Не брати чужого під час Голодомору

Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу. У такий спосіб Сталін хотів приборкати українське селянство, яке масово чинило спротив колективізації та повставало проти радянського режиму. Голод у селах було створено штучно через непомірно високий план державних хлібозаготівель та примусове вилучення у людей землі, майна, їжі. Голодомором було вбито мільйони українців.

У нашій державі Голодомор визнано геноцидом українського народу відповідним законом від 2006 року. У різні роки це також визнали Австралія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Португалія, США та Угорщина.

Тема Голодомору перебувала під суворою забороною у Радянському Союзі. В Україні дослідження архівних матеріалів почалося вже після здобуття незалежності. Важливим джерелом інформації про ці події лишаються й спогади очевидців. Проте свідків Голодомору з кожним роком стає все менше.

Костянтинів. Сім’я Марфи

Село Костянтинів розташоване на правому березі річки Сули на Слобожанщині. У XVII ст. воно було заможним торгівельним містечком, а в XIX ст. перейшло у володіння графів Головкіних, згодом — графів Хвощинських. У маєтку останніх служив наймитом дід Марфи Яким Коваленко (що пізніше врятує його сім’ю від голодної смерті).

Марфа Коваленко народилася в 1926 році у сім’ї фельдшера. Батько Данило працював у лікарні сусіднього села Коровинці, яку колись граф Головкін перевіз із Костянтинова. У лікарні, крім фельдшера, були інші спеціалісти, мали службову підводу для відвідування хворих і навіть робили операції. Поряд стояла будівля для лікарів та їхніх сімей, там жили і батьки Марфи, проте чи не щодня вони навідували доньку, яка любила лишатися з дідом у Костянтинові.

У батьків Марфи було ще двоє дітей: Олексій, який помер від скарлатини ще до її народження, та Федір. Від скарлатини померла й менша батькова сестра. Марфа теж захворіла, коли була зовсім малою, але вижила попри високу смертність від цієї хвороби.

— Братік, як приходив, у хату його не пускали. Як я вже стала поправляться, так через вікно. Він на дворі, а я в хаті коло вікна — побалакаєм. Тоді ж він або піде на Коровинці, або у сусідів переночує, а утром із дітками піде в школу у Коровинці.

Коли в Україні почалася колективізація і масове розкуркулення селян, постраждала і родина Марфи. «Куркулями» називали заможних, працьовитих українців. У 1930-х роках «куркулями» вважали усіх, хто виступав проти колективізації. Таким чином більшовики намагались змінити систему цінностей і насаджували колективну форму господарювання, а в одноосібників, як «куркулів», вилучали землю та майно.

— В нас города небагато було, так одрізали город у батька. Не колгоспник же — так оставляли п’ятнадцять сотих. Оце, шо під двором. А батько сказав: «Той город, що садиться, можете забирать, а там під горою сад оставте». От стежечкою я у сад могла ходить у свій, а тут колгосп садив на нашому городі, дідовому.

Бригади, щупи та розбитий посуд

Коли розпочався голод, Марфі Коваленко було всього шість років. Найбільше їй запам’яталася зима 1932–1933 років. Було важко, але їжа ще лишалася:

— У погребі картопля була, буряк, капуста в діжці, огірок там, таке було.

Селом ходили бригади з металевими штиками — щупами, якими шукали сховане в землі зерно, а насправді — забирали чи знищували все їстівне:

— Заходили, заглядали в піч, виносили й виливали. Ще й той горщечок кидали, щоб розбився. Тоді посуда була тільки глиняна.

На подвір’я Коваленків теж приходила така бригада. Того дня маленька Марфа залишилася вдома удвох з дідусем:

— Взимку в 32-му чи 33-му прийшла до нас бригада. Гавка собака, а вже зима, холодно. Поки дід мене вдів, вийшли надвір — вони по двору ходят. Місцеві всі, костянтинівці. Я одного знала: риже волосся, Василь звали. «Прив’яжи собаку», — кажуть дідові. А собака коло сарая, корова була в сараї. Ну так їм в сарай треба. У сарай зайшли, одв’язують корову й забирають. А отой же рижий Василь, недалекий сусіда, штурхнув діда. Дід упав. І ото я начала кричать.

Батько Марфи, оскільки був фельдшером, а не колгоспником, поїхав у Недригайлів до головного лікаря і намагався повернути свою корову, але від чужої відмовився одразу:

— Якщо приведуть корову ту, яка була наша, — хай ставляють у сарай. Якщо приведуть корову, [яку забрали] в якої людини, в жінки, осталося четверо чи п’ятеро дітей — хай тії корови не заводять.

Йому пообіцяли, що приведуть корову назад, проте худобу так і не повернули.

— І так ото зостались ми на весну: буряк, картошка була, сад був, сушка була. В Тернах був завод цукровий, значить було і насіння цукрових буряків.

Часто на вечерю готували солодуху — рідку страву із цукрового буряка — і пекли коржики з листя:

— Варили цукровий буряк. Обчистили, порізали на кусочки — начетверо чи напополам (який буряк по величині), зварили. Тоді вже, як зварили, ще порізали на отакі квадратики, залили розчином огірок або капусту. Хліба уже не було. Люди пекли гербики (листяники). Так у кого була корова — на молокові отой листяник можна спекти. Моя мати не пекла, бо не було молока.

На весну не було чим засаджувати городи, тож картоплю вирощували з лушпиння. Через голод помирало багато людей, особливо діти. Інші ж були настільки знесиленими, що не було кому ховати померлих. У сільраді виділяли підводу, що їздила вулицями та збирала тіла, які потім хоронили на кладовищі в братських могилах.

Влітку 1932 року був прийнятий так званий закон «про п’ять колосків», який забороняв селянам збирати колоски для себе на колгоспних полях — такі дії вважалися крадіжкою. Поля охороняли об’їждчики (активісти з місцевих бідняків, комсомольців, іноді працівники з міст, яких за виконання служби годували та видавали пайку хліба. — ред.). Вони не давали селянам розкрадати державне майно: контролювали, щоб голодні люди не зрізали колоски на полі та не підбирали їх уже після збору врожаю. Об’їждчики били дітей батогом, пригадує Марфа. Ті ж, кому таки щастило назбирати трохи колосків, варили їх або перетирали жорнами на борошно.

З початком колективізації жорна у селян вилучали та знищували. У Костянтинові їх мав лише коваль, та користуватися давав не всім, адже боявся, що хтось донесе в сільраду і жорна конфіскують:

— Тільки він молов по блату. Не всім він мог молоть: родичам, знайомим, приятелям. Це вже пізніше виявилося.

Восени 1933 року Марфа пішла в перший клас. Школа була прямо за хатою, в будинку священника. Клас великий, більше тридцяти дітей. Тоді до першого класу пішли діти різного віку: від семи до десяти років. Але у школі дітям їсти не давали. Сім’ї допомагав старший брат Федір, який навчався в Ромнах у технікумі механізації сільського господарства:

— Братік учився в Ромнах у голодовку, у 1933-му, і отакий кусочок приносив хліба в суботу матері. А я першою ухватила — та й їсти, а він плаче: «Я ж матері ніс!». Тоді вже мати ділила мені й йому, і собі, а більшість нам давала.

Люди в голодні роки часто допомагали одне одному. Марфа пам’ятає, як зі своєю подругою Сонею кожного дня приганяла корову з пасовища тітці Ганні з їхнього села, а та давала дівчатам по кружці молока:

— Я пухла не була. Дві кружки, нехай які вони є, ну 300 грам там було чи 200 молока, випивали ми з тою дівчинкою.

Старші брати Соні — Іван та Борис — голод не пережили:

— Хлопчики вмерли, так батько виніс [тіла] у погріб, шо уже завалився. Якось пригорнув. Мій дід і там ще один дід був десь у коліно викопали ямку коло того погреба, де дітки. А тоді вже там могилки зробили.

«Непотріб» зі срібла

Під час революції 1918 року сім’я графа Хвощинського була змушена залишити свій родинний маєток. Втікаючи від більшовицької влади, вони забрали з собою все, що могли повантажити. А що не змогли — роздали людям, які в них працювали. Так діду Марфи Якиму Коваленку дісталася частина срібного сервізу та посуд:

— Які сервізи були — так осталося, а те, шо по одній ложці, по дві вилки, дєцкє шось — ото приніс дід. Сказала (пані. — ред.): «Нате, це вашому мальчікові на подарок».

Ці речі збереглися і в часи Голодомору врятували сім’ю Марфи від смерті.

— Нашу сім’ю в голодовку багато спасло те, шо дала пані ж ота — «непотріб» із серебра. По дві-три ложки — чайна і в мене є, поламана уже, ножі нержавіючі із серебреною колодочкою, вилка, сельодочниця.

Речі з дорогоцінних металів у Голодомор можна було здавати в мережу магазинів Торгсин (скорочено від «торговля с иностранцами». — ред.), що діяла на території Радянського Союзу на початку 1930-х років. Щоб не померти з голоду, люди зносили всі цінні речі, побутове срібло і золото, обмінюючи їх за надзвичайно заниженими цінами на їжу. Та інколи це могло врятувати життя:

— У Ромнах був такий магазін, так називали — Торгсин. Оце дід брав або ложку, або вилку, ішов. Пригірш чи скількись приніс, і вже мати там якусь затірку заколотила. За це ми вижили, у нашій сім’ї ніхто не вмер.

Маєток графа Хвощинського, господарські споруди, трактор — все було передано до комуни, яка пізніше об’єдналася з місцевим колгоспом. Радянська влада також забрала в громади церкву, перетворивши її на зерносклад. У 2007–2009 роках Костянтинівську церкву було відновлено, зараз вона є однією з найвідоміших пам’яток регіону.

У роки Голодомору в Костянтинові, за спогадами Марфи, померло багато людей, але й багато вижило завдяки взаємодопомозі. Селяни не втрачали людяність та ділилися останнім, навіть коли самим нічого було їсти.