Львів на дотик

Василь Одрехівський — львівський скульптор, який створює тактильні моделі пам’яток архітектури для незрячих у Львові. В його доробку — моделі Львівської опери, міської ратуші, собору Святого Юра, макет княжого Львова XIII століття, а також мініатюра фортеці у Чигирині. Василь не перший у сім’ї митець: вже четверте покоління поспіль родина Одрехівських збагачує культурну мапу Львова та України загалом.

Інклюзивність та мистецтво

В Україні з’являється дедалі більше ініціатив, які роблять мистецтво доступнішим для людей з інвалідністю. Поступово різні культурні заклади намагаються адаптувати простір для незрячих відвідувачів. Наприклад, у жовтні 2020 року Музей Голодомору запровадив екскурсію для людей з порушеннями зору. Музейники озвучили історії очевидців, підготували архівні документи шрифтом Брайля та зробили тактильні копії деяких експонатів.

У музеї Ханенків в Києві також доступні екскурсії для незрячих. Така послуга з’явилась у 2018 році. Відвідувачам пропонують доторкнутися до об’єктів, зображених на картині (наприклад, фрукти, якщо це натюрморт). Тут розробили схему руху залами й навчили персонал правильно описувати картини, без зайвої деталізації.

Щоб зробити аудіовізуальне мистецтво доступним для людей з порушенням зору, потрібна спеціальна озвучка. Вперше в Україні фільм з аудіодескрипцією для незрячих і розгорнутими субтитрами для людей з порушенням слуху демонстрували у кінотеатрах 2019 року. Ним стала стрічка «Ціна Правди» про журналіста, який вперше відкрито заявив світу про Голодомор. Над адаптацією фільмів працює «Доступне кіно» — ініціатива громадської організації «Боротьба за права», яка опікується захистом прав людей з інвалідністю.

Також у Києві діє музей в темряві «Третя після опівночі», де відвідувачам пропонують відчути світ, як це роблять люди із вадами зору. Наприклад, перейти дорогу із зав’язаними очима. Незрячі гіди проводять екскурсії кімнатами, містом і навіть побачення в суцільній темряві.

Інклюзивність та архітектура асоціюються передовсім з універсальним дизайном і проєктуванням безбар’єрного і комфортного для всіх середовища. Але якщо піти ще далі, за допомогою інклюзивного мистецтва можна, скажімо, знайомити незрячих людей з архітектурними пам’ятками. Адже осягнути величезні будівлі на дотик чи сприйняти всі тонкощі ренесансу в архітектурі на слух — непросте завдання. Тому львівський скульптор Василь Одрехівський вирішив зробити тактильні копії деяких будівель міста, аби люди з вадами зору мали змогу самі все роздивитись.

Побачити доторком

Василь Одрехівський власним прикладом показує, що через скульптуру можна не лише реалізувати свій творчий потенціал, а й допомогти іншим. Він переконаний, що мистецтво — це універсальна мова, тому працювати над його адаптивністю важливо. Василь викладає сучасне мистецтво у Львівській національній академії мистецтв, він є автором і куратором численних артпроєктів. Крім створення тактильних скульптур, майстер влаштовує виставки та перформанси в Україні, Франції та Польщі.

За даними «Української спілки інвалідів — УСІ», у Львові живе близько 1300 осіб з порушенням зору. Дехто з цих людей ніколи не бачив рідного міста і не уявляє, який вигляд мають звичні для львів’ян будівлі та вулиці. Василь Одрехівський зацікавився доступністю інформації про місто для незрячих ще наприкінці 2013 року. Він вирішив виготовляти бронзові мініатюри архітектурних візитівок Львова, а в майбутньому планує зробити ще низку макетів історичних будівель, зокрема для інших українських міст.

— Я часом задумуюсь над тим, як це — не бачити й вперше пізнати, в якому місті ти живеш.

Ідея створювати тактильні моделі прийшла до Василя зі знайомством з Оксаною Потимко, директоркою львівського осередку «Української спілки інвалідів — УСІ». Ця організація вже реалізувала чимало програм доступного мистецтва для людей з порушенням зору, серед яких — аудіодескрипція та створення фільмів для незрячих, освітні програми для вчителів, акторів, екскурсоводів. Також спілка «УСІ» організувала співпрацю Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької та незрячих виконавців з різних міст України. Це концертна програма, яку виконує симфонічний оркестр із солістами з порушенням зору. З нею учасники їздять Україною та світом, виступають із власними композиціями. У їхньому доробку вже є кілька музичних альбомів.

Першим інклюзивним проєктом за участі Василя Одрехівського стала виставка «Торкаючись, бачу», експонована у 2014 році. Тоді Василь зі студентами Львівської національної академії мистецтв адаптували полотна з експозиції Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького для тактильного сприйняття, зробивши об’ємні скульптурні портрети.

Описуючи процес створення скульптур, Василь наголошує, що було важливо чітко передати риси обличчя та відтворити стиль картини через рельєф і деталі:

— Можна було відчути техніку імпресіонізму, модернізму, натуралізму. Тобто в якому стилі була намальована картина, в такому стилі й була відтворена скульптура.

У 2015 році Василь Одрехівський зробив серію погрудь для виставки «Торкаючись, бачу: великі українці», організованої львівським осередком «УСІ». Протягом року вона гастролювала містами України. Відвідувачі могли побачити дванадцять бюстів відомих українців (журналіста Георгія Гонгадзе, поетеси Лесі Українки, кінорежисера Олександра Довженка та ін.), підсвічених різними кольорами. Кожен бюст супроводжувала інформаційна табличка шрифтом Брайля та біографія у звуковому форматі.

Пізніше Оксана з Василем взялися дублювати найбільш знакові будівлі Львова, але в меншому розмірі. 2016 року з’явився перший бронзовий макет — мініатюра Львівської ратуші. Під час його відкриття скульптор зрозумів, що попит на такі ініціативи є величезним і це не просто додаткова туристична зупинка. Для когось це — необхідність:

— Я не очікував, що на відкритті буде так багато людей. А найголовніше: що прийде стільки дітей, які не можуть бачити так, як ми. Я дивився, як вони із захопленням мацають цей макет з усіх сторін! Це неможливо забути.

Згодом почали з’являтись інші макети — Львівської опери, собору Святого Юра, вулиці княжого Львова XIII століття. Василь пояснює, що чутливість дотику незрячих є дуже високою, тому ці роботи потрібно відтворювати з найменшими деталями та філігранно відшліфовувати кожний елемент.

Для створення тактильного макета потрібно зробити креслення та розрахунки, потім за допомогою 3D-принтера надрукувати пластмасову робочу модель. Деталі та додаткові елементи доліпили руками з глини або гіпсу. На завершальному етапі з робочої моделі зняли форму і відлили у бронзі. А фінальний макет дошліфовували вручну.

Тактильні бронзові моделі встановлюють поруч з оригіналами. Так, зменшена копія ратуші стоїть на площі Ринок, копія оперного театру — біля фонтану на проспекті Свободи, мініатюра Святоюрського архітектурного ансамблю — у сквері біля собору. Оксана розповідає, що макети стали цікавими не лише для незрячих. Вони з Василем помітили, як туристи іноді з цікавістю підходять саме до мініатюр, а не розглядають власне будівлю.

— І ми тоді зрозуміли, що той макет дуже приваблює цілком здорових людей. І зрозуміли, чому. Ти ж не можеш згори подивитись на ратушу!

Були й кумедні історії. Оксана розповіла, що одного разу почула, як дитина вмовляла маму дозволити їй лизнути нещодавно встановлену біля ратуші скульптуру. А все через характерний, схожий на шоколадний, колір свіжих макетів. Бо бронза стає зеленою та темнішає лише з часом.

Жінка додає, сміючись:

— Ось така тобі фігурка з шоколаду!

«У незрячих кінчики пальців — це їхні очі»

Щоб зрозуміти, як незрячі сприймають архітектуру на дотик, в один з лютневих ранків Василь Одрехівський та Оксана Потимко організували екскурсію місцями, де розташовані тактильні моделі. Гуляючи містом, учасники екскурсії зупиняються біля макетів. Василь розповідає їм цікаві історичні факти про кожну будівлю та описує її в деталях, щоб кожен зміг намалювати цей образ в уяві. Коли треба, скеровує руки присутніх на певні елементи, якщо розповідає про них. Говорить про колір та розмір справжніх пам’яток — про все те, що не можна розпізнати на дотик.

Група підходить до макета Львівського театру опери та балету. Прогулянка містом триває, мінусова температура нагадує про себе. Дві дівчинки, перемовляючись між собою, простягають руки до макета та починають вивчати його.

— Холодний метал, не дуже приємно торкатись.

Дівчата труть долоні та знов вдягають рукавички.

Оксана погоджується. Пояснює: в рукавицях читати незручно, а без них швидко затерпають пальці. У людей з вадами зору дуже розвинені всі тактильні відчуття, тому матеріал, температура чи якість роботи безпосередньо впливають на враження від скульптури.

— Такі дрібниці грають величезну роль. От чому ви нам не зателефонували у квітні? — жартує Оксана. — У незрячих кінчики пальців — це їхні очі.

Оксана Потимко втратила зір у 24 роки, тому ще має спогади про те, який вигляд має Львів. Але з часом вони розмиваються. Тому зараз пояснити, як пройти до ратуші чи опери, може, а от описати, який вони мають вигляд, — навряд. Тому, каже, добре мати змогу згадати форми та архітектуру.

— Якби я колись знала, що осліпну, то просто дивилася б на все. Щоб забити собі в пам’ять всю ту красу України, Львова, яка є навколо нас.

Не залишати байдужим

У дитинстві Василь обожнював ліпити сов, мав цілу серію. Це були перші спроби в мистецтві та найбільш ранні роботи, які він зміг пригадати. Хлопець з усмішкою розповідає, що вони були неймовірно емоційні та драматичні. Свою першу серйозну скульптуру — портрет подруги дитинства — він створив вже перед вступом до Львівської національної академії мистецтв.

Василь Одрехівський впевнений, що творчість — це про експерименти та постійну трансформацію. Він намагається поєднувати сучасне мистецтво із традиційним. Так виник проєкт Franko laboratorium, що проходив у Домі Франка 2017 і 2020 року. У музеї показували відеоінсталяції, перформанси, виставили роботи студентів Академії мистецтв. І все це у світлі неонових ламп та на фоні проєктованих на стіни відео.

— Були інсталяції, підвішені під деревами, були якісь човни, відеопроєкції. Франко, мабуть, не очікував, що таке буде в його середовищі, але він точно був би щасливим.

У мистецтві Василь виокремлює скульптуру як особливий жанр. Каже, що в порівнянні з театром, музикою чи навіть живописом вона доволі статична й тиха, тож нею складніше виразити задум митця. Тематика його робіт залежить від конкретної ідеї, але в основному поділяється на фігуративну й абстрактну. Тобто інколи посил можна втілити формою (до прикладу, тілесною). В інших випадках скульптури абстрактні, бо важливо, як вони заповнюють собою простір.

— Коли глядач стоїть поруч зі скульптурою, вона є немов оголена перед ним.

У нових роботах митець прагне використати новий мистецький інструментарій. Наприклад, поєднує форму та колір. Каже: так глядача легше спровокувати до критичного мислення. Надалі Василеві цікаві також експерименти з рухомими елементами, світлом та звуком — своєрідні перформанси, в центрі яких буде скульптура. Василь прагне викликати в людей емоції своїми скульптурами:

— Нехай мої скульптури дратують когось, або ж ними захоплюються, але щоб вони ніколи не залишали байдужим. Бо байдужість — це сумно.

Родинне ремесло

Ремесло сім’ї Одрехівських сягає ще початку XX століття, коли почав різьбити по дереву Павло Одрехівський — прадідусь Василя. Родом сім’я з лемківського села Вілька — головного осередку різьбярства Сяноцького повіту (сучасна Польща). Це гірський регіон, оточений лісами, а тому робота з деревом була йому притаманна. Виготовляли побутові предмети — ложки, тарілки, а також декоративні — фігурки оленів чи орлів. Василь розповідає, що різьба Лемківщини є своєрідним феноменом української культури.

У майстерні батька і сина — Володимира та Василя Одрехівських — на найвищій поличці стоїть велика дерев’яна скульптура. Вона зображує визначного українського піаніста й диригента Василя Барвінського, що витесав із суцільного шмата дерева дідусь Василя, Василь Одрехівський-старший. У розмові про діда Василь часто наголошує, що його головним досягненням став перехід із категорії народного майстра у професіонали. А починав він ще дитиною і використовував все дерево, що було в доступі: широкі гілки чи колоди.

Онук з дідусем спілкувались небагато — хлопцю було 7 років, коли Василь Одрехівський-старший відійшов. Але попрацювати разом їм таки вдалося.

— Я пам’ятаю, як ми різьбили! Дідо завжди говорив, що потрібно різьбити від себе, щоб не порізатись. Я різьбив «човники». Це все, що я міг тоді вирізьбити — просто ямку в шматі липи.

За прикладом батька затягнуло в мистецтво і Володимира Одрехівського. Володимир — скульптор та мистецтвознавець. З 2016 року він обіймає посаду ректора Львівської національної академії мистецтв. З цим навчальним закладом родину Одрехівських пов’язує довга історія. У 1957 році її закінчив Василь Одрехівський, батько Володимира. Двадцять років по тому з академії випустився вже Володимир, а у 1983 році він почав тут викладати. 2012 року завершив навчання його син, Василь, тепер — доцент кафедри скульптури.

Про свої студентські роки Володимир каже, що це був складний політичний час. Водночас 60-70-ті роки називає періодом національного відродження у скульптурі, а не лише соцреалізму.

— Це був гарний період. Я був дуже закоханий у життя і мистецтво. Мав хороших вчителів. І ми просто горіли: і я, і все наше товариство, всі мої однокурсники. Наша академія була вже тоді одним із лідерів в оновленні мистецької мови та ставлення до мистецтва.

Володимир Одрехівський переконаний, що в кожному мистецькому творі обов’язково має бути проблема. Це завжди щось несхоже, втілене в різних формах. Володимир сприймає мистецтво як шлях, протягом якого людина знаходить відповіді на духовні питання. Тому це ніколи не просто скульптура для задоволення чи розваги — це посил:

— І Василеві, і всім своїм студентам я намагаюсь показувати великі проблеми, ставити глибокі питання. А далі разом шукати методи й способи шляху до їх вирішення. Напевно, я тяжкий вчитель, бо я не люблю і не можу потрошки вирішувати. Якщо ми бачимо велику мету, ми мусимо до неї дійти.

Володимир разом із батьком працювали над низкою робіт разом. Одна з найбільш відомих — пам’ятник Тарасу Шевченку у Севастополі. Розповідає, що малий Василь також доклався до справи:

— Він тоді вперто хотів нам допомагати. І не дозволяв, аби за ним щось виправляли.

Скульптурна майстерня

Майстерня Одрехівських розташована недалеко від центру Львова, надійно захована у невеликому дворику. Вхід до неї прикритий навислим гіллям дикого винограду, а полиці густо заставлені скульптурами різних розмірів: деякі з них, різьблені з дерева, ще дідові. Це місце вже 60 років є робочим та творчим простором родини Одрехівських.

Володимир і Василь працюють зазвичай окремо, бо так легше сконцентруватись. Митці розповідають, що постійно коментують твори один одного. Вони впевнені: комунікація про мистецтво повинна бути. Але обов’язково абстрагованою від сімейних зв’язків:

— Батько може гостро висловитись щодо моєї скульптури. А я — від щирого серця правду сказати про його скульптуру. Але це потрібно! Ці моменти — щось більше, ніж побутова розмова. Це не лише розмова про мистецтво. Вони про щось вічне, розумієте?

Сімейне ремесло дало поштовх до творчості і якісну базу Василю, але рішення стати скульптором він ухвалив сам, без жодного тиску. Та щоб гідно представляти четверте покоління мистецької родини, потрібно багато працювати та шліфувати індивідуальний стиль.

У майстерні немає чіткої впорядкованості робіт батька й сина. Але для Василя важливо, аби його скульптури сприймали окремо від батькових:

— Так склалося, що часто ми працюємо разом в одному просторі. Але, незважаючи на наші родинні зв’язки, ми — два окремі світи. Ось є Володимир Одрехівський. А є Василь Одрехівський.

У розмові Володимир Одрехівський незмінно виважений. Дискутуючи про творчість, він намагається не використовувати слів «син» чи «батько», бо площину сімейну та професійну треба чітко розділяти. Розповідає, що наразі не робить публічних відгуків про роботи Василя. Каже: можливо, ще не час. Але серйозний вираз обличчя чоловіка раптово змінюється, коли починається розмова про дитинство сина:

— Василь був дуже рухливим і допитливим, коли щось робив. І дуже докладним в тому, що його цікавить. Мабуть, він досі таким залишився. Ми могли йти вулицею і якщо якийсь жучок переходив дорогу, то ми зупинялися. Василь обов’язково мусив прослідкувати, куди він дійде і що буде робити.

Батько цінує всі синові проєкти, але в майстерні сприймає його як самостійного молодого митця. Він також розуміє, наскільки важливо скульптору, який продовжує сімейну справу, бути незалежним від іміджу родини, бо й сам продовжував справу батька.

— Я вже інакший, ніж мій батько був. Василь вже інакший — це природно. І добре, бо продовження йде на глибшому рівні. Найважливіше, що нас єднає — любов до рідної землі. Це направду дуже важливо.

Василь Одрехівський пояснює, що виокремив для себе три типи творчої індивідуальності: національна, стилістична та суб’єктивна. Національна — це коли художника асоціюють з країною, вихідцем з якої він є. Стилістична — коли говорять про митця як про представника певного стилю: імпресіоніста, авангардиста чи кубіста. Найбільш унікальною і водночас найскладнішою для розуміння є суб’єктивна індивідуальність. Тобто деталі чи штрихи, за якими можна розпізнати почерк художника. Над цим зараз працює і Василь:

— Коли ми говоримо про Родена, ми думаємо, що він француз, але пізніше. Так, він працював в період імпресіонізму, але це також пізніше. Насамперед це є бренд, ідентичність Родена. Тому мені здається, що для кожного є викликом створити власну творчу ідентичність.