Луцьк від Олександра Положинського

Зелена зона у центральній частині Луцька — пам’ятка природи загальнодержавного значення ботанічний сад «Волинь». Він є чи найулюбленішим місцем для відпочинку та розваг лучан. Саме тут розташований один із неофіційних символів міста — скульптура «Луцьке слоненя», яку традиційно щороку перефарбовують місцеві ентузіасти.

— Ти часто бував у ботанічному саду?
— Я якийсь час займався народними танцями в Палаці піонерів (теперішній Палац учнівської молоді, розміщений біля саду — ред.). Узимку ми любили, коли йшли додому, на пакетах спускатися з гори. Тут [у ботанічному саду] якраз ландшафт такий, що можна було. Біля [скульптури] слона постійно тусувалися. До речі, слон постійно змінює своє забарвлення. Я не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, кожна людина, яка має зайву фарбу, вважає своїм обов’язком пофарбувати слона. Це не дуже осучаснене місце, але мені подобається. Тут є якась своя атмосфера.

Освітньо-подієвий хаб «Молодіжний центр Волині» було створено як майданчик для заходів та програм, що формують знання, навички та цінності місцевої молоді. Громадський діяч Захар Ткачук впевнений, що громадян Луцька потрібно залучати до соціального життя, і молодіжний центр робить для цього усе можливе: «Тут може бути в середньому три події на день. Ви не знайдете [громадське] місце [у Луцьку], де можна просто зібратися о дев’ятій-десятій годині вечора. Мерія і всі бібліотеки такі «пострадянські» закриваються о шостій вечора, і є питання: «Що далі робити?». Тому ми працюємо цілодобово. Думаємо хостел зробити, але поки що немає такої можливості. Якщо є спальник, то в нас тут ночують. Багато приїжджає молоді: ФРІ-шні обміни («Фундація регіональних ініціатив» — всеукраїнська молодіжна громадська організація — ред.), «Твоя країна» (некомерційний мережевий рух візитів по Україні — ред.), «БУР». Тобто, вони як не мають де [заночувати], ми кажемо: «Ну окей, ліжок немає, але думаємо ви впораєтеся».

— Яким було твоє дитинство?
— Я виріс серед тварин. У мене тато був директором зоомагазину. Вдома було все, що хочеш: рибки, папуги, канарки, хом’ячки, білочки, бурундучки, морські свинки. У мене мавпа вдома була! У якомусь селі в жінки на подвір’ї жила мавпа. Їй син моряк подарував. Жінка не знала, що з тою твариною робити, і та мавпа жила в собачій будці на ланцюгу. Мій тато її врятував: поїхав і викупив у цієї жінки. Я не скажу, що [у нас] те саме, що жити в джунглях, але все ж таки краще, ніж на ланцюгу в собачій будці.

— Ти грав у Луцьку в «КВК»?
— Інколи грав. «КВК» ми не називали, «КВН» називали. «КВК» не зовсім правильно. «КВН» — це назва телевізійної програми була, її розшифровували «Конкурс веселых и находчивых», а українською, щоб вийшов «КВН» — «Конкурс веселих та найкмітливіших».

Кафедральний костел святих Апостолів Петра і Павла у Луцьку та колегіум при ньому засновано у першій половині XVII століття єзуїтами, членами католицького чернечого ордену. Під цими будівлями створили розгалужену мережу підземель. Там розташовано різні за функціями приміщення: підземний храм, трапезна, камери для ув’язнених та каплиця. За радянських часів підземелля використовували для зберігання овочів, а приміщення костелу — як контору та майстерні. У підземеллях костелу збереглися настінні фрески початку XVII століття та решітки з металу доби Середньовіччя, якими зачиняли ходи між тунелями. Археолог Віктор Баюк впевнений, що археологічні розкопки у підземеллі дозволять краще зрозуміти історію цього комплексу: «Підземелля поступово розчищають, відкривають нові ходи та ніші. Коли ми розібрали радянські замурування, то побачили, що ніші пограбовані, але одна ніша збереглася. Можливо, там поховання. У нас є всі документи для створення культово-музейного комплексу, тобто, щоб тут максимально відновити кожне приміщення, кожну кімнату і загалом комплекс у первісному своєму вигляді і з первісним наповненням».

— Як використовували цю споруду за часів твого дитинства?
— У часи мого радянського дитинства [в костелі] був музей атеїзму. Я любив сюди заходити.

— Який вигляд мав того часу музей атеїзму?
— Насправді, це був такий музей історії релігії і вірувань різних. Там були якісь знаряддя інквізиції, катувань. Я пам’ятаю, мене вразила штука, якою шкіру здирали з людей.

— Підземелля тоді були доступні для відвідувань?
— Підземелля було не розчищене. Зараз його трошки розчистили і це окрема, до речі, історія. Багато років його розчищав чоловік [Олег Виноградов] на голому ентузіазмі. У нього тут був клуб (ініціативна група «Ентузіаст» — ред.), і діти, молодь допомагали йому. Він тут жив навіть і проводив екскурсії, але його кілька років вже як не стало.

У 2014 році дизайнер Кирило Ткачов разом із сім’єю переїхав з Луганська до Луцька. Він є співавтором логотипів для «Укрзалізниці», рок-фестивалю «Zaxidfest» та гурту «Був’є», а також розробив шрифти для бренду «Ukraine Now» та проєкту «Ukraїner». Щоб створити у Луцьку середовище для дизайнерів, Кирило заснував фестиваль каліграфії, шрифтового та книжкового дизайну «Простір літер». Це серія доповідей і презентацій українських та іноземних фахівців, що аналізують творче надбання шрифтового дизайну і каліграфії, а також шукають нові сучасні стилі. З власного досвіду Кирило Ткачов побачив, що організація подібних заходів залишається ініціативою зацікавлених активістів: «У нас шрифтова культура досить активна, але йдуть роки, інших [схожих заходів] немає і наш фестиваль «Простір літер» розростається. Якщо спочатку нам потрібно було невеличке приміщення, то зараз нам потрібен вже замок і ми думаємо, що можна було б ще цікаве [вигадати]. Фестиваль «Простір літер» — це не тільки про каліграфію, яку ми постійно вигадуємо, це про все, що пов’язано із літерами: дизайн, айдентика, книжки, титри в фільмах чи ще щось таке. Тобто літери нас оточують. Це частина нашої культури, але ми цього не помічаємо, хоча це дуже важлива її частина».

— Як ти познайомився з Кирилом Ткачовим?
— Я, здається, десь почув чи вичитав про те, що приїхали дуже активні творчі люди з Луганська і дуже сильно активізували Луцьк, створили сучасний простір. А потім вже з Кирилом ми познайомилися через інтернет.

— Тобі відомо, звідки пішла назва Луцька?
— Назва Луцька, кажуть, пішла від слова «лук», бо раніше називалось місто Лучеськ Великий. І назва нібито пішла від того, що в нас річка Стир, яка як лук вигинається.

— Що іноземцю робити в місті?
— Іноземцям, якщо цікаво познайомитися з країною, можна їхати в будь-яке українське місто і щось там робити: ходити, дивитися, слухати і так далі. Те саме і в Луцьку.

— Як так сталося, що в тебе жодної пісні немає про Луцьк?
— У мене є, «Старий Луцьк» називається. Насправді, це зовсім свіжа історія. У Луцьку є баскетбольна команда, яка називалася «Волиньбаскет». Вони свого часу попросили нашу пісню «Лицарський хрест» як свій гімн. Тому що герб Волині — це хрест, формою він схожий на лицарський. У них [баскетболістів] такі хрести були на формі і зрозуміло, що [пісня] «Лицарський хрест» для них було те, що треба. От, але в силу різних обставин цієї команди не стало. Натомість з’явилась інша команда, яка називається «Старий Луцьк». Цього літа [2019 року] вони звернулися до мене з проханням дати дозвіл на використання пісні «Стара школа» в якості гімну. А я кажу: «Слухайте, може я спробую щось нове написати?». І вони кажуть: «Якщо ви погодитеся, ми будемо щасливі!». І от ми зараз з «Тартаком» записали цю пісню.

— Як виник гурт «Тартак»?
— В основному «Червона Рута» (всеукраїнський музичний фестиваль, який з 1989 року проводиться раз на два роки — ред.) дала старт «Тартаку.» Я виношував проєкт в собі, але ніяк не наважувався його реалізувати. І коли побачив оголошення, що буде відбірковий тур «Червоної Рути», я пішов подати заявку. Виявилося, що в заявці одразу треба написати склад учасників і назви пісень, які [вони] будуть виконувати. Ще цього всього не було. Пісні існували в моїй голові, але не [були] оформлені музично, бо не було музичного колективу. Мені треба було вписати імена учасників. Я вписав двох. Один з тих двох і досі не знає, що він був учасником першого складу «Тартака», бо я його з того часу не бачив.

— Як ви готувалися до виступів?
— Перший виступ групи «Тартак» був організований за два дні. Ну як організований? Фонограми були записані за два дні, а склад гурту був зібраний за день до виступу. І зрозуміло, що за такий короткий термін ми не встигли підготувати три пісні.

— Тобто у вас не було репетицій?
— Ми вийшли виступати фактично без репетиції. Тексти я знав, я міг їх відтворити, але я тоді ще не підозрював, що мої тексти потрібно не просто відтворити, а [зробити це] в певному ритмі, темпі. А це треба трошки попрацювати. Особливо, якщо не маєш досвіду, а я не мав досвіду на той момент. І ми починаємо валити пісню, а там доволі високий темп. В якийсь момент я просто вилітаю з пісні. Язик заплутується, я не встигаю, але я не зупинився, я не припинив свій виступ. І навіть не подав виду. Там просто не дуже якісний звук був і все одно слова не було чути. Тому я просто далі передавав емоції і звуки. І всі такі: «вау»!

2016 року в Луцьку запрацював волонтерський проєкт «Braille Studio», який забезпечує доступ до інформації людям з порушеннями зору. Команда на чолі з координатором проєкту Віталієм Ткачуком створюють та розповсюджують книги та інші матеріали, надруковані шрифтом Брайля. Редактор друку Олександр Мельник зазначає, що в Україні практично не друкується література шрифтом Брайля. Він вважає популяризацію подібних видань одним із першочергових завдань: «Друкуємо книжки для дітей, художню літературу, про місто Луцьк, англомовні [видання] бувають. Не продаємо нічого, тому що ми громадська організація. Все на благодійній основі відбувається. Нам допомагає міська рада грішми. Відповідно, ми людям роздаємо [книжки] в спеціалізованих школах, бібліотеках — там, де є інклюзивна освіта. Ми передаємо [літературу] не тільки по Луцьку, а й по всій Україні».

— Коли ти переїхав до Києва?
— Перший раз я [переїхав] в 1997 році, жив [там] кілька місяців. Потім, після «Червоної Рути», мене запросили працювати на радіо, яке називалося тоді «Радіо Столиці». Я довго там не протримався, посварився з начальством і повернувся в Луцьк.

— Пам’ятаєш, коли вирішив повернутися до столиці?
— Я не те, щоб вирішував, за мене вирішили. Я тільки прийняв пропозицію. На початку 1999 року мені подзвонили з хіт-параду «12−2» (музична програма на радіо «Промінь», яка виходила у 1990-х роках — ред.). Фагот (Олег Михайлюта — ред.) і Фоззі (Олександр Сидоренко — ред.) порекомендували мене туди як ведучого. Мені зателефонували і сказали, що є така вакансія. «Якщо хочете — приїжджайте, але завтра чи післязавтра ви вже маєте бути в Києві». Коротше, в мене день був на те, щоб вирішити і зібратися. Я недовго думав.

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку діє на території занедбаних заводських приміщень, де раніше виготовляли шкіркартон. Віктор Корсак, фундатор музею, спочатку відкрив на території старого заводу культурно-розважальний центр «Адреналін Сіті». Водночас його сім’я мала колекцію українських творів сучасного мистецтва і з часом вирішила створити у Луцьку окремий музей на базі цієї колекції. З цією метою пізніше викупили інші цехи заводу та створили спершу музей українського графіка і живописця Миколи Кумановського, колекцією якого володіла сім’я Корсаків. Згодом на території музею облаштували постійну експозицію, а також проводять тимчасові виставки окремих експонатів. Зали музею також відкриті для різнопланових заходів: від майстер-класів для дітей до концертів класичної музики. Фундаторка музею Леся Корсак впевнена, що в Україні дуже багато якісного сучасного мистецтва, а тому хоче допомагати молодим художникам, надаючи місце для виставок: «Стріла «Up and Down» Олекси Фурдіяка стала у нас візитівкою музею. Її з листів металу зварював автор, лебідками підіймали, малювали. Вона створювалася тут як перший експонат цього залу. Спочатку не було нічого, тільки стріла. Художник створював її як рефлексію на наш Майдан (Революція Гідності — суспільно-політичні події, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 до лютого 2014 року — ред.). Надії йшли вгору, а потім рівно і вниз. Але у відвідувачів вона [стріла] надзвичайно позитивні емоції викликає. Ми віднайшли свій посил, що відродження волинського мистецтва почнеться тут».

— Які враження від експозиції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків?
— Я ще не знаю, але деякі роботи підіймають мою самооцінку як художника.

— Що з сучасної української музики ти слухаєш?
— Я багато слухаю! «Руки’в брюки», така група є. Вони такий рок-н-рол, ритм-н-блюз класичний грають. Я [нещодавно] вперше потрапив на їхній концерт, і от свій перший україномовний альбом вони власне презентували на цьому концерті. Мені цей альбом зайшов, бо я таку музику люблю.

— Чим ти зараз займаєшся?
— Я роблю програму «Звуки про» на «Радіо НВ», присвячену українській музиці. Вже дуже багато записано і продовжуємо писати нові програми. Я запрошую гостей з двох міркувань: або мені цікава особистість і може бути не дуже цікава музика, або мені подобається музика і цікаво познайомитися з людьми, які цю музику творять.

Між Луцьком і Володимиром-Волинським у селі Затурці розташовано меморіальний музей В’ячеслава Липинського — політичного діяча, історика та ідеолога українського державотворення. Він був одним із перших, хто обґрунтував необхідність побудови України як держави і показав залежність інтересів народу від тогочасного стану держави. Після реконструкції в колишній родинній садибі Липинських діє експозиція, яка відображає життєвий шлях В’ячеслава та середовище, в якому жила його родина. Директор музею Віталій Кушнір розповідає, що одну з експозицій було присвячено брату В’ячеслава Станіславу Липинському. Станіслав зберіг архів та речі родини, з яких пізніше утворився музей: «Історія така: фундамент [будинку] закладено батьком В’ячеслава у 1871 році. Перша світова війна — будинок до фундаменту знищено. Пізніше Станіслав Липинський, останній господар маєтку, відновлює будинок на старому фундаменті, вже у двоповерховому варіанті. Перший зал [експозиції] ми вважали за потрібне присвятити Станіславу, бо без його робити ми не мали б музею взагалі».

— Чи є історична постать, діяльність якої тебе вражає?
— В’ячеслав Липинський для мене — одна з найважливіших постатей в історії України. Я дуже поважаю цього чоловіка. Мені хочеться, щоб до постаті В’ячеслава Липинського було більше уваги, зацікавленості його працями, думками та поглядами.