Нігерійці України. Хто вони?

Після Другої світової війни, у 1960-х роках, ціла низка європейських колоній в Африці стали незалежними державами. Ця подія була настільки визначною, що 1960 рік проголосили роком Африки. Деякі керівники нових держав зверталися до соціалістичної політично-економічної системи, аби не мати більше нічого спільного із західним світом. СРСР не забарився і взяв під опіку нові африканські соціалістичні країни. Налагодження торговельних відносин, фінансова підтримка, запрошення на навчання до радянських вузів зміцнювали зв’язки між державами одного режиму. Так в Україні, тодішній УРСР, уперше з’явилися африканські студенти.

У перші роки незалежності Україна поновлювала дипломатичні відносини з африканськими країнами. Потік африканських мігрантів значно збільшився, проте в перепис населення 2001 року вони не потрапили. Молоді африканці приїжджають до України здобувати вищу освіту. Українські університети набули високої популярності в країнах Африки через спеціальні агентства, які рекламують доступне навчання за кордоном. Вони готують всі необхідні документи, оформлюють візи для майбутніх студентів та привозять їх в Україну цілими групами.

У громадській організації «Африканська Рада в Україні», яка популяризує та поширює африканську культуру, кажуть, що в Україні живе приблизно 30 тисяч африканців, серед яких найбільше студентів з Марокко, Нігерії та Єгипту.

По приїзді в Україну африканська молодь проходить етап адаптації до клімату, суспільства, продуктів харчування. Деякі, аби швидше увійти в ритм нового, українського, міста, знайомляться з його жителями та активно вчать українську мову. Інші, відчуваючи дискомфорт у незнайомому середовищі, шукають земляків та утворюють спільноти, в яких діляться спогадами про дім.

Абі

Абеквучі Чуквуматі (Abekwuchi Chukwumati), або просто Абі, четвертий рік навчається в Тернопільському економічному університеті на юридичному факультеті. Попри те що в її рідній Нігерії є вищі навчальні заклади, мати хотіла, щоб дівчина отримала освіту за кордоном.

— Дитина подруги моєї мами навчалася в Тернополі у медичному університеті. Тож подруга порекомендувала цей виш мамі. І моя мама подумала: «Добре. Це хороший університет, і сюди легко оформити візу». Тож ми вирішили приїхати сюди.

Абі приїхала в Тернопіль із братом Джеймсом, який також навчається в економічному університеті. Дівчина згадує про перші враження у новій країні.

— Спершу мені в Україні було дуже холодно. Ду-у-уже холодно. І дуже тихо, пусто на вулицях. Незвично тихо і пусто, як для мене.

Різниця в кліматі видається очевидною, а от відмінність у понятті галасу може призвести до непорозуміння. Африканці загалом говорять голосніше за інших або ж слухають більш гучну музику. Проте це свідчить лише про іншу культуру спілкування і аж ніяк – про невихованість. З часом вони пристосовуються і до українського клімату, і до тутешніх правил поведінки. За цей час Абі звикла до ритму міста і їй подобається притаманний йому спокій.

Та є дещо, до чого ніколи не звикаєш. Абі та її нігерійські друзі неодноразово стикалися з ворожими поглядами та зневажливою поведінкою у транспорті.

— Одного разу я сиділа (в автобусі) і жінка намагалася виштовхнути мене з мого ж місця. І ніхто нічого не сказав. Вони просто дивилися так, ніби це було нормально. Я не знала, що робити.

Расизм та ксенофобію в Україні рідко обговорюють в медіа, крім поодиноких публічних випадків, проте проблема нетолерантності до інших етнічних груп та людей з іншим кольором шкіри, зокрема африканців, існує і змушує новоприбулих їхати назад відразу після навчання. Київський міжнародний інститут соціології провів всеукраїнське дослідження, яке показує, що порівняно з 90-ми роками рівень ксенофобії у 2019 році збільшився. Найбільш нетолерантно українці ставляться до ромів та африканців. З цієї причини останні формують закриті спільноти.

Студенти з Конґо, Ефіопії, Нігерії, Гани мають окремі групи в соціальних мережах. Іноді вони збираються разом та влаштовують загальні африканські святкування. Абі ж надає перевагу невеликому колу друзів.

— Я дружу переважно з нігерійцями та ганцями. В мене немає знайомих з Конґо, бо вони говорять французькою. Більшість з них не розуміє англійську, тому важко спілкуватися.

З тієї ж причини їй важко знайти друзів серед українців. Перші два роки Абі вивчала українську, однак цього було замало для вільного спілкування.

— Я знаю лише базові фрази українською. Коли йду до магазину, то знаю, як спитати про ціну на товар. Або якщо я заблукаю, кажу просто «Будь ласка» і називаю адресу. І все.

Нігерійська спільнота рятує від самотності та дарує відчуття дому. Студенти часто влаштовують домашні вечірки, де готують нігерійські страви, слухають африканську музику, танцюють, спілкуються. Зазвичай для таких посиденьок готують джолоф із куркою — рисову страву з томатами, перцем та різноманітними приправами. Це чи не єдина нігерійська страва, яку можна приготувати з українських продуктів. Якщо ж хочеться смаженого плантану (овоч, схожий на банан. — ред.) чи перцевого супу, нігерійці йдуть в Afrofoods.

Приготування нігерійських страв вимагає багато часу (в тому числі на пошук необхідних інгредієнтів). Студенти заробляють додаткові гроші, готуючи для земляків традиційні страви. Інші шиють традиційний одяг або роблять браслети, які продають в межах спільноти. Абі зайняла нішу, в якій ще немає великої конкуренції.

— Більшість африканців тут (в Україні. — ред.) готують африканську їжу. Мені здавалося, що всі цим займаються. Я ж хотіла робити щось інше. Тож вирішила спробувати робити косметику.

Абі власноруч виготовляє косметику: скраби, блиск для губ, шиммери для тіла і продає через інстаграм українкам та африканкам. Її косметику замовляють у Києві, Івано-Франківську, Сумах та Тернополі. Протягом року у дівчини сформувалася невелика клієнтська база. Тепер Абі планує розвивати свій бізнес.

Afrofoods

У Тернополі навчаються близько 3000 іноземців, більшість — із Нігерії та Гани. Попит на екзотичні фрукти, овочі та олії зростає, тому в місті працює два магазини продуктів з Африки. Один із них Катерина Маліцька відкрила біля центрального міського ринку, бо чудово розуміє, що таке туга за своєю їжею.

— Коли я поїхала за кордон, то побачила, як українцям важко там купляти наше молоко, масло, нашу картоплю, як вони скучають за цим. І я зрозуміла: іноземці тут також хочуть свого. Всі вони їдять українську їжу, але сумують за своїм, тому я хотіла частинку Африки привезти їм сюди, в Україну.

Тут є продукти з Марокко, Танзанії, Гани та Нігерії. Крім африканців, в Afrofoods навідуються індійці, які так само сумують за різноманіттям спецій та соусів.

У Нігерії є такий вислів: «Ẹ̀mí ti ò jata, ẹ̀mí yẹpẹrẹ» — «Без перцю життя марне». Нігерійська їжа, порівняно з кухнями сусідніх африканських країн, славиться гостротою. Від дражливого перцю халапеньйо до вогняного хабанеро — кожна страва має бути не просто смачною, а виразною.

Арахіс, або земляний горіх, — важливий інгредієнт у нігерійській кухні. Його варять, смажать, сушать, роблять з нього олію. Арахісовий суп входить до основних страв і зазвичай подається разом із фуфу — кашею, яку готують на основі ямсу або касави. Це коренеплоди, які за вирощуванням та способами приготування можна прирівняти до української картоплі.

Абі часом забігає в Afrofoods за равликами та смаколиками канда (шматочки смаженої тваринної шкіри), щоб пригадати смак дому. Та все ж чекає з нетерпінням, коли скуштує улюблені страви в Нігерії.

Африканська крамниця накриває хвилею ностальгії і нігерійця Джеффрі Кенні, який вже 7 років живе в Тернополі. Тут він згадує мамину недільну страву з товченого ямсу, боби з червоною пальмовою олією та ринок, де мама купувала копчених раків для смачних супів. Сам він не готує нігерійську їжу, але знає, де її можна замовити:

— У Телеграмі є чат із п’ятьма-шістьма сотнями іноземців (у Тернополі. — ред.), більшість із них — нігерійці. Там можна щось продати, замовити їжу. Іноді, коли мені хочеться нігерійської їжі, я її замовляю. Просто пишу в чаті: «В кого сьогодні є їжа? — У мене. — Я купую!» Все просто.

Джеффрі

У перші роки навчання в медичному університеті Джеффрі малював портрети на замовлення і так заробляв на своєму хобі. Спочатку хлопець малював просто для себе, аби зайняти чимось час після занять. Згодом до нього почали навідуватися сусіди з інших кімнат гуртожитку і цікавитися картинами. Сарафанне радіо спрацювало, і Джеффрі отримував замовлення на портрети. Малював вечорами, на один малюнок йшло близько чотирьох днів.

— Я займався цим, щоб побачити, як це — заробляти тут гроші. Це були хороші відчуття, тому що люди дійсно отримували радість і задоволення від моїх робіт.

На третьому курсі Джеффрі познайомився з однокурсником Андрієм Гуцуляком. Андрій, як і Джеффрі, захоплювався музикою. У 2018 році вони заснували музичний гурт TVORCHI.

У Нігерії Джеффрі співав у школі та грав на кларнеті в оркестрі. Переїхавши до Тернополя, він купив гітару та вчився грати по відеоуроках на ютубі. Опанувавши основи, він практикувався на вуличній аудиторії.

— Одного разу я побачив незнайомих хлопців, які в центрі міста грали на вулиці. Я підійшов, запитав, чи хтось співає разом з ними. «Хочете, щоб я співав із вами?». І вони погодилися. Відтоді ми зустрічалися десятки разів і просто грали в центрі.

Музикант згадує про ті часи з щирим подивом, бо знайомства на вулиці у чужій країні лякали його. Як і для більшості нігерійців, йому важко давалася соціалізація в Україні. Українці не розуміли англійської, а Джеффрі соромився говорити українською. Він пройшов базовий рівень на курсах, вивчив цифри, букви, навчився читати та писати.

— Я поступово вчу українську, слухаючи розмови українців. Та навіть коли я знаю, що сказати (українською) — я мовчу.

З нігерійською спільнотою в Тернополі Джеффрі не вдалося налагодити зв’язок, тому що, згадує, на його факультеті серед іноземців навчалися переважно єгиптяни. Розклади відрізнялися від нігерійських груп, навчання було складним, тому всі домашні вечірки проходили без нього. Та зі знайомства з Андрієм Гуцуляком Джеффрі все більше вливався в українську спільноту.

— Коли він (Андрій) підійшов, я повернувся до нього і не знав, що відбудеться наступної миті. Він несподівано похлопав мене по плечу — такого зі мною ще ніколи не було. Я подумав, що щось недобре має з цього вийти. А він просто запитав: «Хочеш піти на пиво?» Я відповів: «Окей, круто!» Так все і почалося.

Джеффрі вчив Андрія англійської мови, а Андрій його — української. У 2018-2020 роках їхній електронний дует TVORCHI випустив три студійні альбоми, виступив на сценах Тернополя, Львова та Києва і взяв участь у Національному відборі на Євробачення.

Їхні пісні не мають українських мотивів або африканських бітів, хоч батьки Джеффрі радили йому виконувати музику його батьківщини. Музика стала для нього тією мовою, якою він може спілкуватися з будь-ким незалежно від національності.Так музика допомогла хлопцеві знайти своє місце в Україні.

— Я був готовий подивитися на багато речей по-новому. Мені ніби розплющили очі. Бути відкритим завжди йде на користь, тому що замкнуті люди не можуть сприйняти щось нове.

На думку Джеффрі, це саме те, чого не вистачає нігерійцям, які приїжджають до України і не покидають межі нігерійської спільноти. Він називає такі закриті групи «реабілітаційними центрами». Нігерійці прив’язані не просто до батьківщини, а до конкретного народу, бо навіть у рідній Нігерії вони можуть почуватися чужинцями, якщо покинуть межі свого регіону.

У Нігерії проживає близько 250 етнічних груп, які відрізняються звичаями, мовою та релігійними переконаннями. Найчисельніша з них — хауса (або хауса-фулані), яка складає близько 29% населення Нігерії. Представники хауса живуть переважно на півночі Нігерії та мають великий вплив на політичне життя держави. Вони сповідують іслам та знають арабську мову, проте між собою спілкуються мовою хауса.

Другим за чисельністю вважається народ йоруба, поселення якого розташоване у південно-західній частині Нігерії, зокрема у одному з найбільших міст Африки — Лагосі. Релігійне різноманіття відрізняє його від інших нігерійських народів. Деякі сповідують християнство, інші — іслам, поєднуючи світові релігії з давніми духовними практиками.

Народ ібо здавна вірив у єдиного творця Чінеке (Chineke) або Чукву (Chukwu), та після колонізації 90% людей ібо прийняли християнство. Вони населяють південно-східну частину Нігерії. За адміністративним поділом країна складається з 36 штатів. У Нігерії існує неофіційний поділ на культурні регіони, що носять назви місцевих народів: Йорубаленд, Іболенд, Хаусаленд тощо.

Самостійні мови нігерійських народів мають діалекти, якими спілкуються окремі групи в межах одного народу. Офіційна мова Нігерії — англійська, проте, щоб порозумітися, представники різних частин країни використовують універсальну мову — нігерійський піджин, в основі якого лежить англійська та різноманітні місцеві мови.

Сім’я Джеффрі походить з народу йоруба. І хоча вони мають свою мову, син розмовляє з батьками англійською. Каже, що так простіше. Серед його нігерійських друзів — лише йоруба. На його думку, різниця між народами криється не лише в мові чи релігії.

— Я маю з ними тісніший зв’язок, з ними легше через те, як ми говоримо один з одним. Якби я спробував пожартувати з ібо, вони б, ймовірніше, не зрозуміли мій жарт. Якщо ж я розповім йоруба легенький жарт, всі б просто розреготалися через те, як я його розкажу. Причина в тому, як ми говоримо один з одним та розуміємо один одного.

Джеффрі переконаний, що, на відміну від Нігерії, в Україні порозумітися один з одним легше, принаймні завдяки єдиній мові. За роки життя в Україні йому вдалося знайти спільну мову з українцями і помітити зміни у суспільстві.

— Десь чотири або п’ять років тому, коли я сюди приїхав, я не відчував, що українці дуже відкриті, якщо чесно. Якби я створював музику тоді, то навряд вона була б такою популярною. Приємно бачити, як сьогодні українці насолоджуються українською музикою, яку виконує не українець. Це показує, що час все змінює.