Нове лірництво

29 червня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Лірництво з’явилося в Україні у XVI столітті й поступово розвинулося в потужний мистецький рух, що існував до початку ХХ століття. Тоді радянська влада почала масові репресії та арешти лірників і знищення лірницьких шкіл. Сьогодні ж є етномузиканти, які власноруч роблять ліри за давніми кресленнями і виконують старовинні пісні часто в сучасному аранжуванні. Один з таких виконавців-реконструкторів — музикант Андрій Ляшук — вивчає історію лірництва на рідній Волині, робить ліри та бере участь у лірницьких фестивалях в Україні та за кордоном, популяризуючи традицію.

Андрій Ляшук із Рівного не схожий на традиційного лірника, який мандрує зі своїм інструментом прилеглими селами. Та він і не має таким бути, адже Андрій — сучасний лірник, чи то пак реконструктор лірницької традиції, яка проіснувала на його рідній Волині найдовше порівняно з іншими регіонами України. Окрім ліри, яку вважає провідною для себе, чоловік грає на багатьох музичних інструментах та виготовляє їх власноруч. Андрій переконаний, що філософія мандрівних співців допомагає краще пізнати своє коріння та зберегти тяглість традиції.

Андрій. Захоплення музикою

Андрій Ляшук грає на багатьох етнічних інструментах, серед яких і звичні сопілка та флейта, і маловідомі локальні, як-от лігава — поліська трембіта та баглама — кримськотатарський струнний інструмент.

Потяг до музики Андрій відчув ще у дитинстві, тоді живий спів і гру музикантів можна було почути у селах на святах та гуляннях. У музичній школі хлопець навчився грати на баяні, який, зізнається, не дуже любив, проте навчався сумлінно. Справжня ж пристрасть до музики прокинулася у 20-річному віці, коли Андрій зацікавився фольклором. Згодом юний музикант почав колекціонувати музичні інструменти і навіть самостійно їх виготовляти.

Вищу освіту Андрій здобув у Рівненському інституті культури, де разом із одногрупниками заснував рок-гурт Chant Moulin, який став доволі відомим серед прогресивної молоді. У 1990-х роках рок-музика в Україні ставала дедалі популярнішою, до того ж Андрій вирішив поєднати рок-течію з етномотивами, які теж набирали обертів у незалежній державі:

— Став грати в рок-гурті на сопілці та на флейті й використовувати різні етноінструменти. З цього все почалося.

Тривалий час Андрій продовжував грати на духових інструментах і хоча знав про традицію лірників і кобзарів, адже цікавився українською минувшиною, та заглиблюватися у культуру мандрівних співців не поспішав. І лише у 2010 році, почувши записи останнього лірника Волині Івана Власюка, музикант вирішив остаточно зосередитися на лірницькій філософії:

— Коли я взяв перший раз до рук ліру, мене це захопило настільки, що я почав на ній грати, почав це досліджувати, шукати.

Лірництво на Волині

Те, що мультиінструменталіст Андрій обрав саме ліру центральним інструментом для своєї подальшої творчості було не лише усвідомленим вибором, а й зумовлено його місцем проживання. Річ у тім, що саме на Волинському Поліссі традиція лірництва зберігалася в Україні найдовше — аж до 1960-х років, тоді як у решті регіонів практично занепала після 1930-х через утиски радянської влади.

— Тут зовсім свіжа ця традиція, і так як я цікавлюсь етномузикою і взагалі сакральною традицією, то мене не могло це не зацікавити.

Про те, що останні живі сліди лірницької традиції залишилися саме на Волинському Поліссі, зазначає дослідник місцевої лірницької традиції етнограф Олекса Ошуркевич у своїй монографії «Лірницькі пісні з Полісся». Спираючись на спогади українських інтелектуалів і дослідників фольклору, зокрема Миколи Костомарова, Олени Пчілки, етнограф доводить, що на Волині лірництво було не лише поширеним (пік — XIX століття), а й протривало найдовше порівняно з іншими українськими регіонами.

Загалом же на території України ліра з’явилася орієнтовно у XVI сторіччі, прийшовши до нас із Європи, де поступово еволюціонувала від духовного до вуличного і зрештою придворного інструмента (детальніше про ліру, зокрема нюанси її виготовлення, читайте тут: Гордій Старух. Триста лір). У XIX столітті мистецтво мандрівних співців сягнуло розквіту на наших теренах, хоча за поширенням і популярністю ліра дещо поступалася кобзі та бандурі.

Утім, з приходом більшовиків лірники й кобзарі, увічнені українськими письменниками як народні співці-рапсоди (так у Давній Греції називали виконавців епічних пісень), опинилися у немилості. Радянські функціонери почали закидати їм «бродяжництво», гру на «класово ворожих інструментах» і звеличення славетної української минувшини. Традиція лірництва і кобзарства поступово згорталася під цим пресингом і була остаточно знищена у репресивних 1930-х.

Але деякі лірники, як-от згаданий Іван Власюк, пронесли цю традицію майже через все XX століття. Останній лірник Волині, який так вплинув на Андрія Ляшука, втратив зір ще у дитинстві (у лірники йшли здебільшого незрячі люди), втім, мав унікальний музичний слух та пам’ять. Мандрував Іван переважно селами Полісся, окрім ліри, грав також на скрипці. Лірницькі пісні у своїй більшості мають релігійні й моралізаторські мотиви, але через тиск з боку радянської влади Іван Власюк надавав перевагу жартівливо-розважальним творам.

Андрій розповідає, що лірництво на Волині не лише виявилося найживучішим, а й мало свої регіональні риси, особливо на рівні тематики й лексики співаного репертуару. Пояснюючи відмінності, бере в руки колісну ліру й починає співати.

— «Ой зійшла зоря вечоровая/ Над Почаєвом стала. Ой вийшло-вийшло турецьке войсько/ Як та чорная хмара. Ой обступили, ай окружили/ Весь кляштор зруйнувати. Матір Божую, Почаївську/ Хотіли завоювати». (klasztor — польськ. «монастир». — ред.) Це Волинь. А наприклад, якби щось із Дмитра Генцара, останнього карпатського лірника, я грав, то там би було: «Ой гроби сі повтворєют/Почєта всім буде. Шо за житє заробили/То кожному буде.»

Далі на схід, на Слобожанщині, більш розвинутою була кобзарська традиція, також там грали на бандурі (детальніше читайте тут: Сучасне кобзарство у Харкові).

Поза межами свого регіону волинські лірники мандрували частіше на північ: у бік Білорусі, бо їх там розуміли, і навіть до Польщі. Поляки плекали власну лірницьку традицію, але дедалі більше досліджень свідчать про те, що польські лірники були переважно українцями за походженням і мова превалювала теж українська. Андрій у цьому вбачає й певний вплив лірників із Волинського Полісся.

— Підляшшя — це теж територія, куди заходили лірники звідси, з Полісся, з Волині. І воно там дуже близьке, хоча там багато таких слів різних. Полонізмів чи якихось таких, на білоруську манеру. Але в основному, як українська мова, звучить.

Підляшшя
український етнічний край у Польщі

Зліва направо: учасники гурту «Вайрон» Валерій Гладунець, Анжела Зайцева та Андрій Ляшук грають на вулицях Мюнхена під час гастролей, 2011 рік.

Співці та ліри

Лірництво — це передусім філософія, переконаний Андрій. Вважалося, якщо людина незряча, то вона бачить дещо глибше за інших, а своєю грою на лірі може навіть лікувати. Композиції, які виконували на лірі, здебільшого мали релігійний контекст, тому лірника дуже часто сприймали певною мірою як пророка, служителя Бога. На сім’ю, до якої приходив лірник, чекало благословення, а у польській традиції гарним звичаєм було запросити мандрівного співця на весілля.

Є упередження, що лірники були ледь не злидарями, хоча у XVII—XIX століттях мандрівні співи під музику були у Європі досить поширеним явищем, яким можна було непогано заробити на життя:

— Лірники — це ж не були жебраки, скоріше до волхвів вони відносяться.

Для лірників існували певні маршрути, аби двоє співців не ходили одними і тими ж місцями. Однак якщо жителі села не заплатили незрячому музиканту або взагалі не сприйняли таку творчість, то лірник міг туди і не повертатися. Релігійні свята були приводом зібратися в одному місці одночасно для багатьох лірників, як це, наприклад, було у 1939 році у містечку Лукове на Волині:

— Хтось там зафіксував, що прийшло 15 лірників. Уявляєте, як їх багато було. Це ж не приїхали вони поїздом чи автобусом. Це вони прийшли пішки з поводирем на це свято.
І хоч у радянські часи лірників поступово витіснили, на Волині місцева влада та правоохоронці часто закривали очі на їхні виступи навіть у часи брєжнєвського застою. Таке ставлення Андрій пояснює повагою до їхньої діяльності, яка подекуди межувала з забобоном, адже вважалося, що образити лірника — то гріх.

— Коли міліція мала на базарі розганяти жебраків, то вони знали, що лірника чіпати не можна.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Усі лірники об’єднувалися в певні цехи за принципом робітничих об’єднань. Ці спільноти були чимось на кшталт профспілок, де на всіх музикантів поширювалися певні закони і правила. По-перше, існували спільні кошти, які виділялися на потреби лірників. Спілкуючись між собою, лірники послуговувались арготизмами, тобто власним жаргоном, аби люди поза їх колом не могли зрозуміти співців. До того ж, щоб стати лірником, необхідно було скласти іспит, продемонструвавши знання певних псалмів і кантів:

— [Пісні] передавалися від вчителя учню. Учень ходив приблизно до трьох років за ним. Це теж був незрячий якийсь хлопчик, чи старший уже хтось. Кого віддавали в науку. Він ходив, слухав, вивчав.

Здобуваючи досвід не лише від свого наставника, а й від інших лірників, учень виробляв свій індивідуальний стиль та вчився по-своєму трактувати філософію мандрівних співців. Андрій наголошує, що лірництво — це мистецтво особливе, не для всіх.

— Я знаю багато музикантів, які прекрасно грають на інших інструментах, які співають фольклор, і вони замовляли собі в майстра ліру. Пробували на ній грати, а потім відчували, що їм цього не треба робити.

Андрій має кілька лір. Традиційною музикант називає копію ліри Івана Власюка, яку йому виготовив майстер із Луцька Віктор Іщук. Оригінал зберігається у фондах Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України у Києві. Дещо вже більш осучаснену версію ліри Андрій отримав від польського майстра Станіслава Ногайя. На ній можна експериментувати та грати одночасно з іншими інструментами, тож для виступів на концертах та фестивалях цей варіант підходить найкраще. Сам Андрій ліри не виготовляє, але зазвичай удосконалює їх:

— Знаєте, як є авіаконструктор, який створює літаки, а є ті, хто потім ті літаки випробовує, літає. То я от так часто ці інструменти, коли вони від майстра до мене потрапляють, обігрую і вже доводжу до того стану, щоб вони грали.

Сучасне лірництво

Андрій Ляшук не лише грає на лірі, а й популяризує її, як реконструктор традиції, усіма можливими способами, бере активну участь у фестивалях, концертах та просвітницьких заходах як в Україні, так і за її межами. У Рівному вже кілька років поспіль відбувається один із наймасштабніших лірницьких фестивалів в Україні «Лірницька Покрова», розказує Андрій, згадуючи про останню імпрезу.

— Окрім українців, були лірники з Польщі та з Білорусі. Ми вирішили на історичній Волині цю традицію більше, ширше вивчати.

За кордоном творчість українських лірників користується популярністю лише там, де можуть бодай частково зрозуміти сенс почутого, наприклад у Польщі. А от у Німеччині чи Швейцарії, де Андрій виступав, інтерес вже не такий сильний, зізнається він.

Як і багато інших традицій, які були штучно перервані радянською владою, українське лірництво переживає нині певне відродження, але вже не як вияв народної культури, а радше навпаки: як елітарне мистецтво для освіченої аудиторії, яка добре знається на власних коренях.

Лірництво зараз перебуває на етапі трансформації та адаптації до сучасних реалій, оскільки в традиційному вигляді вже давно не існує, але може багато розказати про духовні традиції та особливості української ідентичності.

В Україні є три лірницько-кобзарських цехи: київський, харківський і львівський, є й сучасні майстри з виготовлення цих інструментів, є й виконавці, такі, як Андрій Ляшук.

Андрій переконаний, що гнатися за трендами не потрібно, набагато цінніше займатися тим, до чого душа лежить, і саме цю ідею він прагне транслювати через гру на лірі. Відродження традиції лірництва полягає не в тому, аби долучити до цього якомога більше людей, а щоб залишатися тими самими просвітниками сучасності.

— На певному етапі лірницька традиція мусила якось видозмінитись. Ми — свого роду реконструктори, які займаються передачею інформації. Ми розповідаємо людям про те, що таке було — граємо, виконуємо.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марія Карапата

Редакторка:

Наталія Петринська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Олександр Майоров

Оператор:

Олег Сологуб

Павло Пашко

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Назарій Паньків

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Слідкуй за експедицією