Мюнхен. Зберегти українську вишивку

30 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

У період радянського панування на території України еміграція українців мала виражений політичний характер. Рятуючись від переслідувань і репресій, зі своїх етнічних земель виїздили незгодні з режимом люди — як інтелігенція, так і селяни та робітники. Вони прагнули зберегти в інших країнах свою ідентичність та передати її нащадкам, формуючи українську діаспору. Ця історія — про українську родину, що зародилася у повоєнній Німеччині і нині живе на різних континентах, але вже протягом кількох поколінь зберігає українську культуру та знайомить з нею світ.

Родина Галабурдів утворилася після Другої світової війни в окупованій Німеччині. Іван і Параскевія ініціювали українське громадське життя у таборі переміщених осіб, а потім — і в Бельгії, дали життя чотирьом донькам, яких виховали в любові до України. Одна із сестер, Надія Галабурда, називає себе українською фламандською націоналісткою. Вона служила у війську, працювала у двох українських виданнях і протягом десятків років активно бере участь у діаспорному житті Мюнхена. Надія з сестрами захоплюється вишиванням, створює вироби за автентичними схемами і збирає колекцію українських вишиванок, на основі якої мріє зробити велику виставку у Німеччині.

Хвилі еміграції

Формування української діаспори за кордоном, зокрема в Німеччині, почалося в кінці XIX ст. із хвилі трудової міграції. У 20-30-ті роки XX ст. масова еміграція з України мала переважно політичний характер: тоді виїздило багато українців, які боролися проти радянської влади. Під час Другої світової та холодної війни нову хвилю еміграції сформували «антирадянські українці», військовополонені та дисиденти.

У родині Надії Галабурди історія еміграції до Німеччини припадає на час окупації німецькими військами території України у 1942 році. Вона стала однією із багатьох історій українців, що вимушено опинилися в нацистській Німеччині. Осіб зі східних окупованих територій, яких вивозили на примусові роботи, називали остарбайтерами (від нім. Ostarbeiter — «східні робітники»).

Переважна більшість українських громадян була доставлена до Рейху з окупованої України впродовж 1942-1944 рр. шляхом жорстокого примусу. Загалом упродовж Другої світової війни на території Третього Рейху та на окупованих ним землях працювали мільйони чоловіків, жінок і дітей з десятків країн Європи.

Багато українців залишилися в Німеччині, згуртувавшись у громади, як-от в Ессені, Дюссельдорфі, Новому Ульмі, Мюнхені та Аугсбурзі. Інші виїжджали до Бельгії, Франції, Великої Британії, США або Канади, якщо мали таку змогу.

Тоді, в часи залізної завіси, уся комунікація з Україною відбувалася у підпіллі:

Залізна завіса
Iзоляція країн «соціалістичного табору» від капіталістичних західних країн у другій половині XX ст.

— Друкувалось багато літератури, але в маленьких виданнях. Такі маленькі книжечки, маленькі букви. Друкували, несли то в підпілля, перевозили до Польщі, а звідти — в Україну.

Наступна, четверта, хвиля масової еміграції почалася наприкінці 1980-х років через лібералізацію політичного режиму та економічну кризу в СРСР. Емігранти просили політичного притулку у Німеччині, а у випадку відмови переїжджали далі — до Канади чи Сполучених Штатів. Ця хвиля еміграції продовжилася і після отримання Україною незалежності у 1991 році, хоча тривають дискусії про виділення п’ятої, сучасної хвилі еміграції українців.

Іван Галабурда та Параскевія Гриців (батьки Надії), а також сестра Ольга. Фото з сімейного архіву.

Вимушена еміграція батьків. Життя в діаспорі

Матір Надії Параскевія Гриців родом із села Завій, що неподалік міста Калуш на Прикарпатті. Вона була четвертою з семи дітей. Лісову місцевість на околицях Завою і сусідньої Грабівки називали Чорний ліс — це був тодішній осередок Української повстанської армії (УПА). Родина не лишилася осторонь воєнних подій Другої світової: сестра матері Марія була зв’язковою в УПA, брат Василь служив в Першій дивізії Української національної армії (УНA) «Гaличина», а сама Параскевія ще дитиною передавала повстанцям звістки. Коли Параскевії виповнилося тринадцять, її разом із братом Івасем вивезли на примусові роботи до села неподалік Мюнхена.

Батько Надії Іван Галабурда походить із Любачівщини — української етнічної території, що нині входить до складу Польщі. У 1944 році він втік із підпілля до Німеччини, аби уникнути переслідувань. Там влаштувався на фабрику в місті Мельдорф, де працював і брат Параскевії Івась Гриців. Після війни всіх українців, що були на примусових роботах, скупчували у так званих таборах для переміщених осіб, або таборах ді-пі (з англ. displaced persons — переміщені особи). В одному із таких таборів у Баварії зустрілися усі троє: батько Надії, її мати та материн брат.

В українських таборах ді-пі впродовж кількох років розвивалося суспільне, політичне, культурно-освітнє життя та видавнича діяльність. Іван Галабурда і Параскевія Гриців також долучалися до організації громадського життя в таборі:

— Там були уроки, школи, СУМ (Спілка української молоді. — ред.) розвивалася також. Просто йшло життя громадське.

Згідно з післявоєнними міжнародними угодами, повернення до СРСР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939 року мешкали в Радянському Союзі. Більшість репатріантів проходили перевірку й фільтрацію в армійських таборах або перевірчо-фільтраційних пунктах радянського Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). За її результатами людей могли повернути додому, мобілізувати до Червоної армії чи трудових батальйонів або арештувати. Однак після війни у Німеччині та Австрії залишилися тисячі українців-біженців, які відмовились за радянського режиму повертатись на батьківщину.

Репатріація
Повернення на батьківщину військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни.

Батькам Надії вдалося уникнути репатріації та залишитися в Німеччині до 1947 року, а тоді вони переїхали в Бельгію, у місто Генк:

— У квітні (батько) підписав договір на роботу в копальні. І він так почав працювати, а мама приїхала до Бельгії також в 1947 році, але вже на осінь.

За три роки у подружжя народилася перша донька — Марічка. Пізніше з’явилися на світ Надія, Ольга і наймолодша — Одарка.

Зустріч родини в Польщі, 1985 рік. Фото з сімейного архіву.

Живучи у Бельгії, Параскевія та Іван ініціювали зародження українського культурного і громадського життя: були провідними виховниками Спілки української молоді, заснували хор, танцювальну групу і українську школу для дітей.

Оскільки громада не мала власного приміщення, спершу уроки співів і танців проводили просто в тій хаті, яку винаймали для життя.

— Ми не мали ніякої домівки чи будинку, то так все по хатах організовувалося. Або коло каплички, яку бельгійці дали, щоб служба Божа відбувалася. У нас на стріху відбувалася суботня школа.

Параскевія Гриців-Галабурда працювала культурно-мистецьким референтом Об’єднання українок Бельгії (ОУБ): виступала на засіданнях, влаштовувала виставки. До того ж співала у хорах «Боян» та «Тисячоліття Хрещення України». Відданість матері українській культурі надихала доньок.

— (Мати) дуже займалася традиційними якимось речами. Тому від неї та іскра перейшла до нас — любов до вишивки і просто до традицій українських.

Попри часті переїзди містами Бельгії родина плекала власну українську ідентичність, де б не була. У цьому їм допомагала мова, увага до традицій і надія на повернення додому:

— У нас в хаті була Україна завжди на першому місці. Батьки були переконані, що вони колись повернуться на Україну.

Щоб бути в курсі подій, що відбувалися в Україні, сім’я передплачувала всі українські газети, які видавалися в країнах Європи та навіть в Австралії, слухала радіопередачі з Києва. Особливою подією для родини стало проголошення незалежності, за яку так довго вболівали. 24 серпня 1991 року під час проголошення самостійності України Параскевія та Іван були в Києві на площі біля Верховної Ради.

Параскевія утверджувала статус незалежної України, перебуваючи за її межами: вона добивалася повернення української ідентичності 54-ом українцям-військовополоненим, які померли в Генку внаслідок праці у вугільних копальнях і були поховані під написом «громадянин CРCР». Окрім того, у співпраці з Калуською і Коломийською міськими радами вона ініціювала лікування та відпочинок дітей з України в Бельгії — ця акція тривала сім років.

Надія та її сестри — Марічка, Ольга та Одарка. Фото з сімейного архіву.

Чотири сестри. Надія

Кожна із доньок Івана і Параскевії здобула свій фах і вишкіл. Марічка вчилася співу та дикції в Державній королівській консерваторії в Антверпені, нині вона відома співачка, журналістка та громадська діячка української діаспори в Австралії. Оля — кравчиня, працює за фахом у Баварському державному театрі. Одарка вивчала германістику, живе у Бельгії, працює у страховій компанії.

— Сестри всі своїми шляхами пішли, тільки ми трималися купки, бо родина є родина.

Надія після гімназії пішла до бельгійського війська.

— 1975 рік ООН назвала Міжнародним роком жінок. Ми були перші, хто пішов до війська. Перші пів року було, що кожного місяця набирали двадцять молодих жінок чи дівчат.

Надія служила майже десять років: спочатку три роки працювала в секретаріаті, після того навчалася на підофіцера в Брюсселі, де прожила до 1985 року. Закінчивши школу, у 28 років жінка переїжджає до Мюнхена, де на той момент вже оселилася її сестра Оля.

— Я приїхала на відвідини, пішла на Цепелін-штрассе, де видавали газету «Шлях Перемоги». Підійшла до професора Васьковича (Григорій Васькович — педагог і психолог, професор Українського вільного університету. — ред.) і кажу, що маю зацікавлення приїхати, чи маєте роботу для мене? І він тоді сказав: «Добре, приїжджайте».

«Шлях Перемоги»
Громадсько-політичний тижневик, офіційний друкований орган Організації українських націоналістів.

Розповідає, що адаптуватися у Мюнхені було нелегко. Почасти — через міжусобиці між українськими громадами, чого в Бельгії Надія не помічала:

— То «бандерівець», то «мельниківець»… Але політика є паскудна. Може, конкуренція, бо «бандерівці» в Мюнхені завжди були досить сильні. «Мельниківців» і «двійкарів» було менше. Але чому воно так? Просто не знаю.

ОУН (б) («бандерівці»), ОУН (м) («мельниківці»), ОУН (з) («двійкарі»)
Три течії Організації українських націоналістів.

У Мюнхені Надія жила в українському оточенні, перш ніж вдалося встановити контакт з місцевими. Німці сприймали її за рівну собі європейку, оскільки жінка народилася в Бельгії. Але сама вона відчуває значущість свого українського коріння:

— Я є українська фламандська націоналістка.

Фламандці
Жителі Фландрії, однієї з трьох земель Бельгії.

Однак, за словами Надії, зберігати український дух буває непросто і доводиться докладати зусиль, щоб бодай локально підтримувати його в середовищі зовсім іншої культури:

— Через те що ми не живемо в Україні, а живемо поза її межами, ти, як в хаті є — все коло українства крутишся, а виходиш з хати — то самостійно живеш. Ти маєш інший погляд, інше оточення. Маєш більше шансів з тої дороги відійти трохи.

Походження забувається тоді, коли втрачається мова. Надія згадує знайомих українців-емігрантів і приклади німецько-українських шлюбів, де з дітьми українською вже не говорять, щоб ті легше асимілювалися. У своїй родині Надія підтримує те, що свого часу перейняла від батьків. Передає успадковані традиції своєму синові Назарові, який зі свого боку прищеплює їх вихованцям у «Пласті»:

«Пласт»
Національна скаутська організація України.

— Мій Назар завжди каже до мене: «Мамо, дякую, що ви з татом цілий час говорили до мене українською мовою. Дякую, що до української школи міг іти, до молодечої організації». І він далі працює також. У «Пласті» він свою групу дальше виховує, робить заняття. Воно тягнеться далі.

Вишивка

Любов до вишивання Надія та її сестри ще в дитинстві перейняли від матері. Свою першу серветку вона вишила в дев’ять років. І дотепер це одне з найбільших захоплень Надії, адже вона вважає культуру важливим фактором формування ідентичності:

— Найважливіше — це державність, мова. Але частина культурна теж є важлива для держави. Бо коли не маєш своєї ідентичності, ти є загублена людина, бо нікого не представляєш собою.

Схеми вишивки сестри знаходили в американському журналі «Наше життя», який з 1944 року видає Союз українок Америки. Той журнал їхня матір, як і багато інших українок в Бельгії, передплачувала зокрема заради останньої сторінки — листка-взірця із візерунками з різних регіонів України.

Захоплення Надії народними танцями в гуртку «Полтава», яким керував її батько, теж вимагало особливого дрес-коду.

— То треба було нам також стрій, бо без строю не личить танцювати. То ми тоді самі вишили сорочки — київський стрій і гуцульський стрій.

Стрій
Те, в що одягаються, вбираються. До строю входить вишита сорочка, спідниця або штани, верхній та святковий одяг, чоботи.

Підтримували традицію національного одягу і в ширшому родинному колі:

— У 1995 році мій кум, який ще не був моїм кумом, брав шлюб. Він хотів, щоб всі гості прийшли у вишивці. Мама з татом тоді поїхали в Україну, я сказала їй, що як буде якась гарна сорочка, щоб вона її купила.

Мешкаючи у трьох різних країнах, сестри зацікавилися, чому кожен регіон має свій стрій та палітру і що означає символіка вишивок. У 80-х роках вони почали збирати і власну колекцію, яку свого часу започаткувала їхня мати Параскевія.

— Ми завжди кажемо, що то є наша колекція — кожна вишиває. Як Оля хотіла чогось навчитися, то я її вчила. Дарка казала, чи могла б я її того і того навчити. Я їй казала, що добре, прийду додому і навчу. Немає тої конкуренції, що хтось краще вишиє, чи більше — у нас немає того.

Надія знає історію кожної зі своїх сорочок, особливості візерунку та символіки. Якщо продавцю чи продавчині нічого не відомо про походження сорочок, колекціонерка звертається до своїх книжок, альбомів та знімків і зазвичай знаходить потрібну інформацію. Колекціонує вишиванки з різних регіонів України:

— Це є сокальський стрій, тобто сорочки переважно вишиті чорним кольором. Є така легенда, що колись, як нападали на Україну і чоловіків вбивали, жінки рішили, що сім генерацій не будуть вишивати кольоровими нитками, тільки чорними. Що також дуже типічне на сокальській сорочці — це комір. Десь я читала, що чим довший комір, тим багатша людина була.

Сокальщина
Українські території на півночі Галичини, що отримали свою назву від міста Сокаль.
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Найцінніша старовинна сорочка колекції має понад сто років. Попри забобони — буцімто чужі старі вишиванки носити не можна — Надія принагідно все ж вдягає цю автентичну річ, щоб показати німцям український одяг. Утім деяких народних повір’їв Надія все ж дотримується:

— Не можна просто (викидати вишиванки). Як людина сама вишиває, ти ціниш того, бо знаєш, скільки роботи то є. І просто того не можна робити.

Надія з власного досвіду знає, скільки зусиль і часу потребує вишивка, адже багато сорочок вишила сама. Здебільшого вона займається саме оздобленням, а зшиває виріб сестра (і кравчиня за фахом) Ольга, або інша майстриня. Одного разу Надії все ж довелося пройти через усі етапи виготовлення вишиванки, і це був особливий для неї досвід:

— Назар народився в Канаді, в Торонто, і треба було його хрестити. Як? Тільки у вишивці. То я вишила, але я не вмію вшивати. А Оля була в Мюнхені. Мала приятельку, і вона каже: «Я тобі вшию». У неділю були хрестини, а вона мені дзвонить в суботу рано, що вона не зможе мені вшити. То я перший раз і вишила, і вшила її. Перший і останній раз.

У колекції Надії можна знайти вишивку і більш пізніх часів, що має особливу історію, а саме вишивку українських жінок політв’язнів у СРСР. Вперше вона натрапила на такий тип вишивки у книзі Ірини Сеник, яка сама провела певний час в таборах. Її схеми майстриня часто використовує в роботі:

Ірина Сеник
Українська поетеса, дисидентка, членкиня Української Гельсінської групи.

— Ірина Сеник видала кілька альбомів зі взорами. Ті взори беру і просто вишиваю маленькі подушки. То різдвяні прикраси, вони вішаються на ялинку.

Деякі старовинні сорочки дісталися Надії від знайомих та друзів, які цілими скринями віддають їй вишиті речі померлих родичів. А подекуди вишиванки ніби самі знаходять колекціонерку, адже Надія отримує їх просто від незнайомців на вулиці:

— Якась жінка підійшла і мені дала в руки. Я взяла, я не відмовляюся, як мені таке дають. Не можна відмовляти. Тато завжди казав: «Як дають — то бери, як б’ють — то втікай».

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

За схожим збігом обставин з’явилася в колекції і вишивка родички Степана Бандери. До колекціонування приєднався і син Назар: часом, окрім цукерок, за коляду він отримував і вишиванку:

Степан Бандера
Політичний діяч, один з ідеологів українського націоналістичного руху XX ст.

— Мій Назарій йшов колядувати, бо пластуни ходять на Різдво колядувати. Зайшов до неї (приятельки з Америки), і вона каже тоді: «Дай мамі». Назар мені наколядував ті взори.

Особливим надбанням своєї колекції Надія вважає оригінальне французьке видання, де зібрані узори західних регіонів України, які українська письменниця й етнографиня Олена Пчілка (справжнє ім’я — Ольга Косач. — ред.) власноруч вимальовувала під час експедиції.

Але найчастіше по-справжньому цінну річ можна купити лише в Україні:

— Вже як знаю, що їду в Україну, то я (перед поїздкою) просто нічого не купую, збираю гроші і тоді купую за ті гроші.

Діаспора в Мюнхені

Свої знання про українську вишивку Надія поширює в Німеччині, організовуючи виставки та майстер-класи. Ще у 80-ті роки вона почала брати участь у заходах від Спілки української молоді, організовувала різдвяні базари. Згадує, що один із років активісти присвятили політв’язням і створили календар, де на кожен місяць майстриня вишивала портрет одного політв’язня.

Батьки Надії та сестра Одарка, 2004 рік. Фото з сімейного архіву.

Після роботи в редакції «Шляху Перемоги» в Мюнхені Надія виїхала на кілька років до Канади і працювала у Торонто в газеті «Гомін України», а згодом повернулася до Європи. У Мюнхені Надія була секретаркою бельгійського консульства, а нині працює з молоддю в німецькій єпархії католицької церкви.

Тепер Надію разом із сестрами часто запрошують до дипломатичного клубу жінок при посольстві чи консульствах. Вона є учасницею Об’єднання українських жінок (ОУЖ) в Німеччині, веде активне громадське життя, влаштовує заходи, волонтерить:

— Як Помаранчева революція була, то було велике прохання за теплим одягом, бо то взимку було. Ми тоді збирали по німцях грубі плащі та висилали пакунками в Україну. Тепер також, як війна, то ми переважно гроші збираємо, щонеділі хтось стоїть із кошиком.

До того ж учасниці ОУЖ збирають книжки після ліквідації якихось помешкань і передають їх до парафій, Союзу українок у Львові і на Схід України. У передріздвяний час висилають «миколайчики» для дітей полеглих на російсько-українській війні.

— Це підтримка, бо люди знають, що бозна-де в якій країні турбуються ними також, не забувають про Україну.

До 70-річчя ОУЖ в Німеччині Надія розпочала проєкт «Пізнавай Україну і її традиції», у рамках якого організовувала майстер-класи з вишивки за схемами Олени Пчілки. Проводити заходи допомагала сестра Оля, яка також живе у Мюнхені та влаштовує майстер-класи з писанкарства. У такий спосіб сестри показують самобутність української культури:

— Як ми їдемо з Олею на ярмарки, люди підходять до нас і завжди питаються: чи то російське є, чи румунське? А тоді вже зачинається кипіт в середині. Тому я думаю: чи старе, чи нове, але ми мусимо показати тут, що є нам цінне і яка багата наша українська культура.

Надія планує поповнювати колекцію та організовувати наступні події. ОУЖ в Німеччині розраховує на підтримку консульства і має намір наступного року, до тридцятої річниці проголошення незалежності України, провести масштабну виставку вишиванок.

— Мрія є: таку велику виставку зробити, щоб показати багатство України.

До України за натхненням

Найстарша в родині сестра, Марічка Галабурда-Чигрин, неодноразово побувавши в Україні в 90-х роках, написала книгу спогадів про свою подорож «Україно моя, Україно». Книга вийшла у 2000 році, на презентацію до Києва приїхала і Надія — це була її перша поїздка до України. Тоді Надія запам’ятала почуту російську мову:

— Треба було в той час страхівку купувати на летовище. Я підійшла, і пані до мене по-російськи, а я не розумію, тяжко так. Вона тоді почула, що я дійсно не вмію, і перейшла автоматично на українську. Це дуже вразило мене.

Наступна поїздка відбулася 2014 року: Надія із сином поїхали на хрестини до Львова і закохалися в це місто.

— Я сказала до Назара, як ми по Львову ходили: «Знаєш, ото чуюся як вдома». Не знаю чому, але, може, мова також. Така мова, якою ми чи батьки говорили.

Надія ділиться, що такі поїздки, ніби справжні експедиції, є неабияк пізнавальними і їх не замінить жодна книга чи фотоальбом:

— Якщо є така можливість, треба їхати пізнавати край і своє коріння. Не тільки то, що ми читаємо чи зі знімок знаємо. Щоб просто подивитися, як там люди живуть, і також пізнавати свою другу країну.

Син Назар має статус закордонного українця, завдяки чому мав змогу майже рік вчитися у Львові. Там у пластовому таборі зустрів свою кохану — українку з Дрогобича. Надія і собі хотіла б пожити в Україні кілька місяців у статусі закордонного українця, адже за два роки йтиме на пенсію і матиме таку можливість.

Полишати заняття вишивкою Надія не планує. Навпаки, має намір заповнити білі плями на карті своєї колекції.

— Як зможуть ще руки і пальці вишивати, то зробила собі таке завдання, що я хочу ще (візерунки) з більшості регіонів повишивати.

за підтримки

Німецько-український проект реалізовано у співпраці з ГО «Ательє культури та спорту» та за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Автор несе відповідальність за зміст.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марина Потрійна

Редакторка:

Софія-Ольга Кунгурцева

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Катя Акварельна

Наталка Панченко

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Ксенія Фукс

Євгенія Лисак

Фотограф:

Олексій Шерепенко

Фотографиня:

Катя Акварельна

Оператор:

Павло Пашко

Сергій Коровайний

Операторка:

Анна Савчук

Режисер монтажу:

Дмитро Бартош

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Василь Гошовський

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Тетяна Проданець

Юлія Костенко

Юлія Купріянчик

Ярослава Нікітюк

Інтерв’юерка:

Ольга Войтович

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією