Щодня наші захисники й захисниці виборюють свободу України. Повертаючись із фронту, часто вони змушені знову віднаходити своє місце в цивільному житті. Цей пошук зазвичай сповнений перепон, зокрема через недостатнє розуміння потреб ветеранів та способів допомогти їм.
Герой восьмого випуску проєкту «Що далі?» — Масі Найєм, український адвокат афганського походження, засновник юридичної компанії «Міллер», військовослужбовець і правозахисник. На службі 2022 року був тяжко поранений, втратив око, переніс кілька операцій і згодом повернувся до лав ЗСУ. А 2023-го став співзасновником громадської організації «Принцип», орієнтованої на допомогу тим, хто прийшов із фронту. В інтерв’ю Масі Найєм розповість про ставлення до ветеранів і ветеранську політику, особливості проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), інклюзивність і роль бізнесу у справах ветеранів. А також — про реінтеграцію військових у суспільство під час і після війни.
[…]
Ставлення до ветеранів
— До початку російсько-української війни словом «ветеран» описували лише учасників Другої світової війни в Україні. Проте тих, хто брав участь у різних «спецопераціях» Радянського Союзу, описували іншими термінами, наприклад, «афганці», чи не описували зовсім, як-от українців у радянській операції в Чехословаччині. Як цей термін змінився протягом усього часу в Україні?
— Мені здається, що тут багато домішок. Чіткої виразності, що саме мається на увазі у слові «ветеран» молодь, наприклад, не має. Мені дуже подобалось, як мій батько говорив про релігію: «Я повірю в релігію тоді, коли в неї повірить молодь». Так само й тут. Запитайте в молоді, хто такий ветеран. Буде цікаво дізнатися, що насправді мається на увазі, що вони відчувають у цьому. Однак, мені здається, що через те, що вся нація зараз відчуває війну не так, як це було до 2022 року, термін «ветеран» буде набирати більше змістовності, оскільки нам відомо, хто це. Для мене слово «ветеран» не в’яжеться з героями, як-от Да Вінчі (Михайло Коцюбайло. — ред.), [Валерій] Чибінєєв, [Роман] Ратушний […]. Тому треба знову ж таки відрефлексувати, що ми маємо на увазі під словом «ветеран» і для чого взагалі виокремлюємо цю сферу [життя й діяльності] людей.
Коли ми (ГО «Принцип». — ред.) прописували з п’ятьма іншими громадськими організаціями ветеранську політику, то вводили таке розуміння [ветерана]: важливо, щоб держава, яка, згідно з законом, забрала людину захищати країну, розуміла, що цим забрала її здоров’я (щонайменше) і конкурентоспроможність на ринку праці. Тож коли ми називаємо когось ветераном, то хочемо йому повернути це, надавши певні пільги і простіші можливості [для розвитку], щоб урівняти з цивільним суспільством, яке, [поки той воював], пішло вперед. […]
І тут дуже важливо: тепер ветераном треба називати людину, яка має досвід участі в бойових діях. Не просто, що вона була у військах. Це не означає, що ті, хто були там і не мали бойового зіткнення, їм нічого не треба. Треба їм теж. Просто це по-іншому називається і це інакші потреби. Хлопець, який хоча б день був на війні, він уже інакший, у нього психіка інакша, його тривожність інакша. Нервова система військових працює на дуже високому рівні виснаженості, коли постійно треба бути зосередженим. І що довше ти там (на фронті. — ред.) перебуваєш, то довше ця висока планка стає твоєю звичкою. Тому повернення назад потребує багато часу.
Коли я спілкувався з одним професором-психотерапевтом з Америки, сказав йому: «Дивись, я тільки місяця три-чотири тому почав бачити якісь страшні сни. Це нормально, чи що я собі придумав? Це ж не від поранення залежить?». Він каже: «Ні, чувак, ті, хто воювали у В’єтнамі, через 25 років починали бачити жахіття вві сні». Тому те, як працює організм, — це дуже важливі нюанси. Що стосується ветерана, то от така логіка має прослідковуватись. Тож у майбутньому [поняття] «ветеран» має бути тотожним слову «громадянин», бо це той, хто виконав обов’язок захищати країну, коли це було потрібно.
Роль бізнесу у підтримці ветеранів
— У Сполучених Штатах бізнеси також активно підтримують ветеранів, наприклад, надають безплатні сервіси або знижки на певні продукти. Який тренд ви бачите серед українського бізнесу стосовно ветеранів?
— Поганий тренд у тому, що не всі бізнеси хочуть оформлювати ветеранів [на роботу]. Наразі відбувається дуже дивна штука — є брак кадрів, але ветеранів не беруть. І це треба змінити. Коли ми робили дослідження в ГО «Принцип», то один із найбільших страхів теперішніх військових — не змогти працевлаштуватися після повернення. І навіть по собі знаю, бо пішов на війну з обома очима, а повернувся з одним, — а я працюю з товстелезними томами справ, але малоймовірно, що зараз я можу більше. 70 % книг я слухаю в аудіоформаті, і десь 30 % — читаю. Тобто тепер мої можливості скоротилися. Чи будуть мені платити стільки ж? Ні. Чи можу я оформитися на іншу роботу? Так. Але чи будуть мені платити стільки ж? Ні, не будуть.
[…]
Треба будувати причинно-наслідковий ланцюг. Чому бізнес зобов’язаний оформляти ветеранів [на роботу]? Тому що він працює в цьому суспільстві, в цій системі координат. Я воював не за територію України, я воював за суспільство. […] Я воював, щоб тут жити. […] Майже весь бізнес не платить усі податки. За це право воюють ось ці хлопці [й дівчата]. І коли вони повертаються, то обов’язок бізнесу — віддати їм те, за що ти живеш, чим користуєшся.
Я думаю, тренд такий, що багато бізнесів хочуть підготуватися до того, як працювати з військовими, які є нюанси в цьому. І Міністерство ветеранів могло би дати ці базові речі. До слова, нещодавно директорка Superhumans Center Ольга Руднєва сказала, що коли ми думаємо про поранених або взагалі про роботу з ветеранами, то треба звертати увагу [на безліч дрібниць], наприклад, щоб була неголосна музика в закладах. Багато ветеранів просять зробити тихіше. А я згадав, що за весь цей час один чи два рази був в кінотеатрі, усе дратувався й думав: «Чого так голосно, Боже?». Я тільки зараз зрозумів, що це мене турбує. Але про це можна подумати й потурбуватися. Це є турботою насправді. Отакими речами багато бізнесів намагаються займатися.
Наприклад, у моїй юридичній компанії наразі [працює] вже двоє ветеранів, і я розумію, що буде більше. Проте на початку казав, що ніколи їх не візьму, тому що це бізнес, і він про те, щоб бути ефективним. [Думав, мовляв]: «Ти вмієш добре щось робити? Роби. Я не благодійна організація». Але за цей час я дуже багато переосмислив і розумію: «Нєа, так не виходить, чувак, тому що ти теж працюєш тут, ти теж тут заробляєш ці кошти. Не там десь, а саме тут. Ти зобов’язаний [допомогти]». Ба більше, багато хто має упередження, що ветеран — якась «не така» людина. Так, можливо, йому дещо складно ментально повернутися додому. Але якщо ти йому не допоможеш, не знайдеться іншого чувака, який це зробить. І допоможе не як жертві, а посприяє, щоб той став сильнішим. Ветеран набагато стійкіший за хлопця, який не воював взагалі. Бо йому вдалося виграти власну війну у Росії. Він більш стресостійкий, і ще й може наваляти.
[…]
Ми маємо культувати повагу до військових та пояснювати, чому так має бути. Бо якщо нав’язувати, то буде зворотна реакція — всі відвертатимуться.
Проблеми військово-лікарської комісії та інклюзивність
— Ви говорили про важливість досліджень досвіду ветеранів і те, що деякі інституції бояться робити цю соціологію. Знаю, що ви проводили різні дослідження, зокрема етнографічні. Чи можете розповісти про це? Які ви помітили основні проблеми, з якими стикаються ветерани?
— Почнемо з того, що ветераном не стають після демобілізації, цей шлях тоді тільки починається. Тобто як людина мобілізувалася, чого навчилася або ні, як пройшла службу, як воювала, а потім як демобілізувалася, і що тепер з цим робити.
Перш ніж мобілізуватися, військові проходять ВЛК (військово-лікарську комісію. — ред.). Тільки на початку задача ВЛК — пустити [на війну] всіх. А після поранення вони не випускають нікого, навіть коли в тебе немає чогось одного, другого, третього, десятого. Цю філософію ми поміняємо. Також «ВЛКшники» не завжди можуть належно оцінити стан організму. […] І якщо заздалегідь не визначила, які є проблеми у військового, а згодом, під час служби, вони почали поглиблюватись, то в результаті це не вважатиметься наслідком війни. Наприклад, у людини був цукровий діабет, її мобілізували, і вона повернулася з іншим типом цього захворювання. То це не вважається інвалідністю, пов’язаною з захистом територіальної цілісності країни. Моє поранення, отримане безпосередньо в бою, вважається [наслідком участі у війні], а його ні. Це доволі несправедливо.
— Радянський Союз створював міф, ніби ветерани, особливо поранені, були суперважливі. Однак інфраструктуру будували зовсім неінклюзивну. Є така думка, що це робили для того, щоб уникнути взаємодії суспільства з травмованими ветеранами. Як нам зараз не повторити минуле?
— Спочатку про Радянський Союз. Я в книзі з психології читав про те, як вам брешуть, коли кажуть, що «я тебе дуже сильно, просто шалено люблю». І цими словами «дуже сильно», «шалено» замінюють те, чого насправді не існує. Так само з пільгами. Не треба ними замінювати те, чого насправді не існує — повагу до ветеранів. Питання в тому, щоб ми перестали малювати пошану й почали діяти. Так само як із ЛГБТ. Для того, щоб певні емоційно незрілі люди перестали бити представників ЛГБТ-спільноти, вони повинні перестати боятися всього нового. Бо здебільшого таке відбувається через нерозуміння. […] Якщо про це багато часу говорити, то воно стає простішим, зрозумілішим і нормальним. Тому про осіб з інвалідністю треба говорити, показувати їх. […] Для того, щоб інклюзивність сталася, треба просто це вводити, як щось звичайне, бо таких людей багато. […] «Тільки в комунікації ми змінюємось» — так казав мій психолог.
Реінтеграція ветеранів у суспільство
— Усі ці ідеї щодо взаємодії з ветеранами з’являються через розмови про те, що нам треба допомагати їм реінтегруватися назад у суспільство. Які механізми ми тоді можемо застосовувати для цього?
— По-перше, ми маємо зрозуміти їхні потреби. По-друге, нам треба пояснити суспільству, що психологічно пережили цивільні, а що — ветеран. Зокрема, одним із величезних викликів для ветерана є те, що, коли він був звичайним цивільним, то мав певний вектор відповідальності. Умовно кажучи, це я, моя робота, моє мінімальне майбутнє. […] Коли він пішов на війну… а якщо ще й був командиром, то відповідав за величезну кількість людей, їхнє життя і здоров’я. У нього з’являється звичка бути таким. Він став паном свого життя й життя інших. І після повернення йому хотітиметься іншого життя. Нагадаю, що він йшов [на фронт] звичайною людиною, а повернувся героєм. У будь-якому випадку, кожен, хто воював, герой. І ось він повертається, а йому на дорозі дають знову лопату і кажуть «На, копай!». […] Тому дуже багато людей захочуть змінити сферу діяльності, і треба дати їм можливість заново віднайти себе.
[…] Також треба набратися дуже багато терпимості. Дуже багато терпимості. Бо пам’ятаю себе після поранення, як думав, що я здорова і нормальна людина. Але чи так це було насправді можуть розповісти тільки люди, які були поряд зі мною. […] Але уявляю собі хлопців, які довше за мене перебували на фронті, — і я не знаю, що там у них у голові. […] Тобто це дуже важко. Уявіть собі, що ви знайомитеся з людьми, живете разом кілька місяців, а потім вони помирають. І так кожен, кожен день. Тому це треба зрозуміти та бути більш терпимим.
Тож коли вас, умовно, на ринку штовхнув якийсь ветеран і щось сказав [неприємне], згадайте, що перш ніж це сталося, він прожив неймовірний шматок болю. Не треба вважати його жертвою. Просто він пережив цей біль за нас і це треба усвідомити. Тому треба бути більш терпимим й постійно нагадувати собі, якими ви хочете, щоб вони стали. […]
Людина, яка зараз воює, в першу чергу робить це за мене, за вас, за вашого чоловіка.
— Як має змінитися підхід до психологічної реабілітації ветеранів? Можливо, є приклади інших держав, де це відбувається?
— […] Наразі в Україні бачу декілька проблем щодо психічної реабілітації. Передусім те, що ця сфера ніяк не регулюється державою. Наприклад, якщо ти адвокат і порушуєш правила адвокатської етики, то тебе можуть позбавити свідоцтва адвоката, тобто є відповідний механізм […]. А тепер уявіть собі, що ви психолог […]. У психологів має бути ліцензування, щоб зобов’язати їх дотримуватись хоч якихось етичних засад.
Друга проблема. Наприклад, ви захочете обрати собі планшет чи телефон. Ви почнете розбиратися, які ж вони є. Теж саме і з психологічною допомогою. Тільки відмінність у тому, що ти [ці ґаджети] обрав, купив, і не сильно страждатимеш, якщо в них будуть якісь не такі налаштування. А психологічна допомога пов’язана безпосередньо із твоєю травмою. І тобі доводиться травмуватися ще раз, коли не вдається знайти кваліфікованого спеціаліста, коли був досвід невдалої співпраці з кимось і тд. […] На мою думку, держава й інші організації мають скооперуватися щодо питання психологічної допомоги. […] Є купа чудових ініціатив, але кожен десь окремо працює […] Ще раз нагадаю про доступність. Бо як, наприклад, хлопець із Запорізької області скористається послугами, які є тільки в Києві? […] Є й онлайн допомога, але особисто в мене мало довіри, якщо йдеться саме про психологічну реабілітацію. Вважаю, що психологічна реабілітація повинна відбуватися офлайн.
[…] Ми не маємо дивитися на інші країни. Можливо, хіба що на певний досвід Ізраїлю. Бо інші країни здебільшого або не воювали на своїй території, або це було дуже давно. У нас зараз є можливість побудувати свою експертизу. Ми маємо і ресурси, і знання.
Участь ветеранів у відновленні деокупованих територій
— Віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук нещодавно сказала, що держава сподівається, що ветерани зможуть виконувати роль урядування на деокупованих територіях і допомагати тамтешнім людям реінтегруватися.
— У мене є сумніви, що це буде гуманно. Я розумію справедливе бажання покарати тих, хто там сидів і нічого не робив. Про це багато дискутують. Я розумію людей, які живуть у Донецьку і все ще люблять Україну, але просто бояться поїхати звідти. Однак не кожному дана така емпатія. Тому, мені здається, що це не спрацює.
— Але це пояснюється не покараннями, а авторитетністю.
— З таким успіхом тоді можна вигнати всіх депутатів і поставити на їхнє місце ветеранів. Авторитет же буде. Наприклад, чому ви, пані Ірино Верещук, народний депутат, а не я, ветеран? У мене ж авторитету більше. Тому тут, мені здається, таке рішення може не спрацювати. Там, на деокупованих територіях, як і тут, нам потрібні компетентні люди, а не ціннісні й авторитетні.
Зараз дуже небезпечно говорити про вимогу ставити виключно ветеранів на ті чи ті посади. Це не про компетенції. […] Не можна сказати, що я ціннісний, бо ветеран. Це збірний образ. Я, наприклад, можу іноді, коли п’яний, пісяти під парканом. Правда, один раз так робив і мені дуже совісно. Тобто я, [виходить], не ціннісний. Багато наших хлопців різні, так само як кожен українець. Тому має бути друга національна ідея — «відстаньте від ветеранів». Вони повернуться жити своє життя. А ви їм: «Нате вам ще це, а розв’яжіть наші проблеми, бо ми цього не зробили». Відчепіться. Я прийшов додому відпочити. І найгірше, що є зараз — це закон про демобілізацію або мобілізацію. Наприклад, мене демобілізують, а через два роки мене можуть знову мобілізувати. З’являється риторичне питання: скільки хлопців після демобілізації залишиться з родинами в Україні, якщо знатимуть, що через два роки знову підуть воювати?
— Або захочуть розвивати своє життя.
— Так, вони хочуть розвивати своє життя. Чому знову вони [мають воювати]? […] Де стратегічне мислення? Ви змушуєте травмованих людей, які тільки повернулися з фронту, через два роки знову туди йти.
Допомога сім’ям тих, хто повернувся з війни
— Як ветеранська політика може допомогти адаптуватися до нового життя не лише ветеранам, а й їхнім сім’ям і родинам?
— Сім’ї ветеранів — це перші, хто їх зустрічає. Я пам’ятаю, як мій брат турбувався про мене і розумію, що це набагато більше мені допомогло, ніж нічого від держави потім. Ми робили нещодавно дослідження про родини, які опікуються своїми близькими та які вони мають проблеми. Як їх вирішити? Можна надавати окремий статус — статус родини ветерана. Бо нині більшість родин, якщо не всі, замінили функцію держави, яка мала б піклуватись про пошук ефективних шляхів реабілітації та все таке інше. Держава має усвідомлювати, що таким способом вона вчергове економить на цих супермотивованих соціальних робітниках. Бо ви розумієте, що ніхто як родина про вас не потурбується, жодний соціальний працівник, яких і так мало. Тому в цих сімей має бути окремий статус та відповідні гарантії, пов’язані з їхніми потребами. […]
— Що з більш практичного, окрім статусу, може їм допомогти? Можливо, видатки?
— Я не робив аналітики конкретної родини або умовної тисячі людей. Але всі ми розуміємо, що стається, коли пораненого хлопця відвозять у лікарню одного міста, а родичі його, наприклад, у Дніпропетровській або Волинській області. Тому допомога з перевезенням і пошуком лікарні займають певний час. То, напевно, треба збільшити кількість днів відпустки для цієї родини. Бо 24 дні — замало. І нагадаю, що ця сім’я буде не відпочивати, а доглядати рідного протягом усього часу.
Також з’являються фінансові потреби, тому виплата зарплатні з місця роботи теж обов’язкова. Наприклад, якби мені виплатили 800 тисяч гривень за поранення, то це все одно було б у три чи чотири рази менше вартості моєї другої операції, під час якої вирізали вену і шкіру з руки й трансплантували на обличчя. […]. Але в когось є й більші потреби, ніж у мене. Тому треба розуміти, хто чого потребує. І якщо держава має можливість закрити потребу цивільними закладами охорони здоров’я, то нехай робить. У такий спосіб ви не тільки дасте роботу медичним працівникам, а й допоможете родині.
Щодо видатків, то оце ідіотське санаторне лікування — відбивання грошей. Здебільшого там просто стоять ліжка, ви дихаєте повітрям — і все. Це ненормально. Тому передбачати на санаторне лікування видатки з бюджету теж не можна. Я впевнений, що на цьому хтось заробляє. […] Так само як і безплатний проїзд у маршрутці або метро. Якщо я не користуватимусь ними, то це не означатиме, що держава не виділяла кошти. Можу помилятися, але вважаю це так. […]
Як розповідати про ветеранів
— Деякі законопроєкти, що можуть стати корисними ветеранам і їхнім сім’ям, дискредитуються популістичними політиками, які залишаються в радянських парадигмах. Наприклад, як легалізація медичного канабісу або закон про цивільні партнерства. Як нам протидіяти таким наративам?
— […] Треба вести діалог. Я розумію, що більш гарячою головою можна б і по-іншому сказати, але я думаю, що треба вести діалог. […] Це треба міняти. Як? Через особисті історії. Їх замало. Це треба показувати, так само як інвалідність, — звичайними історіями. От ви жінка. Ви можете бути лесбійкою, але ви така сама жінка [як і інші] — абсолютно здорова, так само можете матюкатися, пиячити, гуляти, дивитися фільми ті самі фільми та сваритися в тих самих чатиках. І від цього ви не стали інакшою, просто вподобання трошки інші. […] Важливо показувати ті речі та проблеми, які вирішуються цими політиками. Мені здається, цієї дискусії бракує.
— Як медіа можуть вплинути на створення таких історій? До того ж зараз вже є багато контенту військово-ветеранської тематики. Які його переваги або недоліки? І що ви б хотіли особисто бачити?
— Я б хотів дуже звичайних, зрозумілих історій. Правдивих. Нещодавно читав, до речі, про родину, у якій п’ятеро синів пішли воювати. П’ятеро на війні. Наприклад, у фільмі «Легенди осені» (американська художня стрічка Едварда Цвіка 1994 року. — ред.) розповідається про те, як двоє братів пішли воювати. І коли одного вбили, то інший вночі прийшов помститися і повернувся з купами скальпів. […] Тож прочитавши історію [в медіа], згадав цей фільм. […] Мене це «включило» і я на мить опинився на місці батька цих п’яти синів. Я б точно хотів бути зі своїм братом в одному батальйоні, щоб завжди могти його захистити. Тому хочеться саме таких історій — простих, без пафосу, без якоїсь пропаганди.
— А чи можуть ці історії виконувати освітню функцію?
— Так. До речі, я думаю, що про це можна поговорити з Оксеном Лісовим (міністр освіти і науки України. — ред.) […] і паном Михайлом Винницьким (заступник міністра освіти і науки. — ред.) — про освітню систему, чи дати можливість самим спільнотам реалізувати ідею. Бо необов’язково всі сервіси або проєкти робити руками держави. Суспільство вміє це краще, можна допомогти йому це реалізувати.
Резонансна заява
— Нещодавно ваша заява стала досить резонансною. Розлетілося відео, де ви говорите, що якщо певні дії не робити зараз, у березні 2024 року, то в травні доведеться виїжджати з України. Чи не наражаєте ви себе на різку критику, роблячи такі заяви? І яку реакцію чи дій суспільства очікуєте?
— По-перше, реакцію суспільства я вже отримав. Більшість ботів і живих людей написали, щоб я їхав в Афганістан, що я чурка та інше. Окей, це переживу. Сенс у тому, що на цьому відео я сказав наступне: якщо певних речей не станеться, то можемо втратити [наші території]. […] Якщо не буде озброєння, фінансової допомоги та ротації хлопців, то це може статися. Чи я сказав щось, чого люди не знають? Можливо, це якісь мої вигадані перестороги? Ні.
Якої реакції я очікував? Ще більшої згуртованості суспільства. Бо зараз ми від втрати розуміння реальної загрози почали розклеюватись. Якщо проаналізувати весь цей час війни, то чи є за що зачепитись, що дає нам 100 % гарантію перемоги? […]. Треба усвідомити, що, можливо, треба щось по-іншому зробити або доробити. Розумію, що всі виснажені. Повірте мені, що я, як людина, яка бачила свого батька в еміграції, в Україні, ніколи в житті не захочу таке повторити. Найжахливіше, що може бути — це еміграція. Якщо ви не бажаєте звідси їхати, треба змобілізуватися, зібратися докупи та зрозуміти, що чогось не вистачає. Тому що вести розмову і знову обманювати свій мозок, що все добре, як було напередодні 24 лютого 2022 року, неправильно. Це хибний шлях, який вже проходили.
[…] Треба трошки критичного мислення. Усім справді важко. Цілком реальні люди помирають там, [на фронті]. Ми програли русні [Романа] Ратушного. Цієї людини в майбутньому України вже немає. І ніколи не буде. Що довша ця війна, то більше таких людей помирає. Тому хочеться, щоб ми згуртувалися.
Майбутнє ГО «Принцип»
— Яку візію ви маєте для свого ГО «Принцип»? Чим плануєте займатися через п’ять чи десять років?
— Хочемо йти на крок попереду від того, що держава навіть не починає робити. Коли ми зараз вигадували, що робити з ВЛК, то дещо допомогло. Це також стосується і певних кадрових питань. […] Наприклад, на війні є дуже багато ситуацій, коли людина зі званням капітана або полковника довго перебуває на посаді й нічого не хоче робити, бо вона вже втомлена […]. І приходить дуже вмотивований мобілізований, а його не можуть поставити на цю посаду. Мовляв, як це, поставити лейтенанта керувати полковником? Так не працює. Однак, якщо цей полковник не відповідає потребам посади, що з ним робити? Під час воєнного стану в нас немає інструментів певних, [щоб це вирішити]. Мабуть, доцільно було б його протестувати та забрати звання, бо це про ефективність. Проте такі інструменти треба дуже обережно обирати, тому що цим можуть зловживати ті, хто хоче забрати здорового, абсолютно нормального полковника.
У майбутньому ми хочемо розібратися із системними помилками, які заважають військовим бути ефективнішими. Проаналізувати досвіди інших країн і не зробити просто тупий копіпаст, а імплементувати [знання] під нашу ментальність.
Також є мрія займатися ментальним здоров’ям військових і майбутніх ветеранів, але нам зараз бракує рук та грошей. Це дуже важлива й корисна справа. Бо коли я почув від своєї психологині Анни Антофійчук пояснення певних речей, то мені аж стало легше дихати. Я розумів, як деякі речі працюють. Наприклад, був здивований, що хочу пити алкоголь. Але вона мені пояснила, що мозок перебуває в стресі та шукає задоволення. «Яке ти маєш задоволення в житті?» — питає вона. Я кажу: «Яке? Погуляти з собакою. Займатися сексом». Вона: «Окей, але тобі простіше зараз отримати задоволення у вигляді алкоголю. Тому зрозумій цю проблему і знайди більш екологічні речі». Я вже з 15 грудня взагалі не п’ю, жодної краплі алкоголю. І кожен раз, коли на ранок після свят прокидаюся, підходжу до дзеркала, кажу: «Чувак, ти молодець. Я пишаюсь тобою». Такі речі допомагають легше жити. Це можна імплементувати. Просто немає лідерської позиції будь-кого в державі, хто зможе цим займатися.
ГО «Принцип» хоче бути просто партнером для держави. З огляду на наші комунікації можна помітити, що ми ніколи, ніколи не звинувачували конкретних осіб, навіть винних. Тому що наша головна мета — допомогти державі все виправити. Зараз країна за мить опинилася у величезній війні проти величезної держави. Добивати її з ноги неправильно. Треба стати їй партнером і допомогти. Тому ми цим займаємось. І в майбутньому нам хочеться ставати більш експертними, щоб держава до нас частіше зверталася по ту чи ту експертизу. Зараз вона це робить і я дуже вдячний, що є комунікація […].
— У яких сферах підтримки ветеранів зараз бракує саме громадських ініціатив?
— Допомоги пораненим та їхнім родинам дуже бракує. Зокрема, у психологічній реабілітації та поверненні назад. Також потребується юридична підтримка військових. Адже коли хлопець у тяжкому фізичному стані, йому дуже важко зрозуміти, що він ще може боротися. А боротися проти свого командування у війську — майже самогубство. І цього упередження треба позбутися. Потрібна юридична допомога. У «Принципі» ми зробили курс для юристів із вимогою, щоб вони могли потім обслуговувати певну кількість військових безкоштовно. Це дуже важливо. Тому якщо є юридичні компанії і юристи, які вас слухають, хоча б одного військового проведіть безплатно. Це буде величезна допомога.
Візія України
— Якою ви хочете бачити Україну в найближчому або далекому майбутньому?
— […] Хочу безпеки в Україні. Я зараз не відчуваю її через дуже агресивне середовище. Навіть у соцмережах. […] Хочу, щоб в Україні було безпечно жити. Щоб я міг думати по-іншому, щоб мої сини мали можливість жити по-іншому. […] По-друге, я хочу, щоб цей плюралізм був і щодо інших думок, зокрема щодо політичних уподобань. […] Саме в такій різності можливий розвиток України.
По-третє, хочу, щоб ми перестали бути інфантильними та зрозуміли, що поки ми тут сваримося, величезні нації виборюють право жити під сонцем, і ми в них просимо про допомогу. Я хочу, щоб ми стали конкурентоспроможною нацією. […] Треба знайти щось таке, що ми розвиватимемо постійно.
Це національна ідея — бути конкурентоспроможними на світовому ринку націй, які мають або ресурси, або технології, або ще що-небудь.
Проте найбільше, що мені болить за Україну — це безпека. Найменше, чого я тут боюся, якщо мене вб’є ракетою. Ну, вб’є, то вб’є. Це така безвихідність. З цим ти нічого не зробиш, або зробиш — воюй. А що стосується українців, то я все менше і менше хочу заходити в соціальні мережі. Неможливо думати по-іншому. А я не хочу бути затюканим і в якийсь момент перестати бути особистістю. Однак уся Україна та всі ці срачі до того призводять. Це найбільший біль, в якому ми теж можемо програти русні. Так не можна.
