Що таке українська мова?

Що ж було до української мови?

Кожна сучасна мова — і українська не виняток — почала формуватися дуже і дуже давно. В часи, про які немає жодних певних даних. У світі, де не існувало жодних засобів миттєвої комунікації, а найшвидшим засобом пересування була верхова їзда, люди мали значно менше можливостей спілкуватися з кимось, окрім найближчих сусідів. Хіба що іноземні купці чи завойовники, або власна торгівля й завоювання трохи розширювали контакти. Жодних граматик чи підручників для вивчення мови не було, тому наші предки засвоювали її на слух і говорили так, як говорили в їхньому рідному місті або селі.

Але сьогодні відомо, що українська мова існує не сама по собі. Вона споріднена з багатьма іншими, які називають слов’янськими. Схожості між різними слов’янськими мовами невипадкові. Вони утворюють складну систему відповідностей. Наприклад, у коренях та суфіксах тих самих слів помічаємо відмінності: -ів у російській даватиме -ов, а в польській -ów (читається уф). Львів, але Львов і Lwów. Краків, але Краков і Kraków. Такі відмінності між різними мовами означають, що в них діяли різні закони. І якщо ми збагнемо ці закони, то зможемо не тільки передбачати, як українські корені виглядатимуть у споріднених мовах (хоч і не завжди), а ще й припустити, як вони виглядали до того, як ці закони почали діяти, і до того, як ці відмінності сформували різні мови.

Гіпотетичну, тобто реконструйовану мову, якою говорили слов’яни задовго до того, як узагалі взяли собі назву «слов’яни», ми звемо праслов’янською. Проте й вона не виникла сама собою, а виокремилась (як і прагерманська, прабалтійська та інші предки десятків сучасних мов) із праіндоєвропейської мови. Але, звісно, це лише гіпотетичний стан. Ми не знаємо, чи існували ці мови насправді. Найімовірніше, йдеться про величезну кількість говірок, які колись були взаємно зрозумілі, але з плином часу сильно змінились.

Як із гіпотетичної праслов’янської постала реальна українська?

Ми небагато можемо сказати певного про те, як розвивалися слов’янські мови у період до більш-менш остаточного розселення слов’ян на цих землях. Від розпаду праслов’янської мовної єдності, тобто десь від VI ст., починається протоукраїнський період, який триває приблизно до XI ст., з кінця якого — середини XII ст. уже можна говорити про сформованість в основних рисах української мови як системи. Тоді формування мови відбувалося на двох основних теренах — Поліссі й Поділлі. Мовознавець Юрій Шевельов називає ці території «говірковими реґіонами», наголошуючи, що ці первісні стани ще недоречно називати мовами.

Сьогодні науковцям відомо, що певні риси українська мова успадкувала безпосередньо від праслов’янської. Наприклад, закінчення –ові, –еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (як-от домові, князеві), кличний відмінок (друже, княже, брате), закінчення –мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (даємо, зробимо), чергування приголосних г, к, х із з, ц, с відповідно у давальному та місцевому відмінках однини іменників (слузѣ, на березѣ, в рѣцѣ) тощо.

Натомість у певних фонетичних особливостях мова на наших теренах відійшла від праслов’янської, і вже у другій половині І тисячоліття нашої ери тут вимовляли г замість ґ, а, наприклад, е після ж, ч, ш, й перед наступним твердим приголосним перейшов в о: жена — жона, человѣк — чоловік, єго — його, пшено — пшоно.

З появою перших писемних пам’яток починається етап мови, який науковці називають давньоукраїнським.

На цьому етапі українська набуває більшости рис, за якими її впізнають і сьогодні. Найважливішою та найменш очевидною для сучасних людей зміною було зменшення кількости голосних і збільшення кількости приголосних. Так, свого часу українська мала носові звуки ę і ą, які збереглися у польській мові. Короткі голосні, що позначаються знаками ь та ъ, або перетворились на повноцінні голосні, або занепали. Звісно, і українська, і білоруська досі мають м’який знак, а російська — ще й твердий, але вони вже давно не позначають самостійні голосні. Якщо рання праслов’янська мова мала 10 голосних, 10 дифтонгів, себто двозвуків, і лише 15 приголосних, то давньоукраїнська залишила, за одними з тверджень, тільки 9 голосних, зате приголосних стало близько 30.

За кількістю змін, які відбувались у нашій фонетиці, можна приблизно визначити ступінь споріднености між різними слов’янськими мовами. Юрій Шевельов порівнює сучасні слов’янські мови за тим, які явища з періоду розпаду праслов’янської будуть для них спільні. Найближчою до української виявляється білоруська, далі йде російська, болгарська і польська зі словацькою. Якщо ж говорити про спорідненість лексики, то, згідно з мовознавцем Костянтином Тищенком, найближча до української — знов-таки білоруська (84 % спорідненої лексики), далі йде польська (70 %), словацька (68 %) та російська (62 %).

Старослов’янська мова — це те саме, що староукраїнська?

Ні.

Річ у тім, що писемну мову на українські та білоруські землі принесли разом із християнством. І книжна суттєво відрізнялася від розмовної: по суті, це були різні мови. Ба більше, науковці стверджують, що релігійні пам’ятки та світські (наприклад, закони, укази) написані також різними мовами, отже, літературних у XI столітті виділяємо дві і звемо їх:

1) старослов’янською (або староцерковнослов’янською), яка базувалась на солунсько-македонському діалекті староболгарської мови і була створена спеціально для перекладу Біблії з грецької на зрозумілу більшості слов’ян мову;

2) давньокиївською (або давньоруською, чи давньоукраїнською), мовою ділових актів та інших світських текстів на території Руси.

Якою мовою говорили в той час люди — на жаль, точно відтворити неможливо, адже не було ні диктофонів, ані соцмереж, але певні її особливості можна реконструювати, бо вони просочувались у тутешні писемні мови. Наприклад, у «Збірниках Святослава» 1073 і 1076 років. бачимо ті риси, що нині є в українській та відрізняють її від сусідів: наприклад, закінчення –ть у третій особі дієслів, поплутання ѣ з и, що свідчило про вимову звука, позначуваного літерою ѣ («ять»), як і, тобто вже, наприклад, не слузѣ, а слузи.

Уже в XII столітті випадає говорити не про староцерковнослов’янську, а про київський ізвод церковнослов’янської мови. Ізвод — це свого роду редакція, накопичені з усної мови зміни, які впливали на читання (вже згадане різночитання літери ѣ) чи й написання слів (къдє, сьдє у київському ізводі проти къдѣ, сьдѣ в московському). Скажімо, літера ѧ (юс малий), що у старослов’янській позначала носовий звук ę, у давньоукраїнських пам’ятках вживається як взаємозамінна з ıа. Зрештою давнє написання юса поступово перетворилось на знайому нам літеру я.

Утім, розпізнавати давньоукраїнські пам’ятки все одно непросто. У старих рукописах зазвичай не вказують ні місце, ні час створення (а коли вказують, то не завжди пишуть правду). При цьому навіть книжка, створена десь у Новгороді чи Суздалі, може бути пам’яткою давньоукраїнської мови, якщо її переписувач походив з України і навпаки. Так, Шевельов зазначає, що напис на хресті Єфросинії Полоцької дає змогу зарахувати його до пам’яток давньої української літератури, натомість частина графіті Софії Київської явно зроблена носіями московського ізводу, тобто не належить до пам’яток української мови.

Київським ізводом називають редакцію церковнослов’янської мови у Київській Русі. Щодо писемної мови після розпаду цієї держави мовознавці вживають термін українська редакція церковнослов’янської мови. Редакції були й інші: російська, білоруська, сербська тощо. Українську редакцію церковнослов’янської мови описав Лаврентій Зизаній у «Граматиці» (1596) й кодифікував Мелетій Смотрицький у власній «Граматиці» (1619).

Церковнослов’янську саме української редакції використовували у своїх богослужіннях храми Київської православної митрополії та Греко-католицької церкви. Одночасно з «Граматикою» Лаврентія Зизанія вийшов і перший церковнослов’янсько-український словник: «Лексис, сиріч реченія, вократці собранни і із словенскаго язика на прости рускій діалект істолковани». Церковнослов’янські слова в ньому було витлумачено «прóстою» мовою. Увага: наголос у слові прóста — на першому складі, це термін з історії мови. І знов увага: прóста мова — це не та, якою розмовляли люди між собою, це спадкоємиця давньокиївської (давньоруської, давньоукраїнської) мови, але вона справді була більш наближена до розмовної, аніж церковнослов’янська української редакції, яку тоді, на початку XVIII століття, вже обрóслу багатьма запозиченнями, часто називали слов’яноруською.

У школі нам кажуть, що «Енеїда» Івана Котляревського — це перший твір новою українською літературною мовою. Котляревський написав «Енеїду», щоб нарешті подолати прірву між розмовною мовою та різними варіантами писемної?

Це правда, що у XVIII та ще більше у XIX століттях по всій Європі прокинувся жвавий інтерес до народів, їхніх традицій та способу думання — саме на цьому ґрунті формувалися національно-визвольні рухи, які потім спричинили постання багатьох сучасних європейських держав (Німеччини, Італії, Чехії, Польщі, Угорщини тощо).

Але в Котляревського на те, щоб писати живою розмовною мовою, були й інші причини.

Річ у тім, що з постанням Російської імперії українську редакцію церковнослов’янської мови почали заміняти на російську. З 1720 року указом Петра І на Лівобережжі було дозволено друк книжок лише за російською редакцією, а указ 1729 року зобов’язував переписати з прóстої книжної української на російську всі державні постанови й розпорядження. З 1740 року все діловодство Гетьманщини мало вестись російською; 1794 року митрополит Київський Самуїл Миславський видав новий указ, яким зробив російську редакцію церковнослов’янської мови обов’язковою для Києво-Могилянської академії. З погляду Росії це був рух до стандартизації мови, але з погляду української академії, з її багатовіковими книжними традиціями, це були саме репресії та заборони.

Коли всі дотеперішні книжні мови, що побутували на українських землях, були заборонені, то що лишалося робити інтелігенції, окрім як писати російською — мовою, що нею тут не говорили і чия традиція тут не тривала кілька сотень років перед тим?

І що, коли Котляревський написав «Енеїду», то всі заплескали в долоні й почали писати живою українською?

«Енеїда» справді була популярним твором серед тодішньої інтелігенції, але читати «народною» мовою було дивно й незвично, тож почалася суперечка про те, якою має бути українська літературна мова, чи можна нею писати не жартівливі, а серйозні твори.

У 1830-х роках у Харкові виходять інші твори Котляревського народною мовою — п’єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», а також повісті Григорія Квітки-Основ’яненка, серед яких — і геть не жартівливі, а «серйозні», як-от «Маруся».

У 1840 році в Петербурзі опубліковано Шевченків «Кобзар». Унікальність Шевченка у тому, що він, виходець із Наддніпрянщини, у своїх віршах користувався рідним йому середньонаддніпрянським діалектом, але з нього добирав слова, зрозумілі кожному українцеві, звідки б той не походив, — це надало Шевченковій поезії загальноукраїнського характеру.

Тоді ж на Галичині, яка була частиною іншої, Австро-Угорської, імперії, відбуваються подібні процеси, що й на Великій Україні: 1848 року у Львові виходить перша газета українською народною мовою «Зоря галицька». Взагалі, 1830-1860-ті — це роки культурного пожвавлення як на центральних та східних, так і на західноукраїнських землях, коли виходило друком багато етнографічних матеріалів, українськомовні проповіді й навчальні матеріали з української мови: «Граматка» Пантелеймона Куліша (1857), «Буквар Южнорусскій» Тараса Шевченка (1861), «Українська абетка» Миколи Гатцука (1861), «Українська граматика» Іллі Деркача (1861), «Граматка задля українського люду» Л. Ященка (1862) тощо.

Тож мова, базована на народній основі, дедалі активніше вживалася на письмі і її навіть пробували стандартизувати.

Це правда, що сучасна українська літературна мова ґрунтується на полтавсько-київському діалекті?

Так, бо автори, що першими писали живою українською мовою, походили якраз із Полтавщини, Наддніпрянщини та Слобожанщини, але на сучасну українську літературну мову суттєво вплинули й західноукраїнські говірки.

У другій половині ХІХ — на початку ХХ століття в Російській імперії вийшло близько 470 цензурних розпоряджень, найпомітніші з яких — Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ 1876 року. Ці укази протидіяли виданню книжок українською (зокрема й базованою на народній основі): спершу всіх, окрім художніх, потім — усіх, включно з художніми, ба навіть нотними виданнями. Емський указ забороняв використання української мови також у школі, церкві, публіцистиці, газетах, журналах, науці, офіційно-діловій сфері, перекладах, публічних виступах, театрі тощо.

Після Валуєвського та Емського указів, книговидання українською в Російській імперії мусило переміститись на ті українські землі, що Росії тоді не належали: на Галичину та Буковину. На той час тамтешні автори розуміли, що колись Україна має стати єдиною, тож вони тяжіли до Великої України і орієнтувались на тамтешню літературну мову.

Та коли книговидання перемістилося на Західну Україну, тобто в кінці XIX — на початку XX ст., мова художніх, публіцистичних, наукових видань, які друкували у Львові та Чернівцях, природно, насичується словами місцевих говорів, а також суспільно-політичними та науковими термінами, що ними послуговувались на Галичині та Буковині (там термінологія була більш розвинена, ніж на Великій Україні, адже не одне десятиліття виходила українськомовна преса).

Тож на початок ХХ століття українська літературна мова суттєво поповнилася словами, прийшлими із західних теренів.

Як на українську мову вплинув період національно-визвольних змагань 1917-1921 року?

Саме за часів Центральної Ради уперше вжито термін «українізація». Як пише Юрій Шевельов, «по майже двохсотлітній перерві українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів». Українську впроваджували у школах, відкривали українськомовні навчальні заклади, зокрема Український народний університет та Hayково-педагогічну академію, Академію мистецтв. Звичайно, бракувало підручників, термінології, фахівців, тож улітку 1917 року було відкрито близько сотні курсів українознавства для вчителів, за видання шкільних підручників взялося приватне «Товариство шкільної освіти». Для просвітництва серед дорослих створено мережу «Просвіт», що мали свої бібліотечки, влаштовували лекції тощо.

Тоді, між іншим, почалось унормування правничої термінології, і в текстах Центральної Ради подибуємо чимало питомих юридичних термінів, узятих, вочевидь, із часів Козаччини: безчинство, вибори, замах, злодіяцтво, наказ, недовіра, переговори, писар, податок, посада, посол, самоуправа, справа, суд тощо. Хоча запозиченнями в цій сфері також не нехтували: амністія, ратифікація, реформа, страйк, конгрес, міністр тощо. Мова документів ЗУНР майже не відрізняється, лишень тут було більше латинізмів: амнестія, каденція, компетенція, депутація, димісія.

За періоду Гетьманату уряд сприяв українізації початкових шкіл; відкривав нові середні та вищі школи з українською мовою викладання, одночасно зберігаючи ті російські, що вже були, тільки при вишах з’являлися кафедри українознавства. Працювали літні курси українознавства. Засновано державні інституції, що підвищували престиж української мови й культури: Національну бібліотеку, Українську академію наук, при якій діяли, зокрема, діалектологічна, орфографічна, термінологічна постійні комісії; було затверджено «Найголовніші правила українського правопису».

Щодо періоду Директорії, то відразу по приході до влади, 3 січня 1919 року, вона видала закон «Про державну мову в Українській Народній Республіці», який зобов’язував вживати українську в армії, на флоті, в урядових та інших громадських установах, при цьому громадяни мали право звертатись до державних установ своєю рідною мовою. У всіх вишах запроваджено українську мову як обов’язковий предмет.

Тоді українізувались і армії в УНР та в Криму, який до УНР не входив. Революційні події та національно-визвольний рух на материковій Україні так вплинули на моряків Чорноморського флоту, особовий склад якого на 70-80 відсотків становили тоді українці, що вони стали ядром і головним рушієм української громади у Севастополі. До кінця квітня 1917 року українці-військовики масово утворювали у своїх сухопутних частинах і на кораблях українські гуртки та ради. У Сімферополі було засноване українське видавництво «Атос».

Це правда, що радянська влада завжди тільки те й робила, що забороняла українську мову?

Ні, радянський період у цьому плані не був однорідним. У 1923—1932 роках тривав період українізації, коли українська стрімко розвивалася та поширювалась.

Українізація відбувалася в рамках політики «коренізації», яка проголошувала, що влада союзних республік, робітниче середовище та і взагалі населення міст суттєво поповниться корінними мешканцями республік (досі — переважно селяни): в УСРР — українцями, в Білорусі — білорусами, у Кримській АРСР — кримськими татарами й т.д. І що національним мовам буде надано офіційний, ба навіть панівний, статус.

В Україні коренізація стала українізацією. У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» (1928) йдеться про те, що герой, виходець із села, приїхавши до міста навчатись, починає викладати українську мову чиновникам — і незле заробляє. Отже, тепер селяни могли навчити містян, зокрема представників влади, якщо ті не вміли, української. Згідно із закликом до змички міста й села, міста стрімко поповнювалися селянами і завдяки цьому теж українізувались. У школах запроваджували українську мову. До речі, українізація відбувалась також і на тих землях, які формально не входили в УРСР, але етнічно були українськими: це Кубань, Курщина, Вороніжчина, Далекий Схід (Зелений Клин).

Виходили українські книжки, українізувалися також театр і кіно.

Якщо 1922 року не було жодної газети українською, то 1933-го їх було 373 із 426-ти; журналів – 89 зі 118-ти. Зафіксовано, що 1933 року 83 відсотків книжок в УРСР виходили українською,а 1931 року 66 театрів із 88-ти ставили вистави українською.

У той час мова не лише поширювалась — вона впорядковувалася й розвивалася: велася словникарська робота, зокрема, у 1924—1933 роках вийшли три томи безпрецедентного як до, так і після того «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Цей словник давав багатющий матеріал із питомої української лексики. Четвертий том був підготовлений, але не виданий тому, що почалися сталінські погроми проти інтелігенції, а всю роботу науковців влада оголосила шкідницькою.

У 2016–2017 рр. Інститут мовознавства імені О. О. Потебні та Інститут української мови НАН України здійснили репринтне видання трьох томів «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Цим словником можна також користуватися (онлайн).

У 1920-х велася колосальна робота у плані термінології: видано низку термінологічних словників. Вони створювали передумови до вжитку української в найрізноманітніших ділянках і міського, і сільського життя.

У 1918-1933 роках було видано 83 термінологічних словники, 30 з них – Інститутом української наукової мови. Словники були і великі, і маленькі (як додатки до підручників, посібників, журналів), на різні теми: від «Словничка слів і технічних термінів цукрово-бурякової технології» до «Термінології чистої математики».

Саме за часів українізації було внормовано український правопис. Спроби це зробити відбувались і раніше (так звані кулішівка, драгоманівка, желехівка, укладені в XIX столітті), але вони не враховували особливостей різних регіонів, де побутувала українська. У 1925 році було створено правописну комісію, до складу якої увійшли 20 науковців, зокрема й представники Західної України, що не належала тоді УСРР, і 1928 року правопис був ухвалений. Йому було надано статусу обов’язкового, і сьогодні він відомий як «харківський» або «скрипниківка» (за прізвищем тодішнього наркома освіти Миколи Скрипника). Він став своєрідним компромісом між «великоукраїнським» та галицьким варіантами письма: питомі слова було вирішено писати згідно з вимовою центрально- та східноукраїнських говорів, а запозичені — так, як їх звикли писати на Галичині.

А навіщо радянці вдалися до коренізації?

Для того щоб звернутися до народів, часто налаштованих до більшовицької влади вороже, їхньою мовою — і завдяки цьому здобути розуміння і схвалення. Щоб народи союзних республік сприйняли більшовиків як своїх, а не як окупантів. Отже, українізація була засобом, а не метою. Мета була — зміцнити владу більшовиків.

Тож після згортання українізації почалися заборони та репресії?

Так, 1932 року (початок Голодомору) політика коренізації почала згортатися. Українізацію оголосили «петлюрівською», а чимало мовознавців, письменників, драматургів, режисерів, науковців ув’язнили, спровадили до концтаборів, багатьох розстріляли.

У 1933 році правописна комісія ліквідує норми «харківського» правопису 1927—1928 рр., оголошує їх та новоукладені словники «буржуазно-націоналістичними», починається робота над новими словниками, покликаними «усунути штучні бар’єри між українською та російською мовою», показати «благотворний вплив російської мови на українську». Також радянська влада вважала, що необхідно формувати «спільний лексичний фонд мов народів СРСР» та широко впроваджувати інтернаціоналізми.

Тепер радянська влада почала втручатися у внутрішні механізми мови: було заборонено вживання певних слів, синтаксичних конструкцій, граматичних форм, натомість накидали або ближчі до російських, або й геть скальковані. Вилучено кличний відмінок, вживання форм пані, пане, добродію, добродійко і навіть — з української абетки — літеру ґ, хоча, наприклад, у Грінченковому словнику (1907—1909) ця літера трапляється у понад 300 словах.

Було — стало:
дві руці — дві руки
дві книзі — дві книги
три вербі — три верби

становище/становисько — лише становище
огнисько/огнище — лише огнище
баб/бабів — лише баб
губ/губів — лише губ;

селові/селу — лише селу
святові/святу — лише святу
сонцеві/сонцю — лише сонцю

барбаризм (грецькою βάρβαρος) — варваризм
претенсія — претензія
бальсам — бальзам
радіюс — радіус
консиліюм — консиліум
медіюм — медіум.

Наближено до російської й технічну термінологію, тому усунуто всі питомі українські слова:
дотик — контакт
мряковина — туманність
освіт — освітлення
падовище — точка падання.

Протягом усього радянського періоду заборонено було створювати терміни без посередництва російської мови.

Були обмеження й на рівні вжитку української, наприклад, у науці. 1970 року вийшов наказ Міністерства освіти СРСР, згідно з яким дисертації мали писати й захищати винятково російською мовою.

Звичайно, поширенню російської в Україні сприяла також і політика переселень, адже за радянських часів на територію УРСР було переселено чимало росіян або осіб інших національностей, які не могли тут використовувати свої національні мови, натомість послуговувалися російською.

Якою мовою навчали у школах, технікумах, університетах у радянські часи?

20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України», а 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», згідно з яким у школах українську мову вивчати було необов’язково. Наслідок можна проілюструвати епізодом із біографічного фільму «Заборонений» (Україна, 2019): у школі в Горлівці на Донеччині, де українську мову й літературу викладає Василь Стус — згодом відомий український поет, — мати приносить заяву про відмову від вивчення української мови її донькою, яку вчитель хвалить матері за її старання й талант. Мати дякує і ніяково каже: «Василь Семенович, ви мєня прастітє. Хай вона лучє руський ізучає. В житті лєгчє будєт». Виявляється, це друга така відмова за тиждень. Ідеться про 1963 рік, і це цілком відповідало закону 1959-го. Люди відмовлялися від української тому, що вважали її небезпечною та безперспективною, на відміну від російської.

Майже всі заклади середньої ланки (училища), крім освітньо-культурних та педагогічних, були зросійщені. В університетах Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Донецька викладання на всіх кафедрах, окрім української філології, велося російською. В усіх політехнічних, промислових, медичних, торговельних, сільськогосподарських та економічних закладах освіти навчання велось російською, окрім як у деяких західних областях.

Саме тому склалося так, що в нашій країні є частка громадян, яка ніколи не вивчала у школах українську мову, не читала українських книжок, газет, не дивилась українських фільмів.

Чи українці мирилися з русифікаторською політикою, чи все ж протестували проти неї?

Навіть у найтемніші часи сталінських репресій лунали голоси з протестами проти русифікації. Цих протестів і тоді, і по смерті Сталіна було чимало, ми наведемо лише окремі приклади.

Максим Рильський у «Літературній газеті» 1939 року писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури» (до речі, Максим Рильський також був репресований, сидів у в’язниці, але в концтабір не був спроваджений). Борис Антоненко-Давидович у газеті «Літературна Україна» та журналі «Україна» у 1969-1970 роки (на той час він уже відбув понад 10 років в’язниці та концтаборів) поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених слів і форм. Іван Світличний відкрито, на сторінках журналів, критикував російсько-український словник 1948 року за те, що зросійщував українську мову, і потім у концтаборі (!) працював над словником синонімів, втім, не мав змоги його завершити через важкі умови перебування, що призвели до хвороби та передчасної смерті.

У 1959 році, коли ухвалювали закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», згідно з яким українську можна було не вивчати у школах, українські поети Микола Бажан і Максим Рильський виступили проти цього закону у пресі. Павло Тичина, тоді голова Верховної Ради УРСР, подав у відставку, не бажаючи брати участь у голосуванні. Олесь Гончар і Андрій Малишко, що були депутатами тодішнього парламенту УРСР, підготували спільну заяву-протест проти ухвалення закону.

У 1965 році Іван Дзюба написав книжку під назвою, в якій риторично запитував: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Цю книжку влада проголосила антирадянською, а її зберігання та поширення — кримінальним злочином.

У 1978 році Олекса Гірник вчинив акт самоспалення на знак протесту проти русифікації України. До того він чотири роки поширював написані від руки листівки, де висловлювався проти російської окупації та русифікації.

Спротив чинили, зокрема, ті, кого, здається на позір, радянська влада не ганила, а голубила. Наприклад, у 1940—1950-х виходять тексти на кшталт «Україна в огні» Олександра Довженка й «Любіть Україну» Володимира Сосюри — прикриті «літературщиною», вони стають ледве не політичними маніфестами. Або, наприклад, перша у світі кібернетична енциклопедія виходить українською мовою. Як це сталося? Вченому Віктору Глушкову, одному з перших комп’ютерників у світі, було важливо, щоб вийшла енциклопедія кібернетики — для поширення науки. А письменникові Миколі Бажану, що багато років обіймав високі державні посади в УРСР, було важливо, щоб енциклопедія вийшла українською. Бажану вдалося переконати Глушкова, що перше видання варто видати українською — мовляв, воно ще пробне, а потім, коли буде відредаговане, видасте російською. У 1973 році енциклопедія кібернетики вийшла в двох томах українською.

Як змінилася мовна ситуація з постанням Незалежности України?

Ще за два роки до постання Незалежности, 1989-го, коли в Радянському Союзі тривала «перебудова», було прийнято Закон «Про мови в Українській РСР», де сказано, що «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної». У Конституції вже незалежної України (1996) цей статус закріплено.

Втім, по багатьох роках колоніального становища діяла інерція, а диглосія, що до того тривала не одне століття, робила своє.

З одного боку, був спалах інтересу і до історії України (наприклад, «Україна: Історія» канадського історика Ореста Субтельного уперше в українському перекладі вийшла 1991 року накладом у 100 000 примірників), і до української мови. Про це свідчить, зокрема, те, що в 1990-х, навіть попри невтішну економічну ситуацію, виходили книжки репресованих або навмисно забутих у Радянському Союзі мовознавців, як-от «Практичний словник синонімів української мови» (1993) Святослава Караванського, «Історія української літературної мови» (1995) Івана Огієнка, перевидавали словники української мови, як-от Грінченків словник у 2-х томах (1996). У вжиток почали повертатися слова, заборонені в радянські часи.

А з іншого боку, не було виваженої мовної політики, яка сприяла б подоланню диглосії, і українська й надалі програвала російській у багатьох ділянках. Хоча кількість шкіл з українською мовою навчання зростала, було збільшено кількість годин на її вивчення, вступні кампанії у вишах провадили державною мовою, іспит з української мови став обов’язковим, що, звичайно, було важливими здобутками, проте в медіа суттєво переважала російська, на території України відкривалися філії російських ЗМІ.

У музиці — хоч і з’явилися цікаві українськомовні виконавці, як-от Катя Chilly, Юрко Юрченко, Віктор Павлік, гурти «ВВ», «Скрябін», «Океан Ельзи» та інші, престижнішою мовою шоу-бізнесу все одно лишалася російська. Видання книжок українською мовою довго було справою радше ентузіастів, аніж справжнього бізнесу, і вітчизняний ринок не був захищений та промотований на рівні держави: знов-таки, з Росії книжки ввозилися безперешкодно й вони були дешевшими за українські через їхній більший тираж (у такому випадку собівартість кожної книжки нижча). Так само безперешкодно транслювалось кіно російського виробництва, російські телеканали, кіно з інших країн дублювали російською або купували дубльоване у Росії її мовою.

Після Помаранчевої революції були деякі зрушення, передусім у сфері медіа. Встановлено квоти у 50 % на мовлення та музику українською в ефірі всіх теле- і радіостанцій. У 2006—2008 роках прийнято низку урядових постанов, які зобов’язали дистриб’юторів дублювати і/або субтитрувати всі іноземні фільми українською.

Попри суперечки щодо того, чи може українськомовне кіно бути масовим, після постанов про обов’язкове дублювання/cубтитрування фільмів українською люди по всій країні і далі ходили в кінотеатри. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, тільки 3 відсотки громадян сказали, що український дубляж перешкоджає їм відвідувати кінотеатри, а перший дубльований українською мультик «Тачки» (2006), демонстрований у двох версіях — українською та російською, показав, що українськомовну версію переглянуло на 15 відсотків більше глядачів, ніж російськомовну, зокрема більша кількість глядачів подивилася цей мультфільм українською на Донеччині.

Не слід забувати, що весь цей час Росія свідомо впливала на мовну ситуацію в Україні. Один із промовистих прикладів — 2009 року у відповідь на українізаційні заходи Віктора Ющенка російський президент Дмитро Медведєв надіслав відкритого листа президентові України зі звинуваченнями, що той хоче витіснити російську мову зі сфери ЗМІ, науки, освіти, культури.

За часів проросійського Віктора Януковича здобутки попереднього президента у плані мови намагалися скасувати, зокрема постанову про обов’язкове дублювання фільмів українською було замінено на постанову про дозвіл дублювати фільми будь-якою мовою і обов’язок субтитрувати українською, якщо фільм дубльований іншою мовою. Тоді також було прийнято закон Ківалова-Колесніченка (Закон «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI 2012 року), який розширював сферу вживання інших мов на території України, на практиці — передусім російської.

Про українізацію можна говорити в період 2014-2019 років, після перемоги Революції Гідності. Суттєві зміни почалися в ключовій ділянці мововжитку — освіті. 2017 року прийнято новий закон «Про освіту» (доти в Україні вчилися й викладали за законом, прийнятим іще до проголошення Незалежності, у травні 1991 року), а в березні 2020 року — Закон «Про повну загальну середню освіту», де йдеться, зокрема, про обов’язкове викладання в середній школі українською мовою.

Закон передбачає, що всі учні, які закінчують школу (12 клас), повинні вільно володіти державною мовою.

У 2019-му нарешті прийнято і закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Відразу після набуття чинності його статей відбулося зростання вжитку української у державній сфері (зокрема у Верховній Раді), в органах місцевого самоврядування, сталися разючі зрушення у сфері обслуговування.

Також у цей період, у 2014—2019 роках, засновано культурні інституції, покликані підтримувати українську культуру, поповнювати її новими зразками та промотувати: Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут. У розвиток кіно та інших креативних індустрій у цей період вкладають значні кошти. Про це свідчить, зокрема, те, що в 2014—2019 роках вийшло 110 фільмів українського виробництва, переважна більшість — українською мовою.

А сама мова за часів Незалежности змінюється?

Авжеж. І йдеться не лише про сленг, який за означенням, у всіх мовах, змінний що кілька років (зараз популярно — вписка, чілити, заходить у значенні подобається, фейспалм, сто п’ятсот тощо). І не тільки про неологізми на позначення нових явищ (як-от ноутбук, смартфон, тітушки або коронакриза). У 1990-х почали повертатися до вжитку певні слова, заборонені або навмисне забуті в радянські часи. Так ми стали казати предківське відсоток, часопис, шпиталь, загал, громада (за радянських часів переважно — община), гурт (раніше — група).

Водночас почалася відмова від росіянізмів, накинутих українській мові та широко вживаних раніше: перестали бути нормою руйнуючий (адже може бути руйнівний, із питомим суфіксом), перемагаючий (переможний), температурячий (з гарячкою, високою температурою), багаточисельний (численний), я рахую у значенні я вважаю, тільки що у значенні щойно і т.д.

І, звичайно, оскільки на сьогодні домінантною мовою у світі є англійська, то українська щодня поповнюється англіцизмами: роумінг, вебдизайнер, фідбек, локдаун, дефолт тощо. При цьому слова-«прибульці», надбавши собі українських афіксів, українізуються: драйвовий, прокомунікувати, зачекінитись і т.д.

Чи маємо ми відмовлятися від усіх слів, подібних на російські?

Ні, ні, ні.

Через попередню русифікаторську політику дехто справді прагне відмовитися від усього, що схоже на російську, — так починають уникати слів старатися (вживають лише намагатися), всякий (тільки будь-який), цвісти (лише квітнути), їхати в Одесу (тільки їхати до Одеси). Але ж: українська та російська мови — споріднені, тому очевидно, що в нас багато подібної лексики. Самодостатність означає не так боротьбу, як головне — розмову українською, без озирання на сусідні мови.

Та й «не таке, як у російській» не завжди означає «більш питоме для української». Скажімо, українське слово дах насправді запозичене запозичене з німецької (Dach). Зате нібито росіянізм криша, який донині багато де вживають, — спільне слов’янське слово, що походить від кореня крити, покривати, спільнокореневе зі словом покрівля. Українське щур, швидше за все, походить із фінно-угорських мов, а більш питомим словом буде пацюк, котре багато де означає свиню. Процесів, які провокували подібну зміну слів і значень — десятки. Слів, які подібні на російські, але насправді ними не є, — ще більше.

Чи запозичення — це неодмінно засмічення мови?

Мовні запозичення — це природне явище, що існує в усіх мовах, чиї носії регулярно контактують з іншомовцями. Територія, на якій поширена українська мова, завжди межувала й перебувала в тісних контактах зі знаковими культурами свого періоду і регіону. Це помітно вплинуло на мову, якою ми говоримо зараз.

Запозичення часто приходять у мову хвилями й можуть наповнювати певну галузь: наприклад, іще до постання давньоукраїнської мови, у праслов’янську приходили запозичення з германських у військово-політичній та побутовій царинах: князь, шолом, король, меч, полк, колодязь, морква, редька. Пізніше, у XIII-XIV століттях, в нашу мову прийшли германізми у сфері ремесла і торгівлі: слюсар, кушнір, стельмах, ярмарок, рахунок.

В ХІ столітті в мову наших предків масово йшли грецизми в релігійно-церковній сфері (переважно через старослов’янську): ангел, апостол, Біблія, ікона і багато-багато інших, серед них були й кальки, як-от благословляти, благодатний. Коли у школах у XVI-XVII століттях вивчали давньогрецьку мову, то прийшло чимало грецизмів – шкільних термінів: математика, філософія, лексика, синтаксис, драма, театр, хор. Звісно, античність, разом з християнством, — це два кити, на яких стоїть європейська цивілізація, а тому європейські мови повняться грецизмами й латинізмами і обмінюються ними, вже видозміненими. Зокрема, давньогрецька й латинська прозирають у більшості слів із галузей науки, техніки, політики, культури: грецизмами є біологія, бактерія, галактика, полюс, автономія, лексика, психіка, латинізмами — конституція, абітурієнт, апендицит, інститут, університет, імунітет, література, інструмент — і несть їм числа у багатьох мовах.

Тісні контакти зі степом приносили тюркські запозичення. Уже за часів Козаччини тюркізмів у нашій мові стало ще більше завдяки тісним контактам із Кримом. Кавун, гарбуз, казан, килим, сарай, балаган, кабан, беркут, баклан, та навіть «козацька лексика» — козак, отаман, осавул, бунчук і чайка (човен, а не пташка) — тюркського походження.

Однією з помітних мов для формування української став їдиш. Цей обмін був двосторонній: з одного боку, слова для таких понять, як борщ, козак і степ, переходили з української мови у європейські акурат через їдиш. Ось тому ціла Європа вимовляє боршт — у їдиші це слово читається саме так. Ми ж узяли в їдишу слова, як-от гаманець, шахрай, праска, ґанок, ґвалт і, що найважливіше, під впливом їдишу повернули у мову сам звук ґ. Колись, іще на початку свого розвитку, цей праслов’янський звук майже зник з української мови, залишившись хіба дзвінкою парою до к (наприклад, якби ми вимовляємо яґби, хоч там і пишеться к). А тоді звук ґ повернувся у запозиченнях з їдишу, німецької та деяких інших мов. Тож Мелетій Смотрицький, створюючи свою граматику, підгледів у греків ще одну літеру для передачі цього звука.

Паралельно з цим українська набиралася лексики ще від багатьох західних сусідів: поляків (пан, цнота, влада), німців (дах, пляшка,фарба), угорців (шабля), румунів (бринза) та інших.

Вгадайте, з якої мови сьогодні найбільше запозичує українська. Правильно, з тієї, яка нині впливає на більшість мов світу. Бізнес, освіта, технології — усі ці галузі кишать англіцизмами: смартфон, кешбек, креативні індустрії, краудфандинг, онлайн-торгівля, івент, IT-кластер, блокбастер, кешрібейт… Іще не всі вони ввійшли в літературну мову, і не всі увійдуть. Уже йшлося про те, що мовні запозичення — явище природне, втім, мовлення, в якому новоприбулих слів — наче комашня комашиться, звучить як розладнаний музичний інструмент і мало хто здатний його зрозуміти. Тому є сенс шукати відповідники на основі питомих або давно запозичених коренів, що українці час від часу не лінуються робити, тому з’явилися слова і нові (спільнокошт, добробат, правовласник, очільник, мальопис, темник), і видобуті з надр мови старі (летовище, реченець, довкілля, містянин, світлина, провадження). Хоча не можемо заперечити того, що деякі запозичення несуть за собою додаткові нюанси значень, тому якщо creative — це творчий, то нині в українській маємо розрізнення: творчий — це той, що творить або пов’язаний з творчістю, а креативний — той, що вміє знаходити нестандартні рішення або служить творчості. Вечір — творчий, індустрії — креативні.

А українська давала в позику свої слова чи лише запозичувала?

Звичайно, і з нашої мови до інших перейшли певні слова. До них належать, по-перше, екзотизми, тобто суто українські реалії, як-от — візьмімо в англійській — borscht, varenyks, hryvnia, vyshyvanka, bandura і — цікаво — Maydan. Чому цікаво — бо слово майдан, узагалі-то, запозичене з перської через арабську й тюркські. Втім, через знакові політичні події — Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, які ми самі називаємо Майданом, це слово в іноземців асоціюється з Україною і позначає саме наші революції.

Та не лише екзотизми. Наприклад, у польській є слова prowodyr (поводир), oczeret (очерет), koromysło (коромисло), wataha (зграя), bohater (герой, богатир) тощо — їх уважають запозиченнями з української. У російській, окрім екзотизмів, є виразні українізми: хлопец, девчата, хлебороб, пасека, повстанец, сырник, стопа, швец, обрыднуть. Чимало українізмів — у сусідній, хоч і не спорідненій, угорській: burján (бур’ян), csereda (череда), polonina (полонина), cserép (черепиця), csónak (човен) тощо. В румунській впливи ще помітніші: chisleag (кисляк), smântână (сметана), hrișcă (гречка).

Чи варто зневажати діалекти й ревно боротися за чистоту мови?

Поняття чистоти мови — відносне, бо літературна мова — це справа домовленості: мовознавці вирішили, що певні слова й форми вони вважатимуть правильними, а інші — ні. При цьому сама літературна мова походить із діалектів — ми вже з’ясували, що українська літературна мова ґрунтується на києво-полтавському діалекті, або середньонаддніпрянському говорі, але на неї суттєво впливали й інші діалекти, зокрема наддністрянський говір.

Взагалі, суто науково діалектом є і жаргон, і сленг (це тоді соціальний діалект, або соціолект). Зараз ітиме мова про територіальний діалект, тобто особливості мовлення в різних регіонах.

Науковці виділяють в українській мові три наріччя: північне (або поліське), південно-західне та південно-східне. У межах наріч є говори (у трьох наріччях — усього 15 говорів). У межах говорів — безліч говірок (кожне село та місто має свою говірку). Ну а кожна людина має власний ідіолект.

Найархаїчніші риси зберегло північне наріччя. Уявіть собі: в селах на півночі Чернігівщині або Київщини іноді можна почути звуки або слова, вживані ще до часів Київської Русі! А ще в цих селах й досі можна почути дифтонги уо (куонь, вуоз) та іе (хліеб, піеч), що побутували якраз у часи Київської Русі, але в решті регіонів до XVII—XVIII століття поступово перейшли в і (кінь, віз, хліб, піч).

Втім, чимало архаїчних рис збереглося також і у говорах довкола Карпат. Наприклад, у гуцульському та закарпатському. Там, коли вказують напрям руху, то кажуть не до чогось а д’чомусь, д’ріці, д’хижі або вживають закінчення -ове у множині слів на кшталт синове, кумове чи умовний спосіб, де би змінюється за особами й числами: я робив бим (я бим писав), ти робив бись (ти бись робив), ми — робили бисьме (ми бисьме робили) тощо.

Часто думають, що певні слова живуть у діалекті певних регіонів тому, що запозичені із сусідніх мов. Інколи так і буває: наприклад, на Закарпатті кажуть варош на місто тому, що так у сусідній угорській: város. Або кукурудзу на Бессарабії звуть папушоя, бо словом păpuşoi у тому ж значенні послуговуються в сусідніх румунських селах. Але часто буває і так, що якесь слово чи форма побутували на певному ареалі, потім установилися кордони, тепер там різні держави, і в літературну мову однієї держави ця форма перейшла, а в іншій на її місце знайшлася відмінна форма, проте в діалекті збереглась попередня. Наприклад, слово верабей у певних селах Чернігівщини кажуть не тому, що в сусідній білоруській верабей, а тому, що це слово тут уживали споконвіку, воно походить від праслов’янського кореня *vorbь, але в нашу літературну мову взято слово з іншого регіону — горобець.

Чому мова діаспори така… дивна?

Ще в середині XVIII століття мешканці Північно-Східної Пряшівщини та Закарпаття громадами переселялися на Балкани, тікаючи від бідності та безземелля.

З 1870-х до початку Першої світової війни українці масово виїздили у Північну та Південну Америки, в Сибір. У двадцятиліття між війнами емігрували знову ж таки у США і Канаду, але часто і в країни Європи. Після Другої світової до цих країн додалися також Австралія і Нова Зеландія.

Уявіть собі мову кінця ХІХ — першої третини ХХ століття. Якби ми сьогодні зустрілися з учителькою галицької школи того часу, то, звісно, порозумілись би, але багато слів були б нам незвичними, а якщо саме слово — звичне, то його вимова могла б здивувати. Наприклад, учителька вживала б м’який л’ у словах іншомовного походження, навіть у слові алькоголь чи балькон. Вона б казала вінда, а не ліфт, вражíння, а не врáження, гутірка, а не лекція, лижви, а не ковзани, і (sic!) лікарство, а не ліки. До речі, м’який л’ в іншомовних словах був закріплений у правописі 1928 року, тому і у творах, скажімо, Віктора Петрова-Домонтовича, який родом із Катеринослава (нині — Дніпро) — та сама історія, тож, наприклад, завклубу у нього — завклюбу. А ще в Домонтовича ніколи немає слів звук і звучати — лише згук і згучати; Юрій Шевельов пише ремество, а не ремесло.

І от ту мову українці — байдуже, чи з Галичини, чи з Великої України — повезли з собою в еміграцію. Там вона змінилася в один бік: радянізація, деполонізація, русифікація (не тільки повний перехід на російську, а в самій українській відбулась заміна окремих слів на версії, ближчі до російських). Просто нові реалії, притаманні саме цьому простору, — вони теж впливали на мову. Наприклад, тут з’явилися слова буржуйка (металева пічка для обігріву приміщень) чи виконком (виконавчий комітет райради, міськради), а всередині українських спільнот у Німеччині або Америці вони не могли з’явитися, бо реалії були інші. Отож, там мова, з одного боку, застигла, законсервувалася, а з іншого — доповнилася запозиченнями з тамтешніх мов (наприклад, синьк — умивальник (від англ. sink), трок — вантажівка (від англ. truck), давнтовн — центр міста (від англ. downtown)). Тому нам здається, що діаспора говорить кумедно, а діаспора думає, що ми всуціль тут русифіковані, хоча насправді — закордонна українська повниться архаїзмами й містить дещицю інших, ніж у нас, запозичень.

Як народжувався суржик?

Російська і українська як мови-сусіди, безперечно, впливали одна на одну. В російській є чимало українізмів, утім, із початку ХVIII століття російська почала впливати на українську через особливі умови: мова імперії — на мову колонії. Українці, що ставали царськими службовцями, солдатами, переймали російську лексику. Коли в українських містах почала працювати російська адміністрація і росіяни масово приїздили на тодішні «малоросійські» землі, то це також впливало на мовлення місцевих мешканців. На українських теренах встановилася диглосія. Російською послуговувались у владі, в освіті, в культурі, а українською — в побуті.

На зламі XIX і XX століть через політику переселень дві третини містян на землях Великої України становили росіяни та русифіковані євреї. Переважна більшість селян були українці. Коли почалась індустріалізація і селяни масово переїздили у міста, вони переходили на тутешню, більш поширену мову й виходило протиставлення: українська — мова села, російська — мова міста. Ці селяни не володіли російською добре, адже це інша мова, тому українська та російська змішувались. Так народжувався суржик.

Диглосія на українських землях була виразною протягом XIX і XX століть. Після постання Незалежности російська мова не зникла, адже росіяни та русифіковані українці й далі спілкувалися російською як «престижнішою» або й просто за звичкою, а крім того, російською і далі були наповнені медіа: телебачення, радіо, газети, журнали. Багато з цих ЗМІ були, власне, з Росії — у 90-х більшість українців іще дивилися телеканали ОРТ, РТР та інші московські. Тому умови для суржику процвітали: місцева українська, на яку накладалася тепер і місцева російська, а також російська з Росії, активно змішувались.

Сьогодні, коли українська стала мовою державного адміністрування, освіти, науки та більшости ЗМІ, вона що далі, то більше посідає місце «престижної» мови, натомість суржик, як і раніше, залишається типом мовлення неосвічених верств. Утім, досвід інших країн, що виходили з колоніального становища і де були свої змішані типи мовлення, дозволяє передбачити: що більше української мови буде у публічному вжитку — у медіа, в освіті, владі, сфері обслуговування, — то менше місця залишиться для суржику.

Чому деякі письменники чи інші освічені люди пишуть свої дописи в соцмережах суржиком?

Бо суржик сьогодні також використовують задля гри. Він майже не присутній у медіа, але на нього часто можна натрапити в соцмережах, у жартівливих дописах. Освічені українці — часто письменники, редактори, журналісти, перекладачі — говорять і пишуть пости суржиком (хоча, звісно, володіють літературною мовою), неначе запрошуючи своїх читачів у своєрідне «коло довіри». Оскільки багато хто виріс із суржиком і суржик може асоціюватися з домом, то він часом створює атмосферу домашности, затишку та довіри. З такої ж грайливої настанови вийшли і книжки, повністю написані суржиком, — наприклад, «Шидеври вкраїнської літератури» та «Шидеври світової літератури» Михайла Бриниха. Звісно, це не та мова, яку ми можемо почути в електричці, — вона повниться термінами, англіцизмами, але це все ж таки суржик. Детальніше про суржик в літературі можна буде почитати в експлейнері про українську літературу.

Чи є суржик окремою мовою чи діалектом?

Ні.

Окремі слова, які здаються нам суржикізмами, можна трактувати як діалектизми, наприклад, город, первий, цвіток, много, лікарство, болізнь. Але сам суржик не є мовою чи діалектом, бо і мова, і діалект мають свою норму, навіть якщо вона встановлена стихійно і некодифікована. Натомість суржик не має норми — одна й та сама людина спонтанно вибирає слова то з однієї, то з іншої їй відомої мови.

Багато українців через політичну ситуацію переходили на російську. А чи були ті, хто переходили з російської чи інших мов на українську?

Таких прикладів безліч. Росіянка Марія Вілінська вивчила українську і стала українською письменницею Марко Вовчок. Олена Курило, що походила з єврейської родини, стала видатною українською мовознавицею, зазнавши через це сталінських репресій. Олександр Олесь, хоч і належав до української родини, не постійно спілкувавсь українською, повністю перейти на неї він вирішив на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві, де зустрівся з Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими діячами культури. Олена Теліга змалечку в родині розмовляла переважно російською, та коли один із російських монархістів назвав її другу мову — українську — собачою, вона різко виступила проти цього і далі була безкомпромісно українськомовною. Юрій Шевельов народився в родині етнічних німців, удома спілкувались російською, та в юності його так захопило українське письменство (Леся Українка, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Юрій Яновський), український театр («Березіль» Леся Курбаса), що потім, коли почалися репресії проти української культури, він уже не міг відійти від того, чим захоплювався в двадцятих роках, — це «було б ганьбою й злочином перед самим собою». Коли запровадили паспорти і слід було записати свою національність, Шевельов записавсь українцем. Він став видатним науковцем-гуманітаристом, активним учасником наукового та культурного життя української еміграції, написав величезну кількість праць з історії української мови.