Сєвєродонецьк. Малювати, щоб змінювати простір

Share this...
Facebook
Twitter

Ян Птушко — художник із Сєвєродонецька. Для нього мистецькі галереї — це вулиці, а полотна — стіни будинків. Свою творчість Ян розпочинав із графіті, згодом узявся до муралів. Тепер зо два десятки його робіт прикрашають будівлі в рідному місті, а ще — у Вугледарі, Торецьку, Гірському та багатьох інших куточках Слобожанщини. Художник вірить: його творчість може поліпшити та убезпечити простір міста, а містян — зробити щасливішими.

Муралом називають монументальний розпис стін і фасадів житлових будинків, парканів і різноманітних промислових об’єктів. Першими зразками монументального живопису учені називають малюнки стародавніх людей на стінах печер, яким уже 40 тисяч років.

З XIX ст., коли у багатьох країнах формувалася національна ідентичність і відбувався перерозподіл влади, з’явилися передумови для створення доступних широкій аудиторії настінних зображень, що могли стимулювати суспільну реакцію і просувати різноманітні ідеї. У XX ст., з 1920-х років, мурали як інструмент соціальної взаємодії набули нового значення у Мексиці, коли художники намагалися возз’єднати країну після революції.

З 1970-х впізнаваним символом Північної Ірландії стали майже 2 тисячі розписів із зображеннями історичних та сучасних подій регіону. Одну з найвідоміших добірок політичних розписів у Європі бачила західна сторона Берлінської стіни від зведення у 1961 до руйнування у 1989 році.

В Україні перші мурали на стінах багатоповерхівок з’явились у 2000-х. Створювали їх як вітчизняні митці, так і художники з інших країн і континентів.

Мурал «Берегиня лісу». Художники: Армен Григоров, Ілля Кудиненко.

Одна з цілей муралістів — прикрасити міський простір, а тим паче його одноманітну забудову: житлові масиви, вулиці, промислові райони. Мурали можуть підкреслювати особливості тієї чи іншої місцевості або вирізняти конкретні будівлі і так допомагати людям орієнтуватись у просторі. Деякі художники стінописами звертають увагу на актуальні проблеми, розповідають історії, висловлюють ідеї.

Сєвєродонецьк — це місто на Сході України, яке від моменту заснування в 1930-х і донині відоме як центр хімічної промисловості. Після окупації Луганська 2014 року Сєвєродонецьк став новим адміністративним центром, що переживає численні зміни, зокрема культурні.

Крім хімічних підприємств, сучасний Сєвєродонецьк відомий ще й розвитком вуличного мистецтва та великою кількістю муралів. Артоб’єкти на стінах місцевих будівель створюють запрошені художники з інших міст, місцеві митці з профільною освітою (як Армен Григоров, що є співавтором роботи «Берегиня лісу»), а також місцеві талановиті й наполегливі самоуки, як Ян Птушко.

У Сєвєродонецьку, розповідає Ян Птушко, вуличне мистецтво зароджувалося ще на початку 2000-х, з графіті-художників. Тоді, згадує, на паркані ринку був один з перших холофеймів (холофейм — стіна, на якій дозволено малювати, зокрема й поверх чужих робіт).

Місто багато років жило завдяки хімічному комбінату «Азот». Звичне життя Сєвєродонецька змінилося з початком російсько-української війни: протягом двох місяців місто було окуповане. Після звільнення від терористичних угруповань воно стало обласним центром. Сюди з Луганська перебралися культурні установи та діячі. Місцеві люди, каже Ян, з початком війни стали більш свідомі.

— Мені здається, як і по всій країні, люди стали більше гуртуватися. У людей, мені здається, більше відкрились очі на деякі речі, наприклад, як і що вони можуть вимагати від міської ради. Про свої права більш обізнані стали.

Динамічні лінії Яна Птушка

Бодай один з муралів Яна Птушка може побачити кожен, хто приїздить до Сєвєродонецька. Стіну автовокзалу прикрашає яскраве зображення: кольорові валізи, прапори та пам’ятки країн світу — це один із ранніх муралів художника, який він створив 2017 року та назвав «Туризм».

Відтоді авторський стиль Яна змінився — тепер почерк художника впізнають за динамічними лініями:

— Я різні форми пробував на своєму шляху. Він (стиль) формується до сих пір, розвивається з кожним малюнком і якісь нові деталі додаються. Я не малюю так, щоб мені прям замовили метелика — і все, і більше нічого. Ні, ми так не робимо! Якщо потрібен метелик, то він буде в авторському стилі.

Ян малює з 2008 року. Ще школярем він зацікавився графіті, але нині позиціює себе передусім як автор муралів. Якщо графіті-художники зосереджуються на накресленні шрифтів, то мурали зазвичай адресують суспільству певну ідею.

— Поки вчився, паралельно малював, потім влаштувався на роботу і також малював весь цей час.

За освітою Ян — юрист. Працював у податковій, але відчував, що душа потребує іншого. Тож наважився звільнитися та взявся за творчість професійно.

Перший мурал у Сєвєродонецьку («Квіти міста») Ян намалював 2016 року в подарунок жителям до дня міста. Пригадує, що тоді зі своїми ідеями звертався до місцевої влади, але підтримки не отримав. Натомість допомогли громадські діячі, Кризовий медіацентр.

— В мене багато каміння прилетіло. Спочатку тому, що я не так зробив фасад (це мене повчали місцеві мешканці). Потім, коли я почав переносити фон, зображення виглядало (для людей) як свастика. А тут ще вічний вогонь, меморіал — і люди були в шоці тоді.

Ян від роботи отримує задоволення, для нього це — творчий процес. А ще — нагода змінити місто, зробити його красивішим, як каже сам художник: прибрати трохи сірості та додати кольорів.

Окремими муралами художник відновлює втрачені елементи будівлі. Так, наприклад, сталося з дитячо-юнацькою спортивною школою в Сєвєродонецьку. Раніше її фасад прикрашала масштабна мозаїка, на якій було зображено спортсменів. Та коли приміщення утеплювали, панно знищили.

— Ці мозаїки — це дуже кропітка робота! Був ремонт, і (її) банально зашили. І це визвало ну дуже великий резонанс у людей у нас в місті. Тут є велобаза, і саме на фоні цієї мозаїки постійно фотографувалися спортсмени. До мене звернулися місцеві активісти на чолі з директором цієї ДЮСШ, чи ми можемо щось намалювати.

Тоді Ян знайшов деталізовані фото мозаїки, розробив ескіз у власному стилі та відтворив зображення на фасаді школи. Бонусом на сусідній стіні додав зображення велосипедистів.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Створення муралів — це легальне вуличне мистецтво, на відміну від, скажімо, графіті, його завжди узгоджують з представниками місцевої влади або спільноти. Коли люди просто обписують чи обмальовують стіни — своїми та чужими іменами, рекламою, ставленням до політиків, освідченнями абощо — це графіті-бомбінг. Бомбери працюють похапцем, зазвичай уночі й розмальовують не тільки стіни, а й, наприклад, потяги (потяг можна розписати і законно — як-от ГогольTrain до Маріуполя).

Ян має досвід створення і графіті, і муралів. Каже, що від вандалізму вуличне мистецтво відділяє чітка межа.

— У нас є табу: наприклад, не чіпати пам’ятки архітектури, пам’ятники. У жодному разі! Якщо на цьому хтось пише або знищує — це вандалізм. Плюс якщо щось псують таке, що неможливо відновити, привести до ладу. Вуличне мистецтво живе на вулицях, на стінах. Це, перш за все, просто красиво. Людям це повинно подобатись, як мені здається.

Художник розповідає, що буває складно знайти підхожий для малюнку об’єкт. Та ще важче отримати дозвіл на цікаві для художника стіни.

— У нас і зараз з міською радою нема такого розуміння, на жаль. Я сподіваюсь, надалі буде краще, тому що зараз оця вся процедура, щоб отримати дозвіл на мурал на житловому будинку, бюрократична. З ОСББ, може, якось легше, але все рівно дуже багато часу на це. Спробуй обійти ці всі кабінети, всім щось пояснити.

Ян і Золтан. Школи та проєкти

За шість років Ян створив зо два десятки муралів у рідному місті, а ще у Вугледарі, Торецьку, Гірському та багатьох інших куточках Слобожанщини. А також розфарбував два старенькі радянські тролейбуси в Сєвєродонецьку: хотів їх якось реанімувати.

— Дев’ятиповерхівка в Торецьку була дуже цікава для мене, тому що такого досвіду у мене не було. Чесно кажучи, більш масштабні роботи — легші. Як би це не звучало, мені легше працювати, якщо стіна більша.

Низку робіт Ян малював разом з напарником — Золтаном Надем. Обоє починали з графіті, а в 2019 році Ян запросив Золтана в напарники, й вони почали разом малювати мурали. Золтан розповідає, що кілька років просто спостерігав за роботами Яна, а згодом познайомився з ним через соціальні мережі:

— Я довго не міг вийти з ним на контакт. Потім пішли помалювали раз, два — знайшли спільні інтереси.

Золтан має технічну освіту, навички малювання він також опановував самотужки. Його стиль — ламані геометричні фігури:

— Малюю біля десяти років. Якщо в цілому брати малюнок, хтось там бачить якихось тварин, хтось — птахів або тарілки космічні. Ну, а я бачу в цьому шрифт.

Золтан розповідає, що деякий час він жив у Харкові, але потім повернувся до рідного міста:

— Тут є робота, яка мені приносить радість. Тобто я не рахую це за роботу, але це приносить деякі кошти. І задоволення, по-перше.

Щоб перенести малюнок майбутнього муралу на стіну, художники зазвичай використовують проєктор. З його допомогою на стіні малюють контури, які згодом заповнюють фарбою, як розмальовку. Для масштабних робіт використовують автовежу.

Ян розповідає, що для настінних малюнків найкраще придатні акрилові та аерозольні фарби. Художники використовують якісні фарби іноземного виробництва, хоча з часом будь-яка фарба вигорає:

— Українських аналогів немає, і ми малюємо німецькою фарбою, іспанською. На ці фарби дають і гарантію більше десяти років. Технологія одна і та ж сама. Ми спочатку ґрунтуємо стіну, щоб малюнок тримався довше і щоб кольори передавало саме такими, які вони є. Стіна всотує все в себе, і у нас жовтий би не був жовтим, а зелений — зеленим. Тому в мене такий принцип, що на голій стіні не малювати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Творчість, упевнений Ян, робить простір міст не лише затишнішим, а й безпечнішим. Розмалювавши арку, яка до того тільки відлякувала людей, художники заохотили містян до позитивних змін:

— Ми намалювали мурал, і якось територія почала жити: освітлення з’явилось, ввечері вже не так страшно ходить. Там позаду якісь площадки, діти чимось займаються, он квіти… Пішла така мотивація у людей щось міняти, я так думаю.

Два мурали Ян і Золтан намалювали на будівлях шкіл у Сєвєродонецьку в межах проєкту «Барви проти сірості» за підтримки UNICEF. Художники проводили майстер-клас для школярів, учні допомагали з нижньою частиною фасаду, вони ж запропонували ідею проєкту — дитячі пригоди. Ян пригадує: коли розмальовували цю школу, було дуже холодно і вітряно, тож з напарником тримали по черзі драбину, щоб їх не знесло вітром.

Ян прикрашає школи, щоб дітям було приємно там навчатися. Його роботу можна назвати просвітницькою. Від нього школярі не лише дізнаються про те, що таке мурали, графіті чи аерозольна фарба, а й навчаються реалізовувати свої ідеї та подавати заявки на грантові програми.

— У нас був візит з UNICEF в Естонію, і мене так надихнуло, що у них діти з трьох-чотирьох рочків у дитсадках знають, що можна оці проєкти писати, якось покращувати благоустрій міста, вулиці. Вони навіть писали проєкти на крейду, щоб на асфальті помалювати. Це дуже круто! Мені це подобається, я в це вірю. Це майбутнє.

Створення муралу є відносно витратним заняттям: один балон фарби коштує більше 100 гривень, а щоб розмалювати стіну дев’ятиповерхівки, може знадобитися до 200 тисяч гривень. Тож митець, щоб знайти гроші на фарбу, подає заявки на різні грантові програми та співпрацює з громадськими організаціями. Головна умова співпраці — ніхто нікому нічого не нав’язує. Оскільки створення муралу — це взаємодія з містом, його простором, владою, людьми, то від людей, каже Ян, хотілося б більше довіри та розуміння. Тоді б у митців було більше свободи для творчості.

— Іноземні художники приїжджали і малювали все, що і як вони бажають. Вони приносили свою думку, ідею. Якусь культурну часточку привозили з собою. Нашим митцям бракує (такої) свободи.

Ян мріє, щоб до рідного міста люди приїздили спеціально, щоб помалювати. Якось його знайомий художник, який нині живе в Польщі, розповідав польським колегам про Сєвєродонецьк. Ті заохотилися: «О, це прикольне місто. Поїхали! Помалюємо! Може, мурал зробимо, може, фестиваль якийсь? Як туди доїхати?». Коли дізнавалися, що дорога з’їсть кілька днів, бажання їхати в них зникало.

Нині Ян має чергу замовників, його рукою розписані стіни навчальних закладів, житлових будинків, зупинки громадського транспорту, технічні споруди. А спочатку місцеві не сприймали ані його, ані його творчості. Підтримувати почали аж за кілька років:

— На початку ніякого розуміння не було. Тобто що ми робимо, хто ми такі, як інопланетяни якісь. Зараз вже інша історія, зараз кличуть: «Приходь, помалюй». Ми до цього великий шлях пройшли, дуже великий.

Ян пригадує, що якось йому довелося переробляти ескіз муралу сім разів, бо його щоразу просили щось домалювати чи змінити. Це було неприємно та виснажливо. Нині в його практиці такі випадки трапляються значно рідше.

— Треба довіряти, йти на контакт. Тим паче у нас портфоліо є, роботи по місту, це все можна бачити. Дуже багато порадників оцих. Якби вони всі малювали чи допомагали, навіть не малюнками, але добрим словом, вже було б добре.

Для Яна дуже важлива комунікація та зворотний зв’язок. Якщо мешканці проти муралу на своєму будинку, художник не переконує та не наполягає, а шукає інше місце для малюнку. Перш ніж братися до роботи, Ян вивчає інформацію про будівлю. Каже, зазвичай це і «дає іскру» для майбутнього ескізу.

— Перш за все треба бачити об’єкт, з яким доведеться працювати. Це дає дуже сильний поштовх. Треба дивитися, що навколо. Можливо, у цієї споруди є якась історія. Це треба аналізувати.

Наприклад, у Вугледарі під час проєкту пам’яті письменника-гумориста Анатолія Овсієнка Ян зобразив сюжет однієї з його гуморесок на п’ятиповерхівці: рибалки замість золотої рибки зловили тільки її зуб.

Мистецтво біля лінії фронту

На думку Яна, мистецтво в Україні, і зокрема на Сході, розвивається дуже стрімко, і тутешні майстри не пасуть задніх. Шкодує тільки, що часом все сходить нанівець через брак підтримки та можливостей для розвитку.

— В Лисичанську були митці, в Сєвєродонецьку дуже сильні хлопці малювали. Зараз вони займаються різними речами… Хтось в тату пішов, хтось просто перестав малювати. Але всі кудись роз’їхались, бо ще й війна. Зараз ми двоє остались.

Ян не має наміру переїжджати з рідного міста. Каже, відчуває його потенціал і хоче розвивати вуличне мистецтво у своєму регіоні. Та додає: стін для його майбутніх робіт точно вистачить:

— Для мене ціль — залишити щось після себе, залишити вкраплення по місту, які будуть ще десятиліттями висіти, і люди будуть їх бачити. Це цікаво — розвиток саме тут, на Донбасі. Нас поки що, на жаль, тільки двоє. Може, підросте молоде покоління і захоче з нами співпрацювати.

А сам художник хоче розписати нестандартний та масштабний об’єкт — як-от елеватор, тобто зерносховище.

— Залишити хочу слід в житті міста, щоб пам’ятали, знаєте? Хочу, щоб пам’ятали, що був отакий активний, сумашедший.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Надія Куриляк

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Анастасія Сєрікова

Коректорка:

Олена Логвиненко

Продюсерка:

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Лідія Буляк

Наталія Вишинська

Юлія Безпечна

Анастасія Бондаренко

Вікторія Кравчук

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Павло Пашко

Назар Салабан

Режисерка монтажу:

Оля Балицька

Режисер:

Микола Носок

Сценарист:

Микола Безкровний

Сценаристка:

Карина Пілюгіна

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Інтерв’юерка:

Дарина Шегда

Транскрибаторка:

Анна Ємельянова

Тетяна Проданець

Мирослава Олійник

Христина Архитка

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією