Почуйте голос Маріуполя — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Оленою, яка виїхала з околиць міста орієнтовно 5-6 березня (через пережитий досвід Олена не пам’ятає точної дати).
В перший же день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 24 лютого, Олена разом із 6-річною донькою та чоловіком виїхала з Маріуполя у селище за 45 кілометрів від міста в надії знайти там прихисток. Але через тиждень, проведений під постійними обстрілами, без води, газу, електрики та зв’язку, стало зрозуміло: треба тікати якнайдалі. Після кількох невдалих спроб виїхати самотужки здавалося, що шансів вибратися не лишилося. Проте намагання та терпіння все ж дали свої плоди. Оскільки окупанти знищили не лише Маріуполь, а й практично всю інфраструктуру довкола, включно з дорогами та мостами, виїжджати довелося полями, оминаючи підбиті танки і людські тіла, що лежали обабіч.
— Ми до останнього не вірили. Ніхто з моїх близьких нікуди не збирався. Ми щойно зробили ремонт у квартирі. Планували жити в цьому місті (Маріуполі. — ред.). Я працюю фотографкою. 23 лютого ще мала зйомку. Усе намагалася покращити людям настрій, бо відчуття тривоги було, але хотілося сіяти добро та світло. Я казала: «Та все пройде, обійдеться».
24-го числа о 6-й ранку чоловік розбудив та повідомив, що почалася війна. Він вирішив поїхати на роботу. А мені сказав швидко збирати речі. Ми взяли з собою дві маленькі валізи ручної поклажі, а в них — два костюми дитячих піжамних. А ще — мій та чоловіка. Більше нічого не влізло. Ми виїхали у село Малоянисоль (за 45 кілометрів від Маріуполя). Були там десь до 5-6-го березня. Без зв’язку, без електрики, без опалення, без води, в холодному домі. Ми чомусь подумали, що там безпечніше. Бомбосховище, як у всіх в селі, — підвал з консерваціями. У нас був газ у пічці, але його було дуже мало, тому що в один із перших днів пошкодили газову трубу. Ми грілись, нагріваючи каструлі, поки газ трішки шипів. Доки гріється кастрюля — є пар, тож в кімнаті тепло. Ми ще в пляшки набирали цю теплу воду, клали її в ліжко. Спали в одязі, з рота йшла пара.
Моя сестра залишилася в Маріуполі, не захотіла виїжджати з міста. А вона — інсулінозалежна, в неї відмовляють нирки. І там вона без ліків. Зараз із нею немає зв’язку. Я навіть не знаю, що краще — бути там без зв’язку чи знати, що твої близькі все ще там і ти не можеш їм допомогти.
Ми мали кілька невдалих спроб виїхати з села: на блокпосту стояли військові з «ДНР», розвертали всіх назад. Про те, що 5-го чи 6-го числа з Маріуполя виїжджатимуть колони, ми дізналися, коли ті вже виїхали. Думали, що хтось їхатиме наступного дня. А зв’язку ж немає ніякого, в нас навіть радіо не працювало. Тому ми просто чекали на дорозі, коли поїдуть машини. А вони не їхали. Не було ні в той, ні в інший бік. Десь через три години повз нас все ж проїхало кілька машин. Люди порадили рухатися в бік Запоріжжя через Розівку та Федорівку.
Ближче до Розівки почали з’являтися танки. Люди лежали на дорозі мертві. Я одягла доньці шапку на лице, щоб вона того не бачила. Сказала, що будемо грати у гру і почала вигадувати розповіді про будиночки, які бачу. В один момент побачили вантажівку, повну мертвих людей. У відкритому кузові просто один на одному лежали тіла у формі. Ми набрали швидкості, мчали повз згорівші танки та будинки. Так доїхали до мосту, а виявилося, що його напередодні підірвали. Пощастило, що хлопець, який був за кермом, встиг вчасно зупинитися. Місцеві показали, як можна об’їхати. Пояснили, що зараз всі так їздять. Потім ми зустріли чоловіка з української тероборони, він сказав: «Ви не бійтесь, все гаразд, видихайте. Зараз переїдете український пост, наступний буде вже не наш. Там робіть все, що вони вам скажуть».
Коли доїхали до російського блокпоста, військові почали кричати та махати руками: «Ховайтеся, зараз буде стрілянина!» Ми різко звернули у бік, заїхали в якийсь двір. Виявилося, там був дитячий садок міста Пологи. Щойно забігли всередину, пролунали постріли. Моя дочка, яка до того моменту жодного разу не плакала, спитала: «Мамо, мене вб’ють?»
Почали сходитися місцеві. Коли вони дізналися, що ми з Маріуполя, стали зносити їжу. Нам нічого не лізло. А вони все жартували та вмовляли: «Зараз образимось, ану давайте їжте, я свіжі котлетки насмажила». У сховищі ми познайомилися з жінкою, яка була там разом із дочкою-підлітком. Вона запропонувала переночувати в неї, а завтра разом виїхати у бік Запоріжжя — там жила її мама, яку жінка хотіла забрати. Згодом знайшовся ще чоловік на мікроавтобусі, який вивозив людей. З ним були жінки, серед яких одна вагітна, а інша — з новонародженою дитиною. Ми виїхали такою колоною з трьох машин. У Пологи тоді вже зайшли росіяни. Я бачила ту букву «Z». Ми молилися всю дорогу. Моя дитина вивчила всі молитви, які я знала. Нас зупинили чеченці для перевірки. Було зрозуміло, що рухатися треба повільно і не робити нічого такого, що б їм не сподобалося.
Виявилося, що ніяких доріг до Запоріжжя вже не лишилося. Всі мости було зруйновано. Тож той чоловік, що вів автобус, поїхав першим навпростець по полю. А ми вже за ним. Я не пам’ятаю, скільки ми їхали. Весь цей час у мене був відлік до дня народження доньки. У неї він 14 березня. Я все повторювала: «Аріна, я тобі обіцяю, на твій день народження ніхто не буде стріляти».
Зараз ми у Львові. Моя донька тепер боїться звуку пральної машини, але вже може спати, не тримаючи мою руку. Коли дісталися сюди 11-го числа, я відчула, що ми в безпеці. Тільки тут, на Західній Україні, тому що виють сирени. У нас же в селі не було сирен. Ні зв’язку, ні попереджень. Там ти просто засинаєш і прокидаєшся від того, що трясеться весь дім. Танки проїжджають, везуть величезну техніку, повністю знищуючи дорогу за собою. А над тобою стріляють «Гради».
До Аріниного дня народження ми знайшли і кульки, і тарілки з єдиноріжками. Тож у моєї дитини був торт. Хоч і заморожений, проте з веселкою.
На момент запису цієї розмови родина Олени доїхала до Західної України і знаходиться у безпеці.
