЕН та Український інститут книги започатковують Премію Drahoman Prize з метою підтримки й відзначення перекладачів з української мови на мови світу.

Форум видавців отримує нове ім’я — Book Forum Lviv — і кожного вересня (починаючи з далекого 1994 року) представляє у Львові неохопну програму презентацій, дискусій і літературно-мистецьких заходів.

До цієї райдужної картини сьогодення варто зробити заувагу. Кожна з перерахованих державних інституцій наразі перебуває під величезним зовнішнім тиском і намаганнями ручного керування процесами. Повноцінне функціонування інституцій можливе винятково за їхньої абсолютної незалежності і не в очікуванні чергового рейдерського захвату з боку чиновництва. Кінець зауваги.

Починає діяти заборона ввозити на митну територію України товари, які походять із Російської Федерації. Перелік чималий: від цибулі, шоколадних цукерок (цукерок із алкоголем це теж стосується) до ветеринарних вакцин, добрив, банок для консервування і моторних транспортних засобів. Нарешті частково почало діяти обмеження на ввезення книжок із країни-агресора.

І навіть таке часткове обмеження на ввезення російських книжок і загальний розквіт української культури та зацікавлення українців українським (те, що документалісти вклали в містке слово «Спалах» у своєму серіалі про постмайданну українську культуру)³⁷ призвели до пожвавлення видавничої справи та формування нових трендів.

Скажімо, приходять нішеві видавництва, які спеціалізуються на нонфікшні. Книжки для дітей і підлітків із глибинним пропрацюванням історичного контексту та порадами психолога (Портал), книжки про мистецтво і дизайн (ArtHuss, IST Publishing), перекладна й українська репортажистика (Човен), добірна перекладна сучасна класика (Вавилонська бібліотека), наукпоп про все на світі (Віхола, Лабораторія) — хай там як дивно звучить це означення нішевої спеціалізації — та багато інших. На окрему згадку заслуговує поява кількох видавництв, які спеціалізуються на перекладних та оригінальних коміксах і графічних романах, здійснюючи водночас і спробу формування термінологічного апарату, де головним стає утвердження питомого терміну «мальопис» (Vovkulaka, UA Comix, Mal’opus, «Рідна мова», а також видавництво «Видавництво», чия діяльність не обмежується суто коміксами).

Разом із розвитком нішевих видавництв починається активніша апробація нових форм побутування книжки — електронні та аудіокнижки, артбуки, книжкові блоги, подкасти про літературу і подкасти, що стають книжками (як-от подкаст «Простими словами», що став доволі успішною книжкою). Хоч, скажімо, дедалі загрозливішою стає тенденція знищення відділів культури в українських медіа та зменшення кількості майданчиків, зацікавлених у розгорнутих літературно-критичних матеріалах.

На новий рівень виходить також децентралізація української культури, по всій країні виникають нові літературні фестивалі. Не кажучи про тури Сергія Жадана і Макса Кідрука, у яких кількість міст виступів може сягати й сотні.
На окрему увагу заслуговує питання літератури мовами народів, які живуть на території України. Тут відбувається кілька процесів. Наприклад, з’являються твори, у центрі уваги яких — свідомий перехід автора на українську мову. У романі «Мондегрін» Володимира Рафєєнка відкриття стихії української мови стає ледь не основним сюжетом, а в романі «Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної взагалі чергуються розділи російською й українською. Тимчасом романи одного з найцікавіших дебютантів минулих років — Іларіона Павлюка — в оригіналі написано російською, але до читача вони приходять винятково в українських перекладах.

У 2018 році за ініціативи Кримського дому започатковано перший українсько-кримськотатарський конкурс «Кримський інжир», результатом якого стала публікація антології різних за жанром, стилем і поетикою текстів, об’єднаних спільною темою Криму. Під однією обкладинкою опубліковано тексти кримськотатарською й українською мовами.

І ширше: починається надзвичайно важлива розмова про етнічне різноманіття українського суспільства. Олеся Яремчук створила книжку репортажів «Наші інші», де зібрано історії про вірменів, німців, турків-месхетинців, угорців, румунів, ромів, шведів, кримських татар, які творять дивовижне багатоголосся українського суспільства, а у листопаді 2021 року виходить книга Ukraїner «Ким ми є? Національні спільноти та корінні народи України».

Доля мертвих, доля живих

Українська література — це історія боротьби, коли протягом тривалих періодів книжка і пісня були ледь не єдиними засобами збереження мови та ідентичності.

Українські письменники рідко доживали до похилого віку. Рідко помирали своєю смертю й отримували визнання за життя.

І, як писав Юрій Шерех, «доля мертвих письменників у нас не відрізняється істотно від долі живих».

Історія свідчить: нові репресії, чистки, доноси, несправедливі суди, сфабриковані справи — вони завжди поруч. Або ж вони вже тут.

І ті, хто катували митців у радянський час, досі живі. Як і їхні методи.

Сподіваюся, колись прийде покоління українських митців і письменників, яким не треба буде щоразу починати спочатку. Які зможуть прожити довге і щасливе життя, втіливши все задумане.

А ще в них будуть читачі, які відкриють для себе їхні книжки. І приймуть їх як своє. Відчуваючи — нам є чим пишатись. Нам є що пам’ятати.

Тимчасом ви теж спробуйте розгорнути книжки живих і мертвих письменників і письменниць.

Вам сподобається.

P.S.

І нарешті остання історія. Не знаю, чи в ній варто шукати якийсь символічний сенс, але вже як є. У літописі під 1071 роком зафіксовано версію розповіді про сотворення людини Богом та його суперечку з дияволом: «Мився Бог у мивниці, розпотівся, обтерся віхтем і скинув його з неба на землю. І засперечався сатана з Богом, кому з цього сотворити чоловіка? І сотворив диявол чоловіка, а Бог душу в нього вклав. От тому, коли вмирає чоловік, тіло в землю йде, а душа — до Бога».³⁸