Писати наївні ікони

Зілінко досліджує український іконопис XVII—XVIII століть і народну ікону. В його майстерні лунає джаз, пісні Джона Леннона та The Doors. Роман не має освіти іконописця, він — дипломований богослов, закінчив два католицьких університети: Львівську Богословську Академію (тепер — Український католицький університет, УКУ) та магістерку Католицького Університету Любліна, там же став доктором наук у галузі історії мистецтв.

Народжений у родині тернопільських художників Ігора та Орисі Зілінків, Ромко (як його називають тисяча і один друг і знайомий, що потрапляє в «захристя» музею Шептицького), мав усі можливості для малювання. Майбутній іконописець багато часу проводив з олівцями і папером, відтоді ж його цікавив і релігійний живопис. У домі Зілінків завжди була бібліотека з книжками про візуальне мистецтво та іконопис, а над ліжком Романа висіла копія луцької ікони Богородиці, яку малювала його мама ще під час навчання в коледжі декоративного і ужиткового мистецтва. Вона стала дуже рідною Зілінку — першим «святим і близьким» образом в житті.

Батько Романа теж був причетний до церковного мистецтва — з дружиною він часом робив копії ікон або творчо переосмислював їх у власних роботах. Для дванадцятирічного Зілінка цей процес став своєрідним таїнством.

— Був випадок, коли до нас прийшла старша пані з села під Тернополем. Замотана у вовняну хустку, на шиї мала дві рами від образів. У неї згоріла хата, але лишились дещо понищені ікони. Вона десь почула, що тут живе пан художник, і прийшла до нас полями: «тільки ж намалюйте копії моїх ікон». З того часу і я відчув особливий інтерес до іконопису.

У 90-х роках XX століття СРСР розвалюється, а заборонена у Країні Рад греко-католицька церква виходить з підпілля. Роман розповідає, що для Галичини і галицьких дітей його покоління ця подія стала неймовірно важливою. Раніше ні вони, а їхні батьки й поготів не мали можливості вільно ходити до храмів і сповідувати свою релігію відкрито.

— У 90-х мій тато почав самостійно малювати ікони і розписувати церкви на замовлення. Я дуже добре пам’ятаю один момент, коли священик-замовник попросив, щоб тато розписав його храм у східному стилі — візантійському. Тато не знав, що таке той візантійський стиль, інформацію про церковне мистецтво збирали по крупинкам, по взірцям.

Ікони, Майдани, дипломи

Ікона (з грец. εἰκόνα — малюнок, образ, зображення) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, образів святих і подій Святого Письма. Сакральний твір мистецтва був властивий візантійському культурному середовищу від Греції до Балкан, в якому перебуває і Україна. Народна, або ж хатня, ікона ХІХ століття менше підпорядковувалась чіткій церковній іконографії й більше залежала від уподобань і прихильностей господарів.

Вдома українці зазвичай мали образи своїх улюблених святих чи покровителів родини. Домашні ікони найчастіше були недорогими, тому що малювали їх народні митці, залюблені в народну ж естетику. Дешевизна пояснювалась доволі просто: використовувані художниками барвники і пігменти були натурального, але не цілком безпечного походження. Фарби з мінералів, солей, окису металів чи вохри (глини різного кольору) подеколи містили свинцеві білила або кіновар зі ртуттю чи домішками миш’яку. Багато хто з художників у ХІХ сторіччі труїлися власними ж матеріалами. Проте продовжували малювати.

У богословській академії Роман з отцем Олегом Кіндієм створили студентський гурток, де разом ще з кількома друзями вивчали українську ікону і церковне мистецтво. Богослови їздили селами і невеликими хуторами, фотографували домашні та церковні ікони, вивчали музейні експонати.

Після студентських пошуків Зілінко обрав народну барокову ікону темою свого диплому — і вперше подумав про те, щоб самому спробувати створювати християнські образи.

— Фактично кожен може написати ікону. Але чи це буде дійсно іконою — важко сказати. Можна, звісно, зробити сильветку (образок, малюнок. — ред.), повторити зображення. Але суть в тому, щоб малювати свідомо. Іконописець — це все-таки віруючий християнин. Я би міг повторити африканську маску чи скопіювати ідола азійської країни, але без знання мною контексту, без вкладання потрібної думки туди — напевно, це було би зовсім не те саме.

У школі і в університеті Роман малював на склі, а коли почав працювати в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, з художником та іконописцем Остапом Лозинським, захопився іконописом серйозно. У 2010 році Зілінко взяв участь у створенні різдвяного ярмарку «Від Романа до Йордана», де львівські митці популяризують українську естетику під час релігійних свят, осучаснюючи традиційні мистецькі техніки. Тепер ярмарок став щорічним.

— Коли я почав працювати в музеї, у відділі давнього мистецтва іконопису, у мене було щастя: закритись у фондах і там переглядати, досліджувати, торкатись ікон. Дивитися, як працює майстер, як він накладає фарбу, як робиться позолота. Як художник над чимось працює? Як він малює одяг, лице, око, руку, характерну клітку? Малювання стало і процесом вивчення ікони.

Тоді ж почав робити перших святих Миколаїв. Ще один силует цього сивого святого з Євангелієм в руках він створив під час Революції Гідності у 2013 році, а потім, разом із іншими друзями-митцями, виготовив різдвяну шопку для київського Майдану, яку ще називали «Віфлеємською стаєнкою». Матеріали і приміщення для роботи надала українська греко-католицька церква. В ніч з 18 на 19 лютого 2014 року під час штурму Майдану шопка була поряд з «вогняною барикадою», але дивом вціліла.

Творці народних ікон опирались на фантазію і яскраву кольорову палітру: святим малювали рум’янець і великі круглі очі. На образах того часу квітнуть сади з рослинами яскравих відтінків, адже на народні ікони доволі серйозно вплинула доба бароко з її любов’ю до підкресленої театральності. Зілінко у своїх роботах повторює цей настрій: його святі — круглолиці, усміхнені, закутані в теплих багрянцях і з випростаними до глядача долонями. Роман створює й вирізані за силуетом ікони, що нагадують дерев’яні іграшки — його святий Георгій Змієборець, наприклад, балансує зі списом на коліщатках. Перша персональна виставка Зілінка відбулась у 2017 році у львівській Галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart. Так і називалася: «Такі святі, такі близькі».

— Пам’ятаю до сьогодні всі образи, які були в бабциній хаті: де вони висіли, на якому місці, де за рамку була запхана якась фотографія мами чи вуйка (діал. дядько), чи бабці, чи бабциної мами. Так вони стають членами родини. Намагаюся робити тих святих без ієрархічного бар’єру. Наблизити, намалювати їм рум’янець, посмішку, помістити їх в якусь близьку нам ситуацію. Спосіб шукання друзів у тих святих людях, намагання десь уподібнитися або наблизитися. Відчуття однієї родини, де ікони й фото на стінах — рівні. Близькі люди — і предки, й заступники.

Мамай, Будда і український іконопис

Дослідники іконопису вважають, що початок української ікони можна відраховувати від Софії Київської — однієї з найдавніших церков, збереженої з фресками і мозаїками. Попри те, що в її побудову вкладались греки і балканські слов’яни, іконопис є традиційним для Київської Русі, вважає Роман Зілінко.

— Ми маємо галицькі ікони XIV, XV, XVI століття, представлені в Музеї Шептицького. Маємо традицію ренесансної ікони: львівську, київську, волинську. Маємо барокові, академічні, пізньобарокові, і з Заходу, і зі Сходу. Маємо дуже багату народну традицію іконопису: різнорідну, але зі своїм виразним лицем. Духовність київської церкви, яка охоплювала територію сучасної України, попри те, що була поділена різними кордонами і впливами, зберегла єдність мови ікони, літургії, богослужбової поезії.

Роман пояснює, що в іконописі поширені певні іконографічні типи і сюжети. Українському властивий сталий ареал святих і їхнє вшанування — часто малювали Ісуса Христа, святих Параскеву і Миколая, Богородицю та Феодосія Печерського. Стилістичну ж мову описати так само важко, як і українську народну пісню — ця річ намацальна, її потрібно бачити, розповідає іконописець.

— Цікавими є ікони з пограниччя. Наприклад, народна буковинська ікона XIX сторіччя побутувала і в українських, і в румунських родинах. Схожа ситуація з пограниччям на Покутті — між українцями-русинами і поляками, які теж там жили. Деякі малярі були за релігією католиками, і так вони малювали ікони, які продавали православним і греко-католикам, — і ті ікони були і в українців, і в поляків. Чи це є українська ікона, чи вже польська? Такі ж приклади будуть і на Закарпатті, і на Галичині, і на Буковині. Зокрема, чернігівські ікони мають багаті ружі (діал. троянди. — ред.) на тлі — так вони побутують і в Білорусі, і на території Росії, і там вони аж ніяк не сприймаються частиною київської традиції.

Український іконопис увібрав у себе багато різних впливів, і часто — впливів не християнських. Роман пояснює, що передовсім треба звертати увагу на орнаментику. На ренесансних і барокових іконах дослідники відчитують східні, перські мотиви, а популярний персонаж багатьох народних картин козак Мамай, за однією з версій, є запозиченням з буддійської іконографії: постать героя малюють в молитовній позі, зі схрещеними ногами. У нас просто в це вкладався інших контекст. Напис на картинах говорить: «Козак — душа правдивая, сорочки не має. Коли не п’є, то воші б’є».

Власне, каноном є мова, якою іконописець послуговується, щоб бути доступним і зрозумілим глядачеві.

— Доки будуть впізнавати в особі на іконі Христа чи Богородицю, доки це буде естетично, доцільно, прийнятно, цікаво — доти це буде в межах канону. У межах віри, в межах християнського мистецтва.

Кожне покоління, кожна епоха намагається вбирати святих в свої джинси. На іконах є зображення Христа і його апостолів згідно з візантійською модою. В Середньовіччі його малювали в одязі того часу. Христа малювали і як царя, і як імператора франкської династії Каролінгів. Словом, якщо зараз хтось малюватиме Ісуса в джинсах, то він повторить давно вигадані речі. Але така можливість, звісно, є.

Дім ікон

Усі стіни в домі Романа обіймають ікони. Уквітчані, усміхнені, яскраві лики святих сусідять із забальзамованою баранячою головою в майстерні — подарунком від знайомого, якому подобається створювати такі речі. Бібліотека Романа лускає від книг про іконопис, богослів’я та історію мистецтв, а поруч спокійно почуваються видання «Амадоки» Софії Андрухович та «Шерлока Голмса» в яскравій жовтій палітурці. Робоче місце митця миттєво пізнається за пузатими тюбиками з цілком безпечною фарбою XXI сторіччя — сучасному іконописцеві не обов’язково жертвувати життям, щоб намалювати лик святого.

Зілінко сам готує собі левкас — речовину, якою покривають дошку, щоб намалювати на ній ікону. Перед початком митець молиться — це необхідна частина процесу.

— Намагаюся використовувати речі з історією. Старі рами, старі дошки, накривки до бочівок, дошки зі скринь. По-перше, в самих тих речах вже є щось тепле. А ти якось ще то актуалізуєш, десь підкреслюєш, десь використовуєш.

Інколи митцеві допомагають доньки — Дзвінка і Дарина. Обидві дівчинки теж малюють, ходять до художньої школи. Кабінет в Музеї Шептицького, де працює Роман, прикрашає вугільна «Чорна кицьондра» — результат творчих успіхів Дзвінки.

— Приходиш додому — і малюєш. Я можу бути злим, роздратованим, щасливим, спокійним, змученим — емоції можуть бути дуже різними. Але маю бажання, маю потребу — тому і працюю.

Музей Шептицького

Роман Зілінко відповідає за унікальну колекцію ікон у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Заснований митрополитом спочатку як музей церковного мистецтва, він є одним з найбільших художніх музеїв в Україні, з колекцією понад 150 тисяч пам’яток.

— Колекція почала наповнюватися ще на початку XX століття. У той час вдалося зібрати величезний пласт середньовічних ікон, які були під загрозою знищення посеред воєн та революцій. Тоді до іконопису ставилися виключно як до релігійного мистецтва. Чи це є давня ікона, чи сучасна — великої різниці не було. Якщо вона втрачала свій сакральний контекст, тобто переставала перебувати в церкві, автоматично переставала бути цінністю.

Щоб сакральні речі не поневірялися, люди їх спалювали або ховали у стріхах, де вони з часом руйнувалися. Андрей Шептицький вчасно зрозумів, що святині потрібно рятувати. Музей біля Оперного театру у Львові він заснував як цитадель захисту колекції ікон XIV-XVI століття, архівів церковної історії, рукописів, стародруків, барокової різьби Пінзеля та інших відомих скульпторів.

У «захристі» кабінету працівників експозицій — постійний процес веселого руху від експонатів та художніх альбомів до столику з кавою і печивом. Під стелею висять кілька десятків різноманітних рамок від образів та картин, на стінах — репродукції ікон, старі радянські плакати, залишені на пам’ять про абсурди СРСР, та шаржі на тему «найкращий спосіб втекти від роботи — влаштувати планірку». Навіть фото співака Винника є — з жартівливою «іконою» Зілінка в руках. Музейники тримають каву та солодощі у колишньому церковному комоді, який стримано віддзеркалюється у панорамних дзеркалах разом з кількома келихами для вина та коньяку.

Роман по кілька разів на хвилину вітається з усіма, кого зустрічає у білосніжних музейних залах Музею Шептицького. Інколи він має вигляд вшитого, вплетеного у музейний простір. Пробігає довгими залами з експонатами, мимохіть поправляє ікони, що на сантиметр відхилились від гармонії, якої куратори експозиції досягли, тріпотливо розвішуючи їх.

— Я завжди мріяв тут працювати. Коли приходив сюди в гості, могли тихенько запустити у фонди, щось показати — бо студентові не можна було пройти без дозволів. Це були неймовірні емоції. І справді завжди хотів тут бути — 15 років вже так є, і ніби дуже щасливий з того.

Зілінко вважає, що неочевидною метою митрополита Шептицького була ще й потреба творення нового, самостійного українського мистецтва.

— На початку XX століття греко-католицька церква і її обряд великою мірою втратили свою тотожність, своє традиційне візантійське коріння під впливом латинських практик і звичаїв. Від українського іконопису лишилася тільки назва, це вже був академічний живопис. Співставляючи це з малярством в сусідніх костелах (польських чи словацьких), не можна було відрізнити, де був український твір. І Шептицький, збираючи цю колекцію, намагався показати наше коріння. Так львівські художники та іконописці Сосенко, Бойчук і пізніше Буцманюк, Осінчук творили нове українське мистецтво на ґрунті нашого музею.

Роман розповідає, що так Шептицький намагався намацати спільний простір, налагодити мости з православними українцями в Центрі і на Сході України. За радянського часу, розповідає Зілінко, ситуація стала ще складнішою.

— Коли прийшла радянська влада, на Галичині була величезна колекція ікон, сакрального мистецтва. І — постійна загроза її знищення. Фактично, ці ікони відразу ж сховали у фонди. Нова експозиція була створена у 1955 році і пробувала «перекроїти» ікони в контексті радянської ідеології, тобто еволюції українського мистецтва від «старого неактуального» іконопису до реалістичних мотивів, зображень, пейзажів. Мовляв, що іконопис ішов до прогресивного соціалістичного реалізму.

Мистецька цінність ікони теж дуже залежить від контексту, пояснює Зілінко. Авангардні художники початку XX століття — Малевич, Новосельський, Богомазов — в іконі бачили квінтесенцію мистецтва: промовисту за рахунок співставлення кольорів, форм і переказу мистецької мови.

— Сучасна мета Національного музею Шептицького — це в першу чергу зберегти те, що ми маємо. Музею потрібно бути актуальним, конкурентним, а це дуже важко робити. Як і церкві. Якщо вона залишиться ультраконсервативною і покладатиметься на традиційне середовище, то відкидатиме творчу молодь, людей, готових експериментувати, творити. А весь час намагатись втиснути їх в певні рамки — означає відштовхувати. Тому нам потрібні сучасні каплички, ікони сучасних художників і іконописців.

Роман є куратором та автором експозицій виставок Жовківського іконостасу Івана Рутковича, народних ікон з Буковини, Гуцульщини та Покуття, «Коли святі посміхаються», «Портрет міста. Львів кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття». Активно працює над виставкою робіт українського художника-монументаліста Модеста Сосенка — говорить, що вона буде однією з його найулюбленіших. Також Зілінко є учасником виставкових проєктів в Україні, Польщі, Франції, а також у Нью-Йорку — і люди з усіх цих країн і міст приходять подивитись на українські ікони.

— Щораз більшим стає середовище, яке пильнує за тим, що ми робимо, і цільово колекціонує. Зараз маю контакт з одним художником в США, в Нью-Мексико. Він купив декілька робіт наших друзів, моїх робіт, і хоче створити з них виставку в себе. Він сам є мексиканець, народжений в Мехіко, і йому стало цікаво те, чим я займаюсь, бо він малює щось подібне. Теж народний іконопис (мексиканський), характерний для того району. Очевидно, по-своєму, перефразовуючи, трішки відходячи від свого контексту.

Роман розповідає, що у Фінляндії також є спільнота, яка зацікавилася українською сучасною іконою і навіть кілька разів запрошувала наших художників. Малювали, робили спільні виставки.

Нещодавно Музей Шептицького спільно з громадською ініціативою My future heritage та Романом Гуком зробили проєкт «Торкнись ікони» для незрячих людей (читайте про ще одну інклюзивну ініціативу у Львові — тактильні моделі архітектурних візитівок міста). Тепер відвідувачі зі слабким зором можуть відчути ікону, провести руками по рельєфу та прочитати шрифтом Брайля (тактильна система читання для незрячих людей. — ред.) про те, до чого вони торкаються. Роман Зілінко сподівається, що експозиція ставатиме дедалі більш інклюзивною і відкритою для людей, яким цікаве церковне мистецтво.

— Допоки хтось малює ікони, і просить намалювати, і замовляє, доти воно і потрібно. Іконопис буде мінятися, розвиватися і знаходити свої форми. Любити українське мистецтво і не цікавитись іконою — щонайменше дивно, як на мене. Це елемент тої традиції, з якої постало все наше мистецтво.