Вижила в Голодомор і врятувала сусідського хлопчика

Із 1929 року радянський уряд масово створював колективні господарства (колгоспи), знищивши одноосібні як явище, та силоміць загнав до них селян, фактично позбавивши їх можливості заробляти собі на життя. А потім режим забрав усі їхні запаси їжі, звинувативши українців у спротиві колективізації. Та вони чинили опір, адже робота в колгоспах означала злам традиційного способу господарювання й підкорення новому радянському устрою. Голодомор був способом приборкати українців, які не хотіли підкорятися не лише новим правилам ведення сільського господарства, а й режиму рад загалом.

Багато років після Голодомору радянська влада приховувала правду про нього, забороняла говорити про те, що пережили українські селяни та скільки людей насправді загинуло від голоду. Ані в Радянському Союзі, ані за його межами про Голодомор офіційно майже не говорили.

1985 року в США створили комісію Конгресу щодо Голодомору в Україні. Її члени хотіли дослідити те, що сталося у 1932–1933 роках в СРСР, аби відкрити для всього світу інформацію про злочин Радянського Союзу проти українського народу. В Україні ж розсекретили архіви та почали дослідження Голодомору вже після здобуття незалежності.

У 2003 році Україна заявила про Голодомор як геноцид українського народу на міжнародній арені. Тоді ж Росія як спадкоємиця Радянського Союзу звернулася до міжнародної спільноти із закликом не визнавати Голодомор геноцидом, а згодом неодноразово втручалась у процес ухвалення відповідної резолюції ООН.

Цією публікацією ми розпочинаємо цикл історій «Свідки Голодомору», записаних в експедиції команди Ukraїner та Національного музею Голодомору-геноциду в рамках реалізації проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки Українського культурного фонду.

Родина Марії

Марія Гурбіч (дівоче прізвище — Шовкун) народилася на хуторі Вила в Лосинівському районі Сіверщини. Пізніше разом із сім’єю переїхала в Олександрівку Бобровицького району, де і пережила голод. До початку колективізації її родина була заможною, мала десять десятин землі та багато худоби: четверо коней, щоб орати поле, троє лошат і три корови. Цього було достатньо, щоб прогодувати велику родину з одинадцяти осіб.

Двох її братів, студента університету та шкільного вчителя, засудили за сфабрикованою Державним політичним управлінням УСРР (назва УРСР до 30 січня 1937 року), попередником НКВС, справою в межах процесу Спілки визволення України (далі — СВУ). Мовляв, разом із однодумцями вони прагнули визволити український народ від радянського режиму та заснувати самостійну українську республіку, а тому влаштовували заколоти та повстання. Ця справа була спробою обґрунтувати масові переслідування та арешти опозиційно налаштованих українців й підірвати довіру до всього українського, зокрема і напередодні Голодомору.

— Дак оце брати зразу: «Тату, поступай у колгосп, бо згниєш на Колимі». І ми поступили в колгосп і остались живи і не розкуркулені.

Жінка згадує, що ті, хто не погодилися вступати в колгоспи навіть під тиском погроз та залякування — одноосібники — були розкуркулені (від слова «куркуль», яким влада називала заможних селян. — ред.) та не мали ресурсів, аби пережити голод. Або ж їх обкладали такими високими податками, що вони не мали змоги їх виплачувати. Родина Марії здала в колгосп увесь реманент для роботи в полі та ведення домашнього господарства, віддала коней та корів. Грошей вони не заробляли.

— Де ж у колгоспників гроші, якщо на трудодень дають двісті грам хліба. Дак от, держава робить так: робимо в колгоспі дурно, совершенно дурно, живуть люди за рахунок города. Як там живуть, як виживають — це їхнє діло.

За один робочий день працівники колгоспів мали б отримувати дві копійки, протягом року виходило 150 карбованців. Ці кошти «позичалися» державі для фінансування промисловості, армії, медицини. Фактично люди працювали заради їжі, яку їм видавали в колгоспі, і часто не мали коштів навіть на одяг.

Настрої в селах

До колгоспів добровільно йшло не більше 3% українців, інші ж вступали до лав працівників вимушено. Фактично вибору не було, адже ті, хто не йшли до колгоспу, були приречені на голодну смерть. Батько Марії став колгоспником, і пізніше це врятувало життя всій родині, адже під час Голодомору робітників колгоспу часом годували, аби ті не зомлівали, працюючи в полі.

У колгоспі в свої 12 років Марія вже самостійно обробляла п’ятдесят соток землі, збирала з них урожай і здавала. Це був великий обсяг роботи, який навіть дорослі жінки не завжди виконували, за що отримували штрафи. Марія каже, що навіть перед Голодомором це була «іменно сатанінська боротьба за виживання».

1932 рік — рік паводків і втрати врожаю на Сіверщині, згадує Марія. Люди виживали завдяки риболовлі: ловили в’юнів, карасів, пічкурів.

— Від Чернігова до самого Чемера — оце все стояла вода. Від Носівки і до самої Бобровиці стояла вода. Хати були під водою, село було під водою, вулиці були під водою. Але були такі горби, де не було води.

Проте неврожай не був настільки сильним, щоб стати причиною голоду. Урожай 1932 року виявився лише на 12% меншим від середнього показника попередніх п’яти років попри те, що площі посівів зменшилися на одну п’яту. Колгоспи не мали ані людських ресурсів, ані насіння виконувати масштабні хлібозаготівельні плани, а примусова колективізація викликала незгоду народу.

Це призвело до бунтів та протестів в українських селах. Радянський уряд сприйняв їх як прояви непокори, що і стало офіційним приводом для ухвалення 6 липня 1932 року постанови про посилення хлібозаготівель, а також для судових репресій щодо українських селян та їх депортацій. Нові вимоги Москви навмисне перевищували можливості колгоспів, а тому в селян забирали власні запаси (часом ця їжа гнила на складах) — так вони хотіли знищити українців.

Сусіди

Марія згадує, як її сусіди ховали на городі зерно, а пізніше інші сусіди, яких призначали в колгоспах, проводили обшук і вилучали все знайдене. Усі мішки забирали, скидали на вози та позначали червоним прапорцем. Марія каже, що це називалося «червона валка», та можна зустріти іншу назву — «червона мітла» (адже вона фактично вимітала усе зерно із села).

«Трусити» хати сусідів могли призначити будь-кого, але не всі виконували свою роботу належним чином, аби не забирати останню їжу в односельчан. Особливо згадує Марія квасолини, які люди ховали в запічку, а об’їждчики знаходили під час рейдів.

— Так мені розказували, як Назаренко (об’їждчик. — ред.) у однієї вчительки, Калини Григорівни Волощенко, витягнув з печі супчик із квасолькою і вилив у помої. Це настільки, як би сказать, до голодовки настільки людей готували, шо оце таке робили.

7 серпня 1932 року прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». На розкрадачів держмайна чекала конфіскація майна та/або розстріл. Ця постанова більше відома в народі як «закон про п’ять колосків», адже навіть кілька зрізаних колосків пшениці вважалися крадіжкою.

Марія згадує, що стежили за виконанням цієї постанови також об’їждчики. Після збору врожаю на полі залишалися незрізані колоски або зрізані, які лежали на землі. Збирати їх забороняли. Одну жінку засудили на п’ять років ув’язнення за те, що вона зрізала близько кілограма колосків. Зерно не можна було навіть підбирати з землі.

— Ну нашо тобі той мішок? Це ше ж ударить [об’їждчик], поб’є, тоді забере мішок і везе його туди, у контору. І мені таке було. А колоски все рівно собирали. І бувало так, що, наприклад, як бачимо, що десь аж там довгенько, забарилися, а вони ж на конях, об’їждчики, дак уже тікаємо, і хто додому втік, дак уже ж не забирали.

Порція вареного гороху

Сильний голод у селі почався з січня-лютого 1932 року. Картоплі не було, борошна також. Хто мав корову — мав більші шанси вижити.

У родині Марії були ще дві вівці, тож варили юшку (посьорбицю) з овечого м’яса з лободою або щавлем. У колгоспі також готували подібну юшку, її ще називали баландою. Крім рідини, у страві було трохи гороху, аби працівники колгоспу мали сили працювати.

Марія розповідає, що їй та невістці видавали чималу порцію вареного гороху. Одного дня вона несла з колгоспу через поле відерце з майбутнім обідом.

— Несу, а за мною женеться парєнь. Може йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): «Дай мені набрать гороху в тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скільки хочете». Він набрав повну ложку, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому». Ну, я принесла додому, мати насипає, і батько тоді каже: «А дитині саму воду дали». А я не кажу. А тоді вже нишком кажу матері, що Микола Набок мене зустрів, дак попросив. «Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо». Той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, як я вже була студенткою, а він — лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє. (Плаче). Словом, дивимось одне на одного, я кажу: «Ви Микола Набок?» — «А ти Маша?». Я кажу: «Да, Маша», і плачемо обоє. І тоді вже ж поговорили, розказали. Ну, я рада, що він остався живий і вся його сім’я — четверо їх дітей, вдова-мати — трудно, але вони вижили.

У Марії вдома були жорна. Їх таємно зберегли, заховавши в погребі. Молоти на них борошно і навіть просто тримати їх в будинку було заборонено (хоча ступи в селян не забирали). Жінка розмірковує, навіщо забирали або знищували жорна:

— Щоб забрати хліб увесь, щоб, виходить, умертвить-таки Україну. Все рівно, як не повертаєшся, які питання не задаєш, знов вертаєшся до того самого. Щоб умертвить Україну.

Люди з сусідніх дворів збиралися в погребі й мололи зерно, поки ще мали його. Коли запаси закінчилися, перейшли на квасолю. Вони смажили, замочували її, зчищали шкірки, мололи, а потім варили або смажили з цього якісь страви. Марія каже, що то були «справжні ласощі» на той час.

— Лободу їли і щирець (бур’ян. — ред.). Макуха (вичавки. — ред.) якщо була в кого, так їли, і це щиталося гостинець цілий. А не дай бог, макуха з маку або із конопель — так це ми вже багатирі. На поле виходиш — так ото щавель, маленький такий, на полі ріс. Тепер люцерна, так оце ми її обірвемо, сушимо і оце її мелемо і варимо, і все. Аби заповнить той желудок, щоб не вмерти.

Сусідка Марії Варвара Бабко мала чотирьох дітей і всіх їх втратила за першу зиму Голодомору. Мама Марії часом носила їм молоко, але часто того робити не могла, адже мала годувати власну сім’ю. Ні сусіди, ні близькі не змогли допомогти родині Варвари.

Одного разу після першого врожаю, вже після Голодомору, Марія прийшла до Варвари, коли та молотила сніп пшениці і приказувала: «Ой, позаростали ж стежечки-доріжоньки, де ходили ваші маленькі ніжечки». Жінка дуже тяжко переживала втрату своїх дітей, її це зламало. Разом із нею тужили й сусіди.

Марія розповідає, що пізніше Варвара знову вийшла заміж, за голову колгоспу, й народила трьох синів. Після смерті жінки, через багато років після Голодомору, онуки та односельці Варвари встановили їй пам’ятник.

Селяни часто підтримували одне одного. Скрута була у всіх — Голодомор зачепив кожну родину. Лише спільні дії та взаємопідтримка допомогли українцям вижити у той час, коли радянський тоталітарний режим хотів нас знищити.

Історій, коли не могли врятувати людину, було багато. І кожна з них щемка і болюча навіть зараз. Марія згадує:

— Один чоловік по дорозі йшов і просить, уже вмирає. А я пасу корову. Я біжу до мами до своєї: «Мамо, дід Опанасій умирає». Мати швиденько молочка йому несе, я несу, трусяться ж рученята. А він вже вмер.

Боятися правди

Виїхати з села було неможливо — паспортів селяни не мали. Вони мусили залишатися там, де на них чекала смерть від голоду, або ризикувати своїм життям, аби втекти з села в пошуках їжі. Декому вдавалося. Інші за безцінь здавали прикраси та родинні коштовності в «Торгзіни», щоб отримати трохи хліба.

У довідках про смерть не вказували справжню причину смерті — голод. Люди помирали нібито від запалення легень або будь-яких інших хвороб. Офіційно голоду не існувало. Хоча ті, хто його пережили, знали правду, говорити про це вони ще довго не могли, та й боялися.

— Очевидно, була якась, може, правда, якщо зараз, в сучасному життю, дивитися на нашу державу, як дивиться на нас Росія. І якщо оці лагері згадать, коли наших убивали. І це не тільки наших, німців (була колонія одна на Волзі), євреїв там, татар. Так можна повірити, шо Україну, мабуть, так знищували, як багатьох людей.

Марія розповідає про те, як на місцях люди робили усе, щоб вижити самим і допомогти іншим. Вона часто повторює, що так радянська влада хотіла знищити Україну. Але ніяк не вдавалося.

Активний і пасивний спротив селян не вщухав ані до, ні під час, ані після Голодомору. Люди ховали їжу в ями, відмовлялися працювати в колгоспі або навіть намагалися вийти з нього, поширювали листівки із закликами до протестів, а часом спалювали будівлі чи майно колгоспу. Хвилі протестів були локальними, але поступово охоплювали все більше сіл. Це не допомогло спинити запланований радянською владою геноцид, але продемонструвало рішучу незгоду з її діями та готовність стояти за своє.