«Настінні докази». Відмітки російських військових про їхні злочини

Культурна інституція «Міжвухами» документує й опрацьовує написи російських військових на території України, щоб показати світові, з якими переконаннями й настроями вони вторгуються в українські міста й села. Команда їздить в експедиції деокупованими територіями, співпрацює з місцевими мешканцями та моніторить медіа й соцмережі. На основі зібраних матеріалів вони створили проєкт «Настінні докази» — це відкритий онлайн-архів написів російських військових на території України, що також допомагає пролити світло на російсько-українську війну та зафіксувати такі нетривкі її свідчення. У цьому матеріалі розповідаємо, як і для чого проєкт «Настінні докази» досліджує написи російських окупантів, чим це може допомогти Україні та як охочим долучитися до ініціативи.

Зберегти рукописні артефакти окупантів

Навесні 2022 року менеджерка проєкту «Міжвухами» Анастасія Олексій разом із колегами поїхала в деокуповані міста й села на околицях Києва. Спочатку вони відвідали Бородянку, щоб музеєфікувати керамічного півника й шафку, які вціліли серед будинків, зруйнованих військовими РФ. Згодом засновник проєкту Павло Гайдай і філософ Олександр Філоненко вирушили до Гостомеля. Там, у місцевому ліцеї, серед безлічі слідів окупації вони звернули увагу на велику кількість настінних написів, позначок і малюнків, які залишили по собі російські військові. Олександр і Павло вирішили, що треба їх якось зберегти — так виникла ідея збирати в архів світлини з написами окупантів.

Робота над проєктом почалась у квітні 2022 року. Програма Інституту гуманітарних досліджень у Відні Documenting Ukraine виділила грант на його розвиток. Тоді, за словами Анастасії, команда і сформувала мету своєї роботи: фіксувати і зберігати написи, залишені російськими військовими на території нашої країни, і надавати доступ до них усім, хто працює з темою війни Росії проти України й розповідає правду про неї. Також команда проєкту вирішила співпрацювати з різнопрофільними фахівцями, які теж висвітлюють ці історичні події у своїх проєктах, щоб поширювати власні напрацювання серед широкої авдиторії.

Анастасія називає перший етап роботи збиральницьким. Спершу вони з командою працювали в межах Наддніпрянщини, а потім — на території майже всіх окупованих регіонів (окрім Луганської області). Також проєкт має асистентів, які виїжджають і працюють на місцях. Один із них — архітектор-реставратор Віктор Дворніков — він у межах іншого проєкту документує втрати культурної спадщини на Слобожанщині й побіжно робить для «Міжвухами» фотографії з деокупованих населених пунктів. Тому Віктор має доступ туди, де в команди «Настінних доказів» він обмежений.

За словами Анастасії, вони активно їздили до Гостомеля впродовж травня – червня 2022 року, однак відтоді повноцінних експедицій не організовували. Їхній архів уже активно поповнює матеріалами небайдужа авдиторія: за останні півтора місяця їм надіслали близько двохсот фото. Окрім експедицій, джерелами пошуку зображень із написами російських окупантів також є онлайн-видання й соцмережі. Дані про ці артефакти команда «Настінних доказів» вносить у таблицю, таким чином облікуючи їх.

Після тривалого періоду активного наповнення архіву, що почався з травня 2022 і триває постійно (з більшою або меншою інтенсивністю), команда проєкту зосередилася на інтерпретації й поширенні зібраного матеріалу серед іноземної авдиторії, а також створенні єдиної платформи, де були б зібрані написи російських військових із деокупованих територій України. Кількість і локалізацію «слідів» армійців РФ можна переглянути на інтерактивній мапі України, яка є на сайті (доступна версія українською й англійською мовами). Анастасія наголошує, що окрему увагу вони приділили вигляду свого проєкту:

— Візуальна мова проєкту базується на його ідеї — архів як інструмент збереження написів росіян, де є функціонал пошуку, а також карта, на якій точками (позначками) відмічені написи росіян. Ось ця точка присутня у візуалах, які ми створюємо для інстаграму, а також в інструменті пошуку. Також червоний колір досить інтенсивний для підкреслення тематики проєкту.

Із часом до Анастасії приєдналася Роксолана Макар — вона в ролі редакторки досліджує й інтерпретує написи російських військових і розповідає про них іноземній авдиторії на англомовній інстаграм-сторінці проєкту. До кожного напису дівчина дає контекст: коли, де і за яких умов вони були зроблені. Часом ці «записки», які, здавалося б, належать окупантам, насправді залишають українці. Наприклад, виявилося, що написи з літерою «Z» на одному з храмів в Ірпені зробили саме українці, які таким чином хотіли позначити проросійськість Української православної церкви Московського патріархату. Також Роксолана, публікуючи підбірку матеріалів із певного населеного пункту, досліджує, що відбувалося під час його окупації. Адже одна річ просто поширити фото з написом «Слава Росії»*, яке залишив солдат РФ, а інша — розповісти, що в місці, де його знайшли, катували людей:

— Ми намагалися створити більш об’ємне розуміння цих написів, розповівши, за яких обставин вони (російські військові. — ред.) їх створили. Ми обрали ще таке завдання: підсвічувати їх, розповідати про них і показувати, що відбувалося навколо.

Окрім Анастасії й Роксолани, у команді є ще кілька учасників: комунікаційна менеджерка Маріамі Губіанурі, дизайнер та автор візуальної мови Дмитро Шевченко, розробник сайту-архіву Юрій Скрипник. Засновник «Міжвухами» Павло Гайдай фінансово підтримує проєкт, генерує ідеї й сенси. До роботи над «Настінними доказами» долучилася й директорка «Міжвухами» Марія Задорожна.

Які послання лишають окупанти?

Команда «Міжвухами» помітила цікаву тенденцію: сенси, які російські загарбники закладають у свої повідомлення, змінювалися від початку повномасштабного вторгнення. Якщо в березні 2022-го це були бездумні написи, часто з використанням жорсткого гумору, то з часом у них простежується більше агресії, проявів насильства і звірства. Наприклад, у житлі цивільних українців у Святогірську (Донеччина), знайшли напис: «Ми Росіяни!!! Україна тремтіла, коли Росія заїжджала!!! Іди нах*й Україна»* (оригінальна орфографія тут і далі збережена), а на стіні культурного центру в селі Новий Биків (Сіверщина) написали: «Кістками ваших ми дітей нагодуємо».

Російські військові люблять «перепрошувати» за свої злочини. Наприклад, на фасаді будинку в Липівці, що на Наддніпрянщині, вони залишили такий напис: «Вибачте, ми не хотіли. Це ваші Бандери»*. А у приватному будинку на Приазов’ї знайшлося таке послання: «11.06.2022. Дякуємо цьому дому. Залишаємо після себе порядок. Мир вашому дому від пацанів із ДНР. Ми не хотіли цієї війни. Ми звичайні студенти. Вибачте, якщо зробили щось погане. Низький уклін вам за житло від Нічника і Татара. Дякую за все».*

Проєкт критикували за публікацію «вибачень» від російських військових, мовляв, навіщо публікувати контент, що виправдовує окупантів та їхні вчинки? Однак команда старається стримано реагувати на такі закиди, адже їхня мета — не відбілити репутацію загарбників, а навпаки, звернути увагу на їхню лицемірність. Ось як це пояснює Роксолана:

— Ти можеш розгромити квартиру і написати на стіні «вибач» — і це нічого не дасть. Можна заставити людину піти на війну, але ніхто не змушує її стріляти в школу, садок…

Один із прикладів лицемірства й безжалісності російських військових — звернення до дітей, яке вони залишили у школі в селі Катюжанка, що приблизно за 65-70 км на захід від Києва. Окупанти вибачаються за безлад, який лишили після себе й напучують дітей «бути дружніми» в майбутньому: «Живіть мирно, бережіть себе й не повторюйте помилок, які допустили ваші старші. Україна та Росія — один народ. Миру вам, брати й сестри!»*. Водночас ті ж російські військові розгромили й розграбували цю школу, а у дворі освітнього закладу розстріляли з танка молоду сім’ю, коли та їхала мікроавтобусом.

Ще один тип написів, які на окупованих територіях лишають військові РФ — цитати з пісень (переважно російських), літератури й мемів. Так, на одному з цивільних будинків загарбники процитували антиутопію «1984» англійського письменника Джорджа Орвелла: «Свобода — це рабство, незнання — це сила, війна — це мир». У селі Богданівка на Наддніпрянщині вони намалювали червону зірку й танк, а поряд лишили напис, у якому зацитували трек «Тим, хто з нами» (з рос. «Тем, кто с нами») російських реп-виконавців «АК-47», «Гуф» і «Ноггано»: «Ось вам два ковпаки / Ми росіяни й гордимося цим / Згоден!». Роксолана розповідає, що за змістом висловлювання російських військових напозір можуть здатися невинними й не наповненими якимось особливим сенсом. Проте насправді це може бути, наприклад, уривок із пропагандистської пісні про приватну військову компанію «Вагнер».

Один із таких команда проєкту знайшла в селі Велика Комишуваха на Слобожанщині. Спочатку вони думали, що «літо й арбалети»* — це просто випадковий напис, однак згодом з’ясували, що це фраза з однойменної пісні російського пропагандиста Акіма Апачова, в якій оспівана участь «вагнерівців» у військових діях на Донеччині й у країнах Африки.

Іще один напис із Великої Комишувахи: «Це не вважається воєнним злочином, якщо тобі було весело»* зі смайликом під ним. Виявилося, що в РФ ця фраза — популярний мем. Його походження пов’язане з історією «великого російського кота» Шльопи, якого у 2017-му забрали в Росію з київського притулку. У 2020–2021 роках кіт став популярним завдяки мемам, які з ним вигадували. Зокрема, росіяни створили низку жартів зі Шльопою, у яких його називали воєнним злочинцем, нормалізуючи так цей статус у російському суспільстві. Поруч із написом-мемом був іще один: «Я з усмішкою веселою палитиму чужі села»* — це слова з російської пісні виконавця ГСН «А я повище засукаю рукави» (з рос. «А я повыше закатаю рукава»), яка теж возвеличує війну та вбивства.

Команда проєкту «Настінні докази» виокремлює написи, повʼязані з місцем перебування російських військових. Окрім того, що ці «записки» цікаво порівняти з дослідницького погляду, вони ще й свідчать про тактику окупантів проти цивільних українців. Скажімо, є села, де загарбники залишали тільки написи з «вибаченнями», але водночас є й інші, де трапляються доволі войовничі послання. Редакторка проєкту Роксолана ділиться, що також порівнює написи за місцями, де їх залишили, і тим, що там відбувалося.

— Ми помітили, що часто в населених пунктах, де відбувалися жорстокі речі, воєнні злочини, масові вбивства цивільних, руйнування, — там часто була ура-патріотична повістка в написах: «Росія! Ура! Гімн Росії!». Вибачень у них (російських військових. — ред.) уже значно менше, ніж на початку. Патріотичність стосовно Росії у них найбільше проявляється саме в таких місцях, де вони катували українців, змушували їх вчити напам’ять гімн Росії.

Іноді військові РФ залишають написи, які вказують на місце їхнього походження. Часто це роблять неетнічні росіяни: буряти, якути, дагестанці й інші. Вони пишуть назву своєї республіки й поряд додають щось на зразок: «Россіє, ми росіяни»*. За спостереженнями дослідниць, так військові РФ, з одного боку, демонструють свою ідентичність, а з іншого — показують, наскільки вона розмита, і що всередині «вєлікой страни» є безліч внутрішніх проблем, пов’язаних зі збереженням ідентичності майже двохсот етнічних спільнот, які живуть на її території. Менеджерка проєкту Анастасія звертає увагу на те, що часто ці написи лишають народи, які потерпають від колонізаторської політики РФ.

— Росія виснажує свої республіки й народи, а вони приїжджають сюди та у своїх написах показують, звідки приїхали помирати. Цікаво, як люди фіксують свою присутність і намагаються лишити відбиток, що вони тут були. Це частина розмови про колоніальну природу Росії і її політичну структуру.

Буває, що російські військові вказують у написах назви своїх місць служби, малюють їхні логотипи й залишають свої нікнейми в інстаграмі чи інших соцмережах. До прикладу, в одному з населених пунктів на Приазов’ї окупанти намалювали символ російської розвідки (кажана) і написали «розвідка». До речі, показовий факт про представників «вєлікай культури»: вони допускають помилки навіть у таких коротких реченнях, фразах, ба більше, одному слові (у цьому випадку російське «разведка» написали «разветка»).

Анастасія розповідає, що зараз, коли архів активно поповнюється, у команди «Настінних доказів» є більше можливостей для вивчення зібраних матеріалів.

— Ми можемо досліджувати один напис або типологію написів. Наприклад, є написи про США, Захід, НАТО, інші пропагандистські посили. Цінним було б, якби інші дослідники або авдиторія знаходили ці патерни для того, щоб інтелектуальне коло навколо цього проєкту розширювалося.

Команда проєкту також збирає написи українців, залишені в катівнях, але не публікує їх. За словами Анастасії, зосередилися саме на роботі з посланнями російських військових, оскільки вони яскраво свідчать про злочини Росії в Україні, а тому їх потрібно показувати й пояснювати світу.

Виклики, з якими стикається команда

Однією з основних проблем проєкту стало блокування в соцмережах. Роксолана розповідає, що доводиться ніби ходити по канату, адже половину публікацій не можна поширити на платформах через їхню жорстку політику:

— У нас було кілька моментів, коли [алгоритми соцмереж] нам щось «зносили», але поки що ми тримаємося. Це, звичайно, трохи фруструє, бо виходить, що ти трохи згладив кути, десь не доказав, пом’якшив.

Роксолана працює над тим, щоб подавати напрацьований контент так, аби він був зрозумілий іноземцям, а сторінки проєкту не страждали від банів.

За словами команди, своєю роботою вони насамперед прагнуть привертати увагу до України: показувати, що доводиться переживати цивільним на окупованих територіях, як із ними поводяться російські військові. Можливо, ці написи, якщо порівнювати їх з іншими злочинами загарбників, комусь видадуться не такими важливими, аби їх досліджувати. Однак послання, які залишають військові РФ, яскраво передають їхнє ставлення до України, вкотре доводять ницість і жорстокість «руского міра» й показують справжню натуру «асвабадітєлєй». До того ж ці написи перекреслюють популярний наратив про «війну Путіна», адже це не президент країни-терористки їздить Україною і власноруч обписує будівлі, а звичайні росіяни, які воліють знищити все українське. Роксолана наголошує, що їм важливо показувати це:

— Так, ми говоримо про воєнні злочини росіян на території України через ці написи, які вони залишають, але ми говоримо про Україну. Нам важливо говорити про Україну, а не про росіян.

Роксолана з Анастасією діляться, що зараз їм важко дистанціюватися від власних почуттів під час роботи над проєктом. Водночас вкраплення емоційності в дописах допомагають їм ефективніше привертати увагу до російських злочинів в Україні. Дівчата вважають, що після перемоги зможуть відмежуватися від емоцій і змінити свою комунікацію з авдиторією.

— Коли закінчиться війна, можливо, буде більше простору для того, щоб досліджувати це (написи, які залишають російські окупанти. — ред.) із більш навколоакадемічної перспективи. Тоді з’явиться дистанція для того, щоб це осмислити. Буде більш глибинна робота, тому що аналізувати це все з якоїсь суперакадемічної точки зору зараз навіть може бути цинічно в якихось випадках, тому що ти завжди на дуже-дуже близькій дистанції з усім тим горем, яке відбувається.

Ще один виклик, із яким стикнулася команда проєкту — потреба свіжого погляду на знайдені матеріали.

— Ми настільки занурені в роботу, що ми вже кожен напис по десять разів бачили, і це трошки нам замилює око. Хоча, звичайно, деякі написи зі своєю яскравістю (у негативному значенні цього слова) вражають дотепер.

Інша проблема, з якою зіткнувся проєкт, полягає в тому, що чимало написів швидко зникають. Адже місцеві з поверненням у свої домівки прагнуть якнайшвидше позбутися слідів «руского міра». Так само стерти їх можуть і самі російські військові. Зараз багатьох написів, які зібрала команда, вже не існує.

Як долучитися до розвитку проєкту?

Нині «Міжвухами» активніше працює над популяризацією проєкту, ніж над збором написів. Вони прагнуть посилити комунікацію на іноземну авдиторію, налагоджують партнерства з медіа й інтелектуалами, тож шукають людей, які далі працюватимуть з ними, долучатимуться до поповнення архіву, створюватимуть тексти й візуальний супровід. Це можуть бути будь-які матеріали про агресію Росії проти України, базою для яких слугуватимуть зібрані написи з (де)окупованих територій нашої країни. У команді наголошують, що роблять «не просто архів заради архіву», а створюють інструмент, аби говорити про війну в Україні.

Команда проєкту відкрита до співпраці й цікавих пропозицій. Кажуть, що найцінніший і найзатребуваніший для них наразі ресурс — нові ідеї, тож закликають охочих сміливо звертатися зі своїми задумами й разом реалізовувати їх. Окрім цього, проєкту необхідне інформаційне сприяння.

— Найкраща підтримка для нас — адвокація. [Потрібно] розповідати і поширювати інформацію про проєкт. Робити короткі дописи зі своїми рефлексіями. Для нас це цінно.

З ідеями й пропозиціями до команди проєкту можна звертатися через їхні сторінки в інстаграмі та фейсбуці.