Відкрити Південь

Ольгу й Михайла життя звело цікаво: вони з’явилися на світ в один день, але в різні роки. Чоловік народився й виріс в Іванівці, а Ольга — в селі Садове, що неподалік, де була єдина середня школа на весь район. Подружжя розповідає, що в тому навчальному закладі й почалася їхня історія. Річ у тім, що між селами не було дороги, тож п’ятикласників із ближніх населених пунктів привозили в пришкільний інтернат. Ольга з Михайлом сиділи за однією партою і, як розповідає жінка, він частенько в неї списував.

Якийсь час подружжя жило за кордоном. Михайло був військовим, служив у Чехословаччині (країна Центральної Європи, що існувала з 1918 до 1992 року. — авт.), Росії, а Ольга подорожувала разом із ним. Жінка каже, в ті часи найбільше сумувала за морем:

— В мене одного разу був рік, ми жили тоді в Ростові-на-Дону, Міша ще служив в армії, дослужував вже до пенсійного віку армійського. І був рік, що ми не змогли приїхати влітку додому, я не скупалася в морі. Для мене це став рік, який я повинна була викинути з свого життя.

Подружжя каже, що вже дорослими зрозуміли й відчули дух Іванівки, історичну значущість цього села. За словами Ольги, це сталося завдяки її роботі: херсонська кредитна спілка «Громада», яка тоді виграла канадський грант із розвитку сільського туризму, замовила в них проєкт про Херсонський край. Почавши збирати й вивчати інформацію, подружжя так надихнулося історією рідної Іванівки, що вирішило повернутися в село. Ольга каже, раніше й не знала, що в давнину цю місцевість називали «кам’яним колодязем», бо тут пліч-о-пліч жили різні народи, котрі мирно ділили між собою криниці. Здивувалася й тому, що свого часу на тутешніх землях розташовувався передовий козацький пост. А от в шкільні роки, як згадує жінка, історію України подавали так, що вся вона здавалася не надто цікавою й вміщувалася в тоненьку книжку, де про минувшину Таврії, ясна річ, і не йшлося.

Щоб купити дім в Іванівці, подружжя чекало три роки, бо село маленьке й на продаж землю виставляють нечасто. Придбана хатина виявилася вкрай занедбаною: місцями була витоптана підлога й захаращене подвір’я. Михайло вивіз дванадцять тракторних причепів сміття, щоб у садибі можна було жити. Серед непотребу подружжя знайшло раритетні предмети народного побуту: вишиті рушники, ярма для корів, коромисла, рогачі, кочерги тощо. Щось чоловік із жінкою віддали в Херсонський обласний краєзнавчий музей і музей Івана Гончара в Києві, а щось залишили в себе вдома.

Своє обійстя Жукови назвали «Марійкиною садибою» — на честь молодшої доньки. Вже згодом виявилося, що першу господарку дому також звали Марія. Ольга пояснює, що у Таврії місцеві кажуть не «Марійчина», як правильно за правописом, а «Марійкина». Така назва жінці більш до вподоби: і звучить ніжно, і місцевий колорит зберігає.

— Ми зробили з цьої хатки не сарайчик, а ми зробили світлицю. Відновили життя цієї хати, і знаєте — вона така тепла, така затишна.

У садибу цілий рік приїжджають гості. Ночують вони в хаті господарів — окремої будівлі для туристів подружжя не зводило:

— Ми навіть не можемо назвати, шо це туристи. Гості приїжджають до нас додому.

Садиба Жукових розташована поруч із неглибокою й спокійною Ягорлицькою затокою, особливо популярною серед спортсменів-екстремалів. Сюди регулярно приїздять любителі кайтсерфінгу — виду спорту, де, стоячи на дошці й керуючи спеціальним парашутом, можна ковзати по воді. Ольга каже, бувають у них як новачки, так і профі. Місцевість цінують і за те, що тут є степ, де можна розкласти спорядження. Для повного релаксу Михайло облаштував біля своєї садиби бунгало й кемпінг.

Подружжя вважає, що людей до них найбільше манить спокій і можливість відпочити від цивілізації. Туристів розважають по-різному: проводять майстер-класи й екскурсії, оповідають місцеві легенди. А ще, каже Михайло, годують натуральними домашніми продуктами й напоюють цілющою водою з тамтешньої свердловини.

У літній період сім’я Жукових часто приймає гостей з інших садиб і баз відпочинку на одноденні екскурсії. Михайло показує гостям околиці Іванівки, а Ольга вигадала майстер-класи, щоб показати колорит краю. На одному з них, наприклад, можна навчитися доїти корову. Для цього дерев’яні козли, які використовують на будівництві, жінка прикрашає зробленими з мішковини головами корів і чіпляє до них гумові рукавиці, що імітують вим’я. Сама Ольга видоювати не вміє, тому провести воркшоп просить свою сусідку. Після нього господиня садиби запрошує гостей до хати, де показує, як із молока готують вершки, кисляк, сири тощо. Невід’ємна частина цього воркшопу — дегустація молочних продуктів.

Трав’яний екостартап

Повернувшись в Іванівку, Ольга з Михайлом запустили домашній екостартап. Вони власноруч виготовляють і продають ферментовані чаї, лікарські трав’яні збори, прянощі, зілля для обкурювання й багато чого іншого. Зараз подружжя має свою сторінку у фейсбуці — «Український сад», а раніше, пригадує Ольга, люди знаходили їх завдяки «сарафанному радіо».

А починалося все, як каже Ольга, з родини. В кого тиск стрибав, хто застуду підхопив — жінка намагалася зібрати такі трави, які б допомогли одужати. І що більше занурювалася в цю тему, то більше цікавого й корисного дізнавалася.

— Рослини Господь створив нам у поміч і в задоволення.

Лікувальні властивості трав Ольга вивчає за допомогою книг Михайла Носаля. Цього травознавця й священника жінка називає українською знаменитістю. Слідуючи його порадам і підказкам, вона також старається лікувати будь-яку недугу системно.

Займатися ферментуванням рослин подружжя почало з іван-чаю. Популярний нині напій з нього — результат обробки листя зніту вузьколистого (наукова назва іван-чаю), рослини, широко розповсюдженої в Україні. Перші згадки про іван-чай були ще за часів Київської Русі, звідки й пішла його назва. А от у тогочасній Європі напій із цієї рослини був відомий як «руський чай». Ольга каже, що якийсь час про іван-чай гудів весь інтернет, тож жінка з чоловіком вирішили пошукати зніт вузьколистий і на своєму подвір’ї. Виявилося, що рослина добре росте у вологих місцях Іванівки. До речі, іван-чай зараховують до групи етнічних чаїв, як от мате чи ройбуш.

Зібравши листя зніту вузьколистого, подружжя випробувало різні способи ферментації. Як виявилося, навчитися правильно ферментувати — справа нелегка, бо рослину можна пересушити або перетримати на сонці, через що вона стає непридатною для подальшого використання.

Уже зараз Ольга набила руку. Розповідає, що головна відмінність ферментованого чаю від звичайного — висока концентрація корисних речовин і насичений аромат.

— Це не просто висушування, але ж воно (ферментований чай. — ред.) і смачніше, і корисніше.

Господиня пояснює, як відбувається ферментація. Спершу вона розкладає зібрані рослини в альтанці і накриває їх легкою тканиною. Коли вони підв’яляться, відділяє листя та ягоди від стебел і гілок, бо ферментувати можна лише м’які й соковиті частини рослин. Після цього жінка перекручує жмутик листя з соком, який вони випустили, змащує стінки скляної банки, в яку одразу ж і складає в’ялені рослини, щільно набиваючи дерев’яним патичком. Закривши банку кришкою, господиня замотує її в темну тканину й залишає прогріватися на сонці. Наступний етап настає тоді, коли вміст банки стає кольору хакі. Це означає, що рослини пустили сік і їх потрібно підсушити швидко й обережно, аби не зіпсувати. Щоб перевірити, чи все йде як треба, Ольга стискає рослину в долоні: якщо пружинить, то приготовлена правильно:

— Там не виміряєш ніякими приладами, треба просто набути досвід і відчувати це.

Усі рослини жінка збирає на власному подвір’ї або на околицях села. Для того щоб заготовляти гілочки, Михайло посадив чимало плодових дерев, але прижитися їм на цих землях непросто. Жінка пояснює, що тут порушили встановлену ще в радянський час дренажну систему, а тому до дерев часто підступає солона морська вода й вони гинуть.

Кожен трав’яний збір родина Жукових випробовує на собі і лише потім виставляє на продаж. Наприклад, ягідно-фруктовий чай «Живчик» Ольга підібрала для себе й доньки, щоб тримати тиск в нормі. Чай «Антивірус» — це загальнозміцнюючий збір, в якому поєднані ферментований іван-чай і чебрець. А напій із волошок, липи, імбиру й терену, який допомагає розігнати кров, має досить незвичну назву: «Напій для нердів».

— Наші діти дуже довго сидять за комп’ютерами, працюють. Коли ти непорушний довго, кров застоюється, і якщо десь якісь негаразди єсть, саме там може виникнути запалення. І ось, щоб розганяло кров, щоб спасало від цьої непорушності, я зробила склад чаю. Ну як його назвати? Допомогла донька. Каже: «Мамо, ти знаєш, хто такі нерди (з англ. nerd — сленг. «ботан». — ред.)?» Кажу: «Заучки, так?» Це ці, шо сидят непорушно за книжками чи за комп’ютером. От тому чай назвали «Напій для нердів».

Для гарного настрою Ольга радить чай із цедри, малини, м’яти й чебрецю. А тим, хто бажає схуднути, — напій із підсушених хризантем.

Окрім чаїв, господиня робить трав’яні набори для косметичних процедур, наприклад, ванночок для ніг чи догляду за волоссям. А з твердих частин рослин — палички для обкурювання. Ольга розповідає, що в давнину так проводили дезінфекцію: скажімо, глечики обкурювали, щоб у них не скисало молоко.

— Зараз багато йде повернення до органіки. Це якраз та тема, не треба нічого нового придумувати.

Упаковує трави Ольга власноруч: каже, що їй подобається вигадувати дизайн коробок і назви для наборів. Вироби з «Марійкиної садиби» продаються не лише в онлайн-магазині. Їх можна знайти в Бучі, що під Києвом, у магазині відомої вишивальниці Інни Залізнюк, де, крім чаю, є ще натуральний оцет від Ольги. Готує вона його зі смородини, калини, слив чи яблук.

Виготовлення оберегів

Окрім заготівлі трав, Ольга робить давні українські обереги — ляльки-мотанки. Майстриня каже, що зробити мотанку може в будь-який час і з будь-якого матеріалу, головне, щоб під рукою були нитки, аби усе разом скріпити. Найбільше до душі Ользі працювати з природною сировиною — так, як це робили предки. Вона розповідає, що колись такі лялечки були не просто прикрасою чи іграшкою. Жінки створювали їх, одночасно заговорюючи на здоров’я й успіх. Готовий виріб ставили на полицю, там, де в сучасних оселях заведено тримати ікони.

— Слов’янські ляльки відомі дуже давно. Тисяч п’ять років тому датуються залишки таких ляльок.

Щоб зробити ляльку-мотанку, Ольга бере квадратний шматочок тканини й вкладає в нього скручений по спіралі жмут трави. Тугенько зав’язує біля основи — виходить голівка ляльки. Далі жінка додає деталі: червоною ниткою вишиває солярний знак, тобто сонце у вигляді хреста. На голову одягає віночок із ромашок або листя, закріплює їх ниткою. Руки й ноги робить із трав. Наостанок — спідничка, яку також фіксує нитками навколо талії ляльки.

Трав’яний птах — іще один традиційний оберіг українців. Висушені рослини намотують на трафарет у формі пташки, а потім прикрашають різнокольоровими нитками. Цей варіант ідеальний для новачків, особливо дітей, бо для виготовлення птаха-оберега потрібні тільки трави й нитки.

— Якби можна було більше нічого не робити: не їсти, не спати — то я б весь час мотала лялечки або пташечок. Мені це подобається.

За словами Ольги, найпопулярніший серед птахів-оберегів — жайворонок, адже свого часу люди асоціювали його з раннім приходом весни, просячи якнайшвидше принести на своїх крилах тепло, щоб засіяти поля. Жінка каже, що нам це може видатися дивним (бо будь-що можна придбати в супермаркеті), але колись виживання людей залежало від того, коли й яким буде врожай.

Вироби Ольги не лише прикрашають їхню садибу: їх можна побачити на етнофестивалях і в музеях народного мистецтва. А одного разу жінці замовили виготовити ляльки київських князів для театральної моновистави.

Розкрутити Іванівку

Подружжя Жукових розповідає, що село Іванівка невелике — тут проживає близько п’яти тисяч людей. Пригадуючи, як все починалося, Ольга й Михайло кажуть, що спершу сусіди ставилися до них із осторогою, бо зелений туризм здавався їм дивною витівкою. Та з часом усе стало на свої місця: односельчани не лише звикли, але й почали підтримувати ініціативу Жукових, отримуючи з того зиск. Наприклад, гості «Марійкиної садиби» за гроші просять місцевих покатати їх на підводі. Крім того, подружжя Жукових постійно купує в сусідів продукти, бо інакше, кажуть, довелося би засіяти всю садибу, щоб прогодувати всіх гостей.

— Є земля — і слава Богу: люди можуть працювати.

Жукови кажуть, що чимало їхніх односельчан шукають заробітку за кордоном. На думку Ольги, багато хто досі не розуміє простої істини: їхнє благополуччя залежить від кооперації. Жінка переконана, що селяни могли би домовитися, наприклад, про єдину ціну на продукти, які зараз великі компанії скуповують у них за безцінь.

— Люди не довіряють один одному: вони бояться, що їх обдурять.

Господарі «Марійкиної садиби» стараються змінити ставлення людей до своєї землі. Пригадують: як тільки переїхали в село, то придбали бензинову косарку, щоб навести лад на власному подвір’ї. Сусіди осторонь не залишилися: один попросив і йому покосити траву, інший купив власну машинку. Здавалося б, дрібниця, але тепер вулиці й подвір’я в Іванівці охайні та затишні.

Чи житимуть в Іванівці їхні нащадки, Ольга й Михайло сумніваються, кажуть, що в дітей своє життя. Проте подружжя це не засмучує, бо вони вважають щастям можливість обирати те, що подобається, працювати над цікавими речами.

«Марійкина садиба» Ользі й Михайлу стала розрадою для душі. Подружжя каже, що саме тут вони знайшли своє призначення — займатися чимось дійсно корисним на благо людей і рідної землі:

— Ми для себе відкрили цю місцевість і почали її відкривать для всіх. Як наш односелець казав: ви розкрутили Іванівку.