«Вдала фотографія — це фотографія, котру ви не зможете забути. Навіть якщо будете намагатися це зробити». Саме таке визначення хорошої фотографії дає документальний фотограф Олександр Глядєлов, відомий своїми кадрами із зони бойових дій на Придністров’ї та на українському Сході. Він, а також двоє інших знаних київських фотографів — Віктор Марущенко та Валерій Мілосердов — говорять із глядачем мовою фотографії. І ця історія — саме про цю їхню мову.
Сьогодні існує три основних типи фотографії відповідно до її функцій: документальна (фіксування реальності без втручання в події навколо), комерційна (донесення потрібних ідей чи продуктів до потенційного споживача) і художня, або артфотографія (простір для реалізації будь-яких ідей митця).
Документальна фотографія створюється протягом дуже тривалого часу і зазвичай супроводжується текстами. Універсальність і тривалість впливу такої фотографії більша, ніж інших, адже вона працює не з подіями, а з темами. Готові проєкти доносять до глядача передусім через виставки і фотокниги, а також — інтернет і ЗМІ. В сучасній фотографії дедалі меншої ваги має окреме фото і дедалі більшої — серія фотографій, адже вона розширює можливості для дослідження обраної теми.
Київські фотографи — Олександр Глядєлов, Віктор Марущенко і Валерій Мілосердов — є передусім документальними фотографами, які відомі завдяки своїм проєктам, присвяченим важливим для України суспільним темам.
Олександр Глядєлов
Свою фотографію Олександр Глядєлов називає емоційною. Він досі знімає проєкти винятково на чорно-білу плівку, яку проявляє власноруч, і друкує фотографії невеликих форматів в окремій кімнаті вдома. А фотографії великого розміру — у спеціалізованій майстерні.
Олександр народився в Польщі, але вже на першому році життя його родина переїхала до Києва. Інженер-оптик за першою освітою. Професійною фотографією займається з 1989 року.
Наприкінці 1980-х Глядєлов приєднався до київської фотогрупи «Погляд», яка сконцентрувалася на документальній фотографії і не сприймала тодішній радянський кон’юнктурний підхід до фотожурналістики. Очолював її радянський фотодокументаліст Валерій Решетняк. Серед відомих учасників групи — Єфрем Лукацький (фотограф Associated Press), Сергій Супінській (Agence France-Presse), Олександр Ляпін, Олександр Ранчуков та інші. Результатом діяльності «Погляду» були численні виставки і співпраця з іноземною пресою.
— Ми збиралися раз на тиждень. Якщо хтось зробив яку роботу, він її приносив, і було професійне обговорення. Було дуже цікаво. Я один із перших із цієї групи кинув минулу професію і перейшов до професійної фотографії.
Коли Глядєлов починав знімати, до людини з камерою на вулицях найчастіше ставилися як до шпигуна — тому необхідно було мати із собою бодай якусь прескарту. Він став фотокореспондентом газети «Молодь України» і навіть писав тексти до своїх репортажів, однак швидко зрозумів, що така фотографія живе недовго.
Хлопчик із курчам на голові у дитячому будинку родинного типу в селі Фонтанка на околицях Одеси, травень 2001 року. Фото: Олександр Глядєлов.
Олександр Глядєлов розповідає історію створення цієї фотографії:
— Це був дитячий будинок родинного типу сім’ї Мартиненків. Я приїжджав до них кілька разів фотографувати. Це було наприкінці дня, хлопчик стояв і усміхався, а курча бігало навколо нього весь час.
— А чого воно бігає?, — питаю
— Та хоче на мене залізти.
— Як залізти?!
— А ось так! — каже хлопчик і сідає на шпагат. І справді, курча залізло йому на голову і заспокоїлося. Хлопець медитативно так поглянув, і так вийшла ця фотографія. Потім він став танцівником і завоював купу медалей.
Двоє безпритульних прикурюють один у одного цигарки. Київ, Майдан Незалежності, березень 1997 року. Фотографія із серії «Покинуті діти». Фото: Олександр Глядєлов. «Це Ігор і Сергій. Я познайомився з цими хлопцями і почав їх знімати в серпні 1996-го. Зустрічав їх час від часу в центрі Києва. Вони, граючись демонстрували агресію, могли раз на годину побитися, але були нерозлучні.»
Глядєлова цікавлять передусім вагомі гостросоціальні теми, над якими він працює роками. Олександр ставить собі за мету бути голосом тих, хто його не має. Першою такою темою була історія про безпритульних дітей на вулицях українських міст. За серію «Покинуті діти» 1997 року Глядєлов отримав Гран-прі Укрпресфото, а наступного року — премію Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у місті Вевей, Швейцарія. Цій темі присвячена і фотовиставка «Зайві» (1998 р.), показана в Києві і ще десяти містах України.
З 1997 року фотограф співпрацює з незалежним міжнародним медичним проєктом «Лікарі без кордонів». Лікарі проєкту надають медичну та гуманітарну допомогу жертвам катастроф і збройних конфліктів. Для цієї організації Глядєлов знімав історію про допомогу хворим на туберкульоз у Сомалі, Судані і Свазіленді, яку згодом оформив у серію «Мама Африка». У межах цієї співпраці він фотографував тисячі чеченських біженців, які переживали зиму у таборах із військових наметів, в’язнів-туберкульозників у сибірських тюрмах у Кемеровській області, пацієнтів, які лікувалися від гепатиту С в Миколаєві, та ін. Крім того, в Україні Олександр працював над темами ВІЛ-інфекції та боротьби з наркоманією, зокрема і серед дітей.
«Війна — це дуже тяжка праця»
Вагома частина професійного життя Глядєлова — зйомки військових конфліктів. Перший досвід таких зйомок Олександр отримав у Придністров’ї на початку 1990-х.
З погляду фотожурналістики бойові дії самі собою часто малоінформативні: на всіх війнах стріляють приблизно однаково, а багато зняти не вдається, бо доводиться ховатися від куль.
Фото бойових дій найбільше потрібні у новинній журналістиці. Для документаліста на війні найважливіше — те, що відбувається в перервах між бойовими зіткненнями, а також наслідки конфлікту.
Часто говорять, що документальний фотограф має бути максимально безстороннім — просто спостерігати й аналізувати те, з чим працює. Однак це зовсім не про Глядєлова: він завжди співпереживає своїм героям.
Український солдат спить на траві на околиці Авдіївки, неподалік Донецька, серпень 2014 року. Фото: Олександр Глядєлов. «10 серпня був перший штурм Іловайська українськими військами. Журналісти разом із батальоном «Донбас» виїхали з бази в Кураховому, основна частина батальону вирушила на Іловайськ, решта чомусь направилася до Авдіївки. Коли кидали жереб, кому із журналістів їхати з основному колоною на штурм, бо місця на всіх не вистачало, мені випало їхати на Авдіївку. На фото — відома дев’ятиповерхівка на околицях цього міста, ми пробули там кілька годин разом із батальйоном «Донбас», чекаючи не знаю чого і відпочивали.»
Війну на Донбасі Олександр знімає з червня 2014 року. Разом із батальйоном «Донбас» перебував під Іловайськом, де отримав поранення. Вдома зберігає фотографії з попередніх відряджень на війну. В холодильнику чекають свого часу пів сотні плівок, приготованих для найближчого відрядження.
Війна на Сході України давно не в центрі уваги світової преси, проте фотограф досі їздить на Донбас:
— Минуло вже більше п’яти років, але я згадую номери російських частин, солдати котрих убивали людей, які були моїми друзями. Це моя країна, я не над битвою, я з української сторони. Але моя фотографія стосується простої людини, поряд з якою я в траншеї, в машині, в бліндажі. Саме так я показую це явище. Це і є так звана окопна правда. В моїх фотографіях мало стрільби, а більше про те, як люди існують в цих умовах і що вони роблять. Війна — це дуже тяжка праця.
Шевченківська премія
У березні 2020 року Олександра Глядєлова оголосили лауреатом Шевченківської премії в галузі візуального мистецтва за проєкт «Карусель». За всю попередню історію вручення найвищої української премії в галузі культури її отримували лише три фотографи — Яків Давидзон (1977), Микола Козловський (1986) і Василь Пилип’юк (1993) — як журналісти-публіцисти.
На церемонію вручення премії Олександр вийшов у елегантному піджаку зі своєю «Лейкою» (плівковий фотоапарат. — ред.) на плечі. Його промова була короткою:
— Моя мова — це мова фотографії, і вона переважно про людське в нелюдських обставинах.
Здобуття нагороди для фотографа стало абсолютною несподіванкою. На запитання, як змінилося життя Глядєлова-лауреата, він відповідає, що завдяки грошам від премії зараз не думає, де заробити, і може спокійно працювати над своїм архівом.
Українські солдати відпочивають після зачистки селища Грабське, серпень 2014 року. Фото: Олександр Глядєлов. «Це батальон «Донбас», кінець зачистки Грабського. Наступного дня почався штурм Іловайська. Ми з Максимом Дондюком (інший відомий фотограф-документаліст), проїхали з колоною з Многопілля, заїхали на Грабське і повністю пройшли його ногами, поки була зачистка, були під мінометним обстрілом.»
Проєкт «Карусель» наразі демонструвався тільки в Києві і об’єднав у собі весь творчий доробок фотографа.
Глядєлов — лише четвертий фотограф, удостоєний Шевченківської премії, але перший, хто здобув її саме як художник у категорії «візуальне мистецтво». І це показово, тому що в українській культурі документальна фотографія досі не визнавалася частиною образотворчого мистецтва. Про причини фотограф говорить доволі емоційно:
— Це стосується того, яке співвідношення між візуальною культурою в нашій країні і істеблішментом, державою і взагалі рівнем масової культури. Фотографію ж переважно не розуміють. Я маю на увазі серйозну сучасну фотографію. Художність в уяві мас зовсім в іншому — щоб було красиво.
Віктор Марущенко
Віктор Марущенко народився 1946 року в Новосибірську. З п’яти років живе у Києві. Освіту здобув у технікумі радіоелектроніки й Інституті харчової промисловості. Потім працював на закритому підприємстві, збираючи електронні блоки для підводних човнів.
Зрештою змінив електроніку на фотографію, тому що не любив працювати в колективі і за чітко визначеним графіком. Купив камеру і почав знімати відомих музикантів. Спершу Марущенко працював на замовлення газети «Культура і життя», а потім подав своє портфоліо московській «Советской культуре». Працював там на пів ставки, але завдяки гонорарам і постійним зйомкам заробляв «як академік»:
— Їздив знімати по всій Україні в будь-яку пору року, переважно сам вибирав теми для репортажів, редакція тільки забезпечувала всім необхідним для продуктивної роботи.
Молодий театральний режисер Сергій Проскурня тримає в руках макет вистави під час стажування у театрі імені Івана Франка, 1987 рік. Фото: Віктор Марущенко. «Я іноді працював для журналу «Український шлях» і ми тоді робили спеціальний номер, про молодих театралів, які щойно закінчили інститут Карпенка-Карого.»
Індійський музикант Раві Шанкар, який грає на сітарі, дає концерт у Києві, 1985 рік. Фото: Віктор Марущенко. «Раві Шанкар — це культова фігура. Про нього писали, що коли він грав на сітарі, то навіть взимку розпускалися квіти. Раптом я дізнався, що він приїхав до Києва, «Укрконцерт» дав мені дозвіл і я провів із ним два дні. Він дав один концерт у філармонії плюс була одна генеральна репетиція. Під час його виступу була така тиша, що чути було, як серце колотиться.»
1989 року, у розпал перебудови, Марущенко виїхав за кордон, до Швейцарії, де прожив до 1997 року. Фотограф на той час уже мав контакти із західними виданнями. Основним джерелом заробітку була участь у фотовиставках і продаж фотографій.
Згодом фотограф Валерій Мілосердов запросив Віктора Марущенка працювати в газеті «День». Спершу Віктор сприйняв цю роботу як тимчасову, після якої планував повернутися до Швейцарії. Але невдовзі почалася передвиборча кампанія, і Марущенко з Мілосердовим пішли працювати в прес-службу Леоніда Кучми.
Найзначніші теми, над якими працював Марущенко як фотожурналіст — це наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, нелегальні шахти Донбасу і життя народної художниці Марії Примаченко.
Шахтар виносить свій велосипед із нелегальної шахти в Чистяковому, зима 2002 або 2003 року. Фотографія із серії «Донбас — країна мрій». Фото: Віктор Марущенко. «Це була велика (нелегальна. — ред.) шахта в місті, яке тоді називалося Торез. На той час у місті з тринадцяти шахт дванадцять було закрито, і люди були повністю покинуті, вони не мали що їсти. Тому вони домовлялися з владою і копали вугілля нелегально. Конкретно ця нелегальна шахта розташовувалася в спальному районі міста. Шахтар спускався в шахту працювати на цілий день, тому брав велосипед із собою.»
У Чорнобильській зоні відчуження фотограф знімав протягом двадцяти п’яти років і присвятив Чорнобилю близько двадцяти виставок в Україні та інших країнах Європи. Зокрема, 2001 року на Венеційському бієнале він показав проєкт «Chernobyl». Розповідає, що цю тему поїхав досліджувати насамперед через власну допитливість і знімав там усе: і евакуацію, і будні в лікарні. Пригадує, що на осмислення всього відзнятого матеріалу і масштабу трагедії знадобилося ще кілька років.
Інша важлива тема, яку порушив фотограф у своїх роботах, — умови роботи тисячі нелегальних шахтарів у закинутих шахтах-копанках Донбасу. Над цим проєктом Марущенко працював разом із австрійським режисером-документалістом Міхаелем Главоггером. Знімки фотографа було опубліковано в фотокнизі «Смерть робітника», що вийшла друком 2005-го водночас із однойменним фільмом Главоггера. А проєкт на цю тему, «Донбас — країна мрій», був представлений 2004 року на виставці сучасного мистецтва у Сан-Паулу.
Шахта-копанка
Закинута шахта, на якій незаконно видобувають вугілля. Копанки поширилися на Донбасі з кінця 90-х років після закриття багатьох шахт.
Віктор Марущенко в гостях у художниці Марії Приймаченко, 1996 рік. Фото: Віктор Марущенко. «Марія Приймаченко була доволі різка жінка. Вона багато відвідувачів виганяла Я довго думав: як вона мене терпіла? Потім зрозумів, що я ж у неї нічого не просив. А там крутилося багато пацюків, які відволікали її, крали роботи. Я був дуже близький до неї. Вона сама мене поруч посадила. «Шо ти снімаєш тут, ану сідай давай, ми тебе знімемо».»
З Марією Примаченко Марущенко познайомився ще 1983 року. Приїжджав до неї майже щомісяця: привозив фарби і знайомив із художницею іноземців. Їхня дружба тривала майже 14 років — до самої смерті Марії. За цей час Віктор зробив багато фото, а вона подарувала фотографу сім своїх картин. Віктор пригадує, що Марія дуже довіряла йому і підтримувала — зокрема, після смерті його дружини.
Згодом кураторка Дороті Бінер закріпила дружбу Марущенка і Примаченко у спільній виставці «Мій світ» у Німеччині. Відвідувачі виставки бачили Україну через творчість екстравертного фотографа, який знімає документальну фотографію, та інтровертної художниці, яка не рухається. Віктор згадує, що кураторка додала нового контексту його роботам:
— Мене вразило тоді, як по-новому заграли фотографії, тому що мені вони вже набридли, були повністю відпрацьовані.
Школа фотографії
Справжнє мистецтво фотографії для Марущенка полягає у тому, аби складною зашифрованою мовою розповідати про складні речі — суспільні, громадянські чи особисті. Він вважає, що для цього треба володіти двома освітами: гуманітарною і фотографічною.
Тому у 2004 році Віктор Марущенко разом із галеристом Андрієм Трилісським заснували Школу фотографії. Спочатку це було щось на кшталт курсів фоторепортерів, але коли почалася криза і багатьох фотожурналістів звільнили з редакцій, Марущенко зрозумів, що з таким підходом його школа готує майбутніх безробітних.
Після цього у Школі фотографії Віктора Марущенка почали вчити не тільки документальної, а й комерційної і артфотографії, орієнтуючись на сучасні світові тенденції у цих напрямах.
— Сучасна фотографія — це картинка плюс ваше висловлювання. Тому що гарних фотографій сьогодні роблять дуже багато, але вони вже не працюють самі собою. От тому дуже важливо, що ти хочеш сказати.
Тому у Школі фотографів вчать приділяти увагу не лише до фото, а і до власного текстового висловлювання до нього, і контексту історії загалом.
Викладачі школи — відомі фотографи і художники — вважають, що сучасна українська фотографія не має спільних тенденцій. Вона радше нагадує сад, у якому кожне дерево росте саме собою, але може переплітатися з іншими. А садівником якраз і мусить бути системна освіта, яка має виховувати все покоління.
Валерій Мілосердов
Валерій Мілосердов — один із викладачів Школи фотографії. Авторський курс Валерія «Фототема» присвячений тому, як формується оповідь за допомогою фотографії і як працювати над темою. Наприклад, фотограф показує і допомагає аналізувати найцікавіші документальні проєкти різних часів і спонукає порівнювати їх. Це допомагає краще розуміти, як змінювався підхід до роботи із фотографічними темами у різні періоди і як багато існує можливих способів розкрити обрану тему.
Одне із його занять — робота із роздрукованими фотографіями зі знаменитої серії американського фотографа Юджина Сміта «Сільський лікар», яка свого часу встановила нові стандарти документального репортажу. Мілосердов показує, як із однієї добірки фотографій можна скласти цілком різні історії.
Валерій Мілосердов виріс у таврійському селі. З фотографією, яка замінила йому всі розваги, Валерія познайомив дядько Володимир Камінський:
— Так з дитинства почалося. Дуже цікавий сам процес, коли білий папір занурюється в якусь рідину і звідти з’являються зображення. Мене до сих пір це вражає.
Протестувальники зупинили колону бронетехніки, яка їхала по вулиці Тверській у сторону Білого дому, де перебував штаб спротиву ДКНС на чолі з президентом РСФСР Борисом Єльциним, серпень 1991 року. Фото: Валерій Мілосердов. «Московський серпневий путч. Це знято з п’ятого поверху редакції газети «Известия». Тоді було незрозуміло хто переможе. Тому що «путчісти» ввели війська в Москву, ця бронетехніка йшла по Тверській до Білого дому. Але московська молодь перекрила вулицю і залізла на один із БМД і змусила його розвернутися. У результаті вся колона потім розвернулася. Тоді ще було можливо, щоб живі люди змушували військових змінити курс.»
Потім було навчання на відділенні фотожурналістики у Московському університеті. Вміння робити фотографічні розповіді Мілосердов вивчав за книгою культового фотографа Едварда Стейхена «Рід людський».
Професійно почав знімати з 1985 року, якраз на старті перебудови, більшість основних подій якої фотограф побачив на власні очі:
— Всі ці сподівання, всі надії на те, що відбудуться якісь зміни, вони в мене пройшли перед очима, і було дуже цікаво за цим всім спостерігати, дивитися і фільмувати.
Спочатку поїхав працювати до Киргизстану, потім перейшов до казахстанського відділення газети «Известия», постійно курсуючи між Алма-Атою (1993 року місто перейменовано на Алмати. — ред.) і Москвою.
Кандидат у президенти України Леонід Кучма тримає руку українського дисидента, народного депутата Степана Хмари під час суперечки, яка виникла між ними в кулуарах Верховної Ради, липень 1994 року. Фото: Валерій Мілосердов. «Це переддень другого туру виборів президента України. У Кучми там була досить емоційна, але не агресивна розмова зі Степаном Хмарою. Я думаю, що це була передвиборча кампанія і Кучма вже тоді знав, як треба трохи підіграти пресі.»
Коли стало зрозуміло, що Радянський Союз розпадеться, повернувся до України. Знімав для «Київських ведомостей», потім працював у газеті «День» разом із Віктором Марущенком, а звідти вже пішов у «пул» тодішнього президента України Леоніда Кучми:
— Мені було цікаво показати, що це звичайні люди, які приходять у політику, це не боги якісь, не ідоли. Але для політиків таке знищення їхньої харизми — дуже важка річ.
Різниця між радянською і українською фотографією пострадянського періоду — у межах дозволеного. В Радянському Союзі, крім того, що існувала цензура, було заборонено, до прикладу, показувати трагедії. Перебудова дещо пом’якшила це правило, однак такі важкі теми, як наприклад, Чорнобильська катастрофа, замовчувалися. Натомість у «Киевских ведомостях» фотограф уже міг надрукувати абсолютно все, що вважалось суспільно значущим. Це могли бути навіть зображення, які травмують, зокрема, обгоріле тіло пілота літака АН-124, що зазнав аварії під Гостомелем 1992 року.
«Покинуті люди»
Ідея найвідомішого проєкту Валерія Мілосердова «Покинуті люди» виникла у розмовах із Віктором Марущенком 1994 року. За радянських часів на Сході України жив привілейований робітничий клас. На початку 1990-х Донбас був свого роду Terra incognita — все почало потроху розпадатися, шахти руйнувалися і закривалися, а про шахтарів на загальнонаціональному рівні згадували тільки після аварій у забоях або під час масових акцій протесту.
— Але ж будь-яка шахта — це не тільки промисловість, а й інфраструктура, так зване шахтарське селище — закривається шахта і там зникає життя, яке треба десь шукати.
Цю історію Мілосердов знімав протягом п’яти років: із 1994 до 1999 року. Останньою зйомкою був похорон 63-х шахтарів, які загинули через вибух газу на шахті імені Засядька. Серія отримала відповідну назву — «Покинуті люди», а 1995 року добірку фотографій із неї журі конкурсу Le Grand Prix Images у швейцарському місті Вевей оцінило спеціальним призом.
Шахтар намагається змити з себе вугільний пил у душі шахти «Партизанська» в місті Антрацит, 1995 рік. Фотографія із серії «Покинуті люди». Фото: Валерій Мілосердов.
На початку 90-х Валерій також знімав військові конфлікти, зокрема у Придністров’ї. Він згадує, що це був перший військовий конфлікт, який зачепив територію України, коли тільки почалася демаркація кордону (між Україною і Молдовою. — ред.). І перш ніж захищати кордони, слід було показати, де вони. Це було цікаво, але потрібно було вчасно зупинитися, говорить Валерій:
— Війна дуже затягує, особливо якщо ви шукаєте адреналін. Це п’янка річ, проте цей шлях веде в нікуди, адже самі військові дії ви переважно не можете сфотографувати.
Зараз фотожурналістикою Мілосердов уже майже не займається. Час від часу знімає невеликі проєкти, наприклад «Засоби зв’язку» — про волонтерів, які збирають передачі на фронт, та військових, які їх отримують. Впродовж 2015 року він знімав прифронтові міста — Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ. Частина цих фото увійшла до фотокниги Wariupol.
Зберегти спадщину
Одна з проблем сучасної української фотографії — робота з архівами. Єдина в Києві установа, яка централізовано займається збереженням фотоархівів, — Центральний державний кінофонофотоархів імені Г. Пшеничного, але для його повноцінної роботи потрібне відповідне фінансування.
Тому фотографи переважно вирішують цю проблему самотужки чи з допомогою інших колег. Наприклад, у 1991 році у київській редакції газети «Известия» Валерій Мілосердов знайшов покинутий архів відомої радянської фотожурналістки Ірини Пап. Згодом родичі її чоловіка Бориса Градова, також відомого фотожурналіста, передали Мілосердову і його архіви.
Багато років Мілосердов дбав про ці архіви, упорядковував, шукав інформацію про те, що зображено на фото. І лише кілька років тому ці фото почали публікувати на відповідних сторінках Ірини та Бориса у Facebook.
Фрагмент фотоархіву Ірини Пап.
Відпочивальники стоять у черзі за газованою водою у київському Гідропарку. 1960-ті роки. Фото: Борис Градов.
Логічного завершення робота з архівом почала набувати через тридцять років після смерті фотографки — відбулася виставка Ірини Пап у Зальцбурзі, а музей д’Орсе в Парижі зараз готує книгу «Тридцять найвідоміших жінок-фотографок за всю історію фотографії», до якої увійдуть фотографії Ірини Пап.
Зрідка архівами фотографів опікуються інші зацікавлені установи. Наприклад, частину архіву Віктора Марущенка купив Театр ім. Івана Франка — вона зберігається в музеї театру. Інша частина архіву займає пів квартири митця і чекає свого часу, адже хороша документальна фотографія — як вино, із часом стає тільки кращою.
Натомість особистий архів Валерія Мілосердова упорядкований і класифікований, він має навіть іменний покажчик, адже той знімав багатьох політиків і відомих людей. Тому сьогодні Валерій зосереджений переважно на архівній роботі та викладанні у школі фотографії:
— Фотографія для мене — це робота, яка пов’язана із задоволенням. Я люблю фотографувати, люблю проявляти плівку, друкувати, розвішувати ці фотографії, працювати з чужими фотографіями і учнями, розповідати їм, як і що треба робити.
Сьогодні молоді українські документальні фотографи продовжують працювати з темами війни, Майдану, культурної та національної ідентичності (Джозеф Сивенький, Саша Маслов, Анастасія Власова та ін). Також ще глибше досліджують проблему епідемії туберкульозу в Україні та фотоархіви, знайдені в Чорнобильській зоні відчуження (Максим Дондюк). З’являються й нові теми — життя людей з особливими потребами (серія Оксани Парафенюк «Поле бачення», присвячена голболу). Їхні роботи і проєкти співзвучні світовим тенденціям і часто публікуються за кордоном.
Зокрема, Джозеф Сивенький, який досліджує психологічний і економічний вплив кризи становлення країни на життя українців, за свою роботу отримав одну з найвищих нагород у галузі документальної фотографії — грант Юджина Сміта у сумі 30 тисяч доларів США. Це дало змогу йому продовжити знімати свій багаторічний проєкт «Рани» про відновлення українських військових після важких поранень на Донбасі.
Крім того, сучасна фотожурналістика в Україні вже вміє виходити за межі друкованих і онлайн-медіа. Наприклад, фотожурналісти Олексій Фурман та Сергій Полежака заснували агенцію New Cave Media і створили Aftermath VR: Euromaidan — документальний проєкт, який за допомогою засобів віртуальної реальності розповідає про події Євромайдану.
Фотографія сьогодні — дуже демократичний вид мистецтва, вважає Валерій Мілосердов. Нею може займатися навіть людина з мобільним телефоном або старою «мильницею». Головне — усвідомлювати, що ти знімаєш і що саме хочеш сказати своїми фотографіями:
— Фотографія — це завжди те, що людина думає, а техніка при цьому вторинна.
