Україна очима іноземних журналістів: Нолан Петерсон

Герой другої історії — Нолан Петерсон, американський журналіст і військовий ветеран, який живе в Україні з літа 2014 року, коли Росія вперше вдерлась у країну. Він приїхав, щоб розповісти світові про війну, і залишився тут, бо його надихнули українці, які стали до боротьби за свободу. У цьому інтерв’ю він ділиться досвідом роботи воєнним кореспондентом, пояснює мотивацію солдатів Іноземного легіону воювати за Україну та дає рекомендації для військових, які повертаються із зони бойових дій.

— Що ви знали про Україну до приїзду? І як ваш попередній досвід допомагає в роботі тут?

Єдине, що я знав про Україну, коли приїхав сюди вперше, — що вона була в пострадянському світі. Відчував велику честь бути свідком того, що, на мою думку, було народженням демократичної культури в Україні. Вперше приїхавши сюди у 2014 році, побачив добровольчі батальйони (об’єднання добровольців, що почали формуватися 2014 року у відповідь на російську агресію. — ред.): чоловіків різного віку, які вирішили вийти і боротися за свою свободу. Мене це неймовірно надихало. Я — військовий ветеран із Сполучених Штатів, і найбільш схоже до того, що я пережив у 2014 році, — це кілька перших днів після 11 вересня 2001 року, коли американське суспільство об’єдналося. Тож я був вражений демократичним духом України та її любов’ю до свободи.

— Що змусило вас залишитися? Коли ви вирішили жити в Україні?

Коли вперше приїхав у 2014 році, то думав залишитися тут на 2–3 тижні. Але того літа поїхав до Маріуполя, який атакували російські війська. Яскраво пам’ятаю, як сидів там на пагорбі, спостерігав за танковою битвою і думав — це божевілля, танкова битва в Європі у 2014 році. Я відчував, що цю історію не розповідають світові. Багато разів бував на українському фронті й пережив війну, артилерію, ракети. І вважав, що важливо залишитися тут і нагадувати Європі, США і світу, що в Європі триває сухопутна війна.

— На ваш погляд, чому так багато людей не розуміють причин цієї війни й того, що відбувається?

Для багатьох американців протягом останніх років Україна була дуже далекою. І для мене як журналіста було викликом надавати значення цій війні в повсякденному житті американців, тому що у США всі стурбовані тероризмом. У 2014 році оживилася ІДІЛ, нам загрожував Китай, і було складно крізь цей шум пояснювати, чому Україна важлива. Я переживаю, що ця війна переросте у щось набагато більше, що США більше не зможуть ігнорувати (йдеться про використання ядерної зброї, що на час інтерв’ю активно обговорювали. — ред.). Тому що ця війна — геноцид в Україні, і вона вимагає уваги світу. Агресія Росії зараз стикається з НАТО, вона загрожує обернутися набагато більшим конфліктом, ніж той, який стримує Україна. Мені, журналісту, завжди важко доносити американському народу, чому ця війна має значення. І, на жаль, зараз ми перебуваємо в ситуації, коли війна стала проблемою, яку США та Європа більше не можуть ігнорувати.

— Які докази геноциду українців ви бачите як журналіст?

Я бачив докази на власні очі в Бучі та Ірпені — всі ті мертві тіла. Як солдат і пілот, учасник бойових дій, бачив жертв війни на полі бою — і річ не в тому, що сотні мирних жителів були страчені без суду і слідства. Росія не вірить в Україну — як у державу й націю, яка має право на існування. Це як чорне й біле — найвиразніший приклад геноциду. І знову в Європі, через одне людське життя після Голокосту, люди все ще сперечаються, геноцид це чи ні. Ми, як журналісти, зобов’язані озвучувати правду та розповідати те, що бачимо. І я думаю, докази геноциду в діях РФ очевидні. Якщо ж ми спробуємо заперечити цей факт або гратися в словесні ігри, то, по суті, дамо Росії можливість продовжувати коїти злочини. Отже, важливо називати своїми іменами те, що робить Росія. А це — геноцид.

— Розкажіть про свою військову службу. Як цей досвід можна порівняти з війною в Україні?

Однією з найбільших відмінностей між моїм досвідом в Афганістані та Україні, є те, що українці обрали для себе демократію. Це не було їм нав’язано. Українці за власним бажанням у 2014 році під час Революції гідності обрали цей шлях для своєї країни й борються за нього вже понад 8 років. Це зовсім інший досвід — приїхати до країни, де люди самостійно втілили ці цінності та мрії.

Найближчою паралеллю до України є час, який я провів із тибетськими борцями за свободу. У Гімалаях я брав інтерв’ю в тибетців, які виступили проти комуністичного Китаю. Коли Китай вдерся в Тибет і намагався знищити тибетську культуру, він поставив під сумнів право тибетців на існування. Щодня тибетці, включно з ченцями, брали зброю та відбивалися. І хоча культури Тибету й України відрізняються за багатьма аспектами, дух боротьби з кривдниками за право своїх націй на існування мене вразив. А той факт, що звичайні люди, які ніколи не планували бути солдатами й не думали брати зброю в руки та йти в бій, вирішили це зробити заради своїх сімей і заради майбутнього своєї країни — надихає. Це найдивовижніша історія у світі, коли люди, які не хочуть воювати, стають на захист інших та підіймаються проти сил зла.

— Чим ця війна відрізняється чи схожа на ті, що ви бачили раніше?

Під час служби у військово-повітряних силах США я брав участь у боях із повстанцями в Афганістані й Іраку. Коли ж уперше приїхав в Україну у 2014 році, то побачив танковий бій, ракетні обстріли, важку артилерію. А цього [2022] року ми бачили повномасштабне вторгнення з повітряними й ракетними атаками. Тобто це зовсім не така війна, яку я пережив як учасник бойових дій і бачив як журналіст у деяких конфліктах. Смерть реальна, вона тут, і вона може статися дуже швидко. Ця війна вирізняється тим, що це традиційний конфлікт між двома сучасними арміями. Світ уважно стежить за тим, що тут відбувається, але ця війна дійсно може погіршитися, і я думаю, передусім необхідно запобігти тому, щоб цю війну знову забули.

— Поширена думка, що для запобігання Третій світовій війні та застосуванню ядерної зброї не потрібно постачати Україні зброю. Що ви про це думаєте?

Думаю, автори аргументу, що війна закінчиться, якщо перестати надавати зброю Україні, явно не знають українців. Вони протрималися 8,5 років без хаймарсів, без джавелінів, без усієї нової зброї, яку ми дали цій країні. Тож якщо раптом західне озброєння припиниться, українці за потреби битимуться палицями й камінням. Щоб не тільки зупинити просування РФ, а й відтіснити росіян і повернути свою територію. Найкраще, що ми можемо зробити, — підтримати сторону добра в цій війні та допомогти українцям перемогти. Єдиний спосіб відкинути російську зброю — це перемогти її. Українці нині борються за своє існування. І хто ми такі, щоб казати їм здаватися? Коли ви боретеся за існування, у вас є лише два варіанти: боротися до перемоги або померти. І Україна не збирається гинути.

— Що ви думаєте про мотивацію солдатів Іноземного легіону, які приїжджають воювати в Україну? Чому вони їдуть сюди?

Можу опиратися на власну історію журналіста, який потрапив на цю війну. Я залишив військову кар’єру у 2012 році і чітко пам’ятаю перші відчуття. Питав себе: «Що далі? Хто я?». Коли ви йдете з армії, то втрачаєте важливу частину себе та відчуття цілі в житті. Ви жили заради вищої мети, люди покладалися на вас, і ви відігравали цінну роль у цьому світі. І я справді вірю, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) після війни виникає не через бойові поранення, а тому що солдати повертаються додому і живуть у світі, який просто не відповідає амплітуді емоцій, пережитих ними в бою. Я шукав це відчуття сенсу життя. Думаю, багато солдатів легіону прийшли сюди в пошуках мети, і, як і я, вони тут відчули любов до України, до людей і культури, і надихнулися, побачивши, як ця країна бореться за існування та свободу. Якщо ти колись бував у бою, то в Україні відчуваєш себе як удома.

— Як мирні жителі, які не були на передовій, можуть підтримати солдатів, які повернулися? Як вони можуть допомогти їм інтегруватися? Що ви радите і чого не радите робити? Як держава може підтримувати ветеранів?

Життя в багатьох місцях України починає повертатися до нормального ритму й відрізняється від того, що відбувається на сході та півдні, де все ще тривають інтенсивні бойові дії.

Однією з переваг, яку українські ветерани матимуть після завершення повномасштабної війни, порівняно з тим, що було до 24 лютого, — тепер війна торкається майже всього українського суспільства. Українські ветерани не почуватимуться такими ізольованими, тому що їх буде набагато більше в суспільстві і їх розумітимуть.Тому буде важливо знайти українським ветеранам роль у суспільстві, а не просто залишити їх на мінімальній зарплаті, коли вони повернуться додому. Найважчими при поверненні з війни часто є не спогади про пережиті жахіття, а втрата друзів, товаришів, відчуття племені, яке було на фронті. Важливо, щоб ці ветерани зустрічалися, створювали ветеранські групи, спілкуватися одне з одним, відчували людські стосунки у своєму житті. Але найголовніше — щоб вони не залишилися наодинці, коли повернуться.

— Яка, на вашу думку, роль соцмереж у цій війні? На ваш погляд, чи може таке інтенсивне висвітлення зашкодити?

Соцмережі в цій війні, безумовно, — палиця з двома кінцями. З одного боку, ми можемо задокументувати воєнні злочини, показати наслідки ракетних ударів і масових поховань у Бучі й Ізюмі. З другого боку, є рівноцінно протилежна реакція на оприлюднення цієї правди. Тим, хто підтримує Росію, важко повірити у правду. Навіть якщо ви покажете їм фотографію або стрим із братської могили, вони все одно не повірять. У певному сенсі соціальні медіа не в змозі подолати наявні упередження людей, що дуже лякає. Я воєнний кореспондент і ніколи не відчував стільки тривоги, як під час цієї війни, бо щоразу, коли публікую допис або фото з місця події в соцмережах, відбувається вибух або атака. Чи не допомагаю я Росії наводити ракети? Чи не загрожує мій допис чиємусь життю? Росія — майстриня інформаційної війни. Але наразі цілком зрозуміло, що Україна значно перевершила її у здатності використовувати соціальні медіа на свою користь.

Ми маємо безпрецедентну кількість інформації про те, що відбувається в російської сторони — в телеграм-каналах російських солдатів. Ви можете зайти у твіттер і спостерігати за боями майже в реальному часі. Пам’ятаю, вчора (на початку жовтня. — ред.) було відео, як російські військові здаються в полон під Херсоном. Дивовижно дивитися на це за кілька годин після того, як це сталося. Думаю, ми входимо в нову еру використання інформації у війні. Але засмучує, що багато людей досі не може прийняти правду. Люди все ще сумніваються, чи справді російські військові скоїли трагедії в Бучі та Ірпені.

— Що б ви порадили журналістам, які приїжджають в Україну без такого багатогранного досвіду, як у вас?

Будь-якому іноземному журналісту, який приїжджає в Україну, насамперед сказав би, що цій історії не кілька місяців. Їй 8,5 років. Тоді народ щойно пройшов Революцію гідності. І саме після 2014 року в Україні відродився дух спротиву та стійкості. Війна почалася не 24 лютого 2022 року. Вона почалася в лютому 2014 року після Майдану. Тому журналістам важливо зрозуміти контекст останніх 8 років, чому українці були такими мужніми, чому вони так безстрашно боролися. Потрібно вийти туди (приїхати в Україну. — ред.) і бути присутнім. Бути тут [в Україні] — це чудовий перший крок, тому що ви не сидите в офісі якоїсь редакції у Вашингтоні чи Нью-Йорку, шукаючи в гуглі свої історії. Вам потрібно бути тут, бігти окопами, ризикувати життям, говорити з людьми, бачити все на власні очі, побувати на місці дислокованого військового — це найкращий спосіб прорватися крізь шум і донести правду.

— У чому ваш особистий сентимент до України?

Коли переїхав до України, в мене було непереборне відчуття, що я там, де відбувається історія. Ось воно. Зараз це найважливіше місце у світі. Це епіцентр нашої миті в історії, нашого колективного досвіду в цьому житті. Ми переживаємо те, що люди пам’ятатимуть сотні, а може, тисячі років. Це неймовірно важлива історична мить. Ось чому я вважаю, що бути тут і відчувати це — надзвичайно відрадно, тому що ти ніби в далекій подорожі до, мабуть, найважливішої історії нашого життя. Коли я вперше потрапив до Маріуполя у 2014 році, він здався мені дуже пострадянським. Але молодь, яка там жила, покоління міленіалів, зробило місто яскравим, перспективним. Це така трагедія, що Росія прийшла і знищила його. Я впевнений: те, що сталося з Маріуполем, — символ того, чого ми не хочемо, щоб сталося з Україною. Ми не хочемо, щоб Росія зруйнувала це неймовірне почуття надії, яке має український народ на своє майбутнє.

— І на завершення, чи є у вас улюблене місце в Україні?

Не знаю, чи є в мене таке місце, але я люблю довгі прогулянки з дружиною тут, у Києві. Це, мабуть, найзеленіше місто у світі, з набережними, територіями з парками й лісами. Гуляючи Києвом, можна забутися на кілька годин. Відчуваю, що Київ став мені другим домом. Я залишатимуся тут, скільки зможу.

— Що б ви сказали українцям?

Сказав би, що ви, українці, надихнули світ. Коли почалася повномасштабна війна, люди могли сумніватися у вашій здатності протистояти, але за останні місяці ви підтвердили, що свобода варта того, щоб за неї боротися. І думаю, зараз багато людей повірить, що за демократію варто боротися, бо ми бачили, як за це борються українці. Ви боретеся не лише за свободу країни, ви надихаєте людей у всьому світі боротися за своє майбутнє та волю. Ця історія вплине на весь світ, і я думаю, ми маємо багато за що дякувати Україні. Слава Україні! (це гасло Нолан Петерсон сказав українською. — ред.).