Мюнхен. Український вільний університет

Уже майже сто років існує університет, до якого з’їжджаються дослідники з усього світу, щоб вивчати україністику і працювати з рукописами та виданнями, яких не знайти в іншому архіві або бібліотеці. Тут зберігають цінні історичні матеріали та підтримують зв’язки з діаспорою. Український вільний університет у Мюнхені — єдиний університет з українською мовою викладання поза межами України та один з найважливіших центрів україністики у світі.

Три міста. Історія університету

Український вільний університет (далі — УВУ) був заснований 1921 року у Відні за ініціативою українських діячів, які брали участь у створенні Української Народної Республіки, а після її занепаду емігрували. Відень став містом, куди після Першої світової війни та Української революції 1917-1921 років виїхало чимало українців. В австрійській столиці університет проіснував лише один літній семестр і через брак студентів, коштів та підтримки місцевої влади восени того ж року переїхав до Праги.

Чеська влада суттєво підтримала УВУ: його розмістили в одному з приміщень Карлового університету, а також надали кошти, щоб придбати видання у новостворену бібліотеку. В університет записалося понад 700 слухачів, серед яких були не лише українці, а і німці, євреї, румуни, росіяни, білоруси та поляки. Спочатку відкрили два факультети: філософський та правничий. Тут викладали відомі українські вчені: історик мистецтва Дмитро Антонович, літературознавець Леонід Білецький, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, хімік Іван Горбачевський, географ Степан Рудницький.

Навесні 1945 року під час Другої світової війни радянські війська наблизилися до Праги. Викладач УВУ Роман Яремко розповідає, що матеріалам, які залишалися в університеті, загрожувало знищення.

— Український вільний університет стояв завжди на заваді радянській владі і особисто Сталіну. Наскільки мені відомо з історичних джерел, Сталін особисто цікавився цим університетом. Було одне засідання, де він казав: «Я чув, що в Празі існує український університет». Цікавилися також людьми, які цей університет утримували, які в ньому працювали.

Cенат УВУ зібрався, щоб вирішити подальшу долю закладу. Якщо тодішній ректор Андрій Яковлів вважав, що краще переїжджати до Німеччини, то Августин Волошин, який тоді був заступником декана філософського факультету, вірив, що можна знайти спільну мову з більшовиками. Яковлів з частиною професорів та студентів поїхали на захід, взявши з собою лише деякі цінні книги. Августин Волошин перебрав на себе ректорські повноваження проте його надії не виправдалися. Майно університету було розгромлене, почалися масові арешти, десятки осіб зникли безвісти. Августина Волошина заарештували радянські спецслужби і вивезли до СРСР, де він помер у московській Бутирській в’язниці.

З осені 1945 року УВУ базується у Мюнхені. Викладачі відбудовували університет з нуля в умовах, коли повоєнна Німеччина не могла фінансово підтримувати інституцію, а приміщення в зруйнованому Мюнхені знайти було дуже складно. Спочатку діяльність УВУ відновили у стінах початкової школи і лише через десятки років стараннями патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого університету вдалося отримати більш просторе приміщення на Пінценауерштрассе.

— (У початковій школі) дістали кілька кімнаток, і в тих кімнатках займалися не тільки науковою діяльністю, а також викладали і розбудовували структуру університету. Українська діаспора збирала гроші, щоб купити для університету приміщення. Не можна забувати й ім’я блаженнішого Йосифа Сліпого. (Таким чином) УВУ оцей складний повоєнний період перебув і зумів вижити.

До розпаду СРСР Український вільний університет у Мюнхені був одним з небагатьох осередків у світі, де зберігалася українська культурна спадщина та важливі історичні документи. Внаслідок нової хвилі повоєнної міграції і втеч від переслідувань радянського режиму сюди приїздили науковці з території України. В УВУ вони вільно читали лекції, проводили дослідження, видавали книжки, чого не могли робити в Радянському Союзі. У ці десятиліття тут викладали літературознавець Володимир Державин, енциклопедист Володимир Кубійович, філософ Іван Мірчук, археолог Вадим Щербаківський та багато інших науковців. Серед відомих випускників університету — письменниця Емма Андієвська, історик Аркадій Жуковський, славіст-мовознавець Юрій Шевельов.

1950 року Баварське міністерство освіти визнало дипломи магістра, доктора та габілітованого доктора УВУ. Україна визнала правочинність дипломів УВУ вже після отримання незалежності, у 1992 році. У 90-х роках загалом формуються зв’язки між університетом та Україною: УВУ став партнером з науково-дослідними інститутами НАН України та українськими ВНЗ — Львівським та Прикарпатським університетами, Києво-Могилянською академією, Українським католицьким університетом. Спільно вони проводять наукові конференції та семінари.

Від часу заснування УВУ діяв як навчальна інституція для українських емігрантів, що мала надати їм доступ до освіти і наукових досліджень. З проголошенням незалежності університет дає можливість студентам з України отримати конкурентоспроможну освіту та інтегруватися в європейське життя. Як носії глибоких знань про Україну випускники УВУ можуть стати культурними дипломатами та агентами впливу від України у західному світі.

До 1996 року УВУ отримував дотації від німецького уряду і досі є інтегрованим в німецьку освітню систему, але залишився приватним та єдиним вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання. Як і в перші десятиліття свого існування, він зберігає автономність:

— Якщо ви називаєте «Український університет», то це не тільки «університет, який належить українцям», але також «університет, в якому викладається українською мовою». Якщо ви берете «вільний» — ну чому ж він вільний? Дуже просте пояснення: вільний через те, що наука, якою займаються в цьому університеті, не піддається впливам політичним.

У 2008 році ВНЗ переїхав у нове приміщення на вулиці Барелліштрассе, де його можна знайти і сьогодні. Зараз в університеті працює три факультети: філософський, україністики і державних та економічних наук. Тут навчається кількасот студентів (переважно з України), які здобувають ступені магістра або доктора наук. Вони слухають лекції українською, німецькою та англійською мовами, мають змогу обирати курси та самостійно формувати розклад. Викладачі УВУ можуть пропонувати свої теми курсів, якщо ті відповідають цілям установи. В університеті викладають науковці не лише з України та з діаспори, а й з Німеччини, Канади, США.

Український вільний університет як установа є знаковим не лише для України, а й для Німеччини. Членкиня міської ради Мюнхена Ґабріела Нефф працює у міському партнерстві з Києвом вже 25 років. Вона наголошує, що УВУ є важливим закладом для українсько-німецьких відносин і Україні цінно мати та підтримувати таку інституцію:

— Важливо, щоб університет зробили відомішим, щоб молоді люди також отримували більше можливостей. Ми можемо робити дуже круті проєкти разом, німці та українці. І для мене цей потенціал просто неймовірний.

Викладання в УВУ. Роман

Роман Яремко приїхав до УВУ 1999 року за стипендіальною програмою. До того він навчався на факультеті іноземних мов Львівського національного університету. Роман досліджував німецькомовну швейцарську літературу, зокрема тексти швейцарського письменника Макса Фріша. Спочатку як студент УВУ, Роман відвідував курси знаних викладачів та займався науковою роботою:

— Перші враження були яскраві. Наприклад, ще в Україні я чув про Ігоря Качуровського. Це відомий письменник, поет, перекладач, знавець європейського середньовіччя. І от літній семестр в розпалі, дивишся на програмку викладів (навчальних курсів. — ред.) і знаходиш прізвище Качуровського. Я ще тоді пішов до секретаріату і запитався, чи там ще є місця, чи можна на його семінар ще потрапити. На мене подивилися: «Заходь, він буде радий».

Роман розповідає: до здобуття Україною незалежності в УВУ не було викладачів та студентів з України. Про це згадував його викладач професор Леонід Рудницький:

— До здобуття незалежності Україною викладацький склад складався з професорів, які жили в Англії, Америці, Канаді, Німеччині, Франції. Коли в 90-х роках Україна стає незалежною, тут почали з’являтися українські викладачі і студенти, в тому числі і ми. І оце збагачення, коли спілкуєшся з викладачами з діаспори української… Це було молодим людям дуже цікаво спостерігати, як вони між собою дискутували. Від нас ці дискусії ніколи не приховувалися, вони були відкриті для кожного.

Кандидат філологічних наук Роман Яремко викладає в Українському вільному університеті теорію літератури і загальне літературознавство, а ще проводить курси з методики наукової роботи для гуманітарних філологічних дисциплін. Також продовжує наукову роботу і вивчає сучасну німецькомовну літературу, яку видають в Австрії, Швейцарії та Німеччині.

— Якщо теми, які опрацьовуються в німецькій літературі, порівняти з українською сучасною літературою, можна побачити, наскільки інтенсивними є перетини. Тобто глобалізація є не тільки економічною, але й культурною. Цей обмін збагачує й інші культури і літератури. Кожен викладач УВУ розуміє свою діяльність в плані такого моста. Завжди була мова про якусь сполучну ланку між Україною і Європою.

На початку заснування УВУ, пояснює Роман, точилися дискусії: робити університет чи науково-дослідний інститут? Перемогла думка, що важливою є не лише наука, а й викладання:

— Ми повинні готувати молодь до того, що її може в майбутньому чекати. З огляду, що університет був заснований на еміграції, то завдання також полягало в тому, щоб не втратити свою ідентичність. Не загубитися в цьому міжнародному морі і пам’ятати, хто ж звідки вийшов і до чого приналежний.

У 2021 році Український вільний університет відзначатиме своє сторіччя. Роман Яремко пояснює, чому іншого такого університету немає в цілому світі:

— Його вже не можна назвати еміграційним університетом, бо відколи Україна стала незалежною, українська спільнота в Німеччині та інших країнах перетворилася на діаспору. Унікальність полягає в тому, що Україна має інституцію за своїми межами, яка в статусі університету діє в інтересах української культури і науки.

Архів УВУ. Отець Віктор

Отець Віктор Головач є архіваріусом Українського вільного університету та священником греко-католицької церкви. Він народився у Східній Пруссії, куди його батьків переселили з Надсяння (української етнічної території у верхів’ї та середній течії річки Сян. — ред.) під час операції «Вісла». Згодом отець Віктор емігрував до Канади і працював там у Національному архіві, а на початку 2000-х повернувся до Німеччини. Він допомагав університету з переїздом до нової будівлі 2008 року, а потім отримав запрошення працювати в архіві УВУ.

Обсяг архіву УВУ — орієнтовно 500 тисяч аркушів документів, що займають понад 300 метрів архівних полиць. Умовно всі матеріали можна поділити на кілька груп: архіви українських організацій на еміграції в Німеччині, особові архіви українських діячів, тематичні колекції та кіно-, фото-, фоноархів. Частина з них описана, але більшість документів ще потребують роботи, а потім і оцифрування.

Більшу частину сучасного архіву становлять вже повоєнні документи, адже фонди празького періоду частково знищили або вивезли до Радянського Союзу. Віктор Головач каже, що бібліотечний фонд УВУ в Мюнхені формувався першочергово з курсових записів професорів та їхніх приватних книжок, а також із самвидавів, часописів та періодики:

— Не було коштів, не було паперу, не було засобів друкувати. Настільки люди переборювали ті всі обставини, щоби творити щось позитивне і мати надію, що воно буде поволі розростатися. Хоча у 40-х роках думати про якусь майбутність було дуже складно. Бо люди просто виживали. Але вони творили щось для науки, були ентузіастами. І по тих таборах, коли врахувати навіть наші архівальні матеріали, вони створювали ціле, так би мовити, життя.

Більшість документів приблизно впорядковані за темами, але не описані, тому доводиться переглядати всю теку, щоб знайти потрібний матеріал. Отець Віктор Головач каже, що архів поступово опрацьовують дослідники з різних країн, які шукають тут матеріали для наукових робіт або за особистим інтересом.

— Мені видається, що описана якась четверта частина документів. Це є архів особовий. Але є ще організаційні архіви, архів адміністрації університету. Це чекає, щоби описати.

Серед важливих документів архіву — фонд історика і етнографа Вадима Щербаківського, історикині і дослідниці Південної України Наталії Полонської-Василенко, науковця і психолога Володимира Яніва. До організаційного архіву належать фонди Центрального представництва української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН), Спілки Української Молоді (СУМ), Союзу українських студентів у Німеччині (СУСН) тощо.

Деякі українські тексти в архіві примітні тим, що передані латинськими літерами:

— Багато документів писані вручну. Буває такий почерк, що не можна прочитати. Є документи, писані українською мовою, але латиницею. Тому що не було друкарських машин українських, з кирилицею.

Бібліотека УВУ. Надія

У невеликих кімнатах бібліотеки УВУ зараз зберігається близько 35 тисяч книг. Ними опікується, зокрема, Надія Хоманчук, наукова працівниця бібліотеки та докторантка факультету україністики. Її зацікавлення Українським вільним університетом почалося з вивчення біографії Григорія Ващенка — українського педагога і науковця, члена Наукового товариства імені Шевченка:

— Мене зацікавили його праці, і я прочитала в біографії, що він навчався в Українському вільному університеті. І мені стало цікаво, що з університетом трапилось. Я прочитала, що університет досі існує і, зважаючи на те, що я якраз закінчувала бакалаврат, мені було цікаво продовжити студії тут на магістратурі.

Надія розповідає, що деякі книги бібліотеки врятовані ще з Праги. Наприклад, підручники з права, за якими навчалися перші студенти у Мюнхені: вони написані німецькою мовою готичним шрифтом. Тоді слухачі нерідко навчалися за скриптами (конспектами лекцій). Не маючи підручників з латини, викладачі писали тексти лекцій з латинської граматики з пам’яті. Найдавніші книги, які є тут — стародруки XVII століття, та все ж більшість колекції належить до повоєнних років.

Важлива частина фонду — так звана таборова колекція, що відображає історію та діяльність переміщених осіб на території Німеччини. Тут зберігають списки людей, які були в таборах, і харчів, які вони отримували. Можна знайти і матеріали з іменами осіб, які емігрували до США та Канади. Також є видання «Щоденні вісті з радіо, преси і табору» з табору у місті Аугсбург 1946 року. З подібної періодики українці дізнавалися про актуальні події у світі або трансатлантичні маршрути для тих, хто збирався емігрувати. У таборах українці створювали і власні самвидави, часописи тощо. Наприклад, збереглися примірники гумористичного журналу «Запроторений їжак-комар».

— Вражає, що люди в той час, в тих умовах ще мали почуття гумору і зберігали його незважаючи ні на що. І цікаве теж мотто, тобто гасло цього журналу — «кусає й колить двічі в місяць».

Ці газети та журнали передали бібліотеці УВУ після ліквідації таборів. Крім них, важливими оригінальними виданнями у фондах бібліотеки є мистецький альманах «МУР», видання інтернованих вояків СС «Галичина» «Життя у таборі», місячник «Сурма» Організації Українських Націоналістів.

— Ця колекція — це ще один бік, чому ми дуже цікаві німцям. Бо це частина також їхньої історії, зокрема, частина історії Баварії. Це для них теж вартісно.

Окремі видання до бібліотеки передавали з України. Наприклад, історичний журнал «Киевская старина» і оригінальне видання словника Грінченка.

До Українського вільного університету часто приїжджають дослідники, зацікавлені вивченням матеріалів бібліотеки. Це науковці з багатьох країн світу. Найбільше запитів йде з України, але бувають випадки, коли з особистими питаннями звертаються німці. Іноді УВУ сприймають як архів знань про все українське:

— Пригадую, один старший німець питався, чи часом у нас немає архівів Дарницького концтабору. Тому що в тому концтаборі працював його тато. І він хотів знати, чи тато його часом не чинив якихось злодіянь. Загалом ми такими інформаціями не володіємо, але інколи німці думають: «Український університет, тобто вони повинні мати якісь архіви». Це з одного боку плюс, що ми є певним медіатором між Україною і Німеччиною. А інколи це вводить в оману самих німців.

Українська діаспора інших країн систематично надсилала до УВУ свої періодичні видання. Однією з газет є канадське «Фермерське життя». Вона цікава насамперед оригінальною мовою канадської діаспори початку XX століття, «законсервованою» і доповненою словами з англійської мови і місцевими діалектами. Інші видання, «Свобода» та «Українські новини», є українськими газетами, що виходили у Відні.

— Газети початку XX століття пройшли частково через наших професорів, через різні збірки. А так до 2000-х років кожна діаспорна газета чи журнал відчували своїм обов’язком надсилати один примірник. Тому що УВУ довгий час був не просто університетом, але також і культурною інституцією для української діаспори.

Бібліотека також має велику картографічну колекцію, у якій можна знайти європейські карти XVII століття.

Матеріали шукають за електронним каталогом, у майбутньому їх планують оцифрувати. Зараз документи доступні для всіх зацікавлених — навіть стародруки тримають на відкритих полицях, а не під замком:

— Принцип нашої бібліотеки, нашої установи взагалі — ми відкриті для світу і, зокрема, для дослідників. Звичайно, матеріали потребують догляду і нагляду. Але це не має бути перепоною, оскільки це має бути збережено для майбутніх поколінь і для теперішніх також.