Волелюбна ферма: як чинили опір окупантам у Малій Рогані

На східних околицях і передмістях Харкова, здається, на кожному кроці можна натрапити на слово «Рогань» чи похідні від нього (ймовірно, що й вам захотілося поставити наголос на першому складі, але харків’яни виправлять: Рога́нь). У Харкові так називається і спальний район, і м’ясокомбінат, і кілька молочних заводів. А за межами міста — річка Роганка, селище Рогань (колись — Велика Рогань) і зрештою, село Мала Рогань (так-так, у всіх цих назвах наголос теж падає на «а»).

Саме сюди, до Малої Рогані, команда Ukraїnera приїхала довідатися про події, які відбувалися тут під час російської окупації.

Населення Малої Рогані перед повномасштабним російським вторгненням становило понад дві тисячі людей. Місцеві кажуть, що під час окупації в селі перебувало лише близько двохсот. Село, як і майже всі населені пункти Слобожанщини, заснували в середині XVII ст. Фактично це були переселенці з нинішніх центральних, північних і західних частин країни, які в умовах польсько-українського протистояння та Руїни шукали спокійніших земель. До кінця XIX ст. село звалося Пасеківка. Саме тут і розташований сумнозвісний Дробицький Яр, де у 40-х роках, під час німецької окупації, нацисти знищили, за даними істориків, від 15 до 20 тис. людей, переважно харківських євреїв. А вже у 2022 році сучасні окупанти — російські солдати — своїми обстрілами пошкодили меморіал у Дробицькому Яру.

Ферма після боїв

Бойові дії у Малій Рогані закінчились ще навесні, тому дорога від Харкова до села — переважно зелена й затишна, з невисокими мальовничими пагорбами обабіч. Але й тут досі часто трапляються сліди боїв: поруйновані будинки, проламані паркани, понівечена інфраструктура й розстріляні автомобілі.

Фермерське господарство «Еліта-Рекорд» — один із об’єктів, що постраждали в селі найбільше. Та навіть під окупацією люди на підприємстві не лише виживали, а й чинили спротив ворогам. Значною мірою завдяки Любові Злобіній — директорці ферми. Місцеві мешканці кажуть, що під час окупації саме вона найбільше допомагала і односельцям, і українським військовим. Гостинна й іронічна жінка, об ноги якої треться чорно-білий кіт, починає розповідати колоритною українською, руйнуючи стереотип про Слобожанщину як російськомовний край:

— Так, і що вас інтересує? Що ось трактор у мене підірвався на мінах?
— Ніхто не загинув?
— Нє-нє, живий. Хвалити Бога, там я вобще не знаю, як він (співробітник ферми. — ред.) остався живий… Ну, пішли подивимся, як нам допомогли наші «братья». «Освободили» нас од ста сорока голів (худоби). Освободили од нормального життя.

До великої війни «Еліта-Рекорд» вирощувала велику рогату худобу. Переживши окупацію, на чималенькій території господарства тепер пошкоджена сільгосптехніка, транспорт, дірки та проломи в стінах і дахах, де-не-де лежать шматки шиферу. Це — наслідки зустрічі з російськими «визволителями».

Однією із драматичних подій на фермі стала велика пожежа, через яку сарай, як розповідає пані Любов, горів сім разів.

— «Прилетіло» — і був взрив оцей в сараї. А тут повно сіна було. І воно це все стало горіти. І скотина начала кричати. Я якраз вибігла з погреба, почула, як ця скотина кричить, закрила вуха і сама закричала. Не знала, що робити. П’ять, десять мінут у мене був штопор (ступор. — ред.). Потім поливаємо, нічого не встигаємо — і я говорю: «Бий стіну!». І чоловік оце трактором, Т-150 з ковшом, розбив стіну…

Любов із сумом згадує про крики нажаханих тварин, які боялись навіть виходити з сараю під час пожежі. Попри десятки снарядів, які продовжували летіли, вона зі своїм чоловіком Миколою і робочими кидалась у вогонь витягувати худобу. На жаль, врятувати вдалось лише сімдесят голів.

— Благо, шо в нас оце бочка ця старенька була. Насосом ми тушили пожежу. Погоріло би все… А так ми вспівали. «Освободили» од вікон, тепер дивіться, як мої телята дивляться. «Освобождали» нас (російські військові. — ред.).

Телята і справді зацікавлено визирають зі щілин і пробоїн у спорудах ферми. Вони тепер живуть майже просто неба. Тим часом чорно-білий кіт біля хазяйки свариться з іншим, рудим.

«Нєт, я не пущу»: «братні» знущання в окупації

Про те, коли село Мала Рогань захопили російські військові, є різні дані. Називають і 24 лютого, і 10 березня. Любов Злобіна говорить про 27 лютого. Вранці до їхнього господарства приїхали три танки і бронетранспортер (БТР). Окупанти почали стукати в закриті ворота. Коли подружжя вийшло, перед ними вже стояли десять молоденьких російських солдатів. Любов Злобіна добре пам’ятає ту розмову:

— Нам нада тєхніку загнать.
— Нєт. Сюда ви не загоните. В мене нікуди. В мене вєздє животниє, в мене люди тут живут. Нєт, я не пущу.
— Нєт, нам надо тєхніку, — і всьо, — ми зараз загонім.
— Через мій труп.
— Щас зробим.

Окупанти пройшлися фермою і також дійшли висновку, що такого приміщення, як їм треба, тут немає. На щастя, вони не помітили місць, куди насправді можна було заховати техніку. Але це не означало, що вони втратили інтерес до ферми.

— І началося. Кожен день: і провєрка, і дрони шукали, і строїли нас, робочих. Жили ми в підвалі всі. Сімнадцять чоловік, три з половиною на три з половиною (метри) підвал, буржуйка. Майже півтора місяці ми ото не вилазили з підвалу. Але вибігали (коли могли): хто робив, а хто слідив, де загориться. По сім огнємьотов вони кидали в день. Починає горіти, ми тушим. Вони приходили: то води їм набрати, то молоко, то бочки позабирають, то взуття в людей.

Про підвали Малої Рогані згадують у всіх свідченнях про окупацію села. Більшість тих, хто залишились, мусили жити в усіляких погребах та інших підземних спорудах. Когось російські військові туди вигнали, щоб зайняти їхні будинки. Інші люди самі поховалися під землю від обстрілів та жорстокості окупантів.

Як і в усіх інших звільнених від ворогів українських землях, від Бучі до Ізюма, в Малій Рогані після окупації знаходили сліди звірств загарбників. Так, 10 серпня ексгумували тіло чоловіка, вбитого російськими військовими.

У нього — знайомий російський почерк! — були зв’язані руки.

Інша відома болісна історія — зґвалтування молодої жінки 13 березня, про яке звітує Human Rights Watch. Російський солдат погрожував їй зброєю, двічі стріляв у стелю, залишив порізи на шиї та на щоках, бив по обличчю.

Пригадує схожі історії і Любов Злобіна:

— Ще одного вбили в спину, він, навєрно, глухий був. Шось крикнули, а він не обізвався, то вони його в спину застрелили. Потом ще двох: колишній міліціонер, ну, він вже давно в міліції не робе — того застрелили. А другий ішов рядом, хотів спасати — його вбили. Потом через двері: чоловік, може, й не міг вийти так бистро, вони постукали, він не вийшов — вони автоматною очереддю.

Опір

Зовсім неподалік від Малої Рогані були українські позиції (окупанти намагались, але не змогли пройти в Харків). Тому в селян була можливість таємно допомагати нашим бійцям. Завдяки цьому й Любов Злобіна ще на початку окупації взялася розвозити мешканцям гуманітарну допомогу.

— Я, як депутатка, возила гуманітарку людям. Потім на три дня нас предупредили (окупанти. — ред.): «Виїдете — получите кулю в лоб». Ну, ми три дня не виїжджали. А далі — що робити, селу треба помагати. Тих треба хоронити, тих кормити. І знову стали їздити.

Любов згадує, як воєнний досвід її чоловіка в Афганістані допомагав їм проїжджати повз ворожі блокпости. Він то пришвидшував, то навпаки, уповільнював машину, щоб російські військові не встигали стріляти. Однак розповідати все жінка досі остерігається:

— Як ми виїжджали до наших, я цього розказувати не буду, поки війна не закінчилась. Возили хліб, сигарети. Бо наші хлопці казали: «Боже, четвертий день хліба не бачимо. Є тушонка, є згущонка, є все — хліба нема». То ми й возили своїм.

Непублічно в Малій Рогані розповідають, що деякі мешканці села партизанили. Потроху відстрілювали окупантів і верталися додому, ніби нічого не сталось. Також передавали ЗСУ інформацію про розташування ворогів.

Спротив місцеві чинили по-різному. Часто вони вдавались до неабиякої вигадливості, щоб не віддавати всі продукти й пальне, які вимагали загарбники. Щось приховувати було ризиковано, але на цей ризик ішли. Директорка «Еліт-Рекорду» розповідає, як їй вдавалось обдурювати окупантів, які приходили по курячі яйця:

— Я їм кажу: «Мої кури не несуться, вони з переляку перестали нестися». Через три дні знов приходе: «Командир сказав, дай яїц». Я йому: «Я ж вам сказала. Ви полякали курей, ви стріляєте цілий день, от вони і не несуться». Через тиждень приходять четверо: «Пішли, показуй, де кури». Я відвела їх, а вони, видно, чи не соображають у цьому, чи не з села. Показала їм п’ять яєць, сказала, що, може, завтра ще зберу. Вони й пішли.

Не менш нагальною потребою окупантів було пальне. Одного разу вони прийшли на ферму по бензин:

— А в мене чоловік каже: «В мене все на соляркє». Хоч у нас було двісті літрів бензину. Ми його вранці в навоз поховали. А ще в нас було чотири тонни солярки, ми ж готовилися сіяти. Ми її розливали, ледь не в літрові банки. Але росіянам хтось сказав, що в нас є чотири тонни, і вони прийшли шукати. Та ми встигли заховати, кажу (їм): «Ми думали купити чотири тонни, але не купили». Дала їм злити з тракторів — і вони з усіх тракторів злили, здається, дванадцять літрів. Це мало.

Час від часу, розповідає Любов Злобіна, загарбники намагалися і «згладити» враження. Жінка переповідає нам свої розмови з російськими військовими:

— Шо ви ще з нас хочете?
— Нічого, скоро ми вас освободимо, — відповів російський військовий.
— Та я вже бачу, як освободили. Що ви робите? В мене ж тут ні танків нема…
— Та це не ми. Це ваші стріляють.
— Ви стоїте і звідти стріляєте, наших там немає. Ви стріляєте, що ж я, не бачу? Ваш прийшов п’яний і стріляє по сонячних батареях. Постріляли в кажду батарею. Ви ж це робите. Ви ж іздіваєтеся над нами.
— Ну скоро все, ми асвабадім.
— Що, повбиваєте нас усіх? Но запомніть, хоч один наш останеться, і він з вами буде бороться.

Випадок із пострілами в сонячні батареї — не єдиний, коли росіяни нищили не для певної потреби, а просто так.

— Там у мене зять вулики держе, бджоли завів. І закупив сахар на зиму бджолам. Так вони все порозбивали. Там холодильник стояв, були соти з медом. І мед стояв. Поїжте. Нє, взяли, погадили все, порозбивали вулики, порозбивали соти. Воно холодно. Бджоли позамерзали. Подушечками* там вони вкриті, подушечки ці порозкидали. І той сахар порозносили за самогон одному зраднику.

***
— Багато було зрадників?
— У нас у селі один. Він не ховався, коли росіяни прийшли, він до них з обіймами: «Я вас восемь лет ждал!». Бив людей разом з ними.

— Виконував функції поліцая?

— Виконував функції «старости». Ну, коли вже наші стали їх одгонити, він потух. Тепер його вже забрали.

До Любові Злобіної як до місцевої депутатки в окупантів виникали менш дружні питання — так би мовити, ідеологічного характеру.

— Прийшли до мене на третій день і кажуть: «Ви — Любов Івановна?» Я говорю: «Да». «Ви — депутат, хтось сказав, у вас тут флаг висів, — а в мене всьо врємя український флаг висів. — А чо ви його зняли?». Кажу: «Да, висів. Ви приїхали, і ми зняли. Я ж не в Росії його почепила, я в себе в Україні свій український флаг». Ну, нічого вони не сказали. Я говорю: «Вже не знаю, де я його діла. Десь спрятала».

Пригоди синьо-жовтого прапора з Малої Рогані на цьому не скінчилися. Чоловік Любові Злобіної пізніше знайшов ворожий танк — він застряг у вирві, тож російські солдати покинули його. Пан Микола зі співробітниками господарства витягли ворожу техніку двома тракторами, почепили на нього той самий прапор і передали трофей українським бійцям.

Звільнення

Малу Рогань визволили у двадцятих числах березня. Нацгвардія у своїх повідомленнях називає 28 березня останнім днем російської окупації, а начальник харківського гарнізону заявив про зачищення села ще 25 березня. «Рускій мір» з усіма його «принадами» протривав у Малій Рогані близько місяця. Любов Злобіна згадує день визволення:

— Коли наші (військові. — ред.) зайшли, хто плакав, хто обнімав їх. Я готовила їсти. Прийшли хлопці танкісти, я їм і окрошку, і супчик… Постійно возимо їм і м’ясо, і сало, і все інше. Вони кажуть: «Ви вже нас закормите». А я кажу: «Бо ви наші».

Українські бійці швидко займали нові позиції і не встигали зробити окопи. Звернулися по допомогу в «Еліта-Рекорд». І хоча фермерська техніка не була до цього пристосована, але Микола так хотів допомогти нашим військовим, що зміг зробити ці окопи. Трактор не витримав нетипового для нього навантаження та зламався. Але окопи були готові, і вчасно: невдовзі в той район російські військові завдали удару.

На подвір’ї подружжя Злобіних лежать зібрані на полі ворожі снаряди. Цей «урожай» теж видобували трактором, бо вони були досить глибоко в землі.

Роздивляємося все й бачимо, що осколок, який міг би стати смертоносним, залишив у ковші малесеньку дірочку.

— Хотіли б щось передати російським військовим, які їдуть на нашу землю?
— Козли вони! Що їм передавати? Зруйнували всю Україну. Шкода людей.

Фермер показує пошкоджений вибуховою хвилею бусик. Лобове скло перетворилося на своєрідне мереживо тріщин.

— Так і буду їздити. Вентиляція хороша.

Біля села ґрунтова дорога. Місцеві називають її «дорогою життя», бо користуючись нею, можна було підтримувати зв’язок із зовнішнім світом. Уздовж розкидано рештки то російської техніки, то військових чобіт окупантів.

— Он посадка, звідти стріляли на Харків.

Наприкінці березня російську армію вдалося відкинути від східних передмість Харкова, а потім і далі. Попереду було виснажливе протистояння в регіоні та легендарний вересневий контрнаступ із виходом на державний кордон. Попереду — страшні знахідки сотень убитих, закатованих людей в Ізюмі та в інших звільнених місцях Слобожанщини. Малу Рогань, як бачимо, це лихо теж не оминуло, адже окупанти скрізь, де могли вбивали, знущались і ґвалтували, руйнуючи мирне життя українців. Але селяни пережили окупацію і вже відбудовують село.

Дорога з Малої Рогані до Харкова коротка. Але встигаєш подумати про деокуповані українські землі, що залишаються за спиною, на сході, а також про інші — на півночі й півдні нашої країни. Звісно, і про ще не звільнені території теж рояться думки. Про те, що в маленьких селах тривала чи триває велика боротьба з ворогами, і про кожного з героїв хочеться розповісти. Адже пам’ятати — один із наших важливих обов’язків на цій війні.

Команда Ukraїner на прохання Любові Злобіної збирала кошти на відбудову ферми. Завдяки небайдужим людям вдалося накопичити майже 2 млн грн, але через непорозуміння з власницею ферми гроші ми зрештою передали у БФ «Повернись живим» або повернули доброчинцям, які не підтримали це рішення.