Як Україна зберігала свою незалежність в еміграції (1921–1992 роки)

Діяльність Української Народної Республіки в екзилі досліджує доктор історичних наук, доцент Василь Яблонський. Тема його кандидатської дисертації — «Директорія УНР: формування засад української державності (1918–1920)», а тема докторської дисертації — «Діяльність Державного центру УНР в екзилі. 1920–1992 рр.». У ході лекції для ютуб-каналу Дарки Гірної «Обличчя незалежності» Яблонський зауважив, що вихід уряду в екзил — лише нова сторінка боротьби за українську незалежність.

З 1920 по 1939 рік українські території розділили між чотирма країнами — радянською Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Окупаційні сили намагалися стерти історичну пам’ять, але вона залишилася в документах, які вдалося вивезти за кордон, мемуарах очільників Державного центру УНР, їхніх наукових роботах. За словами Василя Яблонського, існування уряду в екзилі дозволило зберегти державну традицію, культуру, церкву й історію аж до незалежності після розпаду СРСР.

— Це класичний приклад того, як правильна ідея перемагає неправильну силу. З одного боку — купка безправних емігрантів, які мали за собою лише ідею подолання цієї несправедливості та ідею української незалежної держави. І з іншого боку — величезна держава з ядерною зброєю, з величезною армією, з великою кількістю поліції, спецслужб, сексотів (донощиків. — ред.), преси, телебачення, системою освіти, де витиралося все. І ця держава протидіяла ідеї.

Мить незалежності

У 1917 році Російська імперія не пережила Лютневої революції й до влади прийшов Тимчасовий уряд. Це стало поштовхом до початку Української революції. Уже за дев’ять днів, 17 березня, у Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — альтернативний центр влади на чолі з істориком Михайлом Грушевським. Згодом УЦР підписала Перший Універсал, у якому задекларувала автономію України. Наступним кроком стало формування Генерального секретаріату — уряду, який очолив Володимир Винниченко.

Після того як владу в Петрограді (нині — Санкт-Петербург. — ред.) захопили більшовики, Центральна Рада виступила з Третім Універсалом і проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному союзі з Росією. У відповідь на прагнення українців мати автономію 7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. Щоб мати можливість захистити своє право на суверенітет, 22 січня Четвертим Універсалом УЦР проголосила незалежність Української Народної Республіки. Ще однією спробою захистити Україну від більшовицької окупації стало підписання Берестейського миру — мирної угоди між УНР та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством. Відповідно до умов договору, Українську Народну Республіку визнали незалежною державою, територію якої Німецька та Австро-Угорська імперії зобов’язувалися звільнити від більшовиків.

Вигнавши росіян з українських земель, німці самі почали втручатися у внутрішні справи української держави, з чим не погоджувалася УЦР. 29 квітня 1918 року за підтримки німецьких військ відбувся державний переворот і до влади в Києві прийшов гетьман Павло Скоропадський. Та після семи з половиною місяців Гетьманату уряд Скоропадського пав. Настала доба Директорії, яка очолила відроджену Українську Народну Республіку.

Після невдачі визвольних змагань армія УНР і цивільна адміністрація залишили українську територію наприкінці 1920 року. Уряд вийшов в еміграцію. У Польщу інтернували більшу частину війська. Його знезброїли, але перевели в табори, зберігши військові частини та командування. Приміщення таборів фактично були бараками, не пристосованими до життя.

Ходив міф, що Петлюра чи хтось із його оточення прихопив із собою в еміграцію державну скарбницю, але, за словами Яблонського, це неправда. Уряд не мав коштів на утримання армії. Українські гроші (гривні й карбованці) ще частково визнавали у світі, але небагато людей були готові їх приймати, розуміючи становище керівництва УНР. Польський уряд частково фінансував утримання армії, та виділених коштів було недостатньо.

Перші роки в екзилі

Державний центр УНР розмістився у двох містах — Тарнуві та Ченстохові (Польща).

— Більшість разом із керівництвом УНР перебувала в Тарнуві в готелі «Бристоль». З березня (1921 року. — ред.) почав роботу фактично еміграційний передпарламент на території Польщі — Рада Республіки.

Членів політичних партій і громадських організацій до цього вищого законодавчого органу влади УНР обирали за певними квотами. Тобто в парламенті, окрім партійців, були представники союзу залізничників, поштовиків, кооператорів, культурних товариств тощо.

Діяльність Ради Республіки тривала недовго — шість місяців, але цей час використали для підготовки законодавчої бази, яка б стала фундаментом незалежної держави. Українці 1921 року були переконані, що скоро повернуться на Батьківщину, і готувалися збройним шляхом протистояти більшовикам. Водночас усю наддніпрянську територію України, що перебувала під окупацією більшовиків, охопили селянські повстання та опір інтелігенції.

Того ж 1921 року Польща підписала й ратифікувала Ризький мир із радянськими Росією та Україною. Результатами цього договору стали перемир’я та поділ українських і білоруських земель між поляками й росіянами. Так Польська Республіка анулювала інший договір — Варшавський. За конвенціями цього документа Симон Петлюра погоджувався визначити українсько-польський кордон за річкою Збруч і далі до Прип’яті та її гирла. Натомість польський уряд Юзефа Пілсудського мав визнати незалежність УНР і забезпечити військову допомогу.

Ці події спричинили кризу. З 1921 по 1922 рік двічі змінювалися очільники уряду: Андрій Лівицький — Пилип Прокопчук — Андрій Лівицький. Головний отаман в екзилі Симон Петлюра перейшов у напівпідпільне становище через вимогу харківського уряду УРСР, яким фактично керувала Москва, припинити на території Польщі будь-яку діяльність структур, ворожих до окупаційної радянської влади на території України.

Керівництво Української Народної Республіки вирішило розосередити екзильні урядові структури по різних країнах Європи.

Діяльність УНР у столицях Європи

Попри вимоги радянської влади, діяльність Державного центру Української Народної Республіки в Польщі не припинилася. У Варшаві залишилися голова Ради народних міністрів УНР Андрій Лівицький і значна частина міністрів. Тут, у столиці, був Український інститут, яким за домовленістю з польською владою керував заступник голови українського уряду.

— Фактично це була така законспірована чи кадрована структура. Коли треба, можна було розгорнути екзильний уряд і почати активну діяльність.

Звісно, працівники інституту займалися й науковою діяльністю. За словами Василя Яблонського, особливо їх цікавило вивчення становища в СРСР. Окрім цього, інститут опікувався збереженням армії, адже значна кількість людей, які перебували в таборах, усе ще були готові співпрацювати з урядом для визволення територій України.

У Празі, куди переїхала частина українських політичних емігрантів, відкрили чимало українських наукових структур. Чехословаччина приваблювала уряд УНР як потенційно найближчий союзник у Європі, тому ще з січня 1919 року українські дипломати впроваджували інформаційні стратегії, покликані довести право України на незалежність. За переконаннями Яблонського, Чехословаччина була чи не єдиною демократичною країною Центральної та Східної Європи. У ній працювали два осередки освіти, де викладали українською мовою, — Український університет у Празі та Українська господарська академія у Подєбрадах.

— Зрозуміло, що ця освіта була суголосна до тієї освіти, яку здобували в національних вишах у Польщі чи Чехословаччині, а втім, цей диплом визнавали.

Третю частину Державного центру відрядили до Франції, куди наприкінці 1924 року переїхали В’ячеслав Прокопович та Симон Петлюра. Уже було зрозуміло, що в короткотривалій перспективі повернутися до активної військової боротьби з окупантами не вдасться. Державний центр розгорнув активну видавничу діяльність. Як і нині, Європа погано орієнтувалася в українському питанні, а точніше, зовсім його не розуміла. Необхідно було розповідати про Україну й українців, відокремлювати її від Росії та популяризувати українську ідею. Інструментом просвіти став журнал «Тризуб», що виходив у 1925–1940 роках, поки німці не окупували Париж.

— Матеріали (журналу «Тризуб». — ред.) дозволяють багато в чому реконструювати той чи інший процес, який відбувався, оскільки архівних джерел не так багато дійшло. Частина архівних джерел перебуває в Москві.

Докази актів геноциду та рабовласництва в Україні

До поразки Української революції УНР впроваджувала активну міжнародну політику, зокрема опікувалася культурною дипломатією. Проводили серйозну роботу зі вступу України до Ліги Націй, і 1920 року держава за сучасними мірками була кандидатом у члени Ліги.

— Але все-таки Україна втратила свою територію, і цей процес припинився, оскільки за всіма нормами й статутом Ліги Націй не можна було приймати країну, яка не контролювала навіть частини своєї території.

Міністру закордонних справ уряду УНР в екзилі Олександру Шульгину разом із підлеглими вдалось утворити Українське товариство прихильників Ліги Націй. Таке неформальне представництво Української Народної Республіки допомагало розвивати дипломатичну діяльність. Так УНР намагалася зупинити Голодомор, який влаштував Кремль.

Під час обговорення на комісіях Ліги Націй Олександр Шульгин та його колеги вимагали засудити голод в Україні як акт геноциду. У поглядах членів Ліги вбачалася неодностайність у підтримці української позиції. Попри це дипломати УНР досягли визнання проблеми голоду й надання гуманітарної допомоги українцям. Це була велика перемога, хоча Радянський Союз до останнього подиху заперечував винищення українського народу.

Українська Народна Республіка в екзилі докладала всіх зусиль, щоб Червоний Хрест, міжнародні комітети, Ліга Націй та інші організації допомогли українському народу.

— Найголовніше в цій ситуації — загальна гуманітарна допомога й постійне тримання в тонусі росіян, які мусили завжди виправдовуватися. І українська проблема не зникала. Український уряд ставив її на порядок денний. Не було такого, щоб отак просто відмахнулись і сказали, що її немає, а є росіяни, є «новая общность совєцкіх людєй». Українці завжди нагадували про себе.

Поза увагою українських емігрантів не пройшли й радянські репресії. Заяви в пресі, виступи перед Лігою Націй та різними комісіями — УНР констатувала злочини проти українців. Спираючись на дослідження українських інститутів у Польщі й Чехословаччині, уряд говорив про встановлення новітньої рабовласницької системи, яку в СРСР називали колективізацією.

Українська Народна Республіка та Німеччина часів Другої світової війни

Проводячи активну дипломатичну діяльність в Європі, уряд УНР в екзилі не міг дійти згоди щодо оцінення основних рушійних сил світової політики. Думки знову розділилися. Тодішній президент УНР Лівицький і та частина уряду, що залишилась у Варшаві, майбутнє України бачили в співпраці з Німеччиною. В’ячеслав Прокопович і Олександр Шульгин з Парижа орієнтувалися на західні демократії.

За словами Василя Яблонського, прагнення співпрацювати з Німеччиною спричинив пошук сили на противагу Радянському Союзу. Її вважали меншим злом. Та німців не цікавила подібна співпраця.

— Німці 1941 року — це Путін 24 лютого 2022 року. Це коли висуваються шалені претензії та коли слово розуму не сприймається абсолютно, мовляв, я хочу ліквідувати Україну.

Ситуація змінилася в 1944 році, коли німці вже самі прагнули підтримки національних спільнот країн, які вони окупували. Щоб підсилити себе, Німеччина була готова забезпечувати армію всіх країн, які виступали проти Росії.

З початком Другої світової війни кожна українська політична сила спробувала вести власну стратегію. 30 червня 1941 року учасники ОУНР (Організація українських націоналістів революційна, одна з гілок ОУН), яких також називали бандерівцями, проголосили відновлення Української Держави. Гестапо (політична поліція Третього Райху. — ред.) почало репресії, заарештувало провідника організації Степана Бандеру та ліквідувало Українську державу через 13 днів її існування. Мельниківці спробували діяти менш радикально — розмістили українську владу в Києві. Створена Українська Національна Рада також не отримала німецького схвалення. Незабаром її розпустили, а членів репресували й розстріляли.

Знову-таки, тоді німецьку владу не цікавили перемовини, які намагався вести президент Лівицький. Крім цього, за словами історика Яблонського, очільника УНР не ув’язнили, але обмежили в пересуванні. У вересні 1939 року Андрій Лівицький надіслав лист прем’єр-міністрові В’ячеславу Прокоповичу. В цьому листі йшлося про передавання останньому повноважень президента Державного центру УНР в екзилі.

Тимчасовий виконувач обов’язків президента УНР в екзилі В’ячеслав Прокопович разом з урядовцями Іларіоном Косенком і Олександром Шульгиним протрималися в Парижі до червня 1940 року, аж поки не прийшли німці. Частину українських діячів посадили в концентраційні табори. Весь архів бібліотеки Петлюри вивезли до Німеччини, а 1945 року — до Москви. Лишень невелику частину документів удалося повернути в Україну.

— Усі країни, які не хотіли співпрацювати з Україною, втратили свій суверенітет частково або повністю, і це стало для них великим уроком. Зараз вони всі допомагають Україні. До речі, це ще один урок Другої світової війни.

Контакти між УНР та УРСР крізь залізну завісу

Після Другої світової настали часи Холодної війни, коли СРСР почав інформаційно та фізично ізолювати своїх громадян від зв’язків із країнами Заходу. Попри це представники Державного центру УНР намагалися налагоджувати контакти з радянською Україною, особливо наприкінці 1960-х і в 1970-х роках, коли режим послаблювався.

Зараз у державних архівах України зберігають документи, що підтверджують комунікації УНР із дисидентським рухом, але більшість із них зашифрована й потребує подальших досліджень. За словами історика Яблонського, уряд УНР постачав на територію України певну літературу, збираючи своєю чергою необхідну інформацію про Радянський Союз.

Ще одним інструментом зв’язку були радіостанції. За фінансового й адміністративного сприяння Конгресу США Радіо Визволення (пізніше — Радіо Свобода) працювало на аудиторію радянських республік. За цією можливістю для українських емігрантів крилася проблема — нерозуміння стосунків між народами СРСР. Так створювали редакції, які об’єднували представників нації колонізаторів і представників поневолених народів. Усередині Державного центру УНР тривали важкі дискусії. Одні вважали неможливим брати участь у роботі радіо з ворогом, інші не хотіли нехтувати можливістю донести до українців правду крізь залізну завісу, розповісти про боротьбу, яку вів уряд в екзилі. Перемогла позиція участі.

— Така жорстка позиція частини українства призвела до того, що американці почали з більшим розумінням ставитися до вимог українців і враховувати ці вимоги, тому будь-яка дискусія дає результати.

Передання клейнодів УНР незалежній Україні

Наприкінці 1980-х Державний центр шукав дисидентів, діяльність яких була спрямована не лише на культурну автономію, а й на боротьбу за незалежність. За спогадами останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка, тісні контакти вдалося встановити з Левком Лук’яненком, який згодом став репрезентантом Державного центру УНР в екзилі.

1919 року тодішній голова Директорії Симон Петлюра підписав постанову парламенту УНР, у якій ішлося про припинення діяльності уряду УНР у разі проголошення незалежності Української держави. І ось через 72 роки цей час настав.

Переданню клейнодів УНР проклала шлях низка зустрічей між урядами вже після проголошення незалежності. Скориставшись слушною нагодою, Левко Лук’яненко організував розмову двох президентів. Микола Плав’юк хотів якнайшвидше передати атрибути влади, на відміну від Леоніда Кравчука. Зрештою президенти домовились, що передання відбудеться через рік після історичного рішення Верховної Ради проголосити незалежність України.

За словами історика Яблонського, тодішній прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін радив Леоніду Кравчуку не брати участі в можливому переданні петлюрівських клейнодів. Плав’юка навіть хотіли переконати не згадувати про Петлюру.

— Плав’юк узагалі людина, яка ні в чому не поступається. Тодішня київська влада була як пластилін.

Президент УНР в екзилі пояснив, що Симон Петлюра був очільником держави, тому під багатьма документами стоїть його підпис. Оминути цю історичну постать означало підірвати легітимність передання повноважень. Банкова пообіцяла порадитися з істориками. Ті підтвердили слова Плав’юка, і викреслювати Петлюру з історії не стали.

— У суспільстві не до кінця подолане негативне ставлення до Петлюри. Навіть популярну пісню «Батько наш Бандера» у 1920-ті роки співали як «Батько наш Петлюра»…

22 серпня 1992 року Микола Плав’юк урочисто склав повноваження Державного Центру УНР і проголосив молоду державу правонаступницею УНР. Офіційна заява Центру звучала так: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».