Меморіалізація через візуальне мистецтво

Героїня восьмого випуску — Катерина Семенюк, кураторка сучасного мистецтва. Одна із засновниць платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Крім того, працює над проєктом «Культура пам’яті в повоєнній Україні». 

У цьому епізоді Катерина розповість про роль мистецтва у формуванні культури пам’яті про російсько-українську війну, нові підходи до меморіалізації трагічних подій, а також наведе вдалі приклади збереження памʼяті про війну через мистецькі практики.

Як демократії формують сенси

— Говоріння — це єдине, що ми можемо зараз робити. Це наша перша задача. Якщо подивитись на питання з позиції психології, то загалом воно має терапевтичний ефект. Усі, хто звертався до спеціалістів, це знають. Ми можемо зрозуміти ті сенси, які сьогодні важливі. 

Якщо подивимось на те, як формується те, що ми будемо памʼятати, ключовими є не події, а досвід і памʼять про них. Якщо подивитись, як вони формуються залежно від суспільства, ми можемо згадати наш попередній радянський досвід, щоб зрозуміти, що той підхід — не для нас. У тоталітарній державі дискусія щодо пам’ятання відсутня. Це щось, що формується зверху керівництвом і використовується як інструмент пропаганди. […] Ми є демократією, тому для нас важливо, як ми сформуємо сенси. 

Це має відбуватися за державно-громадянського співробітництва. Професійні спільноти — не без участі держави, громад і всіх зацікавлених людей — маємо проговорювати, випрацьовувати, вишукувати, формувати ті сенси в процесі дискусії. 

— Тобто важливо не тільки те, що ми пам’ятаємо, але і те, як ми приходимо до того, що памʼятати? 

— Це перший пункт — шлях, яким ми йдемо до випрацювання того, що ми пам’ятаємо. А другий — форма, яку ми надаємо майбутнім меморіалам, знакам, об’єктам або практикам, що допомагатимуть нам у майбутньому звертатися [до попереднього досвіду]. Я навмисно підкреслюю, що це можуть бути не матеріальні об’єкти, а якісь дії. Ми маємо зараз зрозуміти, як це випрацьовувати, а потім — те, яким чином надавати релевантну форму нам і нашому часу.

Переводити досвід війни в образи пам’яті

— Не все проговорене має бути зафіксовано, так? Має бути виокремлено щось, що ляже в основу певних образів. Хто цей слухач, який переведе це в якісь форми?

— Мені здається, що ти натякнула на художника. Це такий професійний жарт, бо для куратора художник — головна людина взагалі, до якої ми постійно з будь-якою проблемою звертаємось. Але слухач і той, хто дискутує, — тут варто розглядати кожен окремий кейс. Варто наголосити, що зараз не існує загально випрацюваної єдиної моделі.

— У світі, ти маєш на увазі?

— У світі та навіть у нас (в Україні. — ред.). У нас є дуже різні досвіди, ідеї того, що саме ми хочемо створити.

Коли куратори архітектурного бюро «Форма» Ірина [Мірошникова], Олексій [Петров] і Борис Філоненко курували павільйоном України на архітектурній бієнале у Венеції, там було сформовано декілька висловлювань. Одне з них — «комеморація». Нас також запросили стати учасниками — ми доєднались до малих кіл. Загалом все, що відбувається, — у малих колах однодумців. Така тенденція.

— Тобто це не один слухач, а завжди якась група людей?

— Так, це кола людей, я б так сказала. […] Ми тоді об’єднались за цим напрямом комеморації та шукали разом висловлювання, яке б хотіли використовувати за межами України щодо нашої пам’яті. Це було надзвичайно складно, тому що наче туди ми маємо вже щось репрезентувати, а тут (в Україні. — ред.) ми ще в процесі. Це був для мене великий виклик. […] Головне, із чим ми також вийшли, це текст нашої підгрупи. Він починався з того, що наш перший комеморативний жест — це дискусія, розмова про що нам пам’ятати.

Наша команда разом із партнерами працює з пам’яттю про трагічні події. До повномасштабної війни ми заснували свою платформу [«Минуле / Майбутнє / Мистецтво»], де вже працювали з цим. Уже тоді ми зрозуміли, що мистецтво буде корисним допоміжним інструментом для нашої роботи. Власне тому в нашій назві є слово «мистецтво». Ми розуміємо, що художники, створюючи нові роботи, які присвячені пропрацюванню трагічних подій, часто сильно нам допомагають робити це пропрацювання.

Війна триває десять років. […] Я не хотіла б наголошувати, що у нас якась унікальна війна, бо кожна війна — особлива. Але у нас особливий досвід, якого ми не мали. […] Ми досі шукаємо себе, свою опору, розуміння, хто ми були та куди ми далі рухаємось. Ми дуже розгублені в цьому досвіді. Я думаю, що розгубленість була у 2014 році, ще більшою вона стала в лютому 2022-го. Ця розгубленість дестабілізує. Це не те, від чого можна відштовхуватись, це якесь намацування образу майбутнього, яке дає певний ґрунт під ногами.

Якщо ми не уявляємо майбутнє, тоді не зрозуміло за що ми вмираємо, воюємо та боремось. Майбутнє треба достатньо чітко уявляти. Як можна уявляти майбутнє в стані розгубленості? Достатньо складне питання. Мені цю задачу допомагають вирішувати художники.

Терапевтичний ефект мистецтва

— Я професійна мистецтвознавиця. Оцінюю роботи, можу виокремити, що потрапляє в історію мистецтва, але іноді щось потрапляє в мій досвід, особисте переживання. [Зазвичай] це не якась абсолютно унікальна робота, яка буде мати значення для всіх, але я розумію, що вона [залишиться] зі мною. Чи є у тебе розмежування професійного та особистого?

— Я думаю, є, але вони накладаються. Твоє питання наштовхнуло мене на згадку про роботу Юри Білея, яка називається «Напиши хоч раз на день». Це багатогодинне відео, яке він присвячує історії свого брата. Він постійно додавав [туди] історії. Це озвучка переписки з братом, який служить у війську.

Це було щось, що просто зупинило навколо мене час. Я просто медитативно слухала та дивилась цю роботу не з професійною метою, коли я, як куратор, намацую якісь рішення, які мають спрацювати, щоб за кордоном сказати такий меседж чи визначитись з меморіалом. Я часто, як професіоналка, маю дивитися достатньо інструментально та практично на речі, оцінювати їх. Ця робота була абсолютно особливим досвідом, тим самим терапевтичним ефектом, про який я кажу, коли звертаюсь до людей: «Дивіться мистецтво, бо вам це може допомагати пропрацьовувати ваші травми, ставити нові питання, шукати відповіді». 

Це той випадок, коли я могла відключити спеціалістку й абсолютно прожити свою історію. Знайшла себе в тому дуже схожому для нас всіх стані. Це була з одного боку тривога за тих, хто зараз у війську. У всіх [там] є друзі, близькі, брати чи батьки. Ми постійно тривожимомь за них. [До цього] неможливо звикнути. Якщо ти сам не у війську, є відчуття, що ти робиш недостатньо, чи відчуття постійної тривоги за тих, хто там. 

Ця робота, де Юра перепитує свого брата, а той йому відповідає: шле червоне серденько, іноді жовто-блакитне серденько. Він йому не говорить фактів. Ми знаємо, що військові майже ніколи не діляться навіть з близькими деталями, але це відчуття, що він живий, отримати той «+» або серденько — це важлива щоденна практика кожного українця. […] Хоч раз на день. Так він і підписаний у відео: не «брат», а «напиши хоч раз на день». Це до сліз, до таких глибоких емоцій.

Я згадую цю роботу не тому, що вона найважливіша, — рейтинги тут не працюють. […] Ми будемо [у розмові] згадувати роботи, які якимось чином описують те, про що ми говоримо. Це є прикладами того, як мистецтво може працювати.

Як говорили про війну до 24 лютого

— Від Юри Білея можна перекинути місток до також важливої роботи. Він є учасником мистецького колективу «Відкрита група». До неї входили також Станіслав Туріна, Антон Варга і Павло Ковач. У 2015 році [вони] разом робили проєкт на Венеційській бієнале — це важливий майданчик для наших висловлювань.

2015 рік, війна вже почалась. «Відкрита група» презентує роботу «Синонім до слова “чекати”». Тоді ще немає такого, що кожна родина має близьких у війську, як зараз. Це не той масштаб, але вже відбувається війна, родини вже мають загиблих. Ми вже маємо багато героїв, яких втратили. Йде призов, люди добровільно йдуть у військо. І в той момент хлопці роблять це висловлювання у Венеції. […] Воно настільки, з одного боку, просте, а з іншого — глибоке.

На набережній у Венеції в скляному кубі була стіна, на якій було дев’ять екранів з вебкамерами, які транслювали вхід у домівки дев’яти військовослужбовців, які на війні. Родини очікують їх вдома. Разом із ними учасники «Відкритої групи» з ранку до вечора протягом всього дня мовчки сиділи. Така була перформативна дія. Вони мовчки дивились на ці екрани та чекали. Так само як родини, які чекали своїх військових вдома.

— Я була на цій бієнале. Пам’ятаю цей стан, коли просто нестерпно перебувати за кордоном — там, де все нормально. Перший раз я «схопила» його тоді, тому що війна триває. Є жах від усвідомлення того, що відбувається. І цей контекст Венеції — абсолютно розслабленої, фестивальної, сонце, море, яхти, люди гуляють по набережній. Нікому взагалі нема жодного діла до війни десь там, на сході України. Це така метафора абсолютної вразливості. Жест «Відкритої групи» був надзвичайно сильний.

— Я часто згадувала цю роботу у своїй практиці. Але як все тотально змінилось у 2022 році. Коли у 2015-му я була в себе дома в Дніпрі, війна була дуже близько, я приймала там друзів із Донецька. Всі виїжджали. Загалом ми були в контексті, але тепер ми знаємо цю різницю між повномасштабною війною і тим, як [збройна агресія] починалась на сході [України].

У 2022 році я на декілька місяців опинилась за кордоном, і [виникло] переосмислення тієї роботи, у якої тоді ще не було зовсім цих сенсів, які [потім] стали зрозумілі. Чим прекрасне мистецтво? Воно працює в моменті. А потім воно працює, бо нашаровуються нові сенси, переосмислення. Я зрозуміла, що [бачу] себе паралельно з тим героєм, який сидить у цьому очікуванні нестерпному. Хоча від початку був інший фокус роботи. Ми можемо собі це інтерпретувати і додавати, брати те, що нам важливо.

Меморіалізація як тема для мистецтва

— Якщо говорити про роботи в публічному просторі, зараз нас очікує складний і довгий процес меморіалізації. Чи є те, що ми вже можемо взяти в художників у процесі думання, якими мають бути меморіали?

— Ми вже в цьому процесі. [Існує] дискусія: «А чи вже на часі? Може, почекаєте? А чому ви зараз будуєте або не будуєте?». Це, власне, вже і є процес меморіалізації, тому що ми щось намагаємося вирішити: чи ми будуємо, коли та що саме. Ми маємо для себе як суспільство зрозуміти, яким шляхом ми йдемо. Зараз ми йдемо різними шляхами, скажімо так.

Щодо роботи художників із меморіалами сучасної російсько-української війни, хочеться згадати історію художниці Алевтини Кахідзе, яка наприкінці 2021 року створила пам’ятник, присвячений її матері. Вона загинула (її серце зупинилося. — ред.) у 2019 році на пропускному пункті. Вона була вже готова переїхати до Алевтини (із окупованої РФ території. — ред.) — не вистачило буквально місяця. Вони готували їй переїзд. Але чому так довго? Бо її тримав дім. […] Вона була у Жданівці [на Донеччині], зберігала український паспорт десь під подушкою. Дзвонила з кладовища — є дуже потужна серія робіт, де Алевтина документує їхні розмови, — ми дізнаємось, що там відбувається, через Клубніку Андріївну (так її називали діти в дитячому садочку).

Коли вона померла, не встигнувши переїхати, Алевтина рефлексувала як художниця, який вона може створити пам’ятник. Це задача дочки. [Водночас] вона згадувала свою роль художниці. Намагалась це поєднати. Вийшов надзвичайно щемкий і глибокий проєкт на кладовищі в селі Музичі (неподалік Києва). Цей пам’ятник присвячений мамі, а також усім, хто загинув на самоті в російській окупації.

— Що він собою представляє? 

— Алевтина переносить умовний макет дому, який її (маму. — ред.) тримав, сюди в Музичі. Ґанок має реальний розмір (на нього можна присісти), а фундамент — зменшена копія. Також є шість дверей із написами: «Кахідзе Людмила Андріївна 01.12.1948–16.01.2019», «Всім померлим на самоті в російській окупації», «Клубніка Андріївна», «Тепер ти тут», «І дім твій тут, що так тебе тримав», «Ти вмерла на “нулі”».

Тобто цей пам’ятник по суті про тих, хто загинув на війні, але не був учасником [бойових дій]. Це один, напевно, із перших меморіалів цивільним людям. Коли його встановлювали, підходили люди, питали: «Ой, жінка… Вона що, воювала? Така літня жінка воювала?». Вона не воювала, але також учасниця воєнних дій.

— Такими й мають бути меморіали, коли підноситься історія конкретної людини в таку універсальну форму, яка дає можливість прожити її, відчути на якомусь універсальному рівні? 

— Я можу від цього також дати такий місток до ще однієї роботи, пов’язаної з пам’яттю та меморіалами. Це відео Каті Бучацької «Йде запис», створене у 2022 році. У цій відеороботі вона міркує, чим є меморіал російсько-української війни, яким він має бути та про що, чи взагалі меморіали це те, що нам потрібно.

Ти питала про роль митця всередині цих трагічних подій. Цікаво, що Катя почала ставити ці питання під час повномасштабної війни раніше, ніж навіть суспільство почало [про це запитувати]. У деяких громадах досі незрозуміла роль меморіалу. Катя вже запитує, чи та попередня практика працює, яка може бути форма.

Хотілося б, щоб і решта суспільства, думаючи про меморіалізацію, почали ставити собі більше питань, ніж просто послуговуватись радянськими підходами, що є площа, а [на ній] стела.

Катя робила дослідження — це відбувалось десь пів року. Після чого це вже перетворилось на мистецьке відео, яке порушує питання, які нам цікаві: для чого ми створюємо меморіал, яким він має бути. Якщо ви бачите на відео фрагменти зранених полів із вирвами, Катя уявляє, що, можливо, варто посадити [туди] дерева, тобто створити живий меморіал-сад.

Як мистецтво збереже у пам’яті війну

— Які б ти могла згадати ще точні форми, створені художниками, які вже стали іконічними та будуть жити довше, ніж триває ця війна?

— Коли мистецтво десь межує з документальним форматом, де воно настільки фіксує якійсь події, що ми будемо це мистецтво, можливо, використовувати як документування. Це категорія мистецтва як свідчення, коли незрозуміло: ці мистецькі роботи будуть у художньому чи історичному музеї. Я можу собі уявити, що в нас будуть історичні музеї, які використовуватимуть мистецтво, яке так само фіксувало досвід [українців]. 

Хочу згадати дві роботи, говорячи про документування. Це робота Яни Кононової «Ізюмський ліс». Велика чорно-біла панорамна фотографія, яка зроблена у 2022 році під час ексгумації в Ізюмі. Ми всі знаємо цей жах і це відчуття, коли намагаючись зрозуміти, що відбулось, часто навіть не могли на це дивитися.

У стрічці [соцмереж] було дуже багато документальних фотографій. Це правильно, що вони збереглись, але яким чином далі розповідати історію — це завжди питання етики ставлення до жертви. Важливо зберігати гідність. […] Бо ми не можемо запитати їхній дозвіл [на оприлюднення]. 

Тут питання як зберігати оцей баланс, щоб не позбавляти гідності і водночас свідчити. Митці тут часто дуже етично та чутливо працюють, знаходять підхід, тому захотілось згадати цю роботу Яни Кононової. Там зображені виключно працівники ДСНС. Вони як янголи в білих халатах, наче повертають ту гідність. Ми не бачимо мертвих людей, але розуміємо, що відбувається, жах цієї ситуації. По цій кількості [рятувальників], їхніх обличчях, коли хтось присів, хтось курить — у них наче така пауза між роботою — ми розуміємо, що це катастрофічно жахлива робота, найскладніша. Вони її роблять гідно. І це все документується цим зображенням із повагою до жертв. Це з прикладів як документування може бути в мистецькій практиці.

Друга робота — «Цивільні вторгнення» Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського. Вони знайшли понад дві тисячі приватних відео, якими ділились люди. Не ті відео, які були найбільш розтиражовані, потрапляли на канали, ми регулярно їх бачили, а більш рідкісні. Потім із них змонтували фільм тривалістю до години. Обробили матеріали, вибрали, склали з цього історію, але не вони її знімали, навмисно документували. Важливий момент, що тут немає стороннього спостерігача людського горя, — є люди, які самі фіксували свій досвід у такий спосіб, в який вони готові були фіксувати та ділитися ним.

— Те, що в документалістиці називається found footage, тобто віднайдені матеріали. Але при цьому, дійсно, знімається цей головний конфлікт, який є в документалістиці. Тобто ця камера, яка спостерігає за іншим, яка начебто невидима, але завжди виникає питання: «А хто ж це зараз там дивиться, хто поруч, що відчуває?». 

— Чи є постановка, чи добре нам світло виставили сьогодні? Нам добре виставили, але тут питання етики: як ми знімаємо трагедію?

— І хто це дивиться, із ким потім ототожнює себе глядач? Тому що тут глядач може ототожнювати себе виключно з тим, хто знімає.

— Власне з автором. Це дуже складна історія. Я також не дивилась її без сліз, але й зі сміхом навіть, бо там і вся абсурдність ситуації, й історія нашої розгубленості, розуміння, як нам тепер із цим справлятися, ризиків, з якими зіштовхнулися цивільні. Там уся Україна буквально під обстрілами, [люди] в сховищах. Усі виклики, з якими ми з вами стикнулися, задокументовані. Потім як цей досвід рухається далі: хтось вмирає, що відбувається з ним після цього. Це дуже довга історія нашого зафіксованого досвіду цього жаху, початку [повномасштабного вторгнення]. Я не знаю, якими словами ми його описуємо. Я часто використовувала «розгубленість». Потім призвичаювались, але спочатку — шок.

— Із чого нам починати досвід меморіалізації цієї війни? 

— Непогано було б відповісти собі на питання: «Навіщо ми це робимо?». Конкретна людина (ми ж не можемо всіх узагальнювати) — це державний службовець чи людина, яка пережила окупацію, чи державний службовець, який пережив окупацію? Чому я такий навела приклад? Для когось — це, можливо, посадова задача, а для когось — власний досвід: ти живеш на території, яку деокупували, не можеш це забути. […]

Коли були деокуповані перші наші території (навесні 2022-го. — ред.), одразу було усвідомлено, що з цим треба щось робити. Війна ще не закінчилась, але щось всередині війни закінчилось, цей жахливий досвід для цієї конкретної громади. Треба його якось переосмислити. Ти подзвонила мені з тим самим питанням. Ми почали розмовляти: «А що ж ми маємо? Ми як хто? Як кияни, як професіонали, як куратори маємо долучитися до меморіалізації в Ірпені?». Кожен реагував у свій спосіб.

Із чого мають всі починати — із відповіді для себе: «Нащо ти це робиш?».

Якщо це про концентрацію досвіду, про вижимку з нього найголовнішого і щось, що ми хочемо транслювати в майбутнє, то для кожного конкретного кейсу треба знайти, що це саме. Ми ж не думаємо, що в нас будуть всі меморіали про однаковий меседж. У нас будуть і про жертовність, але ми з тобою сподіваємося, що менше. Сподіваємося, що будуть виокремлені інші сенсові речі: буде і про відвагу, і про супротив, і про надію, і про силу, і про підтримку, і про взаємодопомогу.

Тут питання спершу розуміння своєї ролі. Якщо ти посилаєш меседж у майбутнє, то [треба] нащупувати його через дискусії, схожі формати різних програм, лекцій. Сьогодні є безліч груп, до яких можна доєднуватися, щоб бути в спільному пошуку.